ТЕМА 12. ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ

Інституціоналізм – широка течія економічної думки, яка сформувалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. у США. Вона ґрунтується на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів у ринковій економіці. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру – держава і профспілки, сім’я і традиції, звичаї і мораль, правові акти і етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада тощо. Ці та інші явища були об’єднані одним спільним терміном – інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

В розвитку інституціональних економічних теорій можна виділити кілька етапів:

§ перший етап– зародження і поширення інституціоналізму (перша чверть ХХ ст.), це період раннього,так званого критичного інституціоналізму, який представлений працями американських дослідників Т.Веблена, Дж.Коммонса, В.Мітчелла, а також англійського економіста Дж.А.Гобсона;

Ранній інституціоналізмпредставлений трьома напрямами американського інституціоналізму:

٠ соціально-психологічним напрямомТ.Веблена;

٠ соціально-правовим напрямомДж.Коммонса;

٠ емпіричним або кон’юнктурно-статистичним напрямомВ.Мітчелла.

Веблен Торстейн (1857–1929), американський економіст, професор Чиказького університету, основоположник інституціоналізму, засновник соціально-психологічного напряму. Основні праці – “Теорія бездіяльного класу” (1899), “Теорія підприємництва” (1904),“Інстинкт майстерності і стан промислової техніки” (1914), “Інженери і система цін” (1921), “Власність відсутнього” (1923).

Для поглядів Веблена характерне критичне ставлення до існуючих в економічній теорії напрямів, до практики господарського життя. Він засуджував економічний лібералізм та неокласицизм за надмірну затеоретизованість і відірваність від життя, обмеження рамками статичного аналізу, гіпотетичних схем “стану рівноваги”. Веблен вважав, що економічна наука не повинна обмежуватись лише вивченням цін і ринків, а має досліджувати діяльність людей у всіх її проявах.

Широко відомою стала теза Веблена про “суверенітет споживача” – виклик, кинутий ним основам теорії попиту і пропонування. Він піддав сумніву ефективність ринкової економіки, зокрема, її здатність надавати споживачу кращі товари за низькими цінами. Натомість Веблен довів, що споживачі піддаються різноманітним видам суспільного і психологічного тиску, який зумовлює прийняття ними нераціональних рішень. Для ілюстрації він увів термін “показне споживання” – прагнення багатих купувати товари і послуги тільки для того, щоб справити враження на оточуючих. Споживачі середнього класу і бідняки імітують поведінку багатих. Коли це відбувається, закон попиту не спрацьовує, – обсяг попиту зростатиме скоріш за високих цін, ніж за низьких.

Що ж стосується пропонування, то Веблен доводить, що прагнення прибутку штовхає підприємців на безпринципні дії (спроби обмежити конкуренцію, випуск товарів та ін.), які призводять до розбазарювання ресурсів, нездатності економіки повністю реалізувати свій потенціал. Звідси Веблен робить висновок, що класичний капіталізм, який ґрунтується на невтручанні держави в економіку, в перспективі приречений на заміну більш чутливою до потреб людей системою.

Веблена вважають фундатором технологічного детермінізму. Технократична концепція Веблена стала найважливішою частиною його теорії в цілому. Він був прихильником “технократичної революції”, – переходу влади у виробництві від власників підприємств (“бездіяльного класу”) до інженерно-технічної інтелігенції (“технократів”). Господарське життя країни теоретик реформ пропонував підкорити особливій “раді техніків”, тоді виробництво, звільнившись від пут “бізнесу”, буде здійснюватись заради задоволення потреб всіх членів суспільства. Веблен одним з перших виступив з нищівною критикою монополій, за що був названий “американським Марксом”.

До рушійних сил розвитку виробництва і суспільства Веблен відносив такі “інституції”, як батьківські почуття, “інстинкт майстерності”, задоволення від виконаної роботи, потяг до праці і знань, які передаються з покоління в покоління через сімейне виховання, що згодом переростає в турботу про суспільство, про все людство. Технократичний “сценарій майбутнього” Веблена ніс в собі чимало раціональних зерен. Сьогодні ринкова економіка має чимало рис вебленівських прогнозів.

