Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Державотворення і політичний розвиток України




Читайте также:
  1. Quot;Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів
  2. Quot;Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів
  3. Quot;Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та процесуальних законів щодо додаткових заходів
  4. Адміністративно-територіальний та політичний устрій Гетьманщини
  5. Аксіома 1: Розвиток (еволюція) системи визначається деякою ціллю й інформаційними ресурсами системи, її інформаційною відкритістю.
  6. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  7. Андрусівське перемир'я 1667 р. "Вічний мир" та його наслідки для України.
  8. Ауки України
  9. Бюджетна система України
  10. В чому полягає внесок античної філософії в розвиток філософського знання

Після проголошення незалежності України і підтвердження цього акту Всеукраїнським референдумом почалася розбудова незалеж­ної держави — Україна. Усі громадяни СРСР, які постійно прожи­вали на території України, стали її громадянами. Була введена нова держана символіка і атрибутика. У січні 1992 р. затверджено новий гімн «Ще не вмерла Україна» (автор музики — М. Вербицький). Державний прапор — синьо-жовтий; у лютому 1992 р. — малий герб у вигляді тризуба, який є головним елементом велико­го Державного герба. Україна створила власні збройні сили, були сформовані інститути влади. Таким чином, було утворено всі атри­бути держави — від кордонів до нагородної системи.

1992-1994 рр. політична ситуація у країні була досить гострою. Погіршувалось соціально-економічне становище, калейдоскопічно змінювались прем'єр-міністри, йшла боротьба за владу між прези­дентом Л. М. Кравчуком та Верховною Радою, яка заперечувала проти передачі виконавчої влади від рад до президентської струк­тури. За 1992-1994 рр. Верховна Рада прийняла близько 450 за­конів, але більшість з них не спрацювала. Суперники обвинувачу­вали один одного у погіршенні соціально-економічного становища. У цій ситуації президент і Верховна Рада вирішили достроково припинити повноваження і провести нові вибори.

У березні 1994 р. були проведені вибори до Верховної Ради (в багатьох округах цей термін було потім подовжено), а у червні-липні вибори Президента України. У результаті виборів значну частину місць дістали комуністи і соціалісти. На це вплинуло тяж­ке соціально-економічне становище республіки, погіршення рівня життя людей, віра частини населення у те, що можна повернути дешевизну товарів і доперебудовний рівень життя за допомогою комуністів. Цьому сприяло також певне розчарування частини гро­мадян у результатах функціонування незалежної держави, побуту­вання думки, що у всіх бідах винна незалежність. Головою Верхо­вної Ради України було обрано соціаліста О. О. Мороза.

У червні-липні відбулися президентські вибори. Основна боро­тьба розгорнулася між Л, Д. Кучмою та Л. М. Кравчуком. У друго­му турі переміг Л. Д. Кучма (52 % голосів), який і став Президен­том України. Його програма передбачала поглиблення реформ шляхом прискорення приватизації, зміцнення власної валюти, по­ліпшення відносин з Росією та країнами СНД.



Історичною заслугою Л. М. Кравчука є те, що він послідовно реалізовував ідею незалежності України і очолив здійснення про­цесів державотворення на першому етапі розбудови самостійної України.

Головним підсумком виборів стало те, що органи влади дійсно почали формуватися за участю народу, реально існував політичний плюралізм. Вибори не призвели до послаблення напруги між Пре­зидентом і Верховною Радою. Лінія розходжень торкалась все тієї ж структури влади (президентська вертикаль чи система рад), ста­влення до приватизації землі (ліві сили проти приватизації землі, вважаючи її найбільшим багатством України, яким не можна тор­гувати), політики щодо Росії і СНД (ліві сили виступали за поси­лення інтеграції з Росією і навіть відновлення СРСР).

