Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Ліквідація автономії України у складі Російської імперії




Читайте также:
  1. Quot;Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів
  2. Quot;Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів
  3. Quot;Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів
  4. Активізація революційно – визвольної боротьби на Україні у складі двох імперій.
  5. Андрусівське перемир'я 1667 р. "Вічний мир" та його наслідки для України.
  6. Ауки України
  7. Бюджетна система України
  8. Види інформаційних документів, які готуються в закордонних представництвах України.
  9. Види складів адміністративних правопорушень
  10. Виникнення й основні етапи становлення природоохоронного законодавства і права на території сучасної України.

Обмеження і ліквідація державності і автономії України у скла­ді Росії пройшло кілька етапів:

1. 1654—1708 рр. – перехід від протекторату до автономії Укра­їни, поступове, але постійне обмеження її прав;

2. 1708—1727 рр. – форсований наступ на українську автономію;

3. 1727—1764 рр. – чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України — звідси то повернення гетьманської вла­ди, то посилення імперського тиску;

4. 1764—1781 рр. – остаточна ліквідація української автономії.

Після Полтавської битви гетьман І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права і вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив їх, але й видав «Решытельный указ» 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, мали підпо­рядковуватись московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним,обмежен­ням влади гетьмана стало призначення в Україну царських рези­дентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція гетьмана була перенесена до м. Глухова, ближче до російського кордону. Тут «квартирувало» 2 царські полки.

Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення 1722 р. Малоросійської колегії з 6 офіцерів на чолі і бригадиром С. Вельяміновим. Це аргументували тим, що в Україні боклад у су­дах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало,що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьман­щини. На посади полковників почали призначати неукраїнців.Піс­ля смерті Скоропадського 1722 р. імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя апроханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового геть­мана. Але цар відповів, що від Богдана Хмельницького до Скоро­падського «все гетманы явились изменниками», і не дозволив цьо­го. Полуботка заарештували, і він помер у в'язниці у Петербурзі 1724 р.

Згодом помер Петро І, а його внук Петро ІІ дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив із сім'ї полковника і сам у 28 років став полковником, знаходячись потім на цій посаді 45 років. Д. Апос­тол був достатньо багатою людиною. 1724 р. йому належало 4 міс­течка, 16 сіл, 3 сільця, 1 слободка, 10 хуторів, де було всього 2678 дворів; він також мав замок, пасіки, млини, цегельний, су­конний, килимний заводи, ґуральню та броварню. Він звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б.Хме­льницького. Йому відповіли «Решительными пунктами» 1728 р. зміст яких свідчив, що мова йде не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо порядків на Гетьманщині. Царський уряд поступово уніфікував посади козацької старшини, прирівнявши їх до чинів «Табелю про ранги», введеного Петром І. Гетьман прирівнювався до генерал-аншефа (повного генерала), генеральний обозний — до генерал-майора, інша генеральна старшина — до російських пол­ковників, тобто українські чини у цілому знижувалися (український полковник не дорівнював російському полковнику). Та й то полко­вники в Україні тепер призначалися тільки російським урядом. При Д.Апостолі з 9 полковників 6 були іноземцями.



При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського пра­ва. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс — «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але оскільки він пе­редбачав автономність України, Сенат не затвердив його.



Після смерті Д. Апостола 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозво­лила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 людей, з яких три — українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: багаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження — підпомічники. 1754 р. у реєст­рі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників.

1750 р., під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було до­зволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фаворита імпера­триці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Новий гетьман прагнув зробити зі своєї резиденції мале­нький Петербург, будуючи розкішні палаци і будинки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760): її територія розподілялася на 20 судових повітів, де були суд земський — для цивільних справ і суд підкоморський — для земельних, для карних — громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. 1754 р. були лікві­довані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквіда­цію ще одного атрибута автономії України.

З-під юрисдикції гетьмана був вилучений Київ, російський уряд установив контроль над наданням гетьманом посад і маєтків, йому було заборонено вести листування з іншими державами.

К. Розумовський розумів деякий анахронізм устрою української державності і хотів перетворити козацьку напіввійськову державу, що базувалася на поділі на військові одиниці, на цивільну, шляхетську.

Після того, як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати авто­номію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Ка­терина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла».



В цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина II звинувачує К. Розумовсь-кого у зраді, змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності.

В Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною — Малоросійську ко­легію з 4 російських і 4 українських членів.

4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запо­розьку Січ — останній атрибут української державності. Катери­на II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ вже втрачала. Останнього ко­шового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було засла­но на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер 1803 р. у віці 113 років. Частина запоріжців переселилася у пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ.

Україна втратила свої збройні сили, одну з головних однак наці­ональної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.

§ 4. Правобережні і західноукраїнські землі наприкінці XVII — у XVIIIст.

Правобережна Україна (Волинь, Київщина, Поділля), Східна Галичина у цей період входили до складу Польщі. Північна Буко­вина (до 1774 р.) входила до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансильванії (Ссмиграддя), що теж перебувала під проте­кторатом Туреччини. Ллє з 1087 р. ця територія відійшла у ре­зультаті австрійсько-турецької війни до Австрії.

Правобережна Україна продовжувала бути об'єктом зазіхань з боку Туреччини, Польщі та Росії. Півстолітня боротьба за цей край закінчилася на початку XVIIст. на користь Польщі.

Площа Правобережної України складала 160 тис. кв. км, а насе­лення наприкінці XVIII ст. — 3,4 млн. У результаті довготривалих воєн за останню чверть XVII ст. Правобережна Україна втратила 70% своєї людності, але вже наприкінці наступного століття тут проживало близько 3 млн українців. Проте провідну роль у полі­тичному та економічному житті відігравали поляки (270 тис. лю­дей), а також певною мірою євреї (200 тис).

У політичній системі Речі Посполитої правобережним і західно­українським землям надавалася роль колонії. Загальне послаблення Польщі змусило польські керівні кола піти на обмеження «золотого права» шляхетства — «ліберум вето» — права депутата виступити проти прийняття будь-якого рішення. Постановою сейму 1764 р. було скасовано застосування «ліберум вето» при вирішенні економічних питань, а остаточно його було скасовано конституцією Польщі 1791 р.

Продовжувався процес колонізації українського населення. Поль­ська мова у XVIII ст. стала офіційною навіть на Київщині та Воли­ні, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали у школах. Посилювались і процеси покатоличення. 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир. До 1765 р. на Київщині та Поділлі залишилось всього 20 православних парафій. Хоча 1767 р. польський сейм зрівняв у правах католиків та православних, проте на практиці це не реалі­зовувалось.

Земельна власність, як і раніше зосереджувалась в руках поль­ських магнатів. На початку XVIII ст. магнатам на Київщині нале­жало 75% всіх дворів, а шляхті – 1 %. Захищаючи власні виняткові привілеї, шляхта намагалася об­межити входження до свого стану представників інших верств на­селення. Тому з 1669 р. з'являється інститут неповного шляхетст­ва. Нова шляхта не мала права, аж до третього покоління, обіймати державні посади і обиратися депутатами сейму та сеймиків. На початку XVIII ст. шляхта налічувала 95 тис. людей або 3,4 % на­селення.

На території Правобережної України протягом XVIII ст. скла­лися три види помість: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому – поруч із чиншем запроваджувалась відробіткова рента (панщина); у третьому – пе­реважала панщина.

Запровадження слобод було вимушеним кроком польської шля­хти, певним наслідком національно-визвольних змагань. Селяни, що оселялися на панській землі, на деякий час (до 6 років) звіль­нялися від усіляких повинностей, що давало можливість залучати додаткову робочу силу і відроджувати зруйновану економіку краю.

У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався перерозподіл земе­льної власності. Маєтки супротивників австрійської влади конфісковувались і передавались німецьким феодалам. Це призвело до опору (в тому числі і збройного) з боку угорських феодалів. Комп­ромісу досягли 1711 р., коли угорських феодалів прирівняли у правах до австрійських дворян. Угорська шляхта звільнялася від державних податків, які перерозподілялися між міщанами (12 %) іселянами (88%).

Застарілі феодальні відносини не давали можливості швидко розвиватися містам. Залежність від магнатів, наявність значної кількості міщан, які займалися сільським господарством заважа­ли стати містам справжніми торгово-ремісничими центрами. У се­редині XVIII ст. у містах Східної Галичини проживало 333 тис. людей, або 12,8 % всього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності і єдиним привілеєм для них залишалось право ярмаркової торгівлі. Залежно від величини і кі­лькості населення міста поділялися на три групи: Львів, королів­ські і муніципальні.

Основною масою залежного населення залишалися селяни. По­руч з невеликою кількістю особисто вільних селян — кметів, які несли феодальну повинність на користь держави, існувала велика група кріпосних селян, які мали різних власників (державу, мона­стир, магната). До них належали тяглові селяни. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городники володіли тільки присадибними ділянками. Підсусідки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили у чужих дворах, «по сусідах», батрачили у заможних селян і міщан.

У сільському господарстві чітко вирізняються тенденції до обез­земелювання селян (у Галичині 41% загальної кількості селян у першій половині XVIII ст.), збільшення панщини (16-годинний ро­бочий день влітку, урочна (фіксована) система праці). Намагаю­чись збільшити свої прибутки, поміщики вдавалися до посилення експлуатації селянства.

В цілому становище українського населення у цей час на право­бережних та західноукраїнських землях було гіршим, ніж на ліво­бережних.

§ 5. Визвольна боротьба народних мас України у XVIII ст. Слобідська Україна наприкінці ХУІІ-ХУШст.

На зламі ХУП-ХУПІ ст. значна частина Правобережної Украї­ни все ще знаходилась під контролем Польщі. Польський уряд про­довжував свою колонізаторську лінію, але й був змушенийдозво­лити існування козацьких полків у Фастові, Богуславі, Корсуні, Брацлаві та інших містах, оскільки не міг сам обороняти ці землі від турецько-татарських набігів. Козацькі полки і їхні корінники, серед яких — фастівський полковник Семен Палій (Гурко), стали центрами визвольної боротьби на початку XVIIIст.

Селянсько-козацьке повстання почалося 1702 р. Повстанцям вдалося взяти кілька міст, звільнити Київщину,основну частину Поділля і Волині. Зібравши велике військо, поляки реставрували свою владу на Поділлі, жорстоко розправляючись з повстанцями. Вони стратили близько 10 тис. людей, а 70 тис. селян, запідозре­них в участі у повстанні, було скалічено. Але на Київщині по­встання продовжувалось.

1704 р. на Правобережжя для допомоги Польщі у-боротьбі зі Швецією прийшли лівобережні козацькі полки на чолі з Мазепою. За поданням Мазепи цар дозволив заарештувати Палія, якого від­правили у Сибір. Палія повернули з Сибіру лише після переходу Мазепи на бік шведів.

У 30-ті рр. XVIII ст. в Україні виник повстанський рух, учасни­ків якого називали гайдамаками (з турецького — означає гнати, робити набіги). Перше велике повстання гайдамаків почалося 1734 р. Приводом до нього стала чутка, ніби цариця Анна Іванівна видала «Золоту грамоту», де закликає не підкорятися шляхтичам. Але дійсною причиною повстання було посилення феодального гніту, релігійного та національного, дуже тяжке становище населення Правобережжя. Центром повстання стало Поділля, а його керівни­ком — начальник надвірних козаків князя Любомирського у Шаргороді Верлан. Гайдамаки звільнили Вінницю, Жванець, Збараж, але зазнали поразки від російських і польських військ. Проте рух продовжувався. Його основним осередком став Чорний ліс (у вер­хів'ях р. їнгул). Повстанців очолив Гнат Голий (Верлан після по­разки повстання 1734 р. втік у Молдавію). Спалахи повстань від­булися 1736, 1737, 1738 рр. Повстанцям вдалося захопити кілька міст (Чигирин, Умань), але зрада одного з ватажків (Сави Чалого) спричинила їхню поразку. Проте окремі гайдамацькі напади три­вали аж до 1750 р., коли народ піднявся на нові повстання. Гайда­макам знову вдалося взяти кілька міст, але діяли вони роз'єднано і зазнали поразки.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух досяг 1768 р. Він дістав назву «Коліївщина» (від слова колій — той, що коле). У цей час польський король підписує угоду з російським урядом про зрівнян­ня православних у політичних правах з католиками. Проти цього виступила частина шляхти, яка об'єдналася у так звану Барську конфедерацію і розпочала масовий терор проти українського насе­лення. Відповіддю на насильство і свавілля польських конфедератів стало повстання під керівництвом запорозького козака Максима За­лізняка. Зібравши у травні 1765 р. декілька тисяч повстанців в уро­чищі Холодний Яр (біля Чигирина),Залізняк вирушив у рейд по Черкащині. Повстанці взяли Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. Головного удару вирішено було завдати по Умані. На бік повсталих перейшли уманські надвірні козаки на чолі з Іваном Гон-тою. їм вдалося взяти Умань, де вони перебили понад 2 тис. шлях­тичів, ксьондзів, єврейських лихварів і орендаторів. Поширення повстання на значну частину Правобережжя змусило польський уряд просити допомоги у російських військ. Російські полки оточили повсталих, підступно заманили їхніх ватажків до себе у табір і схо­пили. Залізняка як російського підданого судили у Києві і заслали у Сибір. Ґонту після жахливих катувань стратили. Всього було заму­чено близько 3 тис. учасників повстання.

Коліївщина була останнім великим селянсько-козацьким по-ііі'тшшям у Україні.

На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще тяжчим, ніж на Правобережжі, гнів і незадоволення народ­них мас виявлялися у русі опришків. Найбільше прославився ва-.тажок опришків Олекса Довбуш (1700-1745), який очолював цей рух 1738-1745 рр. На відміну від гайдамаків, опришки діяли нсіісликими загонами, нападаючи на маєтки, роздавали панське добро селянам, вбивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу.Олекса Довбуш був підступно вбитий 1745 р., але рух опришків тривав.

Селянські заворушення на Лівобережній Україні посилилися піс­ля указу імператриці Катерини II 1783 р. про закріпачення селян на ційтериторії. Найбільшим з них було повстання у с. Турбаяхна Пол-тлшщші. На початку XVIII ст. мешканці цього села були вільними козаками, але потім їх виписали з цього стану. 1776 р. село перейшло у володіння поміщиків Базилевських, які посилили визискування селян. Турбаївці подали позов у Сенат, який, проте, визнав козаками лише 76 сімей (з 2000 жителів). На знак протесту селяни відмовилися виконувати панщину і створили своє самоврядування за козаць­ким зразком, обравши отамана, суддю та писаря. У червні 1789 р. турбаївці, очолювані братами Рогачками і С. Помазаном, взяли гело під повний контроль, обеззброїли військову команду, вбили Базилев-ських і захопили їхнє добро. Деякий час місцева влада намагалася врегулювати відносини з турбаївцями без застосування сили, але, зі­ткнувшись з їхньою непокорою, ввела у село війська, які розправи­лися з повстанцями. Активних учасників після тілесних покарань заслали у Сибір, інших переселили у південні райони України. Село, яке потім виникло на цьому місці, стало називатися Скорботним. Повстання у Турбаях було локальним, але типовим проявом антифеодального руху.

Слобідська Україна знаходилася на схід від Гетьманщини і до її складу входили сучасна Харківщина, схід Сумщини, північна час­тина нинішніх Луганської та Донецької областей, південна — Бєл­городської, Курської, Воронезької.

Ця територія була знелюднена після монголо-тнтарської навали і саме через неї проходили головні шляхи, через які татари йшли на Московщину: Муравський та Ізюмський. З XIV ст. цей регіон називався «Дике поле».

Перша українська колонізація цього краю розпочалася після поразки селянсько-козацького повстання 1637 1638 рр., коли ко­зацький ватажок Острянин і з ним ще близько 1000 людей осели­лися біля Чугуєва.

Нова хвиля переселенського руху українців на Слобожанщину почалася під час Національної революції та Визвольної війни. Пі­сля поразки під Берестечком сюди почали переходити тисячі коза­ків, селян та міщан. Вони втікали від гніту польських феодалів, нападів татар і страхіть воєн. Поселялись тут також російські се­ляни та старообрядці. Від назви поселень — слобід ця територія почала називатися Слобожанщиною, або Слобідською Україною.

Одночасно з селянськими переселенцями з'являються на Слобо­жанщині й монастирі: 1624 р. — Святогорський, 1652 р. — Остро-гозький. 1652 р. було засновано місто Суми, 1654 р. осадчий Іван Каркач з 37 родинами заснував Харків, цього ж року була заселе­на поселенцями Охтирка.

Переселенці, враховуючи стан постійної військової небезпеки та козацькі традиції, що вже склалися, створили полково-сотенний устрій Слобожанщини. Всього було 5 полків: Харківський, Сумсь­кий, Охтирський, Ізюмський, Острогозький (Рибінський). Проте устрій Слобожанщини дещо відрізнявся від устрою Гетьманщини: 1) тут не було єдиного зверхника — гетьмана; 2) полковників обирали, але довічно; 3) влада полковників була спадковою; 4) у сот­нях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину.

Слобідські полки підлягали владі білгородського воєводи, який сам затверджував полковників. Загальне керівництво Слобожан­щиною здійснював спочатку «Розрядний приказ», а згодом «Вели­коросійський приказ» у Москві, який опікувався дальніми, авто­номними провінціями. Московський уряд спеціально не об'єднував слобідські полки в єдину цілість, щоб не допустити їхнього від'єд­нання, єдиної опозиції проти Москви. До кожного полковника мо­сковські урядовці зверталися окремо, встановлювали їм права та обов'язки. Головним привілеєм було право козацького устрою, а крім нього, — свобода від податку з землі, право вільної торгівлі та виробництва горілки. Поселенцям виділялося по 10-15 десятин землі на душу, зерно для посіву, спочатку звільнення від податків. Гетьман І. Самойлович клопотався, щоб Слобідську Україну з її полками передали в його управління, але Москві було невигідно таке посилення влади гетьмана і тому йому відмовили.

Спочатку населення Слобожанщини було козацьким і мало вій­ськове призначення. Але з часом почала збільшуватися кількість селян та міщан. Близько 1700 р. на Слобожанщині проживало 250 тис, а через 100 років 1 млн поселенців.

Окрім охорони цієї території від нападів татар, московський уряд використовував слобідських козаків у походах проти «своїх» — проти військ гетьманів І. Виговського, П. Орлика. 1700 р. Петро І видав указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків, що означало певне обмеження автономії Слобідської України, 1724 р. слобідські козаки ходили на Персію, 1733 р. — на Польщу, 1736 р. — на Крим, 1739 р. — на Молдавію.

1732 р. було зроблено новий крок до обмеження автономії Сло­божанщини. Обмежувались права слобідських полковників щодо керівництва полками. Скасовувалось право « займанщини», тобто права займати і обробляти вільні землі. 1748 р. козакам заборони­ли переходити з одного полку до іншого. Почали формуватися ре­гулярні військові роти на чолі з ротмістрами, які поступово витіс­няли козацькі полки.

Проте протягом XVIIIст. козацька старшина дістала великі ма­єтки на цій території, поклавши початок великому землеволодін­ню. Сумський полковник Кондратьєв дістав такі величезні «пожа-лування», що 1780 р. його сім'я володіла 120 тис. га землі.

Селяни або «посполиті» були вільними землеробами і могли, за бажанням, селитися, переселятися по всій території краю, навіть вступати до козаків, але повинні були платити податки. Якщо вони вступали до козацького стану, то могли зайняти вільні військові землі і повинні були нести військову службу.

Полковий устрій слобідського козацтва було скасовано 1765 р. Замість козацьких полків було утворено 5 гусарських, козаків обе­рнено на «військових обивателів» і обкладено податком. На зем­лях Слобідської України утворена СлобідськоУкраїнська губернія.

Слобожанщина втратила залишки своєї автономії і перетворилася на провінцію Російської імперії.


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 189; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.015 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты