МАРКСИСТСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Марксизм– напрям економічної теорії, започаткований німецькими теоретиками Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом у 40-50-х роках XIX ст. Це був період, коли капіталістична система саморегулювання почала по­ступово втрачати ефективність, що негативно позначилося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності. Ні класична теорія, ні альтернативні концепції не давали вичерпних відповідей на низку акту­альних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо по­яснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу. Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства зі зростанням соціальної нестабільності набуває все більшої популярності.

Методологічно марксистське вчення стало синтезом двох протилежних підходів – історичного і логічного (абстрактного). Переважаючим був діалектичний метод дослід­ження, об’єктивний причинно-наслідковий аналіз економічних процесів. В межах історичного методу був застосований формаційний принцип аналізу: прогрес суспільства залежить від розвитку про­дуктивних сил, основою яких є засоби вироб­ництва, власність на засоби виробництва спричиняє поділ суспільства на два антагоністичні класи. Форма власності та класи, котрим ця власність належить, визначають тип суспільно-економічної формації. Класова боротьба загострюється в міру того, як клас власників засобів виробництва посилює експлуатацію класу, позбавленого цих засобів. Застаріла форма власності стримує розвиток виробництва, а забезпечити його можна лише революційною зміною цієї форми.

Маркс Карл Генріх(1818–1883) – видатний німецький економіст і філософ. Основні праці – “Економіко-філософські рукописи 1844 р.”, “Злиден­ність філософії” (1847), “Наймана праця і капітал” (1849), “Критика політичної економії” (1858). Головною працею Маркса, справою всього життя став “Капітал”, над яким він працював близько 40 років. Метою свого дослідження Маркс поставив “від­криття економічного закону руху сучасного суспільства”. Фактично робота над “Капіталом” розпочинається з “Економіко-філософських рукописів 1844 р.”, в яких він вперше здійснює синтез економічного, філософського та соціально-політичного підходів до аналізу суспільства і які стали першим кроком до створення нового напряму в економічній теорії, заснованого на класовому під­ході.

Центральною проблемою І тому “Капіталу” (“Процес виробництва капіталу”, 1867) є процес виробництва додаткової вартості. У “Капіталі” Маркс фактично завершив класичну теорію трудової вартості й на її основі обґрунтував теорію додаткової вартості. Застосувавши діалектичний метод до аналізу товару, Маркс зробив відкриття, що дві властивості товару –споживна вартість і вартість – пов’язані з двоїстим характером праці виробника, яка одночасно є конк­ретною і абстрактною. Це відкриття дозволило дати якісну й кількісну характеристику вартості: вартість є по суті втіленням у товарі простої абстрактної праці, а величину вартості вимірюють суспільно необхідні затрати праці. На основі дії закону вартості Маркс розкрив “таємницю капіталістичної експлуатації”.

Проаналізувавши історичний процес розвитку форми вартості (мінової вартості), він пояснив природу походження грошей та умови їх перетворення в капітал. Головною умовою перетворення грошей в капітал є поява на ринку особливого товару “робоча сила” внаслідок відокремлення робітників від засобів виробництва і концентрація засобів виробництва в руках окремих товаровиробників. Цей процес Маркс назвав “первісним нагромадженням капіталу”. Найманий робітник своєю конкретною працею створює споживну вартість товару і одночасно абстрактною працею створює вартість товару, величина якої більша за вартість робочої сили. Оплативши повністю вартість робочої сили, надлишок вартості капіталіст привласнює у вигляді додаткової вартості. Заробітну плату Маркс визначає як перетворену вар­тість і відповідно ціну робочої сили і наголошує, що на поверхні капіталістичного суспільства вона виступає як ціна праці, тобто як оплата всього робочого часу – необхідного й додаткового. Він запроваджує новий принцип поділу капіта­лу на постійний і змінний. Постійний капітал у процесі вироб­ництва не змінює своєї величини, змінний – створює додаткову вартість. Від­ношення величини додаткової вартості до вартості робочої сили визначає рівень експлуата­ції праці капіталом.

Дослідження процесу перетворення частини додат­кової вартості на капітал (нагромадження капіталу) та проблеми відтворення дозволило Марксу обґрунтувати капіталістичний закон народонаселення, згідно з яким зростання промислової резервної армії праці зумовлено зростанням органічної будови капіталу (зменшенням частки змінного капіталу порівняно з постійним капіталом), а також сформулювати абсолютний загальний закон капіталістичного нагромадження, змістом якого Маркс вважав відносне та абсолютне зрос­тання промислової резервної армії праці, погіршен­ня матеріального становища робітничого класу, посилення поляризації суспільства. З розвитком капіталізму посилюється процес усуспільнення виробництва, а привласнення лишається приватнокапіталістичним. Водночас міцніє нова соціальна си­ла – пролетаріат, яка здатна розв’язати цю суперечність рево­люційним шляхом. В над­рах капіталізму визрівають об’єктивні й суб’єктивні передумови соціалістичної революції, це – історична тенденція капіталістично­го нагромадження.

II том “Капіталу” (“Процес обігу капіталу”, 1885) присвячений аналізу проблем функціонування капіталу. На відмі­ну від попередників, Маркс розглядає капітал як рух, як діалектичну єдність процесів виробництва й обігу, а обіг – як внутрішній необхідний момент са­мого виробництва. В обігу, як і в безпосередньому виробництві, також відбувається трансформація форм капіталу та виникають і діють властиві цій сфері економічні закони. Маркс чітко розмежовує основ­ний і оборотний капітали, з’ясовує особливості обо­роту змінного капіталу та обороту додаткової вар­тості за простого й розширеного відтворення. Він розвинув теорію відтворення, зокрема. дав чітке визначення вартісної та натурально-речової структури сукупного суспільного продукту, виділив у ньому два підрозділи, розглянув основні умови розширеного відтворення та реалізації кожної скла­дової сукупного суспільного продукту за вартісною і за натурально-речовою формою, які є умовами макроекономічної рівноваги.

У ІІІ томі “Капіталу” (“Процес капіталістичного виробництва, взятий в цілому”, 1894) Маркс повертає­ться до проблем, поставлених у першому томі, зосереджуючись на аналізі всіх форм, яких набирає капітал-вартість на стадії розподілу. Попередній аналіз будувався за припущення, що в середньому всі ціни товарів, які реалізуються, дорівнюють їх вартості. Тепер Маркс аналізує форми, які називає “перетвореними” – перетворення додаткової вартості на прибуток і норми додаткової вартості на норму прибутку, перетворення прибутку на середній прибуток. Це перетворення є одночасно і перетворенням вартості на ціну виробництва. Маркс досліджує також процес розподілу прибутку між різними групами капіталістів і ті конкретні форми, яких набуває прибуток: підприємницький доход, процент і ренту. Маркс формулює закон тенденції норми прибутку до зниження і доводить, що дійсна границя капіталістичного виробництва – сам капітал, підтверджуючи висновок першого тому про неминучість краху капіталізму.

ІV том “Капіталу” (“Теорії додаткової вартості”, 1905-1910) представляє аналіз теорій політичної економії за майже двохсотрічну історію розвитку економічної думки.

Історія економічної теорії високо оцінила марксову “героїчну спробу дати узагальнене і систематизоване тлумачення “законів руху” капіталізму”[1]. Більшості ідей Маркса не можна відмовити в оригінальності, проте чимало з них не пройшли перевірки реаліями, не підтвердили свого наукового характеру. До них сучасні теоретики історії економічних учень відносять однобічний роз­гляд джерела додаткової вартості лише як праці найманих робітників (таким джерелом є праця й са­мого підприємця, менеджерів та ін.); необґрунтований розгляд класу капіталістів лише як паразитуючого навіть за умови, що капіталіст зайнятий управлінською працею; тезу про абсолютне і відносне зубожіння пролетаріату внаслідок нагромадженням капіталу, незалежно від величини оплати робочої сили; абсолютний закон капіталістичного нагромадження, зокрема саме визначення цього закону як абсолют­ного; висновок про зростання органічної будови капіталу та тенденцію норми прибутку до зниження; гіперболізацію ролі великого вироб­ництва, ігнорування при цьому критерію оптимальності у зростанні масштабів підприємств, що означало застосування методу простої екстраполяції цих процесів XIX ст. на реалії майбутнього; твердження, що революція в продуктивних силах у межах капіталістичного сус­пільства супроводжується революцією у виробничих відносинах; ідею про необхідність національної централізації засобів виробництва як основи майбутнього ладу; тезу про переваги комуністичного нетоварного планового господарства над ринковим; надмірне застосування в те­орії принципу економічного детермінізму, згідно з яким усі явища суспільного життя (політика, право, соціальні відносини, ідеологія та ін.) залежать лише від розвитку економіки; нарешті, один з основних законів діалектики – закон єдності й боротьби про­тилежностей – трактувався Марксом лише як революцій­на боротьба суперечностей, у процесі якої пролета­ріат повинен у насильницький спосіб знищити інший клас, елемент єдності супе­речностей було проігноровано.

Разом з тим, у теоретич­ній спадщині Маркса є багато конструктивних теоретико–методологічних ідей, які витримали перевірку часом і визнані багатьма провідними західними економіс­тами. Внесок Маркса у розвиток світової економічної думки є надзвичайно вагомим. Відомий американський економіст Й.Шумпетер називав ідеї Маркса великим творінням розуму, що поєднується з життєздатністю. Англійська економістка Дж.Робінсон зазначала: “Марксів внесок у науку був таким важливим і справив такий відчутний вплив на спосіб мислення як своїх противників, так і при­хильників, що в наш час знайти… справді чистого немарксиста так само важко, як… захисника теорії, що земля плоска. У цьому – всі ми марксисти”. Лауреат Но­белівської премії з економіки В.Леонтьєв писав, що праці Маркса – “невичерпне джерело прямих, безпосередніх спостережень дійсності... Якщо перед тим як намагатися дати будь-яке пояс­нення економічного розвитку, дехто захоче довіда­тися, чим же насправді є заробітна плата, капіталіс­тичне підприємство, – він може отримати в трьох томах “Капіталу” більш реалістичну і якісну інфор­мацію із першоджерела, ніж та, яку він міг би знай­ти... в дюжині підручників з сучасної економіки”. Амери­канський економіст М.Бронфенбреннер у доповіді на сесії Американської економічної асоціації, присвяче­ній 100-річчю виходу “Капіталу”, наголосив на дев’яти важливих відкриттях Маркса: 1) поділ економіки на “інвестиційний” і “споживчий” сектори; 2) відкриття ще до Л.Вальраса теорії загальної ринкової рівноваги; 3) розробка до Дж.Кейнса теорії рівноваги за неповної зайнятості; 4) розробка до Кейнса питання про перевагу ліквід­ності та кредитно-грошової теорії проценту; 5) Маркс випередив теорії інституціоналістів і структуралістів від Веблена до Леонтьєва, показав важливу роль техніко-виробничих відносин; 6) су­часна теорія циклу своїм існуванням зобов’язана Марксовій економії; 7) в аналізі кон’юнктурних ко­ливань і недосконалої конкуренції Маркс зробив від­криття, що стали основою для нових здобутків через багато років після його смерті; 8) Маркс поєднав у своїй теорії статичний і динамічний підходи, і економісти дотепер ще не піднялися до Марксового рівня; 9) Маркс поєднав теорію і практику, економіку та інші соці­альні науки, він – яскравий приклад наукової бага­тогранності, і ніхто з економістів, у т.ч. Кейнс і Шумпетер, його в цьому не перевершив. Англійський уче­ний М.Блауг зазначив, що Маркс піддавався переоцінці, переглядався, спростовувався, його тисячократно ховали, але він противився щоразу, коли його нама­галися відправити в інтелектуальне минуле; він – найактуальніший економіст XIX ст.

Енгельс Фрідріх(1820–1895) – німецький економіст і філософ, підприємець,друг і соратник К.Маркса, який завершив роботу над “Капіталом”після смерті його автора, випустивши в світ ІІ і ІІІ томи. Основні праці – “Нариси до критики політичної економії” (1844), “Становище робітничого класу в Англії” (1845), “Анти-Дюринг” (1873), “Походження сім ї, приватної власності і держави”(1886). У “Нарисах політичної економії” Енгельс розвиває теорії вартості і додаткової вартості, зауважує на необхідності комплексного підходу до вивчення вартості, маючи на увазі кориснісну сторону товару. Висловлює тезу про перехід монополії в конкуренцію, яка, в свою чергу, породжує монополію. У праці “Становище робітничого класу в Англії” обґрунтовано правомірність класової боротьби з економічного погляду. В “Анти-Дюрінгу” Енгельс викладає діалектичний метод дослідження, втілений у “Капіталі”, вперше розкриває зміст політичної економії як науки в широкому (вивчення економічних законів всіх формацій) і вузькому (закони капіталізму) розумінні, досліджує проблеми сутності соціалістичного ладу, його організа­ційних основ. Енгельс увів в еконо­мічну науку нову періодизацію історичного і соціально-економічного розвитку люд­ства (первісно-общинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та комуністичний лад), створивши вчення про суспільно-економічні формації.У праці “До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 року” він виступає з розглядом нових аспектів розвитку капіталізму – монополізації виробництва, Енгельс вважає монополізацію переду­мовою соціалістичних перетворень, засобом протистояння анар­хії і конкуренції

Спільні праці Маркса та Енгельса “Святе сімейство” та “Німецька ідеологія” представляють виклад їх поглядів на необхідність застосування нових методів економічного аналізу. У “Німець­кій ідеології” вони виділяють у формах взаємовідносин людей виробничі відносини, ставлять проб­лему діалектики продуктивних сил і виробничих відносин. “Маніфест Комуністичної партії” став першим системним викладом особливого класового світогляду та першою спробою визначити основи кому­ністичного ладу. У цих творах уперше об­ґрунтовувалась теорія класової боротьби. “Критика Готської про­грами” присвячена викладу економічних основ соціалізму, аналізуються проблеми форм власності та форм розподілу за соціалізму і наводиться модель процесу відтворення.

Економічне вчення та соціальна доктрина основоположників марксизму позначилися на багатьох економічних та соціальних ученнях кінця XIX – поч. XX ст. У 90 рр. ХІХ ст. серед прихильників марксизму та соціалістичної ідеї відбувається розкол на правореформістську і лівореволюційну течії. Лідером соціал-реформізму став Едуард Бернштейн.

Бернштейн Едуард(1850–1932) – німецький соціал-демократ.Основна праця – “Проблеми соціалізму і завдання соціал-демократії”(1899). Критикуючи окремі положення теорії Маркса, доводив, що досягти соціалізму можна в межах ринкового господарства шляхом його реформування. Розро­бив теорію демократизації капіталу, поєднував теорію трудової вартості з тео­рією граничної корисності.

На межі ХІХ–ХХ ст. на ґрунті абсолютизації і догматизації марксистського положення про революційний перехід від капіталізму до соціалізму сформувалося ліворадикальне крило соціал-демократії – революційний марксизм. Його визнаним лідером став Володимир Ленін (Ульянов).

Ленін (Ульянов) Володимир(1870–1924) – російський революціонер, філософ, економіст, публіцист. Основні економічні праці – “Розвиток капіталізму в Росії” (1897), “Імперіалізм, як остання стадія капіталізму” (1916), “Держава і революція” (1917), “Чергові завдання Радянської влади” (1918), “Про продовольчий податок” (1921). Найортодоксальніший послідовник і про­довжувач марксистського вчення, Ленін догматизував окремі його положення, намагався довести його абсолютну відповідність будь-яким економічним і соціальним умовам. Найвагомішим його внес­ком в економічну теорію вважають працю “Імперіалізм, як вища стадія капіталізму”, в якій він проаналізував соціально-економічні наслідки монополізації виробництва, зробив спробу застосувати марксистську методологію аналізу до нових реалій розвитку капіталістичного світу, досліди­ти економічні закономірності, наслідки та економічне підґрунтя глобальних трансформацій. У своїх творах він висунув ряд теорій – імперіалізму, соціалістичної революції, побудови соціалізму в капіталістичному оточенні. В економічних теоріях Леніна домінував політичний і ідеологічний підтекст, всі вони не витримали перевірки часом.

Після Жовтневого перевороту 1917 року, очоливши Радянський уряд, Ленін намагався втілити в життя модель “воєнного комунізму”, результати якої поставили під загрозу існування радянської влади. Ленін визнав помилковість своїх поглядів і в останні роки життя намагався повернути розвиток економіки в русло державного капіталізму на основі моделі “нової економічної політики”. Після його смерті недосить грамотні послідовники вульгаризували і догматизували марксизм, дискредитували саму ідею соціалізму, побудувавши “казармений соціалізм”. Побудова цієї моделі соціалізму в СРСР супроводжувалася масовими репресіями, позаекономічним примусом до праці, безнадійним відставанням в економічному розвитку від провідних країн світу і, зрештою, зазнала краху у 80-90-х роках.