Парадигма політики як взаємодії держави та громадянського суспільства.

Наступний період в еволюції уявлень про політику є перехідним, проміжковим між державо- і соціоцентричним її баченням. Він пов’язаний з певним зміщенням фокусу уваги від власне внутрішньодержавних відносин та інститутів до аналізу взаємодії між державою і громадянським суспільством. Сама держава поступово втрачає в очах громадян своє божественне походження і набуває земного характеру. З XVII по XIX ст., від Б.Спінози і Дж.Лока до Г.Гегеля та К.Маркса в центрі проблемного поля політики знаходиться її взаємодія у різних варіаціях з громадянським суспільством. Лок зауважує з цього приводу, що у якості держави він розуміє не якийсь тип устрою чи форму правління, а незалежну спільноту людей, котра створюється задля підтримання суспільного порядку і збереження приватної власності. Він навіть використовує термін „політичне суспільство”, що є ширшим за поняття „держава”, оскільки включає усі різновиди добровільних союзів та угод людей при виборі своїх способів і форм правління (племінна чи протестарна організація американських індіанців, котрі у випадку необхідності обирають своїх керівників за власним бажанням).

Політика починає розглядатися як відносини з утвердження людської свободи за рахунок права, розуму і моралі. Суспільство та держава у такій системі політики постають як побудовані на засадах:

- атомізації (індивідуалізації) взаємин між людьми як носіями природних і невід’ємних прав на життя, свободу та власність;

- встановлення їх договірної інтерпретації на підгрунті конкретного типу державності.

Пропонуються різні ідеальні версії моделювання відносин між вільними індивідами, суспільством і державою, кожна з яких спирається на певне бачення людської природи. Перша з них, найбільш близька до державоцентричності, обгрунтовується Т.Гобсом, який індивідів у природному їх стані порівнює з вовками („людина людині – вовк), ладними у гонитві за чужою власністю позбавити інших і свободи, і життя. Чи не єдиною стримуючою їх силою філософ вважає могутню державу – чудовисько, якій громадяни за власною волею задля уникнення „війни всіх проти всіх” через суспільну угоду поступаються своїм правом на свободу, сподіваючись на захист нею двох інших прав, хоча і без будь яких гарантій з її боку. Тобто за логікою Гобса першість у тріаді утримує держава, за якою розміщується суспільство, а індивід посідає останню позицію (Д – С – Л).

Інший погляд на проблему пропонує Дж.Лок, за яким, з одного боку, людська природа не така й погана і за своєю сутністю ми є добрими, незаздрісними, турботливими, а отже, з іншого боку, в жодному випадку не маємо поступатися у повному обсязі на користь будь кого своєю найвищою цінністю – громадянськими правами і свободами. На його думку, замість гобсівської держави – монстра нам достатньо маленької держави – „нічного охоронця”. Задля досягнення такого її стану достатньо надати їй невеличку частину права на свободу і постійно контролювати, як вона нею користується. Якщо в інтересах громадян, то за необхідності розширювати її повноваження, коли ж всупереч їм – звужувати. Крім того необхідно здійснити поділ влади на законодавчу та виконавчу гілки, коли перша через обраних громадянами представників буде контролювати другу, обмежувану в своїй діяльності законами. В подальшому Ш.-Л.Монтеск’є запропонує виокремити ще й третю автономну гілку – судову – з метою створення системи стримувань і противаг, базованої на взаємоконтролі владними органами напрямів і форм їх активності. Таким чином, у версії Дж.Лока домінантну позицію посідає вільний індивід, його доповнює суспільство і завершує маленька держава (Л –С – Д).

Нарешті, третій варіант обгрунтовує Ж.-Ж.Русо, який вважає, що громадянам не варто покладати сподівання на своїх представників у владі, які цілком спроможні забути про їх потреби та інтереси, ухвалюючи закони на власну користь. Народ сам може виступати законотворцем, використовуючи механізм плебісциту (референдуму) у визначенні оптимального шляху розв’язання актуальних для нього проблем. Шлях, підтриманий більшістю, набуває силу закону, виконання якого покладається на державу, а точніше виконавчу владу, покликанням якої є втілення народної волі. Однак залишається питання меншості, тобто тих громадян, позиція яких не співпала з домінуючим баченням. Як засвідчили історичні реалії, тут можливі два напрямки розвитку подій. Перший – соціал-демократичний – передбачає повагу думки меншості та її право не незгоду і критику підходу більшості з потенційною зміною позиції останньої. Другий – тоталітарно-більшовицький – керується максимами „хто не з нами – той проти нас”, „якщо ворог не здається – його знищують”, „залізною рукою заженемо людство в щастя”. Так чи інакше, за Русо передує суспільство (більшість), волю якого реалізує держава (виконавча влада), котра змушує до покори людину як представника меншості, або та сама до зміни відповідного закону погоджується з його нормами, ухваленими більшістю (С – Д – Л).

Щоправда у XIX ст., передусім в США, гуманістичні ідеї ранньобуржуазного лібералізму частково трансформуються і політика починає визначатися як мистецтво використання можливостей. Тут більше не логіки розуму, а гри, дипломатії, прагматичного розрахунку. Попередні ідеалістичні принципи аристократії і змісту політичної дії зміщуються в бік політичних інтересів практичної значущості та утилітаризму. Але нове розуміння політики не позбавляє її раціонального сенсу, оскільки в ній важливі не лише загальні стратегічні засади, але й вміння визначати свої дії в кожній ситуації, інтуїтивно виявляти засоби, шляхи руху, знаходити компроміси, вміло маневрувати під час розробки, ухвалення та реалізації політичних рішень тощо.

У вказаний період формуються і три традиції бачення громадянського суспільства, які за прізвищами їх засновників позначимо літерами Л, М і Г. Л – традиція представлена Дж.Локом, котрий визначає його як суспільство вільних громадян, які цінують свої природні та невід’ємні права і свободи, вирішуючи більшість своїх проблем самостійно і потребуючи правової держави – охоронця не більш ніж як гаранта дотримання прав та свобод. Саме стан останніх свідчить про розвинутість громадянського суспільства. Передбачається, що державні інтереси співпадають з інтересами громадян як їх продовження. М – традиціюобгрунтовує Ш.-Л.Монтеск’є, а в ХІХ ст. допрацьовує А.де Токвіль. Тут доводиться відмінність інтересів держави і суспільства, у якому задля їх захисту та реалізації громадянами створюються різноманітні об’єднання. Провідною властивістю громадянського суспільства визначається асоціативність, від якої (наявність розвинутої мережі громадських груп, об’єднань, їх кількості і вміння домовлятися між собою) прямо залежить його стан. Г-традицію пропагує Г.Гегель ідеєю публічності – здатності громадян вийти за межі вузької приватної сфери індивідуальних потреб та інтересів з метою їх узгодження і подальшої екстраполяції в державно-політичну сферу. Тут вважається, що формування політики відбувається знизу доверху, що створює підстави для зростаючої довіри до неї, а отже відсутності потреби в масштабному примусі задля її реалізації.

У XVIIІ – XIX ст. досить суттєво змінюються уявлення про суб’єктів і межі політичної активності. Якщо у Середні віки та епоху Відродження діючими фігурами виступають лідери, вожді та аристократична еліта суспільства, монархи і вище дворянство (навіть Мак’явелі каже про різні прошарки флорентійського суспільства лише як про певний фон і трамплін для надання енергії та швидкості діяльності „державців”), то після Англійської (XVII ст.) і Великої французької (XVIIІ ст.) революцій, перш за все під впливом Ж.-Ж.Русо, до аналізу політичної сфери долучаються широкі маси народу, класи бідноти. Французькі історики епохи Реформації Тьєрі, Гізо, Мішле, Міньє першими здійснили спробу пояснити природу політики як соціального явища з опорою на поняття „класовий інтерес”, вбачаючи джерело суспільного прогресу в боротьбі класів як передусім великих груп людей, включно з Жаком – простаком як збірним образом простої людини.

Крім того, в кінці XVIIІ – на початку XIX ст. у ряді країн Європи та Північної Америки починають формуватися перші профспілки і політичні партії, виборчі та партійні системи, котрі також розширюють розуміння недержавної сфери політичного життя. Нарешті, Ш.-Л.Монтеск’є окрім недержавних, зокрема економічних і соціальних факторів детермінації політики в своїй книзі „Про дух законів” звертає увагу і на позасуспільні її умови (географічні, кліматичні, демографічні та ін.), розширюючи цим діапазон бачення та розуміння політичного. Основні політичні форми і режими пов’язуються ним з розмірами території, тобто простором поширення державної влади. Все це підготувало підгрунтя і необхідні передумови для переходу до соціальної парадигми політики.