Загострення політичної ситуації стримувало хід реформ і утруд­нювало функціонування виконавчої влади, тому з метою послаб­лення протиборства 8 червня 1995 р. було підписано Консти­туційний договір між Верховною Радою України і Президентом України про основні засади організації та функціонування держа­вної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до при­йняття нової Конституції України. За цим договором значна час­тина владних повноважень надавалась Президенту України з тим, щоб він міг використати їх для поліпшення соціально-економічної ситуації.



На деякий час це послабило політичну боротьбу. Проте після опублікування у березні 1996 р. проекту Конституції України по­чався новий спалах цієї боротьби, оскільки ліві сили виступили проти інституту президентства взагалі, аргументуючи це тим, що він не відповідає українським традиціям і республіка повинна бути лише парламентською.

У жовтні 1997 р. Верховна Рада приймає новий Закон України «Про вибори народних депутатів». Вибори повинні проходити за мажоритарно-пропорційною (змішаною) системою. 225 депутатів обираються, як і до цього, в одномандатних округах на основі відно­сної більшості (тобто обраним буде той, хто набере більше голосів відносно інших кандидатів), а ще 225 депутатів обираються за спи­сками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих бло­ків партій у багатомандатному загальнодержавному окрузі на осно­ві пропорційного представництва. Мандати пропорційно кількості отриманих голосів матимуть ті партії і блоки, які отримають підтримку 4 і більше відсотків виборців, що взяли участь у голосу­ванні.

Вибори у Верховну Раду України відбулися 29 березня 1998 р. 30 партій та виборчих блоків, 6449 кандидатів у депутати змагали­ся за місця у парламенті. У виборах взяли участь 70 % виборців, межу в 4 % вдалося подолати 8 партіям і блокам. Серед партій найбільшого успіху досягли комуністи (24,68 % голосів по багато­мандатному загальнодержавному округу), Рух — 9,42 %, Блок Со­ціалістичної і Селянської партій — 8,54 %, Партія зелених — 5,45 %, Народно-демократична партія — 4,99 %, Громада — 4,68 %,



Прогресивно-соціалістична партія — 4,03%, Соціал-демократич-на партія (об'єднана) — 4,02 %. 114 депутатів, обраних в одноман­датних округах — безпартійні. 40% депутатів обрані вдруге.

Успіх комуністів можна пояснити скрутним соціально-економі­чним становищем, через яке страждала більшість населення рес­публіки, падінням довіри до уряду, ностальгією старшого поколін­ня за минулим, яке їм здається стабільним і кращим, роз'єднаністю зусиль національно-демократичних партій. Разом с тим у багатьох одномандатних округах перемогли крупні бізнесмени, прибічники ринкового курсу. Така строкатість складу Верховної Ради призве­ла до загострення політичної боротьби на шкоду конструктивній роботі з державотворення, підйому економіки і рівня життя.

Вибори показали, що більшість партій мають незначну підтрим­ку населення, мають регіональний, а не загальнонаціональний характер. Основною базою національно-демократичних і націоналі­стичних партій, як і раніше, залишається захід України. Роздробле­ність і численність центристських партій не дала їм змогли здобути суттєвих успіхів. Разом з тим, ліві партії, домігшись відносного ус­піху, не дістали більшості у парламенті. Вибори ще раз підтверди­ли, що Україна відійшла від тоталітарної однопартійності, проте опинилася у стані «партійно-політичної роздробленості», коли у парламенті представлені різні партії, які часто не можуть знайти спільної мови. Така неструктурованість Верховної Ради на багато днів (57) затягнула вибори голови Верховної Ради і цей процес влу­чно було охарактеризовано як «спікеріаду». Лише 7 липня 1999 р. Головою Верховної Ради України було обрано лідера Селянської партії Олександра Ткаченка.

31 жовтня 1999 р. відбувся перший тур виборів Президента України. На найвищий пост у країні претендувала безпрецендента кількість кандидатів — 13, у тому числі чинний Президент Л. Ку­чма, екс-прем'єр-міністр Є. Марчук, колишній Голова Верховної Ради О. Мороз, народні депутати України Н. Вітренко, П. Симоненко та ін. У другий тур вийшли Л. Кучма та лідер комуністів

П. Симоненко.

