Американська школа– сформу­валась наприкінці XIX ст. у США і стала однією з основоположних у формуванні неокласичної теорії. За­сновником і главою школи був Дж. Б.Кларк.

Кларк Джон Бейтс(1847–1938) – американський економіст, професор Колумбійського університету. Основні праці – “Філософія багатства” (1886), “Розподіл багатства”(1889), “Проблеми монополій” (1901), “Суть економічної теорії” (1907). Кларк сформулював і розвинув теорії граничної і спадної продуктивності капіталу і праці, розробив вчення про статику і динаміку економічної системи. Головним теоретичним досягненням Кларка стала розробка концепції розподілу доходів, що спирається не на принцип витрат, а на принцип результативності виробничих факторів. Кларк встановив, що відда­ча від змінного фактора виробництва з нарощуванням його використання спа­дає. Для характеристики цього процесу він увів категорії “граничної продуктивності праці і капіталу”, які стали одними з основоположних в сучасній неокласичній теорії, і сформулював закон спадної граничної продуктивності факторів виробництва. Продуктивність “граничного” фактора виробництва визначає відповідні доходи: продуктивність граничного робітника визначає рівень оплати всіх робітників на фірмі. Доход підприємця як власника засобів виробництва визначається граничною продуктивністю капіталу.

Кларк модифікував теорію факторів виробництва, виділивши четвертий фактор виробництва – підприємницьку діяльність. Він вважав, що підприємець є не тільки власником капіталу, але й організатором виробництва, за що винагороджується нормальним прибутком у ситуації економічної статики. Однак, коли йдеться про динаміку, підприємець стає новатором, що прагне до зменшення витрат виробництва, рухає технічний прогрес, отримуючи за це додатковий прибуток – підприємницький доход.

Вальрас Леон(1834–І910) – французький економіст, професор Лозаннського університету (Швейцарія), один із засновників математичної школи. Основна праця – “Елемен­ти чистої політичної економії”(1874). Визначний внесок Вальраса в економічну теорію полягав у створенні економіко-математичної моделі загальної ринкової рівноваги, доведення якої з точки зору математики на той час вважалось нездійсненним. На відміну від відомих тоді моделей ринкової рівноваги Курно, Джевонса, Маршалла, Вальрас вперше в історії економічної думки досліджував не часткову, а загальну економічну рівновагусиметричних ринків. Тому його вважають засновником сучасного макроекономічного моделювання.

Модель Вальраса представляє економіку як взаємодію двох груп економічних суб’єктів – фірм і домогосподарств. Фірми виступають як покупці на ринку факторів виробництва і як продавці на ринку споживчих товарів. Домогосподарства – власники факторів виробництва – виступають як їх продавці і водночас як покупці споживчих товарів. Ролі продавців і покупців у моделі постійно змінюються. Видатки виробників товарів перетворюються у доходи домогосподарств, а видатки домогосподарств – у доходи фірм. Ціни факторів виробництва залежать від обсягів виробництва, попиту, отже, і від цін товарів, що виробляються. Водночас ціни товарів визначаються цінами факторів виробництва. Для нормального функціонування системи повинна встановитись відповідність між попитом на фактори виробництва і товари та їх пропонуванням. Ціни товарів повинні відповідати витратам фірм, доходи фірм повинні відповідати видаткам домогосподарств. Отже, досягнення загальної рівноваги вимагає виконання трьох умов: рівноваги попиту і пропонування на ринку факторів виробництва, рівноваги попиту і пропонування на ринку товарів, відповідності цін товарів витратам виробництва. Перші дві умови передбачають рівність пропорцій обміну, третя умова виражає рівновагу у сфері виробництва.

Побудувавши досить складну систему взаємопов’язаних рівнянь, Вальрас доводить, що рівновага системи може бути досягнута як певний ідеал, до якого тяжіє конкурентний ринок. Проте саме ринковий механізм вільної конкуренції і зумовлює спільну рівновагу безлічі ринків. Модель Вальраса показує, що визначення цін на товари і ресурси може бути тільки одночасним, а не почерговим в тому чи іншому порядку; що досягнення часткової рівноваги не є гарантією загальної економічної рівноваги. З теоретичної концепції Вальраса випливав принцип взаємозалежності і взаємозв’язку основних елементів ринкової економіки, який став вихідним для розуміння взаємозв’язку виробництва, споживання і доходів на макрорівні.

Парето Вільфредо(1848–1923) – італійський економіст, професор Лозаннського університету (Швейцарія). Основні праці – “Курс політичної економії” (1898), “Учення політичної економії” (1906), “Трактат із загальної соціології” (1916). Головний напрям наукових пошуків Парето полягав у спробах створення “чистої” економічної теорії, позбавленої понять цінності та корисності. Він уважав, що економічна теорія повинна вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їх задоволення. Якщо в моделі загальної економічної рівноваги Вальраса критерієм її досягнення вважалась максимізація корисності, яка виміру не піддається, то в моделі Парето застосовується критерій ранжирування уподобань конкретного індивіда, тобто виявлення порядкових (ординальних) величин, що характеризує їх черговість. Ординалістський підхідсьогодні є основним у визначенні корисності. Парето досліджує споживчий вибір, використовуючи “криві байдужості”, – криві наборів благ з однаковою корисністю. В результаті з’явились паретівські трьохвимірні діаграми, за допомогою яких можна виявити послідовність надання споживачем переваг тому чи іншому благу, його “байдужість” стосовно споживання комбінацій двох альтернативних благ, які забезпечують однаковий рівень задоволення потреби. Застосування поняття “байдужість” дозволило подолати обмеженість кардиналістського підходу.

Парето сформулював поняття ефективності розподілу ресурсів економіки, відоме як “оптимум Парето”: розподіл ресурсів є оптимальним, якщо не можна поліпшити становище одного раціонального суб’єкта, не погіршуючи при цьому становища інших. Рух до оптимуму пов’язується з таким переміщенням ресурсів, яке покращує добробут хоча б однієї особи, не зачіпаючи при цьому інтересів всіх інших. Таким чином досягається суспільна гармонія. В моделі Парето аналізується не лише ситуація чистої конкуренції, але й різні види монополізованих ринків, – проблематика, що стане самостійним об’єктом економічних досліджень тільки у 30-х роках ХХ ст.

Шведська (Стокгольмська) школа – почала формуватися на початку ХХ ст., її представниками були закладені основи багатьох нових напрямів у західній економічній думці. Засновником школи був К.Вікселль.

Вікселль Кнут(1851–1926) – шведський економіст. Основні праці – “Цінність, капітал і рента” (1893), “Процент і ціни” (1898), “Лекції з політичної економії” (1901). Вікселль розро­бив цілісну теорію, яка охопила проблеми цін, до­ходів, грошей і економічного циклу, поєднавши концепцію граничної корисності з концепціями математичної школи. Він інтегрував у схему Вальраса гроші, започаткувавши новий підхід до проблеми динаміки. Основною змінною моделі грошової економіки Вікселля є співвідношення “грошової” і “природної” (реальної) процентної ставки. Згідно з концепцією кумулятивного процесу, невідповідність між інвестиціями і заощадженнями викликає тенденцію до зростання рівня цін. Аналіз нерівноважних ситуацій дозволив Вікселлю сформулювати умови рівноваги економіки: рівність між грошовою та природною ставками проценту, рівність заощаджень та інвестицій, стабільність цін. В економічній теорії широко застосовується “критерій Векселя” – критерій розподілу податкового тягаря, він є елементом теоретичного обґрунтування реальних дій держави в сфері оподаткування. Вікселль вперше ввів поняття “очікування” учасників господарського процесу. Він з’ясував, що в періоди піднесення нагромадження капіталу підтримується низьким рівнем процентних ставок. Розширення інвестування викликає тенденцію зниження граничної корисності капіталу, внаслідок якої відбувається поступове поглинання реальних заощаджень поточним споживанням. Цей процес отримав назву “ефекту Вікселля”, з ним він пов’язував можливість виходу з депресії. Розробки Вікселля стали важ­ливим джерелом теорії Дж. Кейнса

Густав Кассель(1866–1945) – шведський економіст. Основні праці – “Природа і необхідність проценту” (1903), “Теорія соціальної економіки” (1931). Дослідження Касселя стали розвитком теорії проценту, грошей, торговельно-промислового циклу. Він вперше запровадив до економічного аналізу поняття збалансованого зростання, за якого структура економіки не змінюється, оскільки всі її складові зростають однаковими темпами, що дорівнюють темпу зростання населення. Він зауважив, що скорочення спо­живчого попиту призводить до відповідного недовантаження за­собів виробництва першої групи й одночасно до повної бездіяль­ності засобів виробництва другої групи, фактично виявивши принцип акселерації. Норму проценту Кассель розглядає як фактор руху торговельно-промислового циклу. За тривалого збереження невисокої норми проценту підприємці, що укладають контракти, які потребують великого обсягу основного капіталу, можуть сподіватися значних прибутків. Висока норма проценту зменшує вартість основного капіталу, а якщо вона тримається довго, то призводить до скорочення його виробництва. Цієї обставини досить, щоб перетво­рити бум на депресію.

ТЕМА 9. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ (ХІХ - поч. XX ст.)

Особливості історичного розвитку позначилися на стані економічної думки України ХІХ ст.: якщо західна економічна наука вирішувала проблеми реального капіталізму, то прогресивна наукова думка Росії та України дискутувала проблеми переходу до капіталізму, головною перешкодою якого було кріпацтво. У 40-х роках ХІХ ст. формуються два напрями суспільно-економічної думки – ліберально-дворянський та революційно-демократичний.

Представники ліберального дворянства – В.Каразін, А.Скальковський, Д.Журавський, Д.Струков– виступали за збереження великого поміщи­цького господарства з умовою його поступового перетво­рення на капіталістичне шляхом продажу частини поміщицьких земель або дов­гострокової оренди; заміну праці кріпаків вільнонайманою пра­цею, обмеження зловживань поміщиків.

У пореформений період на засадах дрібнобуржуазного соціалізму та буржуазного лібералізму стояв видатний український мислитель Μ.Драгоманов(1841-1895), значна частина наукового доробку якого присвячена суспі­льно-економічним проблемам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її ан­тинародну спрямованість: селяни одержали лише особисту волю без землі. Майбутнє суспільства він пов’язував із соціалізмом (громадівством) – способом виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітни­чим громадам, а земля й результати сільськогосподарського ви­робництва – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.

До революційно-демократич­ного напряму відносять суспільних діячів західно­українських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка та ін.

Навроцький В.(1847–1882) – відомий економіст-статистик, був пер­шим дослідником економіки Галичини та причин зубожіння на­роду в період утвердження тут капіталізму. Добре обізнаний з політичною економією За­ходу, він широко користувався в своєму аналізі економічними кате­горіями, теоріями трудової вартості і земельної ренти. Він простежує процес май­нової диференціації, що відбувається в галицькому селі, концен­трацію землі в руках великих власників, гостро критикує “пропінацію” – монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв, викриває колонізаторський характер австрійсь­кої податкової системи і пропонує запровадження прогресивного прибут­кового податку.

Терлецький О.(1850–1902) – відомий учений і громадсь­кий діяч – основну увагу у своїй науковій діяльності приділяє аграрно­му питанню. Розв’язати його Терлецький уважав за можливе ре­волюційним шляхом, а поки що пропонував створювати госпо­дарства, засновані на громадській власності на землю.

Павлик М. (1853–1915) – відомий громадсько-політич­ний діяч Галичини. Головну увагу в своїх працях приділяв питанням усунення експлуатації та побудови майбутнього суспільства, котре, як і Терлецький, пов’язував із соціалізмом, основу якого становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання. Як і Драгоманов, вважав пе­рехід до соціалізму еволюційним процесом, хоч і не ви­ключав революційної боротьби.

Франко І. (1856–1916) – видатний український письменник, мислитель, громадський діяч. Основні праці – “Земельна вла­сність у Галичині” (1897), “Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині” (1897). Значне місце в його науковій спадщині належить економічним питанням. Франко під­креслював, що “наука економії (господарки народної)... безперечно найважливіша з усіх наук”. Франко був популяризатором класичної економі­чної теорії. Певний час він викладав політичну економію в робітничих гуртках само­освіти, підготував “невеличкий елемен­тарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу”, переклав українською мовою 24-й розділ І тому “Капіталу”. Проте аналіз катего­рій політичної економії в нього підпорядковано іншим завдан­ням: намаганням привернути увагу суспільства до економічних проблем і необхідності їх розв’язання. Франко вважав, що розвиток суспільства прямує “від капіталізму до соціалізму”, шляхи переходу до якого пов’язував тіль­ки з еволюційним поступом.

