Тема 5. Політичне становище та соціально-економіч­ний розвиток України наприкінці XVII—XVIII ст.

План:

Руїна

Україна і Північна війна

Ліквідація автономії України у складі Російської імперії

4. Правобережні і західноукраїнські землі наприкінці XVII — у XVIIIст.

5. Визвольна боротьба народних мас України у XVIII ст. Слобідська Україна наприкінці ХУІІ-ХУШст.

Приєднання Північного Причорномор'я та Правобереж­ної України до складу Російської імперії

Соціально-економічний розвиток України в другій половині ХУП—ХУПІ ст.

Українська культура наприкінці ХУП-ХУШ ст.

Руїна

Поділ України 1663 р. на Лівобережну і Правобережну, бороть­ба старшинських угруповань за владу, суперництво промосковсь­кої та пропольської партій (а згодом і протурецької), продовження війни з Польщею призвели до великих спустошень і розрухи, тому цей період в історії України (1663-1687) називається Руїною.

1664 р. польські війська здійснили новий похід на Лівобереж­ну Україну, але зазнали поразки. На Правобережжі почалося по­встання, яке призвело до фактичної ліквідації польської влади у цьому регіоні. Гетьман П. Тетеря тікає у Польщу, на його місце обирають Петра Дорошенка (1665-1676). Він народився 1627 р., його дід — Михайло Дорошенко — був гетьманом, а батько — полковником. Вже 1654 р. він сам став полковником, а при геть­мані Тетері — генеральним осавулом. Петро Дорошенко поставив собі за мету об'єднати усі українські землі. 1667 р. разом з тата­рами йому вдалося вигнати поляків з Правобережжя і встановити кордон по р. Горинь.

У цей час лівобережний гетьман І. Брюховецький, намагаючись зміцнити свої позиції, посилив залежність України від Москви, підписавши Московські статті 1665 р. Гетьмана мали обирати за вказівкою цари, кількість гарнізонів московських військ в Україні значно збільшувалась, царські воєводи могли збирати податі на свою користь. Частина старшини отримала московське дворянст-но, а сам Брюховецький одружився на княжні Долгоруковій, отримав маєтностіу своє володіння.

Посилення податкового гніту викликало народні повстання 1666 і 1668 рр. Цим скористався П.Дорошенко, який ввів свої війська на Лівобережну Україну. Лівобережні козаки перейшли на його бік, а Брюховецького вбили. Дорошенко на деякий час стає геть­маном по обидва боки Дніпра, об'єднавши Україну. Але неприєм­ності у власній сім'ї змусили його повернутись у Чигирин. Цим скористались московські урядовці, які сприяли обранню нового гетьмана Лівобережної України —Дем'яна Многогрішного (1668-1672). Враховуючи уроки повстань 1666 і 1668 рр., Москва зму­шена була дещо послабити свій наступ на права України. За Глухівськими статтями 1669 р. кількість залог у містах України зменшувалась, збирання податків перекладалося на козацьку ста­ршину. Резиденцією гетьмана стало м. Батурин. Але швидко дія­льність нового гетьмана, який дбав, перш за все, про власне зба­гачення і збагачення своїх родичів, викликала незадоволення старшини, якій вдалося дискредитувати його. Многогрішного ски­нули з гетьманства і заслали у Сибір. Гетьманом обрали Івана Самойловича (1672-1687).

В цей час на Правобережжі П. Дорошенко, розуміючи, що зві­льнитися від гніту Польщі і Москви йому самому не вдасться, при­ймає протекторат Туреччини на тих самих умовах, що й Молдавія і Волощина. Україна здобувала автономію, не повинна була навіть платити султанові ніякої податі, тільки постачати йому військо. Рішення про турецьку орієнтацію було прийняте на раді в Корсуні 1669 р.

1672 р. турецькі, татарські, молдавські та українські війська Дорошенка розгромили польську армію під м. Бучачем (нині Тер­нопільська обл.), і польський уряд змушений був підписати при­низливий для себе Бучацький мирний договір.Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина — під владу Дорошен­ка. Таким чином, Польща втратила більшу частину України. Цим вирішила скористатися Москва і гетьман І. Самойлович. 1674 р. їхні війська вступили на Правобережжя. Міста здавалися їм без бою, не бажаючи бути під владою Туреччини і Дорошенка. У бере­зні 1674 р. у Переяславі відбулася генеральна рада, в якій взяли участь представники 10 правобережних полків. Рада вирішила всі ці полки з'єднати з Лівобережжям у складі Московської держави. І. Самойлович стає на деякий час гетьманом обох частин України. Дорошенко зрікається булави.

Проте Туреччині не подобався такий перебіг подій, і 1677 р. вона проголошує гетьманом Правобережної України і «князем Са­рматським» Юрія Хмельницького (1677-1681). 1677 і 1678 рр. Туреччина організовує нові походи на Україну («Чигиринські по­ходи»), її військам вдалося взяти Чигирин, але в цілому походи закінчилися безрезультатно. 1681 р. між Москвою і Туреччиною було підписано Бахчисарайську мирну угоду, за якою остання від­мовилася від претензій на Лівобережну Україну та Запоріжжя, але Правобережжя залишалось під її контролем.

До цього ж часу належить діяльність найзнаменитішого кошо­вого отамана Запорозької Січі Івана Сірка. Він народився у м. Мерефі біля Харкова у козацькій сім'ї. За деякими даними, 1645 р. командував загоном козаків, що брали участь у бойових діях на території Франції проти іспанських військ. Активний учасник Ви­звольної війни, з 1654 р. — полковник, 1658-1660 рр. був вінни­цьким полковником. З 1660 р. неодноразово обирався кошовим отаманом Запорозької Січі. Він був єдиною в історії козацтва лю­диною, кого запорожці обирали на цю посаду 15 разів! За час своєї військової діяльності І. Сірко брав участь як командир у 55 битвах і скрізь, крім єдиного випадку, виходив переможцем. Неодноразо­во він ходив походами на Крим і Очаків, звільняючи полонених і захоплюючи багату здобич. Татари називали його Урус-шайтаном, тобто руським чортом. У політиці він був непостійний. То він був на боці московського царя, то польського короля, то підтримував П. Дорошенка, то ставав на бік його ворогів і навіть діяв заодно з

турецьким султаном проти московського царя. У результаті зрад­ництва 1672 р. був схоплений і засланий у Сибір, але цар змуше­ний був повернути його через навалу турецької армії на Україну. «Нужда закон міняє» — любив говорити Сірко при зміні свого ку­рсу. Головною причиною цих політичних поворотів Сірка було пра­гнення бути незалежним і вільним. Одна із найгучніших битв за­порожців за Сірка відбулася у різдвяні дні 1675 р., коли турецький султан, прагнучи скористатися святами, вирішив знищити Запо­розьку Січ. Для цього він направив 15 тис. кращих яничар і 20 тис. татар на Січ, щоб вони застали зненацька запорожців і всіх їх пе­ребили. Проте операція турків провалилася. Вони проникли на центральну площу Січі, але тут їх впритул розстріляли запорожці зі своїх куренів. Загинуло 13,5 тис. яничар, 150 потрапило у по­лон. У козаків втрати були на декілька порядків менше — загину­ло 50 і поранено було 80. Султан Махмуд IV у листі запропонував козаком здатися добровільно. Відповідь запорожців увійшла в іс­торію як «Лист запорозьких козаків турецькому султану», увічне­ний у відомій картині І. Рспіна. Лист від імені запорожців підпи­сав Іван Сірко. «Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар», — писали автори листа султану. Але не тільки султан писав Сірку. З ним мали листуван­ня польський король Ян Собеський, московський цар Федір, крим­ський хан, гетьмани України Ю. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Самойлович. І. Сірко фактично врятував життя майбутньому ге­тьману України І. Мазепі. Прославлений воїн Іван Сірко помер своєю смертю 1 серпня 1680 р. на рідному хуторі і був похований у селі Капулівка біля теперішнього м. Нікополя. Після смерті Сірка запорожці вже ніколи не відігравали такої визначної ролі у війсь­ково-політичній історії, хоча вплив їх на хід подій у цьому регіоні лишався відчутним.

1686 р. Москва підписала з Польщею «Вічний мир»,який зберіг поділ України на дві частини. Москва приєдналась до антитурецької «Священної ліги». Через це 1687 р. був організований перший Кримський похід московських і українських військ, який закінчи­вся невдачею. Вина за його провал була покладена на гетьмана Самойловича, якого скинули з посади і заслали у Сибір.