Політичне становище в Україні після Переяславського договору. Поділ України

Входження України під протекторат Москви суттєво змінило геополітичну ситуацію у Східній Європі, викликало негативну ре­акцію з боку Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Польський король звернувся до українського народу із закликом повернутись у його підданство, але безрезультатно.

Навесні 1654 р. у війну з Польщею вступила Москва, але відда­вала перевагу бойовим діям у Білорусії, намагаючись зайняти її територію і, очевидно, вважаючи, що Україна вже й так знахо­диться у її підданстві. Тут воювали й українські війська. 1654 р. московські війська на території України участі у боях не брали. Місцевому населенню і козакам довелося самим оборонятись. Осо­бливо героїчною була оборона Буші у жовтні 1654 р. на Поділлі на чолі з полковником Гречкою.

Перша велика битва з участю московських військ відбулася у січні 1655 р. під Охматовим на Черкащині («Дрижапільська бит­ва»). Сторони зазнали значних втрат, але ніхто не переміг. Пізні­ше союзні війська визволили Поділля, частину Галичини, але на­пад татар, які стали союзниками Польщі, змусив їх відійти. На Польщу напала Швеція і окупувала значну частину її території. Зі Швецією почала війну і Москва. Скориставшись цим, поляки за­пропонували Москві, Віленське перемир'я, підписане у вересні 1656 р. Воєнні дії припинилися, обидві країни обіцяли не вступати у переговори про мир із Швецією. Поляки обіцяли московському царю, що після смерті їхнього короля Яна-Казимира його (царя) оберуть польським королем. Довго довелось царю цього чекати, бо Ян-Казимир помер аж І668 р. Українські посли до участі у перего­ворах навіть не були допущені. Фактично це була зрада Москвою свого союзника. Україна знову опинилася сам на сам із Польщею.

Б. Хмельницький розпочинає активний пошук нових союзни­ків. Йому вдається домовитися про спільні дії зі шведським коро­лем та семиградським князем. У Польщу посилають експедицій­ний корпус на чолі з полковником А. Ждановичем. Союзникам вдалося взяти Краків і Варшаву, і здавалося, що Польща на порозі краху, але допомога австрійців і чвари серед союзників врятували її. Семиградські війська капітулювали, а українські відступили на свою територію.

В цей час Б. Хмельницький вже тяжко хворів, 27 липня 1657 р. він помер і був похований в Іллінській церкві на своєму хуторі Суботові.

Богдан Хмельницький — найвидатніший політичний діяч в іс­торії України. Йому належить заслуга організації української не­залежної держави, він протягом 10 років очолював Визвольну вій­ну українського народу. Б. Хмельницький — видатний полководець і дипломат. Він помер і справа визволення України до кінця не була вирішеною. Ще за його життя гетьманом формально обрали його сина Юрія, якому було лише 16 років, але згодом він відмови­вся від булави.

Гетьманом обирають Івана Виговського, який при Богдані був ге­неральним писарем. У цей час починається боротьба старшинських угруповань за владу, що негативно позначилося на стані всієї Укра­їни. Виговський знову вирішив орієнтуватись на Польщу, проти чого виступила промосковська партія серед старшини та значна частина селянства. Цей рух очолили полтавський полковник М. Пушкар та кошовий отаман Барабаш. У боротьбі переміг Виговський; його су­противники, а разом з ними ще 50 тис. людей загинули.

У вересні 1658 р. Виговський у м. Гадячі уклав з польськими представниками угоду, за якою Україна розривала відносини з Москвою і поверталась до складу Польщі. Три воєводства — Київ­ське, Чернігівське і Брацлавське — мали утворити Велике князів­ство Руське, яке повинно було об'єднатися з Польщею і Литвою на рівних правах у триєдину державу. Законодавча влада мала нале­жати Раді у складі послів з усієї України, виконавча — пожиттєво обраному гетьману. Передбачалось створення свого уряду, суду, скарбниці, грошей, війська в 40 тис. людей. Привілеї надавали старшині, яка могла отримувати шляхетство (по 100 козаків з кожного полку щорічно). У проекті йшлося про ліквідацію унії, зрівняння православної церкви з католицькою, право вищим ієрар­хам українського православ'я засідати у сенаті. Усі найвищі уря­довці мали бути з українців. Це був дуже цікавий проект, який мав більше прилучити Україну до Європи, проте він фактично по­збавляв її незалежності.

Московський уряд, стурбований Галицькою угодою, направ­ляє в Україну 150-тисячну армію. Вирішальна битва між украї­нсько-татарськими та московськими військами відбулася 28-29 червня 1659 р. під Конотопом. Московське військо було повніс­тю розгромлене. З0 000 московитів полягло на полі бою. «У жа­лібному одязі цар Олексій Михайлович вийшов до народу, і жах напав на Москву», — так писав про цю подію російський історик С. Соловйов.

Але Виговському не вдалося скористатися плодами своєї пере­моги. Опозиція проти нього зростала, промосковська партія міцні­ла, висуваючи на противагу Виговському гетьманом Юрія Хмель­ницького. Виговський у жовтні 1659 р. змушений був відмовитись від гетьманства.

Гетьманом обирають Юрія Хмельницького (1659-1662) — люди­ну слабовільну і безталанну. Москва підписує з ним нові Переяс­лавські статті, за якими гетьману забороняється мати зовнішньо­політичні відносини. Збільшувалась кількість царських військових залог у містах України. Так Москва хотіла убезпечити себе і тісні­ше прив'язати Україну.

Війна з Польщею продовжувалась. Під Чудновим на Житомир­щині 1660 р. російська армія Шереметьєва зазнала поразки. У ве­ресні 1660 р. Ю. Хмельницький уклав з польськими представни­ками Слободищенський трактат (від назви села на Житомирщині), за яким Україна поверталась під владу Польщі на умовах Гадяць-кої угоди без центрального пункту про Руське князівство. Юрій Хмельницький разом з поляками вів бойові дії проти московських військ і тих козаків, які були не згодні з його політикою. До речі, їх очолював рідний дядько Юрія (брат його матері) переяславсь­кий полковник Яким Сомко. Сомко у битві під Каневом розгромив Юрія, незадоволення яким все зростало. Наприкінці 1662 р. Юрій відмовився від гетьманства, передавши булаву своєму родичеві (од­руженому на його сестрі) Павлові Тетері (1663-1665).

На Лівобережній Україні владу Тетері не визнавали. Тут теж почала­ся боротьба за владу. На гетьманську булаву претендували полковник Яким Сомко (брат першої дружини Б. Хмельницького), полковник Ва­силь Золотаренко (брат третьої дружини Б. Хмельницького), кошовий отаман Іван Брюховецький (колишній джура — ад'ютант Б. Хмельниць­кого). У червні 1663 р. на чорній раді у Ніжині («чорній» тому, що в ній брали участь не лише козаки, а й селяни і міщани — чернь) завдяки соціальній демагогії і підтримці московських воєвод гетьманом обрали /. Брюховецького, який незабаром стратив своїх суперників.

Таким чином, відбувся поділ України на дві частини: Правобереж­ну, де гетьманом був орієнтований на Польщу П. Тетеря, і Лівобере­жну, де гетьманом став представник промосковської орієнтації І. Брюховецький. Частина України звільнялася від Польщі і мала своє управління. На довгий час Україна виявилася розчленованою. Це були основні результати Визвольної війни. Офіційно це було за­кріплено у січні 1667 р., коли у с. Андрусово близько Смоленська Польща і Москва підписали перемир'я на 13,5 року. У складі Мос­ковського царства залишалась Лівобережна Україна і Київ. Запорозь­ка Січ переходила під спільне управління Москви і Польщі. Підпи­санням Андрусівського перемир'я, своєю згодою на розчленування України царський уряд порушив свої зобов'язання про захист Украї­ни, зафіксовані Переяславською угодою 1654 р. Це був компроміс між двома монархіями (Польщею і Москвою) завдяки поділу Украї­ни. Для України це мало негативне значення, оскільки розділяло український народ, ускладнювало його консолідацію, обмежувало можливості політичного розвитку, гальмувало поступ культури.

Наслідки і значення Національної революції та Визвольної війни:

1) у ході визвольних змагань не вдалося звільнити нею Україну від польського панування, проте була створена автономна на­ціональна українська держава, відновлено традицію держа­вотворення українського народу;

2) українському народу вдалося зберегти свою етнічну самобутність, свою мову, культуру, звичаї, врятуватися від геноциду;

3) у процесі боротьби з іноземними поневолючами було сформу­льовано національну ідею українського народу — ідею неза­лежності, свободи і побудови власної держави;

4) сформувалася українська політична еліта;

5) тяжкими були демографічні наслідки Визвольної війни: втрати населення від епідемій, голоду, міграцій склали 2,5-3 млн людей (з 5 млн етнічних українців Речі Посполитої);

6) політична диференціація і поляризація української старши­ни (пропольські, промосковські, протурецькі угрупування);

7) спустошення і знелюднення Правобережжя і колонізація Сло­божанщини;

8) у результаті визвольних змагань за державою закріплюється назва «Україна».