КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Необхідність і зміст страхування
Політична економія соціалізмустала одним із напрямів марксистсько-ленінської політичної економії, якапідкорялась політичним і ідеологічним установкам, тому не могла здійснювати безпристрасний, об’єктивний аналіз економічної дійсності і була апологетичною за своєю суттю.
У розвитку радянської економічної теорії виділяють декілька етапів:
§ період становлення (20–30-ті роки), – це період визначення основних принципів побудови нового суспільства, форм та методів його дослідження, відпрацювання і апробації різних моделей функціонування радянської економіки;
§ період ідеологізації економічних поглядів (друга половина 30-х–40-ві роки), становлення господарської системи тоталітарного суспільства ;
§ період формування політекономії соціалізму як науки, що обслуговує ідеологію (50-ті – 60-ті роки);
§ період занепаду (70-ті – 80-ті роки).
Створення першого в світі соціалістичного суспільства відбувалось на основі використання теоретичної доктрини, яка давала тільки дуже загальну його модель і була не спроможна дати відповіді на цілу низку конкретних питань, які були поставлені реальним життям уже в перші роки радянської влади. К. Маркс і Ф. Енгельс у “Критиці Готської програми” передбачили особливий перехідний період для формування основ соціалізму, а також поетапну побудову нового суспільства – спочатку соціалістичного, а згодом – комуністичного. За перехідного періоду мали бути сформовані основи суспільної власності на засоби виробництва та забезпечений рівний доступ до ряду життєво важливих благ – освіти, медичної допомоги, житла тощо. Якщо стратегічні завдання суспільства загалом були зрозумілі, то проблеми визначення конкретних шляхів трансформування власності в соціалістичну, засад і форм функціонування економіки перехідного періоду потребували теоретичного вирішення.
У 20-х рр. формування економічної думки відбувалось в атмосфері справжнього плюралізму, в процесі дискусій. Дискусії позитивно позначились на розвитку економічної теорії і передовсім сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру. В ході дискусій обговорювались та досліджувались в економічній літературі аграрні проблеми, зокрема теорія кооперації; проблеми госпрозрахунку промислових підприємств, організації ринку; характеру економічних законів у соціалістичному суспільстві; проблеми відтворення, нагромадження, народногосподарського планування; кредиту і грошового обігу.
У другій половині 30-х pp. активність досліджень теоретичних, а особливо методологічних проблем, почала спадати, і невдовзі вони стали можливими тільки в дозволених владою напрямах і тільки з дозволеними нею ж висновками. Науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеологічним, починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. Характерними рисами економічної теорії цього періоду стали заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість. Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмету, а й поступово знищувалася політикою. У другій половині 30-х–40-ві рр. основним її завданням стає всебічне обґрунтування тези щодо переваг соціалізму над капіталізмом.
Проте не означало, що радянські вчені-економісти остаточно припинили свою діяльність, навпаки, багато хто з них зробив помітний внесок у скарбницю світової економічної думки, хоч залишався невизнаним у власній країні. Серед цих вчених були М. Кондратьєв, О. Чаянов, Л.Юрловський, Є. Слуцький, О. Челінцев, М. Вавилов, В. Вернадський та ін. Доля багатьох із них склалася трагічно.
Кондратьєв Микола Дмитрович(1892–1938) – видатний російський радянський економіст. Учень М.Туган-Барановського, він ще студентом опублікував свою першу монографію “Розвиток господарства Кінешемського земства“. У 1920-1928 рр. очолював створений за його ініціативою Кон’юнктурний інститут, де працював над проблемами народногосподарського планування та економічного прогнозування. Репресований 19З0 р. у справі “Трудової селянської партії”, він писав свою останню працю “Основні проблеми економічної статики і динаміки” у Бутирській в’язниці та Суздальському політізоляторі, страчений сталінським режимом у 1938 році.
У світовій науці Кондратьєв широко відомий насамперед своєю теорією циклу, викладеною у працях “Світове господарство та його кон’юнктури під час і після війни” (1922), “Великі цикли економічної кон’юнктури” (1925), “Довгі хвилі кон’юнктури” (1928), які були видані у США, Англії, Німеччині та інших країнах. В основі його концепції – розвиток ідей про економічну рівновагу, її порушення і відновлення. Вважаючи, що для розвитку економіки характерними є хвилеподібні коливання різної тривалості, Кондратьєв пов’язував їх існування з наявністю трьох видів економічної рівноваги:
٠ рівновага першого порядку – між звичайним ринковим попитом і пропонуванням, її порушення породжує короткочасні коливання, що повторюються через кожних три роки (короткі хвилі економічної динаміки);
٠ рівновага другого порядкупов’язана з інвестиціями в засоби праці, її порушення викликає циклічні коливання з середньою тривалістю 11 років(середні хвилі економічної динаміки);
٠ рівновага третього порядку пов’язана із співвідношенням між “основними капітальними благами” (пасивною частиною основного капіталу) і технічними нововведеннями, з одного боку, і рештою факторів виробництва, що визначають даний технологічний спосіб виробництва, - з іншого. Вона викликає циклічні “хвилі” тривалістю 50-60 років (довгі хвилі економічної динаміки). Фази піднесення “довгої хвилі”, за спостереженнями Кондратьєва, більш багаті на соціальні потрясіння (революції, війни), ніж фази спаду. Соціальні процеси він вважав продуктом перетворень економічного механізму.
Узагальнивши показники ринкової кон’юнктури – середній рівень товарних цін, проценту, номінальної заробітної плати, обсяги зовнішньоторговельного обороту, добування і споживання вугілля, виробництва чавуну і свинцю, і фактично здійснивши аналіз багатофакторної ефективності виробництва, Кондратьєв заклав підвалини дослідження економіки через виробничі функції. Кондратьєв показав взаємозв’язок всіх видів циклічних коливань ринкової економіки: періодичні коротко- та середньострокові хвилі ніби нанизуються на відповідні фази довгої хвилі і змінюють свою динаміку залежно від них. Якщо фаза спаду “середньої хвилі” припадає на знижувальну фазу “великої”, спад стає особливо глибоким і затяжним. Це дозволило йому спрогнозувати “Велику депресію” 1929-1933 рр., тоді як “гарвардський барометр” В.Мітчелла передбачав безхмарне процвітання економіки. Теоретичні висновки вченого були підтверджені практикою.
У прогнозуванні та макроекономічному моделюванні Кондратьєв випереджав західних вчених на 10-15 років: він раніше Кейнса припустив можливість існування декількох станів рівноваги в економіці, раніше Шумпетера відзначив, що в основі фази піднесення лежать науково-технічні відкриття, нововведення. Визнанням внеску російського економіста в теорію рівноваги і циклічних коливань стало те, що в світовій економічній літературі утвердилась назва “довгих економічних хвиль” як циклу Кондратьєва.
Чаянов Олександр Васильович(1888–1939) – відомий російський радянський економіст. Основні праці – “Нариси теорії трудового господарства” (1913), “Нариси з економіки трудового селянського господарства”(1924), “Організація селянського господарства” (1925), “Короткий курс кооперації” (1925), “Оптимальні розміри сільськогосподарських підприємств” (1928). Професор Чаянов уже в передреволюційні роки вважався авторитетом у галузі сільськогосподарської кооперації, викладав у Московській сільськогосподарській академії, Московському університеті. Після революції він створює і очолює Науково-дослідний інститут сільськогосподарської економії. У 1930 р. був заарештований разом з М.Кондратьєвим у справі “Трудової селянської партії”, розстріляний у 1937 р.
Головним предметом дослідження О.В.Чаянова було трудове селянське господарство. Поширеній у радянській економічній літературі класифікації “куркуль – середняк – бідняк” Чаянов протиставив власну, що включала шість типів господарства, і запропонував план вирішення соціальних протиріч на селі через кооперативну колективізацію різних типів господарств та кооперативний кредит. Саме таким він бачив шлях до кардинального підвищення ефективності аграрного сектора. Одночасно він виступав проти одержавлення кооперативів. Чаянов вважав, що до кооперативів повинні відійти ті види діяльності, технічний оптимум яких перевищує можливості окремого селянського господарства.
Визначними є дослідження Чаянова з проблем мотивації селянської праці. Він вважав, що селянському господарству необґрунтовано приписується мета капіталістичного підприємства. Насправді ж діяльність трудових селянських господарств спрямована на забезпечення певного рівня споживання сім’ї, що вчений доводить на основі теорії трудоспоживчого балансу. Цій теорії він дає знамениту графічну інтерпретацію, яка увійшла в світову економічну літературу як “криві Чаянова”: максимальній трудовій активності і максимальній продуктивності праці відповідає точка перетину кривої “послідовного зростання трудових затрат робітника” і кривої “послідовного зниження привабливості додаткових споживчих благ, одержуваних в результаті даної праці”. Селянські господарства погоджуються на додаткові трудові зусилля, незважаючи на підвищення їх важкості, якщо вони спрямовані на забезпечення життєво важливих потреб, саме тому такі господарства можуть погоджуватись вирощувати малоприбуткові культури або орендувати землю за неправомірну з точки зору критеріїв капіталістичного господарювання плату.
Визначним досягненням Чаянова була теорія диференційних оптимумів сільськогосподарських підприємств. Оптимум досягається, коли “за інших рівних умов собівартість одержуваних продуктів буде найменшою”. Він залежить від природно-кліматичних, географічних умов, біологічних процесів. Всі елементи собівартості у землеробстві .Чаянов поділив на три групи: 1) спадні внаслідок збільшення масштабів господарства (адміністративні витрати, витрати, пов’язані з використанням машин, будівель); 2) зростаючі внаслідок збільшення масштабів господарства (транспортні витрати, втрати від погіршення контролю за якістю праці); 3) незалежні від розмірів господарства (вартість насіння, добрив). Оптимум зводиться до пошуку точки, в якій сума всіх витрат на одиницю продукції буде мінімальною.
Чаянов вперше в економічній літературі поставив проблему водної ренти, наголошував на необхідності державного контролю за використанням водних ресурсів. Цінність внеску Чанова в розвиток світової аграрно-економічної науки підтвердила сільськогосподарська практика багатьох країн світу.
Для радянської економічної теорії періоду 50-х – 60-х pp. було характерним те, що побудована на марксистських догматах і цілком підпорядкована ідеологічним потребам наука, з огляду на конкретні вимоги життя, повинна була розширити коло своїх досліджень. В економічній науці спостерігаються періоди пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демократичних процесів. Важливою основою подальшого розвитку економічної теорії в СРСР став перший підручник з політичної економії 1954 року.
Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чинний господарський механізм (господарська реформа 60-х pp.). Розробка відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки, але практичну діяльність у цьому напрямі було швидко припинено.
Починаючи з середини 70-х pp. в економічній науці спостерігається застій, зумовлений погіршенням економічного становища в країні. Від науки почали знову вимагати принаймні теоретичного доведення переваг “реального” і “розвиненого” соціалізму, в той час як реальне життя свідчило про початок глибокої кризи радянської економіки. На початку 80-х pp. радянська економічна теорія, що розвивалася в ізоляції від світової економічної думки, також зазнала кризи. Як догматична та схоластична, вона нездатна була пояснити причини спаду та визначити шляхи подолання кризи. Почався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями. Наприкінці 80-х – початку 90-х pp. в економічній літературі починають формуватись засади нової концепції господарювання, розглядається можливість трансформації соціалістичної економіки в ринкову.
Разом з тим, слід відзначити, що за 70 років радянська економічна наука накопичила унікальний досвід опису і аналізу закритого тоталітарного суспільства. Важливою особливістю її розвитку було співіснування двох тенденцій, що відображали принципово різні підходи до проблем соціалістичної економіки. Перший, так званий “месіанський” напрямок розглядав радянський економічний досвід як унікальний та ультрапередовий. “Прозахідний” напрямок визнавав не тільки наявність глибоких відмінностей радянського господарського механізму, але й існування загальних для економік всіх типів систем принципів організації господарського життя. Ці два підходи являли собою два полюси однієї планети. Заперечуючи один одного, вони разом з тим ніяк не підривали основ економічної доктрини тоталітаризму, мали відверто апологетичний характер. Економічна теорія курсувала в межах уявлень, окреслених партійними документами, і потреб жорстко централізованого господарства.
Чимало вчених-економістів світової слави, які не вписувалися в межі тоталітарної системи; були знищені нею, інші були змушені змістити коло своїх наукових інтересів подалі від заідеологізованої політичної економії соціалізму (Є.Слуцький, Л.Канторович та ін.).
Канторович Леонід Віталійович(1912-1986) – видатний радянський економіст–математик, єдиний радянський лауреат Нобелівської премії з економіки. У праці “Математичні методи організації ї планування виробництва” (1939) він заклав основи теорії оптимального виробничого планування та лінійного програмування і став фундатором лінійного програмування у світовій науці. У 40-х рр. він поширив сферу застосування лінійного програмування з оптимізації процесу використання ресурсів на розв’язання так званої транспортної задачі, розрахунки для оборонної промисловості. Він вперше побудував статичну і динамічну моделі поточного і перспективного планування використання ресурсів на основі нових математичних підходів в області системної побудови економічних показників, які можуть застосовуватися в аналізі ціноутворення, ефективності капіталовкладень та ін. У праці “Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів” (1959) Канторович застосував теорію лінійного програмування до проблем макроекономічного планування. Результати досліджень Канторовича були невідомі світовій науці. Їх лише через десять років повторили американські дослідники Купманс і Данциг. За внесок в теорію оптимального використання ресурсів Канторовичу одночасно з американцем Т.Купмансом у 1975 р. була присуджена Нобелівська премія.
ЛАУРЕАТИ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З ЕКОНОМІКИ
На початку ХХ ст. шведський інженер-хімік Альфред Нобель, всесвітньо відомий як винахідник динаміту, заснував міжнародні премії видатним науковцям в галузях фізики, хімії, медицини, фізіології, літератури, які присуджували з 1901 року. У зв’язку зі зростанням ролі та значення в житті людства економічної науки Шведський банк у 1968 році заснував Нобелівську премію з економіки, яку з 1969 року почали присуджувати найвидатнішим економістам сучасності.
Лауреатами Нобелівської премії з економіки стали:
1969 — Ян Тінберген (Голландія) і Рагнар Фріш (Норвегія) — за розробку математичних методів аналізу економічних процесів.
1970 — Пол Семюелсон (США) — за внесок у підвищення рівня наукового аналізу в економічних науках.
1971 — Саймон Кузнець (США) — за емпіричні дослідження економічного росту.
1972 — Джон Хікс (Англія) і Кеннет Ерроу (США) — за роботу з теорії загальної економічної рівноваги та економіки добробуту.
1973 — Василь Леонтьєв (США) — за розробку методу “затрати – випуск”.
1974 — Фрідріх фон Хайєк (ФРН) і Гуннар Мюрдаль (Швеція) — за роботи в галузі теорії грошей, кон’юнктурних коливань і аналізу взаємозалежних економічних, соціальних і структурних явищ.
1975 — Тьяллінг Купманс (США) і Леонід Канторович (СРСР) — за розробку теорії оптимального використання ресурсів.
1976 — Мілтон Фрідмен (США) — за дослідження в галузі споживання, історії і теорії грошей.
1977 — Бертіль Олін (Швеція) і Джеймс Мід (Англія) — за праці в галузі міжнародної торгівлі та руху капіталів.
1978 — Герберт Саймон (США) — за дослідження процесів прийняття рішень в економічних організаціях.
1979 — Артур Льюіс (Англія) і Теодор Шульц (США) — за роботи з економіки країн, що розвиваються.
1980 — Лоуренс Клейн (США) — за дослідження економетричних коливань і економічної політики.
1981 — Джеймс Тобін (США) — за аналіз фінансових ринків і їх вплив на прийняття рішень у витратах, зайнятості, виробництві, цінах.
1982 — Джордж Стіглер (США) — за дослідження промислових структур, функціонування ринків, а також причин і наслідків державного регулювання.
1983 — Жерар Дебре (Франція) — за введення нових методів аналізу в економічну теорію і праці з теорії загальної рівноваги.
1984 — Річард Стоун (Англія) — за фундаментальний внесок у створення системи національних рахунків.
1985 — Франко Модільяні (Італія) — за аналіз фінансових ринків і процесів заощадження.
1986 — Джеймс Б’юккенен (США) — за розвиток основ теорії прийняття економічних і політичних рішень.
1987 — Роберт Солоу (США) — за внесок в теорію економічного зростання.
1988 — Моріс Алле (Франція) — за внесок в теорію ринків і роботи з ефективного використання ресурсів.
1989 — Трюгве Хаавельмо (Норвегія) — за прояснення ймовірних основ економетрики і аналіз одночасних економічних структур.
1990 — Гаррі Марковіц (США), Мертон Міллер (США) і Вільям Шарп (США) — за роботи з теорії фінансової економіки.
1991 — Рональд Коуз (Англія) — за роботи з проблем трансакційних витрат і прав власності.
1992 — Гері Беккер (США) — за розширення сфери застосування мікроекономічного аналізу.
1993 — Роберт Фогель (США) і Дуглас Норт (США) — за роботи з економічної історії.
1994 — Джон Ф. Неш (США), Джон Ч. Харшані (США), Рейхард Зельтен (ФРН) — за внесок у розробку теорії ігор в їх прикладенні до економіки.
1995 — Роберт Е. Лукас-молодший (США) — за розвиток і застосування раціональних очікувань і за вдосконалення на цій базі макроекономічного аналізу та поглиблення нашого розуміння економічної політики.
1996 — Джеймс Мірліз (США) і Вільям Вікрі (Англія) — за фундаментальний внесок в економічну теорію стимулів в умовах асиметричної інформації.
1997 — Роберт Мертон (США) і Мірон Шоулз (США) — за новий метод “визначення вартості похідних”.
1998 — Амартья Сен (Індія) — за внесок в економічний аналіз добробуту населення.
1999 — Роберт Манделл (США) — за цикл робіт з грошово-кредитної і фіскальної політики.
2000 — Даніел Л. МакФадден — за розробку теорії та методів аналізу дискретного вибору; Джеймс Дж. Хекман — за розробку теорії та методів аналізу відібраних зразків.
2001 — Джордж Ейкерлоф, Майкл Спенс,Джозеф Стігліц — за дослідження функціонування ринку в умовах “асиметричної інформації”.
Література:
1. Антология экономической классики. В 2-х т. – М.: Эконов,1991.
2. Аникин А.В. Юность науки. Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса. – М, 1975, 384 с.
3. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. – М.: Дело, 1994.- 688с.
4. Всемирная история экономической мысли. Т. 1-4. – М.: Мысль, 1987-1992.
5. Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні. – К.: Наукова думка, 1994. – 244 с.
6. Історія економічної думки України: Навчальний посібник / Р. Х. Васильєва, Л.П. Горкіна та ін. – К.: Либідь, 1993. – 272 с.
7. Історія економічних учень : Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та ін. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.
8. Історія економічних учень : Навч.-метод. посібн. для самост. вивч. дисц. / Л.Я. Корнійчук, Г.Ю.Кириллова, Н.О. Татаренко, С.Б.Погорєлов. – К.: КНЕУ, 2002. – 284 с.
9. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка в історичному аспекті: Навчальний посібник. – Тернопіль: ТАНГ-“Астон”, 1999. – 268 с.
10. Коропецький І.С. Українські економісти ХІХ ст. та західна наука. – К.: Либідь, 1993. – 192 с.
11. Майбурд Е. Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров.– М.: Дело, 2000. – 560 с.
12. Негиши Такаши. История экономической теории: Учебник / Пер. с англ.– М.: “Аспект пресс”, 1995. – 462 с.
13. Пильгуй Н.А. История мировых экономических идей. – К.: Лыбидь, 1992. – 292 с.
14. Сурин А.И. История экономики и экономических учений. – М.: Финансы и статистика, 1998.– 200 с.
15. История экономических учений (современный этап) / Под общ. Ред. А.Г.Худокормова.– М.: Инфра, 1998. – 733 с.
16. Історія економічних учень: навчальний посібник. /Юхименко П.І., Леоненко П.М. – К.: Знання-Прес, 2002. – 514 с.
17. Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник – М.: Инфра-М, 1997. – 288 с.
[1] Блауг М. Экономичксая мысль в ретроспективе. – М.: Дело, 1994. – с. 207
Необхідність і зміст страхування
Відповідно до Закону України «Про страхування» [1] «страхування – це вид цивільно-правових відносин по захисту майнових інтересів громадян і юридичних осіб при настанні визначених подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, формованих шляхом сплати громадянами і юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) і доходів від розміщення коштів даних фондів».
Необхідність страхового захисту має такі аспекти:
1) природний;
2) економічний;
3) соціальний;
4) юридичний;
5) міжнародний.
З позицій природних інтересів суспільства й окремих його громадян страхування виникло як спосіб збереження матеріального благополуччя при настанні раптових непередбачених, а також передбачених, але небажаних і таких, котрі не можна уникнути, випадків, з метою перерозподілу збитків між іншими членами суспільства, щоб полегшити долю потерпілих.
Економічна обумовленість страхового захисту порозумівається необхідністю створення такого різновиду людської діяльності, що ґрунтується на акумулюванні фінансових коштів з метою погашення збитків, заподіяних настанням шкідливого для здоров'я чи матеріального благополуччя дій, як фізичних, так і юридичних осіб і тим самим створення сприятливих умов для безперебійного процесу суспільного виробництва.
У соціальному плані страхування – це форма (спосіб) участі держави, роботодавців і громадян у справі захисту особистих інтересів громадян і створення в них умов для забезпечення соціальної і політичної стабільності в суспільстві.
У юридичному аспекті страхування – це різновид цивільно-правових відносин захисту майнових інтересів громадян і юридичних осіб при настанні визначених договором страхування випадків або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом виплат громадянам і юридичним особам страхових платежів.
Міжнародний аспект страхового захисту зводиться до усунення національних особливостей різних країн і уніфікація способів захисту державних суб'єктів з однієї сторони і розробка таких юридичних норм, що забезпечили страховикам наявність достатніх фінансових гарантій з іншої сторони.
Передумовою виникнення страхових відносин є ризик.
Для оцінки ризику в страховій сфері використовуються різні методи. Найбільш відомі з них:
- метод індивідуальних оцінок;
- метод середніх величин;
- метод відсотків.
Аналіз ризиків дозволяє класифікувати їх на дві групи: страхові і не страхові (які можна застрахувати і не можна застрахувати).
Страховий ризик – це той, котрий може бути оцінений з погляду імовірності настання страхового випадку і кількісних розмірів можливого збитку.
Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 142; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав |