Відношення „панування - підкорення" як елемент багатовимірної моделі владного спілкування.

Центральною проекцією в структурі владних взаємин є відношення «панування-підкорення» («володарювання-спротив»), яке, за М.Вебером, відтворює та підтримує легітимний порядок в суспільстві. Вчений вважав, що „панування” як поняття більш вузьке, ніж „влада”, передбачає соціальне відношення, за якого наказ, відданий одними індивідами, зустріне згоду з ним, тобто визнання і виконання з боку інших індивідів згідно з певним легітимним порядком, базованим на традиції, вірі або раціональних мотивах, тобто на домінуючих у даній культурі цінностях і стереотипах. Звідси він виділяв його „ідеальні” типи – традиційний, раціонально – легальний та харизматичний, котрі в реальному житті сплітаються з певним домінуванням якогось з них і легітимуються людьми як соціально значущий та необхідний спосіб і стереотип взаємодії. У такому випадку легітимність постає як символ віри, заснований на переконанні, що владоможці в країні наділені правом ухвалювати рішення, які громадяни мають виконувати.

Дискусія стосовно співвідношення формального владного суб’єкта і реального носія владних повноважень засвідчує, що механізм владарювання має складну ієрархізовану структуру, де формальним первинним суб’єктом і джерелом влади постає народ, який передає владні повноваження своєму офіційно опосередкованому агенту – державі, котра, своєю чергою, розподіляє їх серед „носіїв” у горизонтальному (законодавча, виконавча та судова гілки) і вертикальному (центральні, регіональні та місцеві органи) вимірах задля управління суспільними справами („об’єкт” влади) від імені суспільства і через державу („суб’єкт” влади). Однак у дійсності реальним носієм влади почасти виступає бюрократія, її різні щаблі та страти, чиновники і функціонери апарату управління могутньої системи виконавчої влади, а також різні угруповання правлячої еліти, між якими розподіляються „сфери” владних повноважень і „зони” контролю над ресурсами.

В той же час механізм владного спілкування включає в себе і „тиск знизу” різних груп й прошарків громадянського суспільства, котрі мають свої „зони впливу та інтересів”, здійснюючи через канали зворотного зв’язку, систему представництва й інші форми демократичного волевиявлення вплив на стан владних відносин у тій чи іншій країні. А отже однобічне зведення потенціалу влади або до її формальних і офіційних суб’єктів („державі – суверену” Т.Гобса), „асоціації народу” Ж.-Ж.Русо) або ніби справжніх та реальних носіїв („пануючих класів” К.Маркса чи „правлячої еліти” В.Парето не дає повної картини. Владарювання керуючих і тиск керованих породжують безліч точок дотику векторів спрямованості їх інтересів та воль, а також потенційних розмірів їх ресурсів й актуалізованих сил, що створюють своєрідне гравітаційне поле владного спілкування, поле напружень, у якому розгортається політична практика.В нього включаються всі три розглянуті вище проекції влади, котрі в сучасній політології позначаються як:

1). структурна влада – відносини контролю й впливу, пов’язані з регулюванням ресурсів і розподілом владних повноважень, функцій та зон домінування між елементами політичної системи;

2). інструментальна влада – відносини управління і тиску, що визначають способи та засоби взаємної дії зустрічних процесів керівництва людьми й тиску громадянського суспільства;

3). символічна влада – відносини панування та підкорення (володарювання й спротиву), які підтримують легітимний порядок відповідно до цінностей суспільства.