Розвиток культури в Україні в 50-80 ті рр. XX ст.

Лібералізація радянського режиму після смерті Сталіна створи­ла сприятливі умови для розвитку культури.

1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. З 1956 р. було скасовано плату за навчання у старших класах. 1959 р. був прийнятий Закон про реформування освіти, який передбачав поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання, але фактично був використаний для русифікації шкільної справи. У 60-ті рр. був запроваджений восьмирічний всеобуч, а у 70-ті — завершено перехід до загальної середньої освіти. 1984 р, була про­ведена нова реформа освіти, запроваджувалось навчання з 6 років, середні школи реорганізовувалися в одинадцятирічні.

Розширювалася підготовка фахівців у системі середньої спеціа­льної і вищої освіти, особливо з інженерних спеціальностей. 1986 р. у республіці діяли 146 вищих навчальних закладів проти 136 — 1960 р., а кількість студентів збільшилася з 417 тис. до 850 тис. В цілому освітній рівень населення був досить високим. Вищу й се­редню освіту (повну і неповну) на 1987 р. мали 84 % зайнятого населення. Але національної школи, де в основі навчально-нлховно-го процесу було вивчення рідної мови, історії, культури, в Україні, не було. Абсолютна більшість предметів викладалася російською мо­вою. Вчителям російської мови встановлювались 15% надбавки до ставок. Україна мала на 25 % менше студентів на 10 тис. населен­ня, ніж Росія. Навчання було занадто заідеологізованим.

Продовжувався розвиток науки. Українські вчені чимало зроби­ли для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у мирних цілях, кібернетики. Загальна кількість науковців у республіці на 1987 р. становила понад 219тис. (1960 р. — 46 тис), з них понад 6 тис. докторів та понад 71 тис. кандидатів наук. Проте у низці галузей вітчизняна наука відстава­ла від розвинених країн Заходу, де активно проходила науково-технічна революція. Заважали надмірна централізаця управління наукою, партійне керівництво, яке обмежувало можливості об'єк­тивних досліджень у сфері гуманітарних наук.

Атмосфера «відлиги» створила сприятливі умови для розвитку літератури і мистецтва. Продовжували плідно працювати митці старшого покоління: П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Со-сюра. На перші позиції у прозі вийшли М. Стельмах і О. Гончар. З'явилася ціла плеяда молодих поетів і прозаїків, які дістали на­зву «шістедесятників» (за назвою років активізації їхньої діяльно­сті). До них належали Д. Павличко, І. Драч, В. Симоненко, Л. Ко­стенко, Г. Тютюнник, В. Стус. Вони виступали за гуманізм, свободу самовираження, національно-культурне відродження України, про­ти лакування радянської дійсності. Проти них влада застосовувала, різноманітні репресії, їм забороняли друкуваттн. У зв'язку з цим у 60-ті рр. з'явився і згодом поширився самвидав: система розпо­всюдження офіційно не визнаної або забороненої літератури, у тому числі й політичної. Ці твори передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магніто­фони, переписувались від руки і читалися тисячами людей.

Дещо пожвавилося у 50-70-ті рр. театральне життя. У 50-ті рр. в Україні діяло 70, а у 80-ті рр. — близько 100 професійних театрів. Провідними театрами України є академічні драматичні театри ім. І. Франка у Києві, ім. Т. Шевченка у Харкові та ім. М. Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр ім. Лесі Українки, Київський театр опери і балету ім. Т. Шевченка. У них працювала ціла плеяда талановитих акторів: А. Роговцева, Б. Ступка, А. Гашинський, співаки Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко. Серед драматургів провідну роль відігравали М. Зарудний, О. Коломієць.

Значного розвитку набуло кіномистецтво. Щорічно випускало­ся до 20 художніх фільмів. Серед найвідоміших кінофільмів «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «В бій ідуть тільки "старики"» Л. Бикова. У 70-ті рр. почався швидкий розвиток мультиплікаційного кіно. Серед найпопулярніших — серія про пригоди козаків. Проте репертуар кіноте­атрів на 99 % був російськомовним.

З початку 50-х рр. в Україні почало розвиватися телебачення, яко поступово стало відігравати дуже суттєву роль у політичному та культурному житті населення. Перша телевізійна передача від­булася 5 листопада 1951 р., її дивилися лише у 150 квартирах киян по чорно-білих маленьких телеприймачах.

Успішно розвився пісенний жанр музичного мистецтва. Улюб­леними в народі стали «Пісня про рушник» на слова А. Малишка, «Марічка» М. Ткача, «Чорнобривці» М. Сингаївського. Піднесен­ня української пісні наприкінці 60-70-х рр. пов'язане також з ім'ям талановитого композитора В. Івасюка («Червона рута», «Мила моя», «Водограй»). Велику популярність здобули у цей час естраді співа­ки С. Ротару, Н. Яремчук.

Неоднозначно розвивалося образотворче мистецтво. Основними його темами були героїзм Великої Вітчизняної війни, образ Лені­на, відображення досягнень «розвинутого соціалізму».

Звузилась сфера функціонування української мови. Між 1969 і 1980 рр. частка журналів, що виходила українською мовою, зни­зилась з 46 % до 19 %. Ідеологізувалися всі види мистецтва. Мит­ців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями.

Таким чином, у 50-80-ті рр. культурне будівництво мало певні успіхи, але з кінця 60-х рр. розвиток культури загальмувався, пану­вало «всезаборонство», ідеологічний диктат, русифікація, існували суттєві обмеження для поступу української національної культури.