Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



ТЕМА 10. КЕЙНСІАНСТВО




Читайте также:
  1. Монетарне кейнсіанство у США
  2. Нове кейнсіанство

ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ В РІЗНИХ КРАЇНАХ

 

Кейнсіанство – один з провідних напрямів розвитку сучасної наукової думки, основні положення якого були сформульовані в 30-х роках ХХ ст. великим англійським економістом Дж.М. Кейнсом. Виникає як реакція на світову економічну кризу 1929-1933 рр., коли капіталізм постав на грань катастрофи. Економічна думка розпочинає пошук шляхів розвитку, які були б здатні забезпечити довгострокову макроекономічну стабільність. Головна ідея кейнсіанства полягала в тому, що ринкова система не є досконалою і саморегульованою, тому забезпечення повної зайнятості та економічного зростання можливе лише за умови активного державного втручання.

 

Кейнс Джон Мейнард (1883–1946) – видатний англійський економіст та державний діяч. Основні праці – “Індексний метод” (1909), “Грошовий обіг і фінанси Індії” (1913), “Економічні наслідки Версальського мирного договору” (1919), “Трактат про ймовірності” (1921), “Трактат про грошову реформу” (1923), “Трактат про гроші” (1930), “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей”(1936).

Кейнс був учнем А.Маршалла та А.Пігу, які уособлювали собою вершину неокласичної школи. Проте саме Кейнс став тим теоретиком, який відкинув неокласичну доктрину і констатував, що “цілковите домінування рікардіанського підходу протягом ста років було катастрофою для прогресу економічної науки”. Світова економічна криза 1929-1933 рр. з небаченою силою вдарила по всій системі ринкової економіки, продемонструвавши її неспроможність щодо саморегулювання. Наступив час кінця старої ринкової цивілізації, яка ґрунтувалась на безмежній конкуренції господарюючих суб’єктів. Закінчилась і доба панування неокласичної мікроекономічної теорії. Революційні зміни в економічній теорії знаменував вихід головної праці Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей” – книги, яку відомий американський історик економічної думки Б.Селігмен поставив в один ряд з “Багатством народів” А.Сміта та “Капіталом” К.Маркса.

Кейнс погоджувався з неокласиками, що ринковий механізм через цінові сигнали сприяє підвищенню продуктивності праці і капіталу, скороченню витрат виробництва і ефективному розподілу ресурсів. Однак, на відміну від неокласиків, він дійшов висновку, що вирішення всіх найважливіших проблем економіки, включаючи й проблему зайнятості, потрібно шукати не на боці пропонування, а на боці сукупного попиту, який забезпечує реалізацію виробленого продукту. Тому Кейнс не погодився з відомими висновками Ж.Б.Сея, що пропонування автоматично створює свій власний попит, і на перший план поставив проблему формування ефективного попиту і його основних компонентів – споживчого та інвестиційного попиту.



Мікроекономічному підходу неокласиків Кейнс протиставив макроекономічний підхід, тобто дослідження взаємозв’язків і пропорцій між сукупними величинами – національним доходом, інвестиціями, заощадженнями, споживанням тощо. Цей підхід виявив, що умови процвітання окремої фірми зовсім не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому, що між економічними цілями фірм і суспільства виникають суперечності, вирішення яких потрібно шукати на шляху відповідності сукупного попиту сукупному пропонуванню. Кейнс став першопроходцем в комплексному дослідженні економіки як єдиного цілого, заснувавши не тільки новий напрям економічної думки, а й нову наукову дисципліну – макроекономіку. (Сам термін “макроекономіка” увів норвезький економіст, лауреат Нобелів­ської премії Рагнар Фріш)



Досліджуючи проблему формування ефективного сукупного попиту, Кейнс формулює концепцію мультиплікатора інвестицій – найбільш оригінальну в його теоретичній системі. (Саме поняття “мультиплікатор” було вперше сформульоване у 1931 р. англійським економістом, учнем Кейнса Р.Ф. Каном) В ній він встановлює зв’язок між чистими інвестиціями, споживанням і національним доходом, який став центральною ланкою кейнсіанської теорії. Тривалість і загальний ефект мультиплікаційного процесу, як і сама величина мультиплікатора, залежать від того, в якій пропорції приріст національного доходу буде розподілятись між споживанням і заощадженням. Кейнс відкриває парадокс ощадливості, згідно з яким зростання заощаджень домогосподарств зрештою призводить до зменшення величини мультиплікатора, скорочення сукупного попиту, зайнятості, національного доходу та наступної стагнації економіки. Тому держава повинна всіляко стимулювати сукупний попит.

