Кембриджська школа– сформувалася у 90-х рр. ХІХ ст. в Англії й започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії. Засновником і лідером школи став Альфред Маршалл.

Маршалл Альфред(1842–1924) – видатний англійський економіст, професор Кембриджського університету. Основна праця – “Принципи економікс”(1890) – протягом половини століття була основним підручником з економічної теорії в університетах Європи і Північної Америки. Він запропонував замінити назву науки “політична економія” на “економікс”.

Маршалл досліджував економічну діяльність на мікрорівні з позицій “чистої теорії” й ідеальної моделі ринкового господарювання – моделі досконалої конкуренції. Центральне місце у його теорії займає проблема цінності. Він вперше ґрунтовно проаналізував закономірності ціноутворення, сформулював закони попиту і пропонування, створив теорію рівноважної ціни. Він одним з перших поєднав теорії граничної корисності та витрат виробництва і встановив, що ринкова ціна є наслідком взаємодії двох факторів – виробничого і суб’єктивного. Перший пов’язаний з витратами і визначає пропонування, другий пов’язаний з корисністю і формує попит. Маршалл прийшов до висновку, що за інших рівних умов ні попит, ні пропонування не мають пріоритету з точки зору визначення ціни. Для підтвердження своєї думки він застосовує знамениту алегорію “лез ножиць”. Маршалл запроваджує поняття “еластичність попиту” й встановлює наявність функціональної залежності між ціною та величиною попиту; розглядає випадки цінової та нецінової еластичності залежно від структури споживання, рівня доходів та інших факторів (потреби багатих є нееластичними – їх попит не реагує на зміни цін, для середнього кла­су попит є еластичним відносно това­рів, які вони вважають предметами розкоші; для робітників, які споживають лише необхідні товари, попит є нееластичним). Теорія еластичності мала важливе практичне значення, зокрема, для визначення динаміки ринкового попиту, динаміки доходу виробників даного товару, динаміки цін на найближчі замінники.

Визначним внеском Маршалла в економічну теорію став аналіз фактора часу. Він з’ясував, що у короткостроковому періоді головним регулятором ціни є попит, пропонування більш інертне, воно не встигає за коливаннями попиту. Для його зміни потрібні нові умови виробництва, можливо, й додаткові ресурси. Тому в короткостроковому періоді пропонування залишається незмінним, а попит стає вирішальним фактором формування ціни. У довгостроковому періоді роль основного ціноутворюючого фактора переходить до пропонування і пов’язаних з ним витрат виробництва. Ідея Маршалла про вирішальну роль попиту в короткостроковому регулюванні цін була згодом використана Дж.М.Кейнсом у його теорії “ефективного попиту”. Ідею переважаючого впливу пропонування на динаміку цін у довгостроковому періоді взяли на озброєння сучасні неокласики – теоретики “економіки пропонування”.

Маршалл звертається також до дослідження проблем оптимізації господарських рішень на рівні “репрезентативної” (представницької) фірми. Розмежування двох часових періодів дозволяє йому поділити витрати виробництва на постійні та змінніі довести, що у довгостроковому періоді всі витрати стають змінними. Основною причиною, яка змушує фірму залишити ринок, є перевищення витратами рівня ринкової ціни. Аналізуючи динаміку середніх і граничних витрат виробництва за умов розширення його масштабів, він приходить до висновку щодо дії двох економічних законів: зростаючої і постійної віддачі. Маршалл розглядає граничні витрати виробництва як суму доходів, які дістаються власникам окремих виробничих ресурсів. Цей підхід визначає його погляд на підприємницький доход. Доход підприємця утворюють дві складові: перша є компенсацією витрат підприємницької діяльності, друга виступає у вигляді плати за ризик, пов’язаний з виробництвом на невідомий ринок. У випадку зростання попиту підприємець отримує тимчасовий надлишковий доход (економічний прибуток), який Маршалл назвав квазірентою.

Пігу Артур(1877–1959) – англійський економіст,учень і наступник А.Маршалла по кафедрі політичної економії Кембрид­жського університету. Основна праця – “Економічна теорія добробуту” (1920). Визначним внеском Пігу в розвиток ідей неокласицизму була розробка теорії добробуту. Він розрізняє загальний та економічний добробут. Показником економічного добробуту є “національний дивіденд” (національний доход). Але чимало елементів якості життя не мають грошової оцінки. Показником загального добробуту є не тільки рівень доходу, але й умови праці та дозвілля, забезпеченість житлом, доступність освіти, стан довкілля та ін. Тому можливі ситуації зміни рівня загального добробуту за незмінного рівня економічного добробуту. Одним з перших Пігу звернув увагу на проблему врахування позаринкової діяльності при підрахунку національного доходу (“одружившись зі своєю кухаркою, чоловік зменшує національний доход”). Він описав явище ефекту касових залишків, яке згодом отримало назву “ефекту Пігу”: якщо в обігу з’являється додаткова кількість грошей і всі ціни пропорційно зростають, готівкові суми, що зберігаються на руках у населення, пропорційно знецінюються. І навпаки: якщо держава зменшить кількість грошей в обігу і всі ціни пропорційно знизяться, то власники готівки стануть пропорційно більш багатими.

На основі закону спадної граничної корисності Пігу зробив висновок, що, оскільки цінність однієї і тієї ж суми грошей для заможних і бідних є різною, перерозподіл доходів на користь малозабезпечених верств населення може підвищити добробут суспільства: рівень корисності бідних зросте в більшій, мірі, ніж зменшиться рівень корисності багатих. Він розробив свою теорію оподаткування та дотацій, в якій основним принципом оподаткування є принцип найменшої сукупної жертви: рівність граничних жертв для всіх членів суспільства, що відповідає прогресивній системі оподаткування.