Коммонс Джон(1862–1945) – американський економіст, засновник соціально-правового інституціоналізму. Основні праці – “Правові основи капіталізму” (1924), “Інституціональна економікс: її місце в політичній економії”(1934).

Коммонс розробляє “юридично-мінову” концепцію суспільного розвитку: в його основу він покладає відносини обміну, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією виступають “правові угоди”. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв’язання. Будь-які суспільні конфлікти можна успішно розв’язати шляхом юридичного регулювання правил “угоди”. Він вважав, що правові рішення держави здатні забезпечити перехід від фінансової до адміністративної стадії капіталізму. За своєю соціально-економічною спрямованістю інституціоналізм Коммонса втрачає критичний заряд порівняно з інституціоналізмом Веблена. Підтримуючи традиції американського прагматизму, Коммонс вважав людський розум здатним вирішити будь-які актуальні проблеми, якщо правовими засобами спрямовувати його в правильне русло.

Мітчелл Веслі(1874–1948) – американський економіст і статистик, професор Гарвардського університету, засновник емпіричного інституціоналізму.Основні праці – “Економічні цикли” (1913), “Лекції про типи економічної теорії” (1935). Учень Веблена, Мітчелл критично оцінював ігнорування ним статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл вважав збір статистичних даних головним завданням науки. Він нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Внесок В.Мітчелла в інституціональну теорію полягає у з’ясуванні взаємозв’язку економічних та неекономічних чинників (наприклад, впливу грошей на поведінку людей) на ґрунті застосування масиву статистичних даних в математичній обробці та дослідженні циклічних коливань. Мітчелл вважав, що циклічний характер капіталістичної економіки спричиняється дією багатьох факторів “системи грошового господарства”. Побудувавши разом з економістами “гарвардської школи”, яку він очолював, понад 1200 динамічних рядів руху ринкової кон’юнктури, Мітчелл так і не створив задовільної моделі “безкризового циклу”. Прогноз “гарвардського барометра” напередодні “Великої депресії” 1929-1933 рр. віщував економічне процвітання. Після “Великої депресії” Мітчелл став одним з теоретиків “регульованої ринкової економіки”. Хоча дослідження гарвардської школи й не виявили закономірностей циклічного розвитку та його причин, вони лягли в основу економетрії – нового напряму економічного аналізу.

Після Другої світової війни відбулось відродження інституці­оналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

Поширення ідей кейнсіанства у Фран­ції, де після другої світової війни здійснювалося масштабне державне регулювання економіки, набуло прояву в концепції індикативного плануванняФрансуа Перру(1903–1979) – про­фесора Паризького університету, який став фундатором соціологічної школи інституціоналізму, одним з основоположників економічного дирижизму. Прихильники концепції індикативного планування переважного значення надавали державному регулюванню через програмування економічного розвитку країни, основу якого становила система національних рахунків та державних планів рекомендаційного характеру. Система індикативного планування включала механізм як коротко-, так і довгострокового регулювання економіки, забезпечен­ня незгасання інвестиційного процесу.

Неоінституціоналізм – сучасний соціально-інституціональний напрям, представлений численними теоріями різноманітного інституційного спрямування, для яких характерні: критичний аналіз ортодоксальних теорій; спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільни­ми науками; прагнення вивчати не стільки функціонування системи, скільки її трансформацію; аналіз економічних відносин з позицій суспіль­них інституцій; вимоги посилити суспільний контроль над бізнесом; ви­знання необхідності втручання держави в економіку.

Набувають поширення численні теорії “трансформації” капіталізму.

Теорія “народного капіталізму”виникла у 50-х pp. у США, складається з трьох частин: теорії “демократизації капіталу”, або “дифузії власності”; тео­рії “управлінської революції”; теорії “рево­люції доходів”.

§ Теорія “дифузії власності” (П. Дракер) полягає в тому, що з розвитком капіталізму поступово змінюється структура капіталі­стичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приватна власність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності. Провідною фор­мою є акціонерна. Збіль­шення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюджен­ня акцій серед населення розглядається як “дифузія” власності. Дрібний акціонер перетворюється на співвласника “народного капіталу”.

§ Теорія “управлінської революції” (А. Берлі, Дж. Бернхем, П. Дракер)доводить, що з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає або й зовсім зникає і замінюється вла­дою найманих управлінців – менеджерів, які є “довіреними особами народу” і керуються не мотивами прибутку, а суспіль­ними інтересами. Вона відображає цілком реальні процеси в розвитку капіталізму: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розмежування власності й управлінської діяльності.

§ Теорія “революції доходів”(С. Кузнець, Дж. Гелбрейт, К. Боулдінг, М. Саль­вадорі, Е. Хансен) стверджує, що в розвинутих капіталістичних країнах стався революційний переворот у розподілі національного доходу, суть якого полягає в поступовому зближенні доходів різних верств населення. Лауреат Нобелівської премії Саймон Кузнецьу праці “Ча­стка вищих за доходами груп у доході та заощадженнях” (1953) навів дані про динаміку розподілу національного доходу в 1919–1948 pp., за якими питома вага населення США з найвищими та високими доходами скорочувалась. Проте дослідження інших економістів (В.Перло) доводили протилежне.

Концепція “колективного капіталізму”(Г. Мінз, А. Бер­лі) має багато спільного з теорією “народного капіталіз­му”. Важливою складовою обох концепцій є теорія “революції управління”. Мінз стверджував, що “власність і конт­роль відокремились і перебувають у різних руках”. Велика корпорація, де працюють тисячі ро­бітників і службовців, використовуються мільярди доларів капі­талу, виготовляються товари масового споживання, вважають Мінз і Берлі, перестала навіть приблизно відповідати як “ста­рій юридичній моделі власності”, так і економічній моделі “атомістичної фірми за умов конкурентного ринку”. Така кор­порація вже не є автономною щодо суспільства, а стала со­ціальною інституцією, що забезпечує розв’я­зання суспільних проблем.

Концепція “соціального партнерства” (Р. Арон, Е. Гауглер, Дж. Гелбрейт) також має багато спільного з тео­рією “народного капіталізму”. Її прихильники доводять, що в сучасному капіталістичному суспільстві докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності й класові конфлікти. Така зміна зумовлена посиленням економічної та соціальної ролі держави, зростанням кількості великих корпорацій, мотивом діяльності яких є не стільки одержання прибутку, скільки наданням робітникам певного комплексу соці­альних гарантій. Доказом наявності “соціального партнерства” вважають по­ширення участі робітників у капіталістичній власності та управлінні підприємством.

Існує чимало інших майже аналогічних теорій “плюралістичної еко­номіки”, “держави достатку”, “суспільства високого масового споживання” та ін.

Теорії “індустріального суспільства”

Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40–60-х pp. вона знов набула актуальності у зв’язку з розгортанням НТР.

Родоначальником концепції “індустріального суспільства” є американський економіст П. Дракер (основні праці –“Майбутнє ін­дустріальної людини”, 1942; “Нове суспільство. Анатомія індус­тріального ладу”, 1949) та ін. Становлення “індустріальної системи” він відносить до XX ст., її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійс­нюють масове виробництво. “Індустріальна система” знаменує перехід до “індустріального суспільства”. Дракер виділяє два його рі­зновиди: капіталістичне (вільне) й соціалістичне (рабське). У 60-х pp. теорію “індустріального суспільства” розробляли американський соціолог і економіст В. Ростоу, французькі со­ціологи Ж. Еллюль і Р. Арон.

Волт Ростоуу праці “Стадії економічного зростан­ня. Некомуністичний маніфест” (1960) виклав власну концеп­цію суспільного розвитку, альтернативну марксистській форма­ційній теорії. Він виділив п’ять стадій економічного розвитку: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для підне­сення; 3) піднесення; 4) рух до зрілості; 5) ера високого масового споживання. Найхарактернішою рисою п’ятої стадії є випуск товарів тривалого користуван­ня, на цій стадії змінюються пріоритети суспільства: на перший план виходить не виробництво, а “споживання і добробут у найширшому розумінні”. Майбутнє суспільства він пов’язує з наступною стадією “за споживанням”, де переважатимуть сімейні та інтелектуальні цінності.

Раймон Арон(основні праці –“18 лекцій про індустріальне суспільство”, 1962; “Три нариси про індустріальну епоху”, 1966) визначає індустріальне суспільство як таке, в якому переважає велика промисловість, існує технологічний поділ праці. Він виді­ляє два його типи: капіталістичне й ра­дянське. Чистому капіталізму були властиві приватна власність, поділ суспільства на власників засобів ви­робництва і найманих робітників, гонитва за прибутком та циклічні коливання економіки. Реальний капіталізм за низкою ознак наближається до соціалізму, про що свідчать наявність “колективної власності”, близькість принципів розподілу: і в пла­новому, і в капіталістичному суспільстві зберігається різниця інди­відуальних доходів, головним джерелом якої є різна заробітна пла­та. Обидві системи належать до категорії індустріальних суспільств.

Жак Еллюльрозробив концепцію “технологічного суспільст­ва”. Його основу становить техніка, яка панує над суспільством і людиною. Надаючи техніці роль вирішального фактора економічного розвитку, Еллюль з’ясовує, як її розвиток позначається на еконо­мічному розвитку суспільства. У процесі цього розвитку відбува­ється перехід від індивідуального підприємництва до “еконо­міки корпорацій”, від “ліберальної” економіки до державного регулювання, від ринкової до планової економіки. Тех­ніка у Еллюля передбачає централізацію, а та, у свою чергу, пла­нування, що є необхідною умовою функціонування “технологіч­ного суспільства”.

Соціальний (індустріально-технологічний) інституціона­лізмпов’язують з ім’ям американського економіста Джона Гелбрейта(нар 1909). У своїх перших працях він розро­бив концепцію “врівноважувальної сили”, пропагував “суспільс­тво добробуту”. Теорією “врівноважувальної сили” Гелбрейт доводить, що концентрація капіталу не призводить до монополізації економіки, оскільки цей самий процес породжує нейтралі­зуючу “врівноважувальну силу” – великі об’єднання по­купців і постачальників. Ця сила не лише перешкоджає утворен­ню монополій, а й заступає колишню конкуренцію “типовим для сучасного стану ринком з невеликою кількістю продавців, яких активно приборкують не конкуренти, а інша сторона ринку – си­льні покупці”.

У праці “Нове індустріальне суспільство” (1967) він спробував розробити “синтетичну” теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності суспільства, в якому основою економічного прогресу є техніка. Він виділяє дві форми капі­талістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів вироб­ництва і форми організації підприємств – великі корпорації (“індустріальна система), що становлять основу сучасної економіки, і дрібне виробництво. Він виокремлює два рівні розвитку корпорацій: “підпри­ємницьку”, де господарем і керівником був окремий капіталіст, і “зрілу”, в якій приватна власність замінюється “суспільною капіталістичною власністю”, її очолює не окремий підприємець, а “техноструктура” – “союз знань і кваліфікації”. Перехід у корпораціях влади до техноструктури змінює й мету діяльності корпорацій: вона відображає вже не особистий інтерес підприємця, а суспільний, керується не максимізацією індивідуального прибутку, а суспільним благом. На перший план техноструктура ставить економічне зростання, яке сприяє ефективному функціонуванню корпорації, що відповідає як інтересам суспільства, так і її власним інтересам.

Важливою рисою “індустріальної системи” Гелбрейт називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. В “індустріальному суспільстві” формується й нова класова структура. Зникає конфлікт між багатими й бідними, йому на зміну приходить новий конфлікт – між “кла­сом освічених” і “неосвічених і малоосвічених”. Технічний прогрес автоматично зумовлює необ­хідність планування на державному рівні, регулювання держав­ного попиту, перерозподілу національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, осві­ти, національної оборони. Державу й корпорації він розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.

Концепція “постіндустріального суспільства”формується у 70-х pp. і пов’язана з ім.’ям професора соціології Гарвардського університету Даніела Белла. У праці “Настання постіндустріального суспільства” (1973) Белл зробив спробу дати соціальний прогноз розвитку суспільства. Він вважав, що перехід від “індустріально­го” до “постіндустріального” суспільства зумовлюється не стільки матеріальними факторами, скільки соціальними інсти­тутами. Він висуває ідею про те, що розвиток будь-якого суспі­льства відбувається одночасно за кількома “осьовими лініями”, які визначають його економічну, політичну і культурну еволю­цію. Залежно від вибору “осі” історію суспільства можна роз­глядати по-різному: як еволюцію форм власності, політич­них організацій або культурних традицій. Сам Белл бере за ос­нову “вісь виробництва і типів використовуваних знань”. Саме в останньому він бачить докорінну відмінність між своєю концепцією і поглядами прибіч­ників “індустріалізму”, які всі суспільні зміни виводять лише з прогресу техніки і технології.

Теорія конвергенціївиникла у 50-60-х pp. XX ст. як обґрунтування зближення двох економічних систем – капіталізму та соціалізму. Розробники теорії – П. Сорокін, В. Бакінгем, В. Ростоу, П. Дракер, Дж. Гелбрейт (США), Р. Арон (Франція), Я. Тінберген (Голландія) – стверджували, що капіталізм і соціалізм під впливом індустріального розвитку набувають спільних рис, зближуються, зливаються у “змішане суспільство”. Воно не буде ні капіталістичним, ні соціаліс­тичним, а втілюватиме переваги обох систем. Концепція конвергенції не є однорідною. Технологічний варіант конвергенції Гелбрейта передбачає злиття двох систем внаслі­док розвитку однакової технологічної структури виробництва. Ростоу вважав, що відбуватиметься наближення соціалізму до капіталізму. Тінберген уявляв конвергенцію як “сприйняття” одних принципів і “переборення” інших, синтез капіталіс­тичної ефективності і соціалістичної рівноваги, в результаті якого виникне “змішана система” суспільного оп­тимуму. Арон вважав можливим шляхом злиття двох систем організацію соціалізму на “капіталістичних засадах”. Бакінгем зазначав, що внаслідок конвергенції постане “єди­ний загальний економічний лад” на капіталістичній основі.

Концепції футурології– прогнозування майбутнього – поширюються у 60–70-х pp. XX ст. за двома основними напрямами – ін­дустріальним і конвергентним. Прихильники теорії конвергенції намагалися спрогнозувати процеси суспіль­ного розвитку, виходячи з існування двох протилежних систем. У межах індустріального напряму футурологічний характер мають різноманітні теорії “постсуспільства”. Основним методологічним принципом усіх цих теорій є тех­нологічний детермінізм: розвиток техніки визначає розвиток суспільства, незалежно від його соціально-економічної структури. Роль науки, техніки, технології гіперболізується. В основу характеристики суспі­льства майбутнього покладаються різні ознаки, причому як кількість ознак, так і їх сутність неоднакові в різних авторів. Проте майже всі наголошують на розширенні сфери послуг, зростанні ролі на­уково-технічної інтелігенції, зростанні загального добробуту, мож­ливості задоволення різноманітних інтересів тощо.

У концепції “постцивілізації”Г. Канаоднією з ознак майбутнього суспільства є рівень доходів на душу населення. Ця ознака стала і основним критерієм класифікації стадій суспільно­го розвитку, яких виокремлюється п’ять. До концепції Г. Кана близька “технотрон­на ера” відомого політолога, професора Колумбійського уні­верситету 3. Бжезинського.Визначальними рисами “технотрон­ного суспільства” він називає: переважання сфери послуг, розвиток індивідуальних здібностей людини, доступність осві­ти, заміну мотиву нагромадження особистого багатства “мо­ральним імперативом використання науки в інтересах люди­ни”, ліквідацію “персоналізації” економічної влади – втрату власниками капіталу позицій в управлінні виробницт­вом. “Елітою технотронного суспільства” стають організатори виробництва та вчені, що утворюють “верхівку панівного класу”.

Амери­канський соціолог Е. Тоффлер констатує наявність кризо­вих явищ в індустріальній системі, які пов’язує з тим, що індус­тріальний світ вступає в нову стадію історичного розвитку, стадію технотронної цивілізації, котра вже не підлягає законам індустріалізму. Просування до “нового суспільства” відбувається в процесі розвитку “суперіндустріальної революції”. Тоффлер розробив кілька моде­лей майбутнього. У праці “Третя хвиля. Від індустріального суспільства до гуманнішої цивілізації” (1980) крах індустріалізму він пов’я­зує з послідовністю “хвиль змін”: аграрна хвиля цивілі­зації, індустріальна цивілізація, хвиля комп’ютерів, комунікацій і утвердження суперіндустріалізму. У пра­ці “Зрушення влади. Знання, багатство і насильство на порозі XXI століття” (1990) Тоффлер пов’язує майбутнє суспільства з побудовою “цілісної гуманної цивілізації”, перехід до якої відбудеться через “революцію влади”, основним фак­тором якої є знання.

Теорія трансакційних витрат ґрунтується на дослідженні фірми як соціальної інституції, її автором є Р.Коуз.

Коуз Рональд(нар. 1910) – американський економіст, професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії, засновник неоінституціоналізму. Основні праці – “Природа фірми”(1937), “Проблема соціальних витрат” (1960), “Фірма, ринок і право”(1980). Коуз розглядає господарську систему як своєрідно впорядковану систему зв’язків між виробниками та споживачами, координація рішень у котрій може здійснюватись двома способами: спонтанним (стихійним) та ієрархічним. Спонтанний порядок – це ринок, інформацію про стан якого розпорошено, а пошук її потребує значних витрат. У системі ієрархії виробники не шукають інформації, що забезпечує економію витрат. Коуз намагався зрозуміти, чому не існує “суцільного ринку”, чому економічна діяльність всередині фірми не підкоряється ринковим законам, а здійснюється на основі прямих наказів і команд. Відповідь він знайшов у тому, що ринок вимагає надзвичайно високих трансакційних витрат. Визначення і запровадження в науковий оборот категорії трансакційних витрат (витрат на укладання контрактів, пошук партнерів, інформації про ціни, попит та ін.) стало внеском Коуза в економічну теорію. В тій мірі, в якій механізм прямого директивного управління дозволяє економити трансакційні витрати, фірма витісняє ринок. Але економіка не може існувати у вигляді однієї супергігантської фірми, тому існують міжфірмові ринкові відносини, виникає проблема оптимізації розмірів фірм. Оптимум, за Коузом, визначається межею, на якій витрати ринкової координації дорівнюють витратам централізованого контролю. До цієї межі вигідна централізація, після неї – ринок. Оптимум залежить також від структури галузі, застосовуваних технологій і ступеню розвитку конкуренції.

Коуз зробив значний внесок й у вивчення проблеми зовнішніх ефектів та визначення прав власності. Коуз висунув гіпотезу про те, що якщо права власності чітко визначені, а трансакційні витрати, пов’язані з переговорами стосовно зовнішніх ефектів, малі, то ринок сам може усунути зовнішні ефекти без державного втручання, зацікавлені сторони самі знайдуть прийнятне рішення. При цьому не буде мати значення, хто саме володіє правом власності – фермери на чисте повітря чи власники заводу – на забруднення атмосфери. Його висновки відомі як “теорема Коуза”: оптимальне рішення стосовно зовнішніх ефектів не залежить від розподілу прав власності – учасник угоди, який здатен взяти з володіння правом на законні зовнішні ефекти найбільшу вигоду, просто викупить його в того, для кого вона має меншу вигоду. Праці Р.Коуза започаткували нові розділи економічної науки – трансакційну економіку і економіку права.

Теорія суспільного вибору сформувалась у 60-х pp., її засновником був американський економіст, лауреат Нобелівської премії Джеймс Б’юкенен (нар 1919). Основні праці – “Формула згоди” (1962), “Теорія суспільного вибо­ру” (1972), “Свобода, ринок і держава” (1986). В основу теорії суспільного вибору покладено припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов’язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів. Політику Б’юкенен трактує як обмін. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигідний обмін, а в політиці – ні. Б’юкенен доводить, що в моделі представницької демократії рішення політиків і державних органів зумовлені їх власними інтересами. Основною метою політиків є одержання максимуму голосів на виборах, метою державних органів є максимальне збільшення своїх бюджетів, розмірів та влади. Їх поведінка подібна до поведінки мікроекономічних суб’єктів, які прагнуть максимізації корисності та прибутку. Результатом є “парадокс голосування”, коли більшістю голосів парламентарів приймається рішення всупереч інтересам більшості населення або “логроллінг” (перекачування колоди) – торгівля чи обмін голосами між представниками різних партій з метою проходження потрібного закону через парламент. З огляду на ці суперечності прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи з поши­ренням ринкових відносин на політичну сферу. Політика може і мусить будуватись на таких самих взає­мовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.