СТРУКТУРА ЗАНЯТТЯ. 1. Організаційна частина.

1. Організаційна частина.

Перевірка готовності аудиторії, студентів до початку заняття.

2. Вступна бесіда викладача

- Повідомлення теми, мети семінару;

- Активізація опорних знань та початкова мотивація пізнавальної діяльності студентів:

1) Назвіть хронологічні межі епохи Відродження.

2) Поясніть терміни «Ренесанс», «гуманізм».

3) Назвіть представників епохи Відродження та їхній внесок у розвиток культури.

ЗАВДАННЯ: заповнити таблицю «Культура епохи Відродження»

План семінару.

1. Загальна характеристика епохи Відродження.
2. Розвиток філософської та наукової думки в XIV-XVI ст.
3. Художня культура.
4. Титани Ренесансу.

3. Виступи студентів,доповнення і коригування відповідей, дискутування.

1) Коли вперше було запроваджено термін «Відродження»?

2) Яка із країн Західної Європи стала батьківщиною Ренесансу?

3) Розкрити зміст понять: «великі географічні відкриття», «утопічна література».

4) В чому полягає суть європейського гуманізму? Як ви особисто ставитесь до ідеї гуманізму?

5) Складіть узагальнений портрет людини епохи Відродження.

4. Атестація студентів.

Перевірити правильність заповнення таблиць.

5. Заключне слово викладача:

- Узагальнення матеріалу;

- Аналіз підготовки студентів до семінару;

- Коментарі відповідей студентів, визначення кращих, повідомлення недоліків і шляхів їх подолання;

Культура епохи Відродження містить величезні духовні цінності, збагачує нас розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє в нас віру в безмежні можливості людини, в її вдосконалення. Відродження породило те, що не вмирає.

6. Видача завдання для самостійної роботи.

Опрацювати тестові завдання.

Викладач : МЕНЗУЛ В.О.

КУЛЬТУРА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

План.

1. Загальна характеристика епохи Відродження.

2. Розвиток філософської та наукової думки.

3. Художня культура.

4. Ренесансна література.

1. Відродження (французькою – Ренесанс) – історичний період у культурному й ідеологічному розвитку країн Західної і Центральної Європи, який охоплює XIV – XVI ст. Головними рисами цієї епохи були: гуманізм, культ світського життя з підкресленим прагненням до плотських задоволень, «світський» дух релігії з тенденцією до язичництва, особлива увага до греко - римської культури. Культура Відродження виникла в епоху розпаду старих феодальних відносин у найбільш економічно розвинених країнах, насамперед, у містах Північної і Середньої Італії, де почали з’являтися перші паростки ранніх капіталістичних відносин.

Гуманізм - це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність, утвердження права людини на земне щастя. Культурних діячів ренесансного гуманізму називають гуманістами. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але для них земне життя – найвища цінність, єдина можливість для людини виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, яка здатна в усьому піднестися до свого Творця. Гідність людини гуманісти вбачали у її особистих чеснотах, освіченості і діяльності.

2. Певні зміни відбулися в системі освіти. Гуманісти розпочали активну боротьбу проти латини і докторів-латиністів. У Флоренції було засновано академію. У Франції виник «Французький колеж». У Неаполі – «Академія Телезіана». На противагу теології виникає натурфілософія, яка висунула ідею пантеїзму, згідно з яким закони, що керують світом, тлумачилися як внутрішні закономірності природи, а Бог із зовнішньої надприродної сили стає силою, що розчинилася в природі. Всесвіт уявлявся єдиним цілим, в якому все взаємозв’язане. Єдність світу народжується в боротьбі протилежностей. В епоху Відродження прагнення дати цілісну й універсальну картину світу наражалося на брак реальних знань, багато явищ розглядалися за аналогією з людиною. За допомогою розуму людина підноситься над природою, а за допомогою рук підпорядковує її собі. З епохою Відродження пов'язаний колосальний розквіт науки. Поновлюється інтерес до астрономії, механіки, фізики, анатомії, фізіології. Набагато випередив свій час відомий філософ і математик М.Кузанський. Діалектична тенденція виразилась у прагненні Кузанського охопити всі речі і події світового життя в єдності і цілісності – нескінченному «максимумі». Кузанському належать сім спеціальних трактатів з математики. Він став одним із попередників математичного аналізу XVII ст. Передбачаючи космологію Коперника, Кузанський учив, що Земля, як і будь – яке інше небесне тіло, не може бути центром Всесвіту; доводив нескінченність і вічність світу. Займався також проблемами дослідного природознавства, запропонував реформу календаря, склав географічну карту Центральної і Східної Європи. Показовою є постать Парацельса – швейцарського філософа, природодослідника, лікаря, що іменувався ще за життя «Лютером у медицині». Парацельс розумів природу як живе ціле, пронизане «зоряною душею». Природа, на його думку, складається із землі, води, повітря, небесного вогню як першооснов, які, в свою чергу, конституюються з тонкого газоподібного елемента і грубої тілесної субстанції. Вчений сформулював розуміння медицини як універсальної науки, що синтезує досягнення фізики, хімії, фізіології. Він прагнув лікувати хвороби всіма шляхами: викликанням духів; «вібрацією» – колірною терапією, музикою, співом і заклинаннями; за допомогою талісманів, амулетів, чар; травами; молитвою; дієтою і правильним способом життя; кровопусканням і різними методиками очищення організму. Лікування хворого має здійснюватися в єдності трьох рівнів – тілесного, душевного і духовного. Великі заслуги у галузі медицини належать Мігелю Сервету, який висунув ідею існування малого кола кровообігу, Андреасу Везалію, який став фундатором анатомії, Вільяму Гарвею – засновнику сучасної фізіології та ембріології. Епоха Відродження – це час великих географічних відкриттів. Найважливішими подіями були експедиції Х.Колумба (відкриття Багамських, Антільських островів, Америки), Васко да Гами (безперервний морський шлях із Західної Європи навколо Південної Африки до Індії), відкриття Південної Америки, Ф.Магеллана (перше кругосвітнє плавання) та інші. В результаті цих подорожей було встановлено контури населених материків, досліджено велику частину земної поверхні. Внаслідок цих подорожей європейці вперше познайомились з новими господарчими культурами (картопля, томати, тютюн, маїс). Нове слово в астрономії було сказане великими вченими та мислителями М.Коперником і Галілео Галілеєм. У праці «Коментарі» Коперник формулює основні принципи геліоцентричної системи світу. цікаві ідеї висунули Й.Кеплер, Д.Бруно. Справжню культурну революцію здійснив Й.Гутенберг – німецький винахідник, який створив європейський спосіб книгодрукування. Літера – перша стандартна деталь в історії європейської техніки. Першим друкованим виданням у Європі стала Біблія, яку він надрукував у с.XVст. в Майнці. Під впливом великих географічних відкриттів формуються ідеї утопічного соціалізму, які репрезентують образи досконалих держав, нібито існуючих на Землі. Першим філософом-утопістом називають Томаса Мора (автор «Утопії»). Населення Утопії живе відповідно до законів природи, вважаючи, що задоволення, яке дає розумне життя, є найвищим благом для людини. Подальший розвиток концепція про ідеальне суспільство знайшла у творі італійця Т.Кампанелли («Місто Сонця»). Реалістичний підхід до пізнання минулого і сучасного політичного життя, принцип єднання теорії і практики відстоював видатний історик і реформатор науки про державу Н.Макіавеллі. він здійснив переворот в сталій традиції, зробивши вчення про державу послідовно світським, звільнивши його від офіційної церковної моралі.

3. Велич епохи блискуче відобразилася в сфері духовної культури. Класичним осередком ренесансної культури була Італія. Хронологічні рамки італійського Відродження охоплюють період з другої половини XIII по першу половину XVI ст. Всередині цього періоду Відродження поділяється на кілька етапів: друга половина XIII – XIVст. – Проторенесанс (перед відродження) або треченто; XVст. – Раннє Відродження або кватроченто; кінець XVст. – перша третина XVIст. – Високий Ренесанс або чинквеченто; XVIст. – Пізній Ренесанс. Проторенесанс кровно пов'язаний із середньовіччям, з романським, готичним і візантійським традиціями. Раннє Відродження – це тріумфальний період в історії мистецтва. Архітектура, живопис, скульптура перейшли від рук багатоликого ремісника в руки художника-професіонала. Започаткували мистецтво Раннього Відродження три митці: Мазаччо, Донателло, Брунелескі. Всі вони працювали у Флоренції. Мистецтво Високого Відродження представляють Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Леонардо да Вінчі був універсальною людиною: живописець, скульптор, архітектор, письменник, музикант, військовий інженер, винахідник, математик, анатом, фізіолог, ботанік. На картинах художник відображає життя, яке любив і вивчав. Найбільшою роботою Леонардо в Мілані став розпис стіни трапезної монастиря Санта Марія на сюжет «Святої вечері». Для Леонардо головне в картині – через реакцію різних людей, характерів, темпераментів і індивідуальностей розкрити головні і вічні проблеми людства: любов, ненависть, відданість і зраду, благородство і підлість, що робить твір і сьогодні актуальним. «Джоконда» (Мона Ліза) – одна із найвідоміших картин. Він створив живе обличчя живої людини і так відтворив риси і вираз цього обличчя, що таємницю «Джоконди» розгадують до сьогодні. Ідеї монументального мистецтва, в яких злилися традиції античності і дух християнства, знайшли найбільш яскраве вираження в творчості Рафаеля. Багато чисельні його твори, присвячені мадонні, принесли художнику світову славу. Заслуга в тому, що він зумів відтворити всі відтінки почуттів в ідеї материнства, поєднавши ліричність, глибоку емоційність з монументальністю і величчю ( «Мадонна в зелені», «Мадонна Конестабіле», «Сікстинська Мадонна» тощо). Головне в картині – це тип обличчя мадонни, в якому відображено синтез античного ідеалу краси з духовністю християнського ідеалу. Із блискучої плеяди художників Високого Ренесансу Мікеланджело перевершив всіх насиченістю образів передовими ідеями, громадянським пафосом. Мікеланджело був зодчий, архітектор, живописець, поет. Скульптуру він ставив вище всіх інших мистецтв. Одна із визначних робіт – статуя Давида, висотою п’ять метрів. Мистецьки майстерно виконаний Мікеланджело розпис Сікстинської капели при Ватиканському палаці. Над ним художник працює чотири роки. Він розписав площу біля 600 кв. км на висоті 18 м. Мікеланджело взяв участь в спорудженні собору святого Петра в Римі. Мікеланджело розробив проект його величезного купола. Відродження за межами Італії умовно називають «північним» Відродженням. Гуманістичні ідеї, інтерес до життя простих людей характерні для творчості нідерландських художників XV – XVI ст. – Я. Ван - Ейка, П. Брейгеля Старшого. Найбільші досягнення німецького Відродження пов’язані з іменами А.Дюрера, Л.Карнаха Старшого. Блискучий розквіт ренесансних ідей в Іспанії пов'язаний з іменем Ель Греко. У Франції Відродження набуло аристократично – дворянського характеру.

4. Розвиток ренесансної літератури ґрунтувався на широкому використанні традицій не тільки античної та середньовічної літератур, а й народно-поетичної творчості. Все це служило створенню літератури нового типу, визначальною особистістю якої є пристрасний інтерес до реального світу і вироблення реалістичного методу його змалювання. Письменники користувалися народною мовою. Головним предметом зображення стала людина. Останнім поетом середньовіччя і першим поетом нового часу був Данте Аліг’єрі (автор «Божественної комедії»). У «Божественної комедії» Данте змалював суспільство того часу з усіма його вадами та людськими гріхами, показав своє уявне блукання в потойбічному світі. Першим гуманістом Італії був Франческо Петрарка. Він вважається засновником класичної філології в Європі, фундатором європейської лірики. Петрарка написав багато поезій італійською мовою та ряд творів на латині. «Канценьєра» (Книга пісень) – збірка віршів італійською мовою, в якій описано кохання поета до Лаури. Джованні Бокаччо – автор «Декамерона». Цим твором Бокаччо заклав основи європейської новели. У творі (100новел) широко змальовуються повсякденне життя з усією різноманітністю подій і людських вчинків.

Французька гуманістична література пов’язана з гуртком Маргарити Наваррської (збірка новел «Гептамерон»). Найвидатнішим французьким письменником епохи Відродження був Франсуа Рабле. Світову славу він здобув завдяки своєму роману «Гаргантюа і Пантагрюель» - казці-сатирі. Всі турботи, тривоги, лихо і злидні переключаються у план комічного, потішного.

Реалістичні традиції в національній культурі розвивав іспанський письменник Мігель Сервантес. Суть образу головного героя роману «Дон - Кіхот» в трагічному протиріччі самосвідомості Дон-Кіхота і його життєвих можливостей. Сервантес хотів висміяти захоплення лицарськими романами.

Найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження була творчість В.Шекспіра. Його спадщина становить 37 п’єс, 2 поеми і 154 сонети. З його іменем пов'язаний розвиток англійського театру. Твори «Приборкання непокірної», «Сон літньої ночі», «Ромео і Джульєта», «багато галасу даремно» пройняті красою земного життя, шляхетністю почуттів, коханням і дружбою тощо. Шекспір написав також трагічні твори – «Гамлет», «Отелло», «Макбет», «Король Лір».

Найвищого розквіту іспанська драматургія досягає в творчості Лопе де Веги («Собака на сіні», «Дівчина із глечиком», «Учитель танців»).

Культура Відродження містить величезні духовні цінності. Саме в цей час були закладені глибокі підвалини духовності суспільства. Ця культура збагачує нас загальнолюдськими, гуманістичними цінностями, розумінням того, що істинно творчий початок буття – людина. Ренесанс вселяє в нас віру в безмежні можливості людини, в її вдосконалення. Як ніяка інша епоха, культура Відродження щедро породила плеяду геніальних митців, створила вищі духовні цінності. Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Ренесансу знайшли своє продовження в культурах інших епох. Відродження – це унікальний період в історії культури, котрий репрезентує одночасно і епоху, і тип культури, і культурне явище.

САМОСТІЙНА РОБОТА № 4 (2 год.)

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV - XVII СТОЛІТЬ

ЗАВДАННЯ:

1. Скласти тези до теми.
2. Дати відповідь на питання для самоперевірки.

Українська культура в цей час розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести роз’єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійна жорстока агресія татар. Більша часина українських земель перебувала у складі Литовської та Польської держав. Разом з тим XIV-XVI ст. – це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України козацтва. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. Воно було пов’язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності і в підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Поряд із збройними формами боротьби широко розгорталася ідеологічна боротьба.

Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість з культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини XVI ст. іменували себе русинами, рутенцями, роксоланами. Відомий з давньоруських часів термін «Україна», набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, а й етноніма.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в XI – XIVст. в деяких літературних пам’ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною мовою Литовської держави була «руська мова». Ця мова протягом XIV – XVI ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у питанні політичної гегемонії над колишніми давньоруськими землями. Литовська держава не змогла утриматися не тільки на Чорному морі, а й на степових просторах України, які окупували кочові татарські орди, які скоро перейшли під протекцію Оттоманської Порти. Саме в Литовський період пустіють зайняті раніше степові і лісостепові простори. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, жити в якому не бажали навіть київські митрополити. Під тиском цих обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який зрештою привів до виникнення культури власне української.

Значні світоглядні зрушення відбуваються в усній народній творчості. Продовжує розвиватися обрядова поезія – весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки тощо. У XV ст.. відроджується народний героїчний епос у формі історичних пісень та дум. Виконували думи народні співці – кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарські громади. Думи та історичні пісні прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу. На епічному ґрунті виник фольклорний жанр лірико-драматичної пісні – балади. У баладі опис історичних реалій уже поступається місцем особистим переживанням героїв. На тлі поступового розвитку «низької» народної культури традиційні центри культури «високої» - князівські двори і монастирі – до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуро творчих процесів у народній українській масі.

Архітектура XIV – середини XVI ст. базувалася переважно на традиціях давньоруської епохи. В цей час формується український стиль дерев’яних церков – трибанних та п’ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини : вівтар, власне церкву та «бабинець». Вікнам та дверям надавали характерної шестикутної форми. В XIV – XV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви брали на себе функції фортець. У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі (Межирічанський).

Готичний стиль поширюється в Галичині у XIV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові ( кінець XIV ст. ) та Перемишлі ( XV ст. ). Найстарішою пам’яткою готичної доби, де готичні елементи співіснують з візантійсько – малоазійським стилем, є Вірменська церква у Львові ( закладена у 1363 р. ).

На розвиток архітектури вплинуло запровадження Магдебурзького права і розвиток військової техніки (поява артилерії). Тепер замки будуються цілком з каменю, підсилюються мурованими вежами, бійницями. Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі укріплені будови були характерні для Галичини, Волині, Поділля. Далі на схід, де населення міст було значно меншим, укріплення здебільшого були дерев’яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами ( Житомир, Брацлав, Умань, Черкаси та інші ). Це було пов’язано з військово-політичною ситуацією того часу. На південних землях сучасної України продовжувало здійснюватися кам’яне будівництво. Найбільшою фортецею українських земель цього періоду було укріплення у колишньому Тірасі, який за часів Київської Русі називали Білим городом. Білгородську фортецю протягом 1438 – 1454 рр. було значно розбудовано і повністю оновлено під керівництвом майстра Федорка. Коли цією фортецею після скасування незалежності Молдавії оволоділи турки і перейменували місто в Акерман, їм майже не довелося вносити у фортифікаційні укріплення свої зміни – фортеця була неприступною як з моря, так і з суходолу.

В архітектурі другої половини XVI– початку XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу. У цьому стилі у Львові збудовані «Високий замок», будинок Гепнера – «Чорна кам’яниця» (1570), будинок грецького купця і уславленого мецената Корнякта (1580), каплиця Трьох святителів (1578), вежа Вірменської церкви(1576), а також вежа Корнякта (дзвіниця Успенської церкви, 1572 – 1578) і братська Успенська церква (1591 – 1629). Архітекторами та будівельниками були переважно італійці : Петро Італієць, Домінічі Римлянин, Петро Барбоні. Але відомі імена й українських митців : Мартин Люшня, Лука Пряшів, Амвросій Прихильний. Великий будівельний рух кінця XVI – початку XVII ст. завдячує своїм розвитком, головним чином, діяльності братств. Цілком своєрідним було дерев’яне будівництво XVI – XVIII ст. на західноукраїнських землях, передусім у Карпатах і на Прикарпатті. З XVIст. при церквах почали зводитись дзвіниці, які своїм виглядом чимось нагадували китайські пагоди. Однак цікаво, що на відміну від Прикарпаття, на Подніпров’ї від самого початку ці споруди покривалися глиною і вибілювалися. Такими спочатку були і дерев’яна дзвіниця при Софійському соборі, і дерев’яна дзвіниця при Успенській церкві Києво – Печерської лаври. Їх кам’яні наступниці XVIII ст. частково наслідували форму дерев’яних попередниць. З XVII ст. відбувається перехід до архітектури бароко.

Вплив західноєвропейського мистецтва у поєднанні з національними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу, дереву. Усі ці види різьби використовувалися у оформленні архітектурних споруд як ззовні, так і зсередини (різьба по білому мармуру в інтер’єрі «Чорної кам’яниці» у Львові). Саме у п. п. XVII ст. виникає різьблений український іконостас як явище національної культури.

Образотворче мистецтво у цей період досягло значних вершин. Польські королі саме «руським» майстрам доручали розписувати фресками найголовніші храми у Польщі. У фресковий розпис проникають народні й світські мотиви, пов’язані з раннім Ренесансом, хоча в цілому пам’ятки монументального фрескового живопису XIV – с.XVI ст. присвячені виключно релігійній тематиці. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успіня Богородиці» стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), Вірменської церкви у Львові (XIV-XV ст.). Традиційне іконо писання також включає в себе певні побутові подробиці, відходить від візантійських канонів. Високого рівня вже на початку XIV ст. досягла творчість маляра – іконописця, а потім і першого Галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують написання ікони «Богородиця» у Володимирі – Волинському соборі, а також так званої Петровської ікони в Успенському соборі в Москві. Іконописцями в той час були переважно галичани. Святі на іконах того часу мають вільні рухи, лагідний вираз обличчя. Постаті стають більш земними, обличчя набувають більш індивідуального виразу. Найпоширеніші сюжети – зображення войовничих святих. Зокрема Юрія Змієборця і сцен «Страшного суду». Композиції доповнюються новими сюжетними елементами, новими колористичними рішеннями, посиленим акцентуванням декоративних елементів і виразністю рисунку.

Українське ювелірне мистецтво опинилося під впливом західноєвропейського і східного напрямів. Українські майстри комбінували ці впливи з традиційними давньоруськими, що дозволяло їм створити цілком оригінальні вироби, багато з яких розходились за межі Польщі під назвою львівських. Оскільки золоті прикраси виробляли тільки польські майстри, українські майстри досягли високих результатів в литті з срібла, бронзи, міді та олова. З останніх відливали художньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд.

Попередні традиції розвивало мистецтво книжкової мініатюри і графіки. Рукописи оздоблювалися заставками, великими орнаментовими літерами, в основному плетінковим орнаментом, багатим на фарби, серед яких усе ж переважають чорна та червона. Традиції візантійського орнаменту доповнюються готичними рисами, а згодом все більш помітними ренесансними тенденціями. Особливо високу художню цінність мають Галицьке Євангеліє XIV ст., «Житіє Бориса і Гліба», Радзивилівський літопис XV ст., Пересопницьке Євангеліє XVI ст.

На теренах українських земель поширюється перекладна та церковна література (житія святих, послання, “слова»), продовжує розвиватися літописання. Багато українців не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкували свої твори латинською та ставропольською мовами (Юрій Дрогобич-Котермак, Павло Русин, Себастьян Кленович, Станіслав Оріховський-Роксолан). Найвидатнішою пам’яткою української літератури такого роду є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561рр.). Саме на ньому складає присягу при вступі на посаду Президент України. Вагомий внесок у розвиток українсько-польської ренесансної літератури зробив Шимон Шимонович, який писав оди, панегірики, гімни, епіграми, драми. Під впливом західних зразків в українській літературі д. п. XVI ст. з’являються і набувають розвитку нові поетичні жанри геральдичної, або гербової поезії та епіграми. В літературі українського бароко завдання створення концептуальних ідеальних образів представників національної еліти – оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот – виконували жанри панегіричної та погребальної поезії (твір К.Саковича «Вірші на погреб…» гетьмана П.Сагайдачного (1622)). З к. XVI ст. з’явились поетичні жанри декламації та діалогу, які передували появі театральної драми. Книжною українською мовою пишуться чисельні батальні, історичні, морально-дидактичні та філософські вірші. На межі літературної художньої творчості та теоретичної філософської думки п.п. XVII ст. виникають трактат Кирила Транквіліона-Старровецького «Зерцало богословії», перший вітчизняний підручник з філософії «Арістотелеві проблеми» і «Трактат про душу» К.Саковича та інші твори. Серед низки нових літературних жанрів найбільшого культурно-ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури, яка особливо актуальною стала у д.п. XVI – на п. XVII ст. у зв’язку із наступом католицизму. Відомими полемістами того часу були Г.Смотрицький, Х.Філалет, М.Смотрицький, З.Копистенський, І.Вишенський. І.Вишенський виступав не лише проти національно-релігійного, а й соціального гноблення.

У зв’язку із наступом католицизму та активізацією національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься у сферу освіти. У Польщі та Литві виникають як протестантські школи, так і єзуїтські колегії. Українці, які не мали достатньої кількості рівноцінних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій. Навчання було суворо регламентованим, за традиційною схоластичною системою, мовою навчання була латинська. Навчали також основам історії, географії, космографії, природознавства. Введення систематичного курсу теології (богослов’я) давало право на проголошення закладу академією. Здебільшого рівень освіти в Україні був початковим. У школах при монастирях, церквах, маєтках магнатів учні вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир. Училися писати скорописом, який виробляється у XVст. і з XVI ст. вживається в актовому діловодстві, рахувати. Учителями, як правило, були дяки, «бакаляри».

З д. п. XVI ст. в Україні поширюється книгодрукування. Початок йому поклав утікач із Москви Іван Федоров. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню з кириличним шрифтом. У 1574р. тут побачив світ «Апостол» - перша друкована книга в Україні, яка призначалася для церковно-богослужбового вжитку. У 1578р. з друкарні виходять «Азбука» і «Буквар», призначені для тогочасних шкіл.

У 1580р. за активного сприяння найбагатшого магната Речі Посполитої, найвидатнішого православного мецената доби князя К.Острозького в його фамільному маєтку було відкрито Острозький греко – словяно - латинський колегіум, що задумувався як майбутня православна академія. В академії навчали слов’янською, грецькою та латинською мовами. Князь К.Острозький задумав видати Біблію церковнослов’янською мовою. З тим, щоб нею можна було скористатися у полеміці з католиками. Тому з 1580р. І.Федоров працює в Острозі, де за рік виходить славнозвісна Острозька Біблія – перше друковане видання. І.Федоров помер у Львові в 1583 р., а його друкарню викупило Львівське братство. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький. Викладачами працювали Дем’ян Наливайко, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Андрій Римша, греки Кирило Лукаріс, Феофан Грек та інші. Вони були активними членами Острозького культурно-освітнього гуртка. З Острозької академії вийшли Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич – Сагайдачний та інші. На жаль, академія і гурток після смерті князя К.Острозького (1608) відчутно занепали.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відігравалибратства – національно – релігійні громадські організації православного міщанства. Одним із перших у 70-х роках XVI ст. активізувало свою діяльність Львівське братство. Згодом братства виникають в Рогатині, Любліні, Дрогобичі, Галичі, Шаргороді, Немирові, Києві, Луцьку тощо. У 1585р. Львівське братство організувало свою школу. Виховання мало церковний, але доволі демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Одним із учителів був майбутній «козацький» київський митрополит Іван Борецький. Припускають, що у школі певний час удосконалював знання майбутній організатор Києво – Печерського культурного осередку Єлисей Плетенецький. У 1586р. було складено дуже цікавий документ – «Порядок шкільний», в якому викладено педагогічні вимоги до учителя. Він мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являв собою образ добра в усьому». Виховувати дітей він повинен так, щоб «не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому». Для вчителя всі рівні. Цей документ свідчить про високі вимоги до вчителя в той час. За аналогією із Львовом школи виникають у інших містах України.У 1632 р. уКиєві було утворено Києво – Могилянський колегіум,який став одним з провідних центрівосвіти та науки не тільки в Україні, а й усьому слов’янському світі.

Питання для самоконтролю:

1. В яких умовах розвивалася українська культура в XIV-XVI ст.?
2. Назвіть основні риси українського церковного будівництва в XIV-XVI ст.
3. Які стилі були поширені в українській архітектуріXIV-XVI ст.?
4. Чим український іконопис XIV-XVI ст. відрізняється від традицій візантійського іконо писання?
5. Які літературні жанри були поширені в Україні у цей час?
6. Назвіть імена відомих українських полемістів XVI ст.
7. Ким та коли була заснована перша друкарня в Україні? Назвіть перші друковані книжки.
8. Яку роль в історії України XVI-XVII ст. відіграли Острозький греко – словяно – латинський колегіум та Києво – Могилянська академія?

ПЛАН ЗАНЯТТЯ №8

Вид заняття ЛЕКЦІЯ (лекція з елементами бесіди)

Тема : КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ

Мета заняття:охарактеризувати історичні умови формування та розвитку культури XVII – XVIII ст., охарактеризувати основні риси мистецтва бароко та класицизму; виховувати любов до знань, працелюбство, формувати гуманістичний світогляд; розвивати творчість та критичне мислення.

Методи : бесіда, розповідь, демонстрація

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ДИДАКТИЧНІ ЗАСОБИ, ТЗН

1. Опорний конспект

2. Навчальний посібник

3. Карта світу

4. Репродукції картин

ЛІТЕРАТУРА :

Основна : Греченко В.А., Чорний І.В. Світова та українська культура: довідник для школярів та студентів. – К.: Літера ЛТД, 2009. – Тема 9.

Додаткова : 1)Історія української та зарубіжної культури: Навч. Посібн./ За ред.. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К.: Знання-Прес, 2004. 2) Культурологія. Навчально-методичний посібник для студентів ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації, 2008. – Тема 2.7. 3) Пестишева Г.І. Українська та зарубіжна культура. Курс лекцій., 2002. – Лекція 12.