У другому турі виборів, який відбувся 14 листопада, перемогу здобув Л. Кучма, який набрав

56,2 % голосів проти 37,8 % у П. Симоненка. Головний підсумок виборів у тому, що більшість вибор­ців не підтримала ідею «червоного реваншу», тобто повернення комуністів до влади. При цьому слід відзначити значну активність виборців. У другому турі своїм правом вибору скористались 26 млн 913 тис. людей, або понад 70 % тих, що мають право голосу; дуже активною була молодь. У західних (більш політизованих) областях на деяких ділянках у голосуванні взяли участь понад 90 % вибор­ців. На 120-й ділянці явка склала понад 98 %! Щось подібне відбу­валося цього разу і на сході України. При середніх показниках у Харківській області у 70 %, у Чугуєві у виборах взяли участь по­над 90%. Активними були і традиційно пасивні регіони, зокрема міста Київ та Севастополь (явка відповідно 63 % і 50 %), причому діючого Президента підтримав і традиційний бастіон комуністів Севастополь. В цілому Л. Кучма переміг у 18 регіонах (серед них найбільший відсоток голосів «за» у Івано-Франківській області — 92,3 %, найменший у Харківській — 46,64 %), а П. Симоненко — у 10 регіонах (серед них найбільший відсоток голосів «за» у Вінни­цькій області — 59,2 %, найменший у Миколаївській — 43,16 %).

Вибори Президента продемонстрували суттєві відмінності у пріо­ритетах виборців: вікові, регіональні, соціальні. Л. Кучму повністю підтримала Західна Україна, жителі великих та середніх міст на схо­ді, півдні та центрі, які краще відчули переваги реформи, де рівень життя і політичної свідомості вищий. Підтримала нинішнього Прези­дента І молодь. Старше покоління віддавало голоси за комуністів, їх підтримали також сільські регіони та жителі маленьких міст.

Результати виборів дозволяють висловити припущення про те, що Україна пройшла крайню ліву точку і не сприймає комунізм ні у сталінському, ні у модернізованому варіанті.

Л. Кучма у своїй програмі пообіцяв здійснити нові кроки з про­довження й поглиблення реформ. Це і реалізація ідеї двопала­тного парламентаризму, створення парламентської більшості, по­силення самостійності місцевих органів влади і самоврядування, підготовка переходу до професійної армії, посилення боротьби з корупцією.

У сфері економіки — прискорення темпів приросту виробництва, у тому числі через стимулювання передових технологій, малого і середнього підприємництва, розвиток спеціальних економічних зон, зниження податків, спрощення і стабілізація податкової системи.

У соціальній сфері — зменшення державного боргу, ліквідація бюджетної заборгованості із заробітної плати, пенсій, реформа пе­нсійної системи — приведення розміру пенсій І відповідність з трудовим внеском громадян, двократне збільшення обсягів жит­лового будівництва, підвищення заробітної плати працівникам освіти та науки.

У сфері зовнішньої політики — стабільне партнерство з Росією, з усіма демократичними країнами світу, вдосконалення національ­ного законодавства відповідно до світових стандартів. Збереження Старихі освоєння нових ринків українських товарів. Зміцнення зв'язків зі світовим українством.

У січні 2000 р. у Верховній Раді сформувалася правоцентристська більшість, яка відсторонила від керівництва парламентом пред­ставників лівих — Олександра Ткаченка та Адама Мартенюка. НовимГоловою Верховної Ради України обрано члена Народно-демократичної партії Івана Плюща, який вже очолював парламент 1991-1994 рр.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народ­ного ініціативою, який висловився на підтримку питань реформу­вання Верховної Ради. За надання Президенту додаткових повнова­жень щодо розпуску парламенту висловились майже 85 % громадян, а за обмеження депутатської недоторканості — понад 89 %. Питан­ня про зменшення чисельності депутатського корпусу знайшло під­тримку 90 % учасників референдуму. На користь двопалатного парламенту висловились 82 % виборців. Проте 18 січня 2001 р. Верхо­вна Рада України при голосуванні з цих питань не підтримала імп­лементацію рішень референдуму. Фактично правоцентристська бі­льшість у Верховній Раді проіснувала тільки один рік.

З метою загострення політичної ситуації та протидії Президенту опозиція намагалася використати так званий «касетний скандал» (магнітофонні записи ніби-то зроблені з кабінету Президента), спроби організувати демонстрації і маніфестації (події 9 березня 2001 р., які переросли у масові заворушення) тощо.

Верховна Рада третього скликання увійшла в історію як «пар­ламент кодексів». За часи ЇЇ діяльності були прийняті Криміналь­ний, Цивільний, Бюджетний, Митний, Земельний кодекси, що має велике значення для розвитку правової держави в Україні.

31березня 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради Украї­ни. У голосуванні взяли участь

65,22 % виборців. За їхні голоси боролися 33 політичні партії та блоки. Однак у парламент вдалося пройти тільки 6 з них. Більше всього голосів отримав блок «Наша Україна» (лідер В. Ющенко) — 23,53 %, далі Комуністична партія України (лідер П. Симоненко) — 20,01 %, блок «За єдину Украї­ну!» (лідер В. Литвин) — 11,83%, «Блок Юлії Тимошенко» — 7,24 %, Соціалістична партія України (лідер О. Мороз) — 6,89 %, СДПУ(о) (лідер В. Медведчук) — 6,27 %. Вперше за період незале­жності України на перше місце у багатомандатному загальнодер­жавному окрузі вийшла не Комуністична партія. Іілок «За єдину Україну!» дістав найбільшу кількість місць по одномандатних окру­гах. «Блок Юлії Тимошенко» і Соціалістична партіяУкраїни зі­брали голоси протестного електорату. Таким чином, у парламенті України утворилося три полюси: центристський (навколо блоку «За єдину Україну!»), правий (навколо блоку «Наша Україна»), та лівий (навколо КПУ). У травні 2002 р. Головою Верховної Ради України обрано Володимира Литвина, історика за фахом, колиш­нього главу Адміністрації Президента. У листопаді 2002 р. пре­м'єр-міністром України — десятим за часів незалежності України призначено Віктора Януковича — колишнього главу держадмініс­трації Донецької обл. Така калейдоскопічність зміни прем'єрів сві­дчить про складність управління соціально-економічними проце­сами у країні, нестабільність у верхніх ешелонах керівництва, постійну боротьбу за владу, недоліки у проведенні кадрової політи­ки. У грудні 2002 р. Уряд та представники иравоцентристської більшості у Верховній Раді підписали угоду про солідарну відпові­дальність та співробітництво, яка покликана зменшити протиборс­тво між гілками влади та поліпшити їхню дієвість.

§ 2. Прийняття Конституції України

Сучасний конституційний процес пройшов два етапи:

1. 1990—1993рр. — опрацювання на основі діючих конститу­ційних положень проекту Конституції.

2. 1994-1996рр. — опрацювання на основі проекту Конституції 1993 р. діючих у цей час Конституції 1978 р. і Конституцій­ного договору 1995 р. документа, який би узгоджував позиції різних політичних сил. Під час обговорення проекту 1993 р. було опрацьовано сім його концепцій, запропоновано 47 тис. поправок, доповнень, заперечень.

28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України від імені укра­їнського народу — громадян України всіх національностей прийн­яла Конституцію — Основний Закон України.

Конституція складається з 15 розділів (розділ XV містить пе­рехідні положення) і 161 статті. Згідно з Конституцією Україна є унітарною державою (ст. 2) з єдиним громадянством (ст. 4). Дер­жавна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, ви­конавчу та судову (ст. 6). Державною мовою в Україні є українська (ст. 10). У ст. 20 визначаються державні символи України, про які вже говорилося вище.

Проголошений у ст. 8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів і державних осіб повинна відпо­відати вимогам права, що є втіленням вищої справедливості. Во­льове, командне правління повинно бути замінено управлінням на основі законів.

Принципове значення має проголошення принципів економіч­ної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає лікві­дацію колишнього монополізму у власності, політиці, світогляді. Ключовою для всієї Конституції є ст. З, яка проголошує людину найвищою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і збере­ження її прав є головним обов'язком держави.

Розділ II присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23). Кожна людина має невід'ємне право на життя (ст. 27), свободу та особисту недото­рканість (ст. 23) 6 кожному гарантується недоторканність житла (ст. 30), таємниця листування, телефонних розмов (ст. 31), свободи пересування, вільний вибір місця проживання (ст. 33), свобода дум­ки і слова (ст. 34). Важливою є ст. 41, в якій проголошується, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряжатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Кожен мне право на працю (ст. 43), на відпочинок (ст. 45), на житло (ст. 47), на охорону здоров'я (ст. 49), на освіту (ст. 53).

Україна є президентсько-парламентською республікою. Великі права надані Президенту України (розділ V). Він є главою держави (ст. 102)і обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років, може бути переобраний, але не більше, ніж два терміни поспіль (ст. 103). Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України, є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України, нагороджує державними нагородами, здійснює помилу­вання. Він представляє державу у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, призначає за поданням прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої вла­ди, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах (ст. 106).

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (ст. 113). Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості на­селення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування (ст. 116).

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада, яка складається з 450 депутатів, обраних на 4 роки (розділ IV, ст. 75-76). Верховна Рада може вносити зміни до Кон­ституції України, цриймати закони, затверджувати Державний бюджет, розглядати і приймати рішення щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів України, усунення ПрезидентаУкраїни з поста у порядку особливої процедури (імпічменту) (ст. 85).

Розділи VII і VIII Конституції України присвячені прокуратурі та системі правосуддя. На прокуратуру покладається підтримання державного обвинувачення у суді, нагляд за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (ст. 121).

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124). Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за прин­ципами територіальноєті і спеціалізації. Найвищим судовим орга­ном у системі судів загальної юрисдикції є Веховний Суд України (ст. 125). У ст. 129 визначаються основні засади судочинства: за­конність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини; змагальність сторін; забез­печення обвинуваченому права на захист; гласність судового про­цесу. Відповідальність законів та інших правових актів Консти­туції України вирішує Конституційний Суд.

Розділи IX і X присвячені територіальному устрою України і статусу Автономної Республіки Крим.

Розділ XI визначає конституцйний статус місцевого самовряду­вання. Місцове самоврядування здійснюється територіальною гро­мадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самовряду­вання: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради (ст. 140).

Прийняття Конституції України знаменує поступовий перехід від ліберального авторитаризму до конституційного демократизму, регулювання всіх сфер життя лише на основі права. Проте при­йняття Конституції недостатньо, необхідно навчитися жити за нею, підвищувати правову освіту громадян, посилити контроль за до­триманням законів, привести нормативно-правову базу у відповід­ність з Конституцією, здійснити кодифікацію законодавства. Це дозволить завершити будівництво держави.

Підсумки більш ніж 10-річного існування незалежної України свідчать про деякі успіхи у політичному розвитку. Це — політичний плюралізм, досягнення свободи совісті, повернення цілих пластів вітчизняної і світової культури, відсутність відкритих громадянсь­ких конфліктів. Головний висновок існування держави— це те, що незалежна Україна відбулася.

Україні буде важко вижити без ідеологічної домінанти. Націо­нальна ідея повинна базуватись на історичній традиції, сильній і процвітаючій Україні, конституційному порядку, державності, патріотизму, громадянській злагоді, відкритості світу без націо­нальної винятковості.


Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 13; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.049 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты