Суспільно-політичне та культурне життя в Україні в другій половині 40-х — на початку 50-х рр.

Україна зазнала дуже великих втрат за роки окупації німецько-фашистськими загарбниками. Було спалено і зруйновано 714 міст і селищ, понад 26 тис. сіл, більше 16 тис. промислових підприємств. Загальна сума збитків склала майже 1,2 трлн крб. Тяжким на­слідком війни стало різке скорочення чисельності людських ре­сурсів. Навіть 1950 р. населення України становило лише 36,6 млн людей, тоді як 1940 р. — 41,3 млн. Довоєнного рівня вона досягла тільки 1958 р. 1945 р. на території республіки було вироблено лише 23 % електроенергії, виплавлено 15 % сталі під ріння 1940 р.

Дуже важким було становище сільського господарства. Відно­влювати його було набагато складніше, ніж промисловість, що по­яснюється як різким зменшенням кількості прпщмдатного насе­лення, так і гострою нестачею і зношеністю тршсторного парку, значним скороченням поголів'я робочої і продуктивної худоби. Коней залишилось ЗО % від довоєнної чисельності, великої рогатої худоби — 43 %, тракторів — 39 %, комбайнів — 40 %. Оплата праці на селі фактично була символічною. Селянин жив з присади­бної ділянки, що давало йому 70 % грошового доходу, 80 % м'яса, 90 % картоцлі.

Труднощі посилювались також голодом, що стався через велику посуху 1946 р., надмірними хлібозаготівлями. Внаслідок цього по 16 східних, а також Ізмаїльскій і Чернівецькій областях республіки 1946 р. померло 282 тис, а 1947 р. — 528 тис. людей.

В результаті напруженої праці економіка республіки була шви­дко відбудована. 1950 р. промислове виробництво в Україні на 15 % перевищувало рівень 1940 р. Проте легка промисловість досягла лише 80% довоєнного рівня, а виробництво зерна — 60%. Це означало, що життєвий рівень залишався низьким, хоча 1947 р. була відмінена карткова система. До того ж грошова реформа 1947р. девальвувала карбованець, фактично поглинула особисті заощаджен­ня і супроводжувалась підвищенням цін.

Розвиток західних областей республіки у повоєнні роки від­значався певними особливостями. Йшла гостра політична боротьба: радянська влада намагалася ліквідувати націоналістичне підпілля в особі УПА (боротьба йшла до 1950 р.), греко-католицьку церкву (офіційно «возз'єднана» з православною 1946 р.). Можна визначити два етапи збройної боротьби ОУН І УПА:

1) 1944-1946 р.;

2) 1947-1950 р.

На першому етапі характерним було прагнення УПА утримува­ти під своїм контролем великі території, вести бої значними сила­ми із застосуванням мінометів і артилерії. Але у важких боях 1944-1946 р. УПА втратила до половини особового складу. На другому етапі тактика була змінена. Були створені невеликі загони (10-50 людей), що вели боротьбу партизанськими методами. Основними тактичними прийомами УПА були: несподівані напади на супро­тивника, як правило із засідки; знищення комунікацій; диверсії; напади на адміністративні центри; замахи на представників пар­тійно-радянського апарату; пропаганда ідей ОУН за допомогою листівок та іншої друкованої продукції. Загони УПА тією чи ін­шою мірою контролювали територію площею до 150 тис. кв. км. Суттєвою втратою для УПА стала загибель її головнокомандуючо­го Р. Шухевича 5 березня 1950 р. Його змінив В. Коваль (Крук), який 1954 р. був схоплений органами держбезпеки. До 10 тис. повстанців під керівництвом М. Лебедя 1947-1948 р. прорвалися з боями через територію Чехословаччини у Західну Німеччину.

З 1946 до 1949 рр. на Західній Україні бандерівське підпілля провело 3190 збройних акцій, у результаті яких було вбито 30 тис. партійно-радянських працівників, прибічників радянської влади, загинуло 22 тис. війсковослужбовців Радянської Армії. Для боро­тьби з націоналістичним підпіллям влада використовувала масові депортації: до Сибіру виселили 203 тис. людей. Політична ситуа­ція загострювалась українсько-польським розбратом, жертвами якого стали 40 тис. поляків і стільки ж українців. Крім цього, проводилася політика колективізації (до 1951 р. було колек­тивізовано 1,5 млн селянських господарств Західної України і ство­рено 7 тис. колгоспів). Одночасно проводилась й індустріалізація, що мало позитивні наслідки. За 1945-1951 рр. промислове вироб­ництво у Західній Україні збільшилося на 230 %. Розширились можливості для здобуття освіти: 1950 р. у 24 ВНЗ Західної Украї­ни навчалось 33 тис. студентів. Проте цей процес супроводжувався русифікацією.

Одним з найсуттєвіших наслідків війни стало завершення об'єд­нання українських земель, встановлення і юридичне оформлення її кордонів. Уперше у своїй історії Україна стала соборною, об'єд­налися всі етнічні українські землі. Ці питання вирішувались на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) міжнародних конферен­ціях, а також радянсько-польськими, радянсько-чехословацькими та радянсько-румунськими договорами. Відповідно до радянсько-польського договору споконвічні українські землі: Лемківщина, Надеяни, Холмщина, Підляшшя опинилися у складі Польщі. Тут проживало майже 800 тис. українців. У результаті було прийнято рішення про примусове переселення українців з цих земель (операція «Вісла», 1944-1947). Остаточно українсько-польський кордон було встановлено 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся об­мін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Україна віддала Устриківський район Дрогобицької області, а за це отримала територію навколо м. Кристонополя (нині м. Червоно-град). У результаті всіх цих процесів у складі України залишилась Західна Україна, Закарпаття, Північна Буковина.

1944 р. сталінське керівництво депортувало з Криму 191 тис. татар, 15 тис. греків, 12,5 тис. болгар, 10 тис. вірменів, 1,1 тис. німців звинувативши їх у співробітництві з німецькими окупанта­ми. Кримська АРСР була ліквідована. У Кримську область почали організоване переселення людей переважно з центральних районів Росії, проте воно йшло мляво і сільське господарство відновлюва­лося дуже повільно. Для тодішнього керівництва Росії Крим, від­різаний від основної території Україною, із зруйнованою війною економікою, був складною проблемою. При фактично унітарному устрої СРСР, коли незалежність окремих радлмемшх республік була декларативною, усі принципові питання вирішуііалиея у Москві, у радянського керівництва виникла думка про адміністративне під­порядкування Кримської області УРСР. Був використаний такий ідеологічний момент — урочисте 300-річчя так знаного «воз'єднання» України з Росією.

Процедура вирішення питання про передачу Кримської області містила у собі його розгляд на республіканському і союзному рівні. Спочатку Рада Міністрів Російської Федерації, вивчивши пропози­ції, аргументи й звернення місцевих органів, підтримала їх і висло­вилася за «доцільність передачі Кримської області до складуУкраї­нської РСР, попередньо з'ясувавши думку України». Після цього питання було передано на розгляд Президії Верховної Ради Росії, що також прийняла аналогічне рішення. Потім, 13 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради УРСР приймає свою постанову «Про по­дання Президії Верховної Ради РРФСР з питання передачі Кримсь­кої області до складу Української РСР», де висловлювалася щира подяка за цей великодушний, шляхетний акт російського народу й містилося прохання до Президії Верховної Ради СРСР передати Крим­ську область із складу Російської Федерації до складу УРСР.

Відповідно до Конституції СРСР 19 лютого 1954 р. відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому були присутні всі зацікавлені сторони. Одноголосно був затверджений указ про передачу Кримської області зі складу РСФСР до складу УРСР. Ос­таточним рішенням з цього питання став Закон, прийнятий Верхо­вною Радою СРСР 26 квітня 1954 р., оскільки відповідно до зако­нодавства СРСР змінити існуючі межі між республіками за їх згодою могла лише Верховна Рада СРСР. У тексті Закону затверджувався Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. і вноси­лися зміни до ст. 22 і 23 Конституції СРСР. Таке рішення не тіль­ки не суперечило законодавствам РРФСР, УРСР і СРСР, але і відповідало існуючим нормам міжнародного права.

Частина етнічних українських територій залишилася за межами України. Це північно-східні райони Слобожанщини і Кубань (части­на території сучасних Бєлгородських, Воронезької областей І Красно­дарського краю); південні райони Брестщини у складі БРСР; Підляшшя, Холмщина, Посяння і Лемківщина у складі Польщі; Прятовщина у складі Словаччини; частина Мараморщини у складі Румунії. Але Україна не має територіальних претензій до сусідніх країн.

Таким чином, територія України та її населення у цей період значно збільшились.

Після війни відбулися зміни у національному складі респуб­ліки. У Польщу переселився 1 млн поляків з Галичини та Волині. Натомість у Радянську Україну іммігрувало близько 520 тис. укра­їнців з Польщі. Крім того, з України було депортовано 650 тис, німців, 200 тис. кримських татар. Значно зменшилась кількість єврейського населення — з 2,7 млн до 800 тис. людей. Зросла кількість росіян: з 4 млн 1939 р. до 7 млн 1959 р. Із Західної України за реальний чи вигаданий зв'язок з УПА було депортова­но близько 500 тис. українців.

У повоєнний час досить плідно працювали діячі культури Укра­їни. Проте тоталітарний режим не давав змоги творити на повну силу. Тому для багатьох творів була характерна політична кон'юнктура, відхід від правди життя, удаваний пафос тощо. Зна­чний негативний вплив на духовне життя республіки справила «ждановщина» (за ім'ям секретаря ЦК ВКП(б) А. О. Жданова, який «відповідав» за ідеологію та культуру). Насаджувались підозрілість і критиканство, продовжувався пошук «ворогів наро­ду», усіляких «ухилів», націоналістів. Розгорнулася критика укра­їнської інтелігенції. Необгрунтовано розпікали роботу Інституту історії України, розпочалося цькування М. Рильського, В. Сосюри за його вірш «Любіть Україну!», у лемилість впали Ю. Яновський та І. Сенченко. Розгул жданівщини свідчив-, що готується новий тур репресій.

1948 р. в Україні розгорнулася кампанія боротьби проти «низь­копоклонства» перед Заходом і «космополітизму», що означало ігнорування досягнень західних країн у всіх сферах і перебільшен­ня власних успіхів, а також розгортання антисемітської кампанії. У сільськогосподарській науці розгрому піддали теорію «менделізму-морганізму», тобто генетику. Жертвами цієї кампанії, яку очо­лював президент Академії сільськогосподарських наук Т. Д. Лисе-нко, стали відомі вчені — генетики М. М. Гришко, У. М. Поляков, Л. М. Делоне та ін.

1946 р. Раднарком України було перетворено на Раду Міністрів, а наркомати — на міністерства. Це більш відповідало світовій прак­тиці. 1949-1950 рр. були внесені зміни у державний герб і держа­вний прапор УРСР. До гербу, основною частиною якого були серп і молот, додали ще й п'ятикутну зірку. Прапор зберігав традицій­но червоний колір, затверджений центром як обов'язковий для всіх союзних республік. Національні особливості відображала лише го­луба смуга внизу прапора розміром у третину полотнища.

У квітні 1945 р. Україна і Білорусія були включені разом з СРСР до складу 47 країн-засновниць ООН. Головним мотивом Сталіна було прагнення отримати додаткові голоси у цій організації. УРСР до 1950 р. стала також членом 20 міжнародних організацій і само­стійно уклала 65 угод. Проте в ООН, як і в інших організаціях, Україна за весь час існування СРСР ніколи не мала особливої по­зиції, відмінної від загальносоюзної.