Основними факторами сукупного попиту Кейнс вважає схильність до споживання, схильність до інвестицій, пере­ваги ліквідності. Величина споживчого попиту визначається граничною схильністю до споживання, на динаміку якої впливає “ос­новний психологічний закон” : зі зростанням доходу збільшується і спожи­вання, але меншою мірою, ніж збільшується дохід, оскільки зрос­тає схильність до заощаджень. Це, зрештою, стримує зростання попиту і споживання. Дія “психологічного закону” може бути компенсована іншим фактором – схильністю до інвестицій, що визначає величину інвестиційного попиту. Збільшення інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсяги зростаючих заощаджень, може ліквідувати розрив між рівнем доходу та спожи­вання. Це можливо, якщо інвестиції дорів­нюватимуть заощадженням. Але автоматичного механізму пристосування інвестицій до рівня заощаджень за допомо­гою норми проценту, про який говорили класики, не існує: суб’єкти заощаджень та інвестицій – домогосподарства та фірми – керуються різними мотивами у своїх рішеннях. Тому в разі їх неспівпадіння недостатність сукупного попиту повинні виповнювати урядові видатки. Потрібна активна державна політика регулювання.



Кейнс розглядає два основних інструменти державного впливу на сукупний попит – фіскальну та грошово-кредитну політику. Можливість грошово-кредитного регулюваннябезпосередньо впливає із кейнсіанської теорії проценту. Вважаючи процент найважливішим параметром, від якого залежить гранична ефективність інвестицій, Кейнс припускав, що через банківську систему можна регулювати (знижувати) процентну ставку в довготривалій перспективі, стимулюючи інвестиційний та сукупний попит. Але якщо зростання грошового пропонування не призводить до зниження процентної ставки, тобто виникає “пастка ліквідності”, то грошово-кредитне регулювання виявиться безсилим в стимулюванні сукупного попиту і тому є неефективним інструментом подолання депресії. Свої надії на рівноважне економічне зростання і досягнення повної зайнятості Кейнс пов’язував передусім з фіскальною політикою: збільшення урядових видатків здатне виповнити недостатність споживчого та інвестиційного попиту приватного сектора економіки. Втручання держави Кейнс визнавав “єдиним практично можливим засобом уникнення повної руйнації існуючих економічних форм і умовою для успішного функціонування приватної ініціативи”.

Революційні ідеї Кейнса дали потужний поштовх до роз­витку економічної науки в цілому, сформували сучасне обличчя економічної теорії. Під їх впливом знаходяться нині всі напрями економічної думки, в тому числі й альтернативні кейнсіанству. Кейнсіанські ідеї позначились практично на всіх сучасних економічних теоріях – як ліберальних, так і дирижистських. Кейнсіанські рекомендації широко застосовувались в практиці ринкового регулювання у післявоєнний період, що дозволило провідним країнам світу подолати стагнацію, досягти стабільних темпів економічного зростання. Вони є традиційним багажем економічної політики країн світу й на початку ІІІ тисячоліття, ніби підтверджуючи знаменитий вислів її автора, що ідеї економістів насправді правлять світом.

Шведська (Стокгольмська) школа – сформувалася в 30-ті роки XX ст. і була представлена групою молодих економістів, які незалежно від Дж.М.Кейнса прийшли до висновків, співзвучних з кейнсіанською доктриною.

Спираючись на теоретичні розробки фундаторів школи К.Вікселля і Г.Касселя, молоді економісти Гуннар Мюрдаль, Бертіль Олін, Ерік Ліндаль, Ерік Лундберг, Даг Хаммаршельд опублікували ряд праць, в яких паралельно із Дж.М.Кейнсом розробляли макроекономічний методдослідження, обґрунтували принцип кумулятивного роз­витку,згідно з яким економічна рівновага суттєво зумовлюється обсягом банківського кредиту, сформулювали рекомендації щодо державного регулювання економіки, які сприяли формуванню шведської моделі “держави добробуту”.

Е.Ліндаль і Г.Мюрдаль досліджували можливості відхилення економіки від стану повної зайнятості залежно від планів заощаджень споживачів. Г.Мюрдаль був автором численних праць з проблем міжнародних економічних відносин, теорії міжнародної інтеграції, теорії “трансформації капіта­лізму” та “змішаної економіки”. Б.Олін обґрунтував необхідність державних інвестицій і організації громадських робіт як засобу проти безробіття. Його дослідження в галузі світової торгівлі і міжнародного руху капіталів дозволили вивести умови рівноваги у міжнародній тор­гівлі (закон Хекшера-Оліна).Е.Лундберг розробив моделі для аналізу дефляційного та інфляційного розривів. Завдяки теоретичним розробкам цих економістів Швеція стала однією з перших країн, які обрали шлях активної державної стабілізаційної політики. Два представника шведської школи – Б.Олін і Г.Мюрдаль – стали лауреатами Нобелівської премії з економіки.

Неокейнсіанство–теорії, що виникли як результат подальшого розвитку теорії Кейнса. У ньому домінують дві тенденції: американська, представниками якої є Елвін Хансен, Сеймур Харріс, Овсій Домар, та європейська, репрезентована передовсім дослідженнями англійських економістів Роя Харрода, Джона Хікса, Ніколаса Калдора, Олбана Філліпса,які доповнили вчення Кейнса теорією аксе­лератора і моделями економічного зростання,дослідженням взаємозалеж­ності інфляції, зайнятості і заробітної плати.

У післявоєнні роки на перший план соціально-економіч­ного розвитку західних країн виходить не проблема “повної зайнятості”, а проблема економічного зростання, пошуку механізму забезпечення стабільних темпів економічного зростання. Її об’єктивною передумовою стали процеси розгортання НТР, не­рівномірний розвиток країн з ринковою економікою. Неокейнсіанці Р.Харрод та О.Домар роблять спробу створи­ти теорію відтворення, придатну для різних кон’юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.

Харрод Рой (1900–1978) – відомий англійський економіст, професор Оксфордського університету, за яким після виходу його праці “До теорії економічної динаміки” (1948) закріпилася репутація лідера післявоєнного кейнсіанства. Відома кейнсіанська умова рівноваги I=S ним була представлена як динамічна у “рівнянні гарантованого зростання”, що виражає “рівновагу безпосереднього поступального руху”. Згідно рівняння Харрода, темп зростання є прямо пропорційним коефіцієнту заощаджень (інвестицій) та обернено пропорційним коефіцієнту капіталомісткості, який є величиною постійною за незмінної норми проценту. Отже, темп зростання національного доходу є функцією лише однієї змінної – приросту капіталу. Харрод одним з перших звернув увагу на небезпеку інфляційного буму як одного з наслідків економічного піднесення, проте в цілому його рекомендації для економічної політики стосувалися запобігання депресії, найрадикальніша з рекомендацій передбачала зниження ставки проценту аж до нульової позначки.

Домар Овсій (нар. 1914) – американський економіст,професор Гарвардського університету. Основна праця – “Нариси теорії економічного зростання” (1957). Модель економічного зростання Домара відображає практично ті ж закономірності, що й модель Харрода. Особливості моделей зумовлено певною від­мінністю у вихідних позиціях побудови. В основу мо­делі Харрода покладено ідею рівності інвестицій та заощаджень, а модель Домара виходить із рівності грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропонування). Обидві теорії базуються на врахуванні принципу “мультиплікатора – акселератора” і моделюван­ні економічної динаміки з використанням характеристик взає­мозв’язку нагромадження й споживання. Їх об’єднує також визнан­ня незмінності у тривалому періоді таких параметрів, як частка заощаджень у доходах і середня ефективність інвестицій. Спільним є й висновок щодо доцільності підтримування постійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки, за якої можна досягти повного викори­стання ресурсів. Досягнення динамічної рівно­ваги й сталого зростання визнається можливим лише в разі активно­го державного регулювання економіки. Унаслідок такої подібності ці моделі стали об’єднувати в модель Харрода—Домара.

Хансен Елвін (1887–1975) – відомий американський економіст, професор Гарвардського уні­верситету, світову славу якому принесла праця “Економічні цикли та національний доход” (1951). Хансен розробив подібну до даної М.Кондратьєвим класифікацію економічних циклів (“малі, великі, будівельні, вікові”), розвинув інвестиційну те­орію циклу. Причиною циклічності та періо­дичних криз він вважав “коливання динаміки інвес­тицій”. Вихідною ідеєю його дослідження був поділ інвестицій на автономні та індуковані. Автономні інвестиції (незалежні від поточної господарської кон’юнктури) “запускають” механізм мультиплікатора. Приріст доходу, породжений приростом автономних інвестицій, викликає новий приріст інвестицій, які є індукованими, зумовленими приростом доходу. Цей ефект, відомий як “принцип акселератора”, був сформульований французьким економістом Альбертом Афтальоном ще у 1909 р. Він був використаний Хансеном у моделі “мультиплікатора – акселератора”. Внаслідок взаємодії мультиплікатора і акселератора розгортається ку­мулятивне, самопідтримувальне піднесення, початковий поштовх якому дали автономні інвестиції. Величина акселератора, отже, й інтенсивність та тривалість процесу зростання ви­значаються виключно характером технічного прогресу. Хансен називає причини, що можуть припинити процес зростан­ня і викликати економічний спад: поступове вичерпання автономних інвестицій внаслідок зниження очіку­ваної норми прибутку у міру їх зростання, підвищення цін капітальних товарів і проценту. В антициклічній програмі Хансена, як і в програмах багатьох інших неокейнсіанців, на першій план виходять не стільки заходи дискреційної фіскальної політики, скільки дія “вбудованих стабілізаторів”.

Хікс Джон(1904–1989) – англійський економіст, професор Манчес­терського і Оксфордського університетів (основна праця – “Вартість і капітал”, 1939) – у розвиток кейнсіанської моделі макроекономічної рівноваги запропонував мо­дель рівноваги товарного і грошового ринків (модель IS-LМ), розробив модель економічного зрос­тання,що поєднує мультиплікатор і акселератор інвестицій. Рівновага ринкової системи, відповідно до теорії Кейнса, перед­бачає загальну рівновагу ринку товарів, гро­шей, облігацій та робочої сили. У моделі Хікса–Хансена – версії, що синтезувала підходи двох вчених, – макроекономічна рівнова­га зведена до взаємодії двох ринків – товарного та грошового. Модель Хікса –Хансена дозволяла відстежити вплив на макроекономічну рівновагу численних факторів – покращення інвестиційного клімату, інфляції, заходів монетарної та фіскальної політики та ін., мала велике значення для з’ясування суті й динаміки ринкової системи.

Калдор Ніколас(нар. 1908) – англійський економіст,професор Кембриджського університету, один із розробників сучасної кейнсіанської теорії економічного зростання. Калдор вважав, що система розподілу повинна забезпечувати відповідний рівень заощаджень. Якщо заощаджень недостатньо, потрібно збільшити доходи тих, хто більше заощаджує. Він доводить, що в сучасній економіці рівень виробництва обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних виробничих ресурсів. Головним фактором, що формує характер взаємозв’язків між економічними змінними є технічні умови виробництва, саме вони впливають на величину акселератора і на необхідний для підтримування економічного зростання обсяг інвестицій.

Филлипс А.В. (1914–1975) – англійський економіст, який у 1958 р. опублікував статтю “Взаємозв’язок між безробіттям та темпами приросту номінальної заробітної плати у Великобританії. 1861-1957”. Він виявив обернену залежність між рівнем безробіття і темпами приросту номінальної заробітної плати, зобразивши цю залежність графічно у вигляді кривої. Американські економісти П.Самуэльсон і Р.Солоу застосували цю криву для США. Темпи приросту номінальної заробітної плати вони замінили темпами інфляції. Характер кривої не змінився. Саме ця крива, що відображає обернену залежність між рівнем безробіття та темпами інфляції, в економічній теорії називається “кривою Філліпса”. Неокейнсіанці використали цей інструментарій в обґрунтуванні рекомендацій для економічної політики. Вони запевняли, що хоча підкачування ефективного попиту за рахунок урядових видатків призводить до зростання дефіциту бюджету, отже, прискорює інфляцію, підстав для занепокоєння немає. Інфляція буде регулюватися державою, а регульована інфляція може бути навіть корисною, оскільки виступає додатковим генератором ефективного попиту. Таким чином, за виваженого державного регулювання можна збалансувати помірну інфляцію з незначним рівнем безробіття. Проте у 70-х роках, коли постійним явищем і головною макроекономічною проблемою багатьох країн стала стагфляція (одночасне зростання безробіття і рівня цін), виявилося, що “крива Филлипса” перестала відбивати реальну дійсність. Неокейнсіанці не дали задовільного пояснення причин стагфляції. Це пояснення дадуть монетаристи М.Фрідмен та Е.Фелпс, розмежувавши коротко- та довгострокову “криву Філіпса”.

 

Посткейнсіанство–напрям економічної думки, представники якого виступили з критикою та переглядом кейнсіанської та неокейнсіанскої доктрин.

У другій половині 60-х pp., і особливо в 70-ті pp. XX ст. виявилося, що практична реалізація кейнсіанських рекомендацій для державної політики у багатьох країнах не забезпечила повної зайнятості й безкризового розвитку, натомість викликала нові проблеми – інфляцію та дефіцит державного бюджету. Криза кейнсіанства як офіційної доктрини державного регулю­вання спричинила значне посилення критики цієї теорії не тільки з боку її традиційних супротивників – неокласиків, а й з боку самих прихильників теорії Кейнса. За цих умов подальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гаслом його реформування, перегляду ортодоксальної версії кейнсіанської економічної теорії.

Посткейнсіанство сформувалося через злиття двох наукових течій: англійського лівого кейнсіанства (Дж. Робінсон, Н. Калдор, П. Сраффа) і американського монетарного кейнсіанства (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). Представників цих течій об’єднали певні спільні підходи до економічної теорії, зокрема, спільна мета – остаточне розвінчання неокласичної системи, доведення до кінця початої Кейнсом “революції” в економічній теорії, створен­ня нового синтезу макро- і мікроекономіки. Однак створити ціліс­ну загальновизнану теоретичну систему вони так і не спромоглися.

Лі­ві кейнсіанці критикують засилля мо­нополій, висувають ряд антимонопольних вимог, наполя­гають на розв’язанні певних соціальних проблем, зокрема ліквідації нерівності в розподілі доходів і збільшенні купівельної спроможно­сті населення, переорієнтуванні військових витрат на охорону здо­ров’я, соціальне страхування і т. ін. Англійська економістка, професор Кембриджського університету Джоан Робінсон досліджувала закономірності ціноутворення за умов монополії, в якій вбачала негативний фактор, здатний дестабілізувати соціально-економічні відносини ринкового середовища, породжувати застійні явища у виробництві, впливати на зайнятість. У 50-х роках запропонувала власну концеп­цію економічного зростання,в якій визнала суперечливість сучасної ринкової економіки і необхідність її реформування. Проблему “ефективного попиту” вона пов’язала зі здійсненням соціальних реформ, підвищенням заробітної плати і визнанням права профспілок на боротьбу за її підвищення, виступила з радикальними програмами державного перерозподілу доходів, скорочення військових витрат, обмеження влади монополій.

Сраффа П'єро (1898–1984) – англійський економіст, професор Кембриджського університету (основна праця – “Виробництво товарів за допомогою товарів”, 1960) вважав за необхідне оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного завершення заперечення неокласичної системи. Сраффа виступив під гаслом “антимаржинальної революції”. Він доводить, що в сучасній економіці конкуренція не є досконалою. Тому криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної продуктивності, тобто не забезпечують однакових умов виробникам. У монополій гранична величина витрат завжди менша, а прибуток більший. Це посилює тенденцію до монополізації. Межею подальшого розширення виробництва для підприємця є проблема реалізації товару, в результаті чого ціни знижуються, а витрати обігу зростають. Якщо існує можливість підвищення цін окремими виробниками, вільної конкуренції немає. Ціна не є визначальним фактором споживчого вибору, на нього також впливають якість товару, торговельна марка, тощо. Тому окремі покупці готові купувати товар певної фірми за вищою ціною, оскільки він більше відповідає їх уподобанням. Такі фірми за своїм становищем зрівнюються з монополістами.

У США ортодоксальне кейнсіанство критикується за відсутність розробки теорії інфляції, в результаті чого їхні теорії циклу та рецепти антициклічної політики виявилися непридатними за умов стагфляції; за ігнорування ролі грошово-кредитних факторів та фінансової системи в цілому як причин, що породжува­ли й стимулювали економічну нестабільність.

В цілому кейнсіанська теорія справила значний вплив на економічну політику багатьох країн світу. Вона поклала початок широкому втіленню в життя державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регулювання.


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 115; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты