ТЕМА 13. РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

Політична економія соціалізмустала одним із напрямів марксистсько-ленінської політичної економії, якапідкорялась політичним і ідео­логічним установкам, тому не могла здійснювати безпристрасний, об’єктивний аналіз економічної дійсності і була апологетичною за своєю суттю.

У розвитку радянської економічної теорії виділяють декілька етапів:

§ період становлення (20–30-ті роки), – це період визначення основних принципів побудови нового суспільства, форм та методів його дослідження, відпрацювання і апробації різних моделей функціонування радянської економіки;

§ період ідеологізації економічних поглядів (друга половина 30-х–40-ві роки), становлення господарської системи то­талітарного суспільства ;

§ період формування політекономії соціалізму як науки, що обслуговує ідеологію (50-ті – 60-ті роки);

§ період занепаду (70-ті – 80-ті роки).

Створен­ня першого в світі соціалістичного суспільства відбувалось на основі використання теоретичної доктрини, яка давала тільки дуже загальну його модель і бу­ла не спроможна дати відповіді на цілу низку конкретних питань, які були поставлені реальним життям уже в перші роки радянської влади. К. Маркс і Ф. Енгельс у “Критиці Готської програми” передба­чили особливий перехідний період для формування осно­в соціалізму, а також поетапну побудову нового суспі­льства – спочатку соціалістичного, а згодом – комуністичного. За перехідного періоду мали бути сформовані ос­нови суспільної власності на засоби виробництва та забезпечений рівний доступ до ряду життєво важливих благ – освіти, медичної до­помоги, житла тощо. Якщо стратегічні завдання суспільства загалом були зрозумі­лі, то проблеми визначення конкретних шляхів трансформування влас­ності в соціалістичну, засад і форм функціонування економіки перехідного періоду потребували теоре­тичного вирішення.

У 20-х рр. фор­мування економічної думки відбувалось в атмосфері справжнього плюралізму, в процесі дискусій. Дискусії позитивно по­значились на розвитку економічної теорії і передовсім сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру. В ході дискусій обговорювались та досліджувались в економічній літературі аграрні проблеми, зокрема теорія кооперації; проблеми госпрозрахунку промислових підприємств, організації ринку; характеру еко­номічних законів у соціалістичному суспільстві; проблеми відтворення, нагромадження, народногосподарського плану­вання; кредиту і грошового обігу.

У другій половині 30-х pp. активність досліджень теоретичних, а особливо методологічних проблем, почала спадати, і невдовзі вони стали можливими тільки в дозволених владою напрямах і тільки з до­зволеними нею ж висновками. Науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеологічним, починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. Характерними рисами економічної теорії цього періоду стали заідеологізованість, схоластич­ність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки по­вністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість. Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходи­ла від свого предмету, а й поступово знищувалася політикою. У другій половині 30-х–40-ві рр. основним її за­вданням стає всебічне обґрунтування тези щодо переваг соціалізму над капіталізмом.

Проте не означало, що радянські вчені-економісти ос­таточно припинили свою діяльність, навпаки, багато хто з них зробив помітний внесок у скарбницю світової економічної думки, хоч залишався невизнаним у власній країні. Серед цих вчених були М. Кондратьєв, О. Чаянов, Л.Юрловський, Є. Слуцький, О. Челінцев, М. Вавилов, В. Вернадський та ін. Доля багатьох із них склалася трагічно.

Кондратьєв Микола Дмитрович(1892–1938) – видатний російський радянський економіст. Учень М.Туган-Барановського, він ще студентом опублікував свою першу монографію “Розвиток господарства Кінешемського земства“. У 1920-1928 рр. очолював створений за його ініціативою Кон’юнктурний інститут, де працював над проблемами народногосподарського планування та економічного прогнозування. Репресований 19З0 р. у справі “Трудової селянської партії”, він писав свою останню працю “Основні проблеми економічної статики і динаміки” у Бутирській в’язниці та Суздальському політізоляторі, страчений сталінським режимом у 1938 році.

У світовій науці Кондратьєв широко відомий насамперед своєю теорією циклу, викладеною у працях “Світове господарство та його кон’юнктури під час і після війни” (1922), “Великі цикли економічної кон’юнктури” (1925), “Довгі хвилі кон’юнктури” (1928), які були видані у США, Англії, Німеччині та інших країнах. В основі його концепції – розвиток ідей про економічну рівновагу, її порушення і відновлення. Вважаючи, що для розвитку економіки характерними є хвилеподібні коливання різної тривалості, Кондратьєв пов’язував їх існування з наявністю трьох видів економічної рівноваги:

٠ рівновага першого порядку – між звичайним ринковим попитом і пропонуванням, її порушення породжує короткочасні коливання, що повторюються через кожних три роки (короткі хвилі економічної динаміки);

Канторович Леонід Віталійович(1912-1986) – видатний радянський економіст–математик, єдиний радянський лауреат Нобелівської премії з економіки. У праці “Математичні методи організації ї планування виробництва” (1939) він заклав основи теорії оптимального виробничого планування та лінійного програмування і став фундатором лінійного програмування у світовій науці. У 40-х рр. він поширив сферу застосування лінійного програмування з оптимізації процесу використання ресурсів на розв’язання так званої транспортної задачі, розрахунки для оборонної промисловості. Він вперше побудував статичну і динамічну моделі поточного і перспективного планування використання ресурсів на основі нових математичних підходів в області системної побудови економічних показників, які можуть застосовуватися в аналізі ціноутворення, ефективності капіталовкладень та ін. У праці “Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів” (1959) Канторович застосував теорію лінійного програмування до проблем макроекономічного планування. Результати досліджень Канторовича були невідомі світовій науці. Їх лише через десять років повторили американські дослідники Купманс і Данциг. За внесок в теорію оптимального використання ресурсів Канторовичу одночасно з американцем Т.Купмансом у 1975 р. була присуджена Нобелівська премія.

ЛАУРЕАТИ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З ЕКОНОМІКИ

На початку ХХ ст. шведський інженер-хімік Альфред Нобель, всесвітньо відомий як винахідник динаміту, заснував міжнародні премії видатним науковцям в галузях фізики, хімії, медицини, фізіології, літератури, які присуджували з 1901 року. У зв’язку зі зростанням ролі та значення в житті людства економічної науки Шведський банк у 1968 році заснував Нобелівську премію з економіки, яку з 1969 року почали присуджувати найвидатнішим економістам сучасності.

Лауреатами Нобелівської премії з економіки стали:

1969 — Ян Тінберген (Голландія) і Рагнар Фріш (Норвегія) — за розроб­ку математичних методів аналізу економічних процесів.

1970 — Пол Семюелсон (США) — за внесок у підвищення рівня науково­го аналізу в економічних науках.

1971 — Саймон Кузнець (США) — за емпіричні дослідження економіч­ного росту.

1972 — Джон Хікс (Англія) і Кеннет Ерроу (США) — за роботу з теорії загальної економічної рівноваги та економіки добробуту.

1973 — Василь Леонтьєв (США) — за розробку методу “затрати – випуск”.

1974 — Фрідріх фон Хайєк (ФРН) і Гуннар Мюрдаль (Швеція) — за робо­ти в галузі теорії грошей, кон’юнктурних коливань і аналізу взаємозалеж­них економічних, соціальних і структурних явищ.

1975 — Тьяллінг Купманс (США) і Леонід Канторович (СРСР) — за роз­робку теорії оптимального використання ресурсів.

1976 — Мілтон Фрідмен (США) — за дослідження в галузі споживання, історії і теорії грошей.

1977 — Бертіль Олін (Швеція) і Джеймс Мід (Англія) — за праці в галузі міжнародної торгівлі та руху капіталів.

1978 — Герберт Саймон (США) — за дослідження процесів прийняття рішень в економічних організаціях.

1979 — Артур Льюіс (Англія) і Теодор Шульц (США) — за роботи з еко­номіки країн, що розвиваються.

1980 — Лоуренс Клейн (США) — за дослідження економетричних коли­вань і економічної політики.

1981 — Джеймс Тобін (США) — за аналіз фінансових ринків і їх вплив на прийняття рішень у витратах, зайнятості, виробництві, цінах.

1982 — Джордж Стіглер (США) — за дослідження промислових струк­тур, функціонування ринків, а також причин і наслідків державного регу­лювання.

1983 — Жерар Дебре (Франція) — за введення нових методів аналізу в економічну теорію і праці з теорії загальної рівноваги.

1984 — Річард Стоун (Англія) — за фундаментальний внесок у створення системи національних рахунків.

1985 — Франко Модільяні (Італія) — за аналіз фінансових ринків і про­цесів заощадження.

1986 — Джеймс Б’юккенен (США) — за розвиток основ теорії прийняття економічних і політичних рішень.

1987 — Роберт Солоу (США) — за внесок в теорію економічного зростання.

1988 — Моріс Алле (Франція) — за внесок в теорію ринків і роботи з ефективного використання ресурсів.

1989 — Трюгве Хаавельмо (Норвегія) — за прояснення ймовірних основ економетрики і аналіз одночасних економічних структур.

1990 — Гаррі Марковіц (США), Мертон Міллер (США) і Вільям Шарп (США) — за роботи з теорії фінансової економіки.

1991 — Рональд Коуз (Англія) — за роботи з проблем трансакційних витрат і прав власності.

1992 — Гері Беккер (США) — за розширення сфери застосування мікроекономічного аналізу.

1993 — Роберт Фогель (США) і Дуглас Норт (США) — за роботи з еконо­мічної історії.

1994 — Джон Ф. Неш (США), Джон Ч. Харшані (США), Рейхард Зельтен (ФРН) — за внесок у розробку теорії ігор в їх прикладенні до економіки.

1995 — Роберт Е. Лукас-молодший (США) — за розвиток і застосування раціональних очікувань і за вдосконалення на цій базі макроекономічного аналізу та поглиблення нашого розуміння економічної політики.

1996 — Джеймс Мірліз (США) і Вільям Вікрі (Англія) — за фундамен­тальний внесок в економічну теорію стимулів в умовах асиметричної інформації.

1997 — Роберт Мертон (США) і Мірон Шоулз (США) — за новий метод “визначення вартості похідних”.

1998 — Амартья Сен (Індія) — за внесок в економічний аналіз добробуту населення.

1999 — Роберт Манделл (США) — за цикл робіт з грошово-кредитної і фіскальної політики.

2000 — Даніел Л. МакФадден — за розробку теорії та методів аналізу дис­кретного вибору; Джеймс Дж. Хекман — за розробку теорії та методів аналізу відібраних зразків.

2001 — Джордж Ейкерлоф, Майкл Спенс, Джозеф Стігліц — за дослі­дження функціонування ринку в умовах “асиметричної інформації”.

Література:

1. Антология экономической классики. В 2-х т. – М.: Эконов,1991.

2. Аникин А.В. Юность науки. Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса. – М, 1975, 384 с.

3. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. – М.: Дело, 1994.- 688с.

4. Всемирная история экономической мысли. Т. 1-4. – М.: Мысль, 1987-1992.

5. Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні. – К.: Наукова думка, 1994. – 244 с.

6. Історія економічної думки України: Навчальний посібник / Р. Х. Васильєва, Л.П. Горкіна та ін. – К.: Либідь, 1993. – 272 с.

7. Історія економічних учень : Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та ін. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.

8. Історія економічних учень : Навч.-метод. посібн. для самост. вивч. дисц. / Л.Я. Корнійчук, Г.Ю.Кириллова, Н.О. Татаренко, С.Б.Погорєлов. – К.: КНЕУ, 2002. – 284 с.

9. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка в історичному аспекті: Навчальний посібник. – Тернопіль: ТАНГ-“Астон”, 1999. – 268 с.

10. Коропецький І.С. Українські економісти ХІХ ст. та західна наука. – К.: Либідь, 1993. – 192 с.

11. Майбурд Е. Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров.– М.: Дело, 2000. – 560 с.

12. Негиши Такаши. История экономической теории: Учебник / Пер. с англ.– М.: “Аспект пресс”, 1995. – 462 с.

13. Пильгуй Н.А. История мировых экономических идей. – К.: Лыбидь, 1992. – 292 с.

14. Сурин А.И. История экономики и экономических учений. – М.: Финансы и статистика, 1998.– 200 с.

15. История экономических учений (современный этап) / Под общ. Ред. А.Г.Худокормова.– М.: Инфра, 1998. – 733 с.

16. Історія економічних учень: навчальний посібник. /Юхименко П.І., Леоненко П.М. – К.: Знання-Прес, 2002. – 514 с.

17. Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник – М.: Инфра-М, 1997. – 288 с.

[1] Блауг М. Экономичксая мысль в ретроспективе. – М.: Дело, 1994. – с. 207