Субстанційно-атрибутивна концептуалізація влади: сутність і особливості.

Визначаючи предмет загальної теорії політики ми вказували, що з другої половини ХХ століття більшість політологів повя’зують його з владою як своєрідним стрижнем і соціального, і політичного світу. В політичній науці концепції влади посідають місце, за значущістю подібне до теорії відносності чи квантової механіки у фізиці. Осягнення сутності владного спілкування є мрією кожного політолога, а набуття будь якого нового знання про нього і механізми владарювання постає чи не головним завданням ЗТП. Адже ще стародавні греки словом „архе” одночасно позначали владу, чільність, першопочаток, першопричину. З того ж часу була помічена амбівалентна сутність феномену влади і як необхідного, доцільного механізму спілкування людей та управління суспільством, і як злої, дегуманізованої сили з відчуженою та відчужуючою природою. На думку західних політологів, він виявляє себе через:

- примус (прямий чи опосередкований);

- приманювання (підкуп, обіцянки);

- блокування наслідків (створення перешкод для конкурента у боротьбі за владу);

- штучне формування вимог і потреб, які може задовільнити лише владний агент;

- розтягнення мережі влади через включення додаткових джерел залежності від її носія;

- шантажування через поточні чи майбутні загрози та проблеми як наслідок непокори;

- підказки (ненав’язливе вкорінення у масову свідомість вигідних для владоможців настанов і забобонів) тощо.

Чи не тому цей термін канадський політолог Р.Мартін вподібнює коханню – слову, постійно використовуваному у повсякденній мові, яке зрозуміле інтуїтивно і рідко отримує визначення. Постаючи багатогранним явищем, політична влада інтерпретується і класифікується за багатьма підставами. Безліч її концепцій умовно можна поділити на два великі класи з підкласами всередині кожного з них.

До першого відносяться так звані субстанційно-атрибутивні теорії, в яких влада потрактовується як атрибут, субстанційна властивість суб’єкта, котра надає йому перевагу, а іноді просто як самодостатній „предмет” або „річ”, наявні у одних і відсутні – у інших. Вони, своєю чергою, поділяються на потенційно – вольові, інструментально – силові та структурно – функціональні й системні концепції, де влада розглядається або у якості потенційної можливості чи спроможності певного політичного агента нав’язувати свою волю іншим, або як засіб реалізації останньої і реальна сила.

Теза про те, що влада – це потенціал, наявний у обмеженого кола індивідів, переважно пропагується представниками континентально-європейської традиції у політичній науці. У такому контексті її як „владу над” розглядають К.Маркс (воля панівного класу, базована на власності), Ф.Ніцше (енергія та воля надлюдини) і М.Вебер (будь яка, незалежно від її підгрунтя, можливість проводити власну волю всередині даних суспільних відносин навіть всупереч спротиву). В англо-американській традиції вона вбачається швидше „владою задля” у гобсівському її розумінні як інструмента, спрямованого на об’єкти бажань і результати діяльності. Лідери школи політичного реалізму Г.Моргентау і Д.Кетлін вважають, що у внутрішній та міжнародній політиці – це силовий вплив задля реалізації власних інтересів з боку суб’єкта, котрий контролює певні ресурси і за необхідності використовує навіть пряме насильство та примус. На думку П.Моріса, влада – не просто спосіб впливу на когось чи на щось, а дія як процес, спрямований на зміну (когось або чогось). Про це каже і Е.Гіденс: володіння владою означає спроможність змінювати існуючий стан речей.

Прибічники структурно-функціонального і системного конкретизують владу на 3-х рівнях: макро-, мезо- і мікро. Т.Парсонс пропонує одночасно розглядати її як функцію системи, яка створює спроможність мобілізувати суспільні ресурси для досягнення колективних цілей і спільних інтересів; а також як особливу інтегративну властивість системи, пов’язану з підтриманням цілісності останньої, координацією спільних колективних цілей з інтересами окремих елементів, функціональною взаємозалежністю підсистем суспільства на основі консенсусу громадян і легітимації лідерства. У цьому випадку вона постає у якості загальнодержавної. М.Крозьє наполягає на тому, що реальна влада – це феномен, який співвідноситься не з загальною, а з частковими системами або підсистемами соціуму, обмежуючись інститутами та організаціями, котрі в будь якому випадку протистоять індивідам і групам, але також незалежні від центральних політичних органів. Її фактичним носієм є бюрократія, що насамперед опікується сама собою. Нарешті для У.Роджерса і Т.Кларка влада постає як спроможність чи потенціал індивідів, котрі мають різні статуси та ролі, висувати умови, ухвалювати рішення і здійснювати дії, визначальні для існування інших всередині певної соціальної системи.

Другий клас концепцій влади складають реляційні теорії (від англ. relation – відносини). В них вона розглядається як соціальні взаємини на елементарному (індивід – індивід) та складному (індивід – група, група – група тощо) рівні. Почасти тісно сплетені з концепціями першого класу, ці теорії поділяються на бігейвіоралістські (від англ. behavior – поведінка) та інтерракціоністські (від англ. interaction – взаємодія). У поведінковій версії все розмаїття владного спілкування зводиться до сукупності відносин між двома індивідами – акторами та їх волями. При цьому влада виникає як взаємодія волі до неї у одних і готовності до підкорення, „добровільного рабства” інших, яким перші нав’язують своє рішення. Засновники такої концептуалізації – Г.Ласуел і А.Каплан – розглядають владні взаємини як акти, що впливають на когось чи визначають інші дії: „А має владу над В стосовно цінностей С, якщо А залучений до ухвалення рішень, які відтворюються на політиці В, пов’язаній з цінностями С”. Відповідно в конструкцію влади у якості її компонентів і ознак включаються 1)контроль над ресурсами, 2)участь в ухваленні рішень, 3)наявність волі та впливу. Сама ж вона одночасно постає і як засіб, і як мета, відтворюючись швидше відношенням в людині, а не поза і над нею.

В інтеракціоністських теоріях владне відношення виконує роль своєрідного стабілізатора у сукупній системі суспільних взаємин, пронизуючи всю її наскрізно, регулюючи конфліктні ситуації, впорядковуючи постійно виникаючі суперечності з приводу розподілу та перерозподілу ресурсів і забезпечуючи тим самим суспільну рівновагу. В різних версіях цих теорій владно – рольові відносини пропонуються у різних ракурсах:

- спротиву, на придушення якого з боку об’єктів спрямований суб’єкт влади, відповідно опрацьовується класифікація різних рівнів і форм протидії об’єкта, яку здійснюють Дж.Картрайт, Дж.Френч, Б.Рейвен тощо;

- обміну ресурсами, в ситуації нерівного розподілу яких між учасниками відносин виникає необхідність їх утримання власниками та гостра потреба в них обділених (П.Блау, Д.Хіксен, К.Хайнінгс);

- розподілу зон впливу, коли до уваги беруться не так окремі акти взаємодії індивідів і груп, як сукупність соціальних інтеракцій, у яких влада одних стосовно інших змінюється з трансформацією сфер впливу, а отже і позицій учасників владних стосунків, коли ті, хто панує в одній ситуації, в іншій змушені підкорятися – Д.Ронг.

У 60-70-і рр. ХХ ст. посилюються спроби напрацювати синтетичні концепції влади складного і комбінованого характеру з поєднанням субстанційно-атрибутивної та реляційної логік. Найбільш відомими серед них є варіанти, запропоновані Х.Арендт, Ю.Габермасом, М.Фуко і П.Бурдьє. Тут влада постає багаторазово опосередкованим й ієрархізованим механізмом спілкування між людьми, що розгортається в соціальному полі та просторі комунікацій. При цьому в комунікативних теоріях Х.Арендт і Ю.Габермаса акцентується субстанційно-атрибутивний аспект влади як багатостороннього тотального спілкування (а не власності чи властивості окремого політичного суб’єкта), пов’язаного з необхідністю організації узгоджених суспільних дій, базованих на пріоритетності публічного інтересу над приватним, а отже ідеалізації принципу владного консенсусу (Х.Арендт); або як механізму опосередкування виникаючих між публічною та приватною сферами життєдіяльності суперечностей, який, як і гроші, забезпечує відтворення природних каналів комунікацій та взаємодій між політичними суб’єктами (Ю.Габермас). Передбачається, що через постійну горизонтальну комунікацію відтворюється система стримувань та противаг, тоді як через відкриту вертикальну - легітимація.

Для постструктуралістів М.Фуко і П.Бурдьє більш цікавий реляційний аспект владних стосунків. В своїй „Генеалогії влади” М.Фуко визначає останню як не просто відношення суб’єктів, а своєрідну модальність спілкування, тобто „відношення відносин”, неперсоніфіковане та неоречевлене, оскільки його учасники в кожний момент знаходяться в постійно змінюваних енергетичних лініях напружень і співвідношення взаємних сил, котрі визначаються знанням. Влада не має центрів, вона розосереджена по усьому суспільному організму. Там, де вона є, наявний і спротив їй. П.Бурдьє обгрунтовує її бачення як символічної, пов’язаної з розподілом капіталів (соціального, економічного, культурного тощо) між агентами відповідно до їх позицій в політичному полі, тобто соціальному просторі, утворюваному ієрархією владних відносин. Воно є ареною суперництва (явного і латентного, формалізованого та неформального) індивідів і груп з метою отримання більш привілейованого чи хоча б збереження існуючого місця в політичній та соціальній ієрархії. Наслідком стає змінність, нефіксованість самого поля, влада у якому постає складним механізмом тотального соціального спілкування, котрий регулює відносини між керівниками та керованими, перші з яких отримують потенційну „символічну владу” (довіру) над другими, хоча ті також володіють „символічним капіталом” (створення груп), здійснюючи тиск на владоможців.

Підсумовуючи, підкреслимо, що співіснує багато теорій влади, котрі розрізняються між собою. Значні їх відмінності підштовхують багатьох політологів до констатації щодо „сутнісної суперечливості” даного феномену, який, як зауважував М.Фуко, все ще залишається загадковим, непізнаним і навіть демонічним. А отже його концептуалізація та пошук оптимальної пояснювальної схеми будуть продовжуватися і далі.