У 70-ті pp. ХІХ ст. виникає ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки. Критикуючи капіталізм, ліберальні на­родники протиставляли йому не соціалізм, а дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у зміцненні дрібнотовар­ного виробництва вони надавали різним формам кооперації. Ідеї на­родників знайшли відображення в працях земських статистиків П. Червінського, О. Шликевича, В. Варзара О. Русова, Т. Осадчого. Найвідоміший представник ліберального народництва М. Левитський розглядав паростки капіталізму як штучне явище, виступив із закликом спинити його розвиток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво селян і ремісників, якому провіщає велике майбутнє. Роз­робив численні проекти розвитку дрібного виробництва, які нама­гався втілити у життя: створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, на­дання дрібним виробникам дешевого кредиту та ін.

Політична економія як самостійна дисципліна починає викладатись в університетах Росії та України (Московському, Казанському, Харківському) у 1803–1804 pp., що стало поштовхом до створен­ня лекційних курсів та розгляду проблем економічної теорії університетськими науковцями. Професор політичної еконо­мії Харківського університету Τ.Степанов (1795–1847) розробив один з перших курсів політичної економії, широко й творчо використовуючи надбання світової економічної науки, насамперед теорію Сміта і Рікардо.

Прихильником класичної політичної економії був про­фесор Київського університету І. Вернадський (1821–1884). У “Нарисі історії політичної економії” (1858) він формулює завдання політичної економії як відкриття “природних законів господарства”, що не підпорядковані сваволі влади. Аналіз економічних шкіл, їхню класифікацію Вернадський здійснює за принципом визнання ними вільної конкуренції чи державного втручання. Він заперечував втручання держави в економічне життя, вважав помилковими ідеї соціалізму, а їх появу пов’язував з процесом зубожіння пролетаріату. Засад класичної політичної економії до­тримувався й професор Харківського університету Г. Цехановецький, який особливо високо цінував твори Дж.С.Мілля.

Професор Київського університету М. Зібер був прихильником теорії трудової вартості і попу­ляризатором економічного вчення Маркса, розгля­даючи його як розвиток класичної теорії, проте не поділяв його поглядів на не­минучість революційного перетворення суспільства.

Відомий учений-економіст М. Бунге,професор і рек­тор Київського університету, критично ставився до ідей класичної школи політичної еко­номії. Він став фундатором Київської психологічної школи, розробляв психологічну теорію цінності і визначив цінність як “корисність”, величина якої залежить від попиту та пропонування. Ідеї психологічної школи розвивав учень Бунге професор Ки­ївського університету Д. Піхно. Основи ціни та цінності він вбачав у потребах людей, які й зумовлюють попит. Найвідомішими представ­никами суб’єктивно-психологічного напряму були Р. Орженцький(“Кори­сність і ціна. Політико-економічний нарис”, 1895) та професор Київського університету О. Білімович (“До питання про розцінку господарських благ”, 1914), якіне лише сприйняли ідеї маржиналізму, а й спробували розвинути їх.

Праці ряду українських економістів стали визначним внеском у розвиток світової економічної науки.

Подолинський Сергій Андрійович(1850–1891) – видатний український учений, громадський діяч, який написав ряд праць з питань економіки. Найвидатнішим його твором, що знаменував справжній про­рив у світовій науці, стала стаття “Праця людини і її відношення до розподілу енергії” (1880). У ній Подолинський розробив енергетичну теорію ор­ганічного життя. Він проаналізував розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, дав нове природничо-наукове визначення праці як діяльності, що збільшує енергетичний бюджет людства (“закон Подолинського”). Він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосе­реднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів. Подолинський вважав, що позбавити людство від розтрати природних ресур­сів і забезпечити найбільше акумулювання енергії може лише со­ціалізм.

Туган-Барановський Михайло Іванович(1865–1919) – учений-економіст зі світовим ім’ям, професор Санкт-Петербурзького та Київського університетів. Основні праці – “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890), “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894), “Соціальна теорія розподілу” (1913), “Соціалізм як позитивне вчення” (1918), “Соціальні основи кооперації” (1919).

За своїми поглядами Туган-Барановський не був вузьким послідовником певної школи. Свою теоретичну діяльність він розпочав як марксист, проте згодом став на позиції лібералізму і реформізму. Вже перша його праця “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890) являла блискучий порівняльний аналіз теорій цінності класичної та австрійської шкіл. У ній Туган-Барановський визначає можли­вість синтезу двох підходів (паралельно він був здійснений Маршаллом у “Принципах економікс”, 1890). Він доводить, що “граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям”.

Слуцький Євген Євгенович (1880–1948) – видатний український економіст-математик світової слави. Основні праці – “До теорії збалансованого бюджету споживача” (1915),“Етюд до проблеми побудови формально-праксеологічних засад еконо­міки” (1926) – були видані на Заході, виявивши неабиякий вплив на розвиток світової економічної думки.

Вже студентська наукова робота Слуцького “Теорія граничної корисності”(400 стор. машинопису) була відзначена у 1910 р. золотою медаллю Київського університету. Знаменитим дослідженням Слуцького стала праця “До теорії збалансованого бюджету споживача”, яка в методологічному відношенні ґрунтується на концепції гра­ничної корисності. Але паралельно з Парето та Еджвортом Слуцький обґрунтував ординалістську версію поведінки споживача. Цю працю вважають початком економіко-математичних до­сліджень проблем попиту і взаємозв’язку між функціями корисності, попиту, рухом цін та доходу.

Посилаючись на поняття корисності Парето, він показав його обмеженість і розвинув власне розуміння функції корис­ності: корисність будь-якого поєднання благ є величина, що має властивість набувати тим більшого значення, чим більшою мірою це поєднання виявляється кращим для певного індивіда. Слуцький визначає рівновагу споживача як стан, за якого корисність бюджету має однакову або найбільшу величи­ну серед усіх найближчих до нього станів. Рівновага є стійкою, якщо будь-яке відхилення зменшуватиме корисність, і нестійкою у протилежному випадку.

Слуцький виділив блага двох видів: насичуючі, – гранична корисність яких спадає зі збільшенням їх кількості, та ненасичуючі, – гранична корисність яких за тих самих умов зростає. Він сформулював закон попиту: 1. Попит на благо, відносно необхідне, завжди нормальний, тобто зменшується, якщо ціни на нього зростають, і збільшується, якщо ціни падають. 2. Попит на благо, відносно не необхідне, може в деяких випадках бути анормальним, тобто збільшуватися зі зростанням ціни і зменшуватися з її зниженням.

Для визначення впливу зміни ціни блага на його споживання важливе значення мало розмежування ефектів заміни та доходу. Використовуючи кардиналістську функцію корисності, Слуцький увів поняття компенсованої зміни ціни й алгебраїчно обґрунтував дію обох ефектів для малих змін ціни методом граничного аналізу. Витончений математичний аналіз граничного приросту попиту за зміни ціни з виділенням ефекту заміни і ефекту доходу увійшов у світову економічну науку у вигляді відомого рівняння(тотожності) Слуцького: .

Досліджені ефекти заміни та доходу (ефект Слуцького – Хікса) стали фундаментальними в мікроекономіці, вони мали не тільки визначне теоретичне, а й практичне значення для подальшої розробки проблем споживчого попиту, визначення уподобань та черговості задоволення потреб, цінової та перехресної еластичності попиту.

Дослідження Слуцького привернуло увагу зарубіжних еко­номістів лише у 30-х роках. Лауреат Нобелівської премії Дж. Хікс визнавав першість Слуцького – першого економіста, який зробив значний крок вперед порівняно з неокласиками. Ідеї Слуцького з дещо модернізованим математичним апа­ратом широко використано і в працях інших зарубіжних економістів – Р. Аллена, К. Ерроу, Ж. Дебре та ін.

Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки – праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов.