Особливості управління інвестиційною діяльністю комерційних банків

Середньо- та довгострокові кредити банку є однією з найпоширеніших форм участі в інвестиційному процесі суб’єктів господарювання. На відміну від засновницьких операцій, використання банківського кредиту стимулює споживачів інвестицій ефективніше використовувати кошти, щоб забезпечити погашення кредиту та процент за користування ним. Призначення довгострокового кредитування полягає у впровадженні прямих інвестиційних заходів, реалізації витрат на придбання елементів основного капіталу.

Комерційні банки беруть участь і у проектному фінансуванні, яким є таке фінансування інвестиційних проектів, коли основним забезпеченням наданих коштів є сам проект, тобто доходи, які в майбутньому отримає підприємство-інвестор.

При проектному фінансуванні джерелом погашення заборгованості виступають грошові потоки, які генеруються в результаті реалізації проекту. Для прийняття рішення про таке фінансування висувається вимога участі у проекті значної частки власних коштів замовника.

Виділяють три типи проектного фінансування:

- без будь-якого регресу на позичальника, коли банк-кредитор приймає на себе весь ризик, оцінюючи лише ймовірні доходи від проекту;

- без регресу на позичальника в період, що слідує за впровадженням проекту в експлуатацію, коли підрядники гарантують оплату, дотримання кошторисної вартості проекту і за певних умов відшкодовують збитки, пов’язані із затримкою введення об’єкта в експлуатацію;

- з повним регресом на позичаль­ника, коли кредитор не приймає на себе ризики, а надає кошти під гарантію організаторів проекту.

Інвестиційна діяльність банків насамперед передбачає здійснення операцій із цінними паперами. Банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Тому банки здійснюють капіталовкладення у нематеріальні активи та основні засоби (реальні інвестиції) для розширення своєї діяльності або підтримання їх на належному технічному рівні згідно із вимогами НБУ.

За умови отримання письмового дозволу НБУ вітчизняні банки мають право здійснювати такі операції з цінними паперами:

- купівлю-продаж цінних паперів за дорученням клієнтів;

- операції на ринку цінних паперів від свого імені (в тому числі андерайтинг);

- емісію власних цінних паперів;

- інвестування у статутні капітали та акції інших юридичних осіб;

- операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринку і з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;

- довірче управління цінними паперами за угодами з юридичними та фізичними особами;

- депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Таким чином всі операції комерційних банків з цінними паперами можна поділити на такі групи: емісійні, інвестиційні та посередницькі (брокерські, дилерські, довірчі, реєстраторські, депозитарні, розрахунково-клірингові та консультаційні).

Як до посередницьких, так і до інвестиційних послуг відносять андерайтинг – діяльність, що пов’язана із розміщенням цінних паперів нового випуску серед інвесторів. Банки можуть виступати тут як у ролі консультанта, так і гаранта (андеррайтера). Як андерайтер, банк дає емітенту зобов’язання викупити весь випуск цінних паперів за зниженою ціною. Потім він розміщує цінні папери та отримує дохід на різниці.

Процес інвестування коштів комерційними банками у цінні папери складається з таких етапів:

- визначення цілей, строків, обсягів і видів інвестицій;

- інвестиційний аналіз;

- формування і управління портфелем цінних паперів;

- оцінювання ефективності інвестування.

Інвестуючи кошти у фінансові активи банки можуть переслідувати різні цілі: збільшення доходів, підтримання ліквідності, диверсифікація банківських операцій, формування контрольного пакету акцій та участь в управлінні об’єктом інвестування, розширення клієнтської бази та ін.

Надаючи пріоритет певним цілям, а також прийнятному співвідношенню ризику і доходності, банк визначає період, за який такі цілі можуть бути реалізовані, обсяг і джерела необхідних ресурсів та види фінансових інструментів.

Метою інвестиційного аналізу є визначення доцільності інвестування в конкретний цінний папір. Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу – фундаментальний та технічний.

Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:

- макроекономічний аналіз;

- галузевий аналіз;

- аналіз фінансового стану і перспектив розвитку конкретної компанії-емітента;

- прогнозування (моделювання) ціни фінансового інструменту.

Результатом фундаментального аналізу є визначення теперішньої вартості цінного паперу, порівняння її з ринковою ціною та встановлення доцільності інвестування.

Технічним аналізом є сукупність методів і прийомів прогнозування тенденцій зміни цін на ринках цінних паперів на основі його виключно технічних характеристик — динаміки цін і обсягів операцій з купівлі і продажу цінних паперів. При цьому ігноруються фундаментальні фактори, що є основою формування ціни на той чи інший інвестиційний інструмент. Основними завданнями технічного аналізу є: визначення закономірностей зміни цін, виявлення моментів зміни напряму руху цін та прогнозування напряму руху цін на ринку у майбутньому.

В умовах нерозвинутого вітчизняного фондового ринку, а також низької його ліквідності, перевага надається фундаментальному аналізу фінансових інструментів.

За результатами проведеного аналізу банк формує портфель цінних паперів, який є сукупністю придбаних банком цінних паперів, право на володіння, користування та розпорядження якими належить банку та які згруповані за їх типами і призначенням. У портфель можуть входити як папери одного типу, так і різні інвестиційні цінності, наприклад, акції, облігації, депозитні та ощадні сертифікати тощо.

НБУ запропонував таку класифікацію вкладень комерційних банків у цінні папери:

• портфель цінних паперів на продаж;

• портфель цінних паперів на інвестиції;

• портфель пайової участі (вкладень в асоційовані компанії);

• портфель вкладень у дочірні компанії.

Віднесення цінного папера до певного портфеля залежить від таких чинників:

• мета придбання;

• характеристики цінного папера, такі як ліквідність, доходність, період обігу та наявність активно діючого ринку для даного папера;

• фактичний період зберігання у портфелі банку: цінні папери після календарного року зберігання у портфелі банку на продаж переводяться до портфеля інвестицій.

До портфеля цінних паперів на продаж враховуються цінні папери, які банк придбав на короткий строк з наміром їх подальшого перепродажу й отримання торговельного доходу від різниці між ціною продажу та ціною купівлі. Під час перебування цінних паперів у портфелі на продаж вони можуть принести дивідендний або процентний дохід. Тобто до портфеля цінних паперів на продах належать поточні фінансові інвестиції, володіти якими банк планував в межах одного календарного року. Після цього терміну їх автоматично переводять у портфель на інвестиції.

До портфеля цінних паперів на інвестиції враховуються цінні папери, які банк придбав на строк до дати погашення або на термін понад один рік (для безстрокових цінних паперів — довічно) з метою отримання дивідендного або процентного доходу, а також для використання інших прав, що випливають з володіння цінними паперами.

Метою управління портфелем цінних паперів є оцінка та визначення напрямів підвищення його ефективності на підставі удосконалення структури цінних паперів, покращання якості інвестицій та активізації брокерської діяльності на фондовому ринку.

Дослідження цінних паперів передбачає такі стадії управління:

• загальний аналіз;

• оцінка відповідності джерел придбання цінних паперів напрямкам вкладень;

• оцінка ризику, доходу і доходності цінних паперів;

• оцінка вартості цінних паперів.

Загальний аналіз починається з визначення обсягу операцій із цінними паперами, їх структури за видами операцій, а також кількісної оцінки змін у обсязі та структурі, які відбулися протягом періоду, що аналізується. Загальний аналіз операцій із цінними паперами ґрунтується на застосуванні методики вертикального та горизонтального економічного аналізу.

Групування операцій із цінними паперами здійснюється за такими класифікаційними ознаками:

• за видами цінних паперів;

• за видами операцій із цінними паперами;

• за напрямками подальшого використання цінних паперів;

• за джерелами придбання цінних паперів.

Метою оцінки ефективності інвестиційної діяльності банку і, зокрема, ефективності управління портфелем цінних паперів, є здійснення періодичного контролю за відповідністю фактичних результатів інвестиційної діяльності цілям політики, сформованої банком і, отже, наскільки ефективною виявилася стратегія банку з формування й управління порт­фелем. По-друге, ефективність, безумовно, оцінюється дохідністю вкладень, яка досягнута банком за відповідний проміжок часу, порівняно з показниками попередніх періодів, інших інвесторів або ринку взагалі.