Американський гегемонізм

Після завершення Другої світової війни за роль світового лідера зма­галися Сполучені Штати Америки І Союз Радянських Соціалістичних Республік. «Холодна війна» між ними, яку нерідко називають Третьою світовою війною, завершилася перемогою перших. Самообмеження сильних держав, класичними зразками якого стали дії СРСР і США в роки «перебудови» (1986-1991), перестало виявлятися після розпаду Радянського Союзу. Хоча вважалося, що США борються за «лідерство», американська політика за змістом і методами відповідала характерис­тикам типового гегемона.

Із завершенням біполярної конфронтації об'єктивно взяла гору американська модель розвитку, американські цінності й американська політика. США очолили процес трансформації світового порядку, тим-часом як інші держави тоді майже не впливали на цей процес. США взяли на себе роль головного «миротворця» (колишня Югославія) і «влаштовувача доль» неблагополучних країн (Гаїті й Сомалі). Вони кинули чималі людські й матеріальні ресурси для врегулювання деяких найгостріших міжнародних ситуацій. Нарешті, у Вашингтоні відкрито оголосили про готовність і бажання безперешкодно здійснити свою «історичну місію з перетворення світу», тобто взяти на себе відпові­дальність і тягар глобального регулювання.

США почали реалізацію стратегії, спрямованої на встановлення однополярного світу, яке передбачає світове переважання США над будь-якими силами у будь-якому поєднанні з метою контролю над сві­товим розвитком. При цьому вони дотримуються тези Дж. Ная про те, що «лідерство наймогутнішої держави зміцнить глобальну взаємоза­лежність». Ця теза знайшла підтримку у так званій теорії гегемоніальної стабільності, згідно з якою чим сильнішою є держава-гегемои, тим ста­більнішим буде міжнародний порядок. Колишня державний секретар США М. Олбрайт проголошувала: «ми будемо зберігати нашу присут­ність повсюди, де є необхідність у захисті наших Інтересів».

Для захисту і просування цих інтересів обрано стратегію превен­тивних дій, що знайшло офіційне закріплення в низці офіційних доку­ментів часів президентства Дж. Буша-молодшого. Зокрема, у «Стратегії національної безпеки США» (2002 р.) відзначається: «Сполучені Штати уже давно підтримують право вибору попереджувальних дій для того, щоб протистояти істотній загрозі нашій національній безпеці. Чим сильніша загроза, тим більший ризик бездіяльності і необхіднішим є здійснення випереджальної дії»⁵.

⁵ The National Security Strategy of the United States of America [E/ieKipoHHHW pecypc]. // The White House. — 2002. — September 17 // pokmm flocryny; http://www.whitehouse.gov/nsc/nssall.html

Утім, труднощі виникли з найважливішим чинником «оформлення» лідерства США, а саме визнанням з боку провідних світових держав і більшої частини інших країн світу цього статусу та правильності аме­риканського плану перетворення світу. Починаючи з 1999 року, після здійснення воєнної кампанії проти Югославії без санкції ООН, посилилася критика США, які фактично виступили на боці косівських сепаратистів, з боку Росії, Китаю, європейських держав. Офіційний курс (ІІІІА щодо поширення демократії у світі вступив у протиріччя з їхнім умілатералізмом, порушенням міжнародного права, подвійними стан­дартами, небезпечною прихильністю військовій силі. Вже наприкінці XX ст., незважаючи на внутрішній потенціал для глобального лідерства США, не тільки не відбулося його легітимізації, але розпочався процес І корочення можливостей для її реалізації.

Після подій 11 вересня 2001 р. Ідея американського месіанства одержала новий імпульс. У «Зверненні до країни» (січень 2002 р.) пре-шдент Дж. Буш-молодший заявив, що у США з'явилася унікальна мож­ливість стати країною, яка служить цілям більш високим й значним, ніж власне національні інтереси⁶. Неоконсерватори стали характери­зувати становище у світі після початку операції США в Афганістані тер­міном «гіпероднополярність».

⁶ Bush George W, The State of the Union Address by the President of the United States. Congressional Record//House.—Tuesday, January 29, 2002. — 107th Congress, 2nd Session. — 148 Cong Rec H 98. — Vol. 148. — N^ 5. — P. 100.

Нині у світі немає такої держави, яка могла б одноосібне протистояти США, стримуючи її гегемоністські устремління. Потенційно такою «контрсилою» вважається Китай, але йому потрібно ще 15-20 років спокійного розвитку, перш ніж він зможе одноосібне здійснювати функцію стримування гегемонізму. Силову противагу світовому геге­монізму США може скласти лише група держав, які об'єднаються в ім'я реалізації цієї мети.

Серед представників американського політико-академічного спів­товариства немає згоди щодо того, якою повинна бути позиція США в сучасних міжнародних умовах. До прихильників американської гегемонії можна віднести 36. Бжезинського, Г. Кіссінджера, У Одома, Р. Кагана, І. Крістола, Ч. Краутхаммера, X. Сігермана. Вони пропо­нували сконцентрувати зусилля на закріпленні існуючого розриву між США та рештою світу, нарощуванні військової могутності країни, зміц­ненні позицій НАТО. Не заперечуючи важливості колективних міжна­родних дій, але під керівництвом США, вони категорично виступали проти допущення залежності від думки й релігій інших країн і органі­зацій. Вони вважають, що насамперед США повинні вирішити для себе що і як робити, і потім поставити перед вибором ті країни, які заці­кавлені в колективних діях у конкретному регіоні. На їхню думку, коли­вання й відхід від позиції гегемона ведуть до послаблення позицій США у світі, до росту активності інших держав, що прагнуть кинути виклик могутності Америки. «Гегемоністи» вважають неприйнятною ситуацією, за якої проведення військових акцій виявляється неможливим без схвалення Франції, Китаю або Росії.

Очевидно, утвердження гегемонії розглядається її прихильниками як природний попередній етап формування стійкого американоцен-тричного світового порядку. Ними неодноразово висловлювалася думка про те, що Сполучені Штати не можуть бути звичайною дер­жавою. Спроба стати такою може погано скінчитися для Америки й решти світу. Американська винятковість у таких інтерпретаціях пред­ставляється їм як свого роду «норма»⁷.

⁷ Бжезинский 36.Вьібор: мировое господство или глобальнеє лидерство. — М.,2005. —С. 112.

Прихильниками «прихованої» (або «пухкої») гегемонії є Д. Ебшайр, М. Лінд, Р Асмус, Р. Блеквел, Ф. Ларрабі, Ч. Купчан. У роботах цих та інших авторів вживається поняття «гнучка політика», покликане підкреслити ліберальний характер політики США. Вона виходить з визнання безперечності факту лідерства США, особливо в період невизначеності й перехідності в розвитку світового співтовариства, тому вважається недоречним акцентувати на ньому увагу, протистав­ляючи Сполученим Штатам інший світ. На перший план пропонується винести ідею про те, що просування інститутів демократії у світі може бути реалізоване лише колективними зусиллями, що не виключає, а навпаки, передбачає лідерство США. Хоча перевагу слід віддавати дипломатичним методам, збройні сили повинні бути готові до здій­снення швидких і ефективних операцій, тому необхідна їхня модерні­зація відповідно до новітніх технологічних досягнень.

На критиці або запереченні концепцій світової та прихованої геге­монії США будується «реалістичний лібералізм», до якого можуть бути віднесені С. Хантингтон, Ч. Мейнс, К. Лейн. На їхню думку, наддер­жавне положення США має межі, тому вони повинні використовувати унікальну ситуацію не для закріплення цієї позиції за будь-яку ціну, а для вбудовування США в систему провідних світових держав, щоб вони могли найбільш вигідним чином використовувати свої переваги в еко­номічній галузі й в галузі безпеки. Визнаючи, що американська модель демократії й економіки не має універсального характеру, вони наголо­шують на невиправданості її силового просування, особливо в країнах, що мають відмінну від США культуру й традиції. Вони застерігають, що силова політика США щодо врегулювання конфліктів може зруйнувати порядок, за якого відсутня пряма загроза глобальної або регіональної війни.

Представники «реалістичного лібералізму» закликають відмо­витися від ілюзії, що існує природне бажання іншого світу бачити своїм

Лідером США. На їхню думку, треба використовувати свої переваги для побудови коопераційної моделі відносин між державами так, щоб це можна було використовувати з найбільшою вигодою для США. Варто делегувати повноваження з вирішення регіональних проблем регіо­нальним структурам безпеки й регіональним державам, і тут участь (ЛІІА може бути бажаною, але не обов'язковою.

У1992 р. Френсіс Фукуяма проголосив «кінець історії». «Очевидно, — писав він, — ми стаємо свідками кінця історії як такої: це означає кінцеву точку ідеологічної еволюції людства й універсалізацію західної ліберальної демократії як кінцевої форми людського правління». Інструментом «кінця історії» була обрана глобалізація в її політичному, економічному, культурному аспектах. При цьому на чолі глобаліза-ційного процесу стояли США. Як відзначав 36. Бжезинський, «американські уявлення про глобалізацію передбачали інновацію, рушійну І илу історії, конструктивне використання можливостей, а також поєд­нання американських національних інтересів із глобальними. Тому гло­балізація була зручною доктриною для переможця в холодній війні, що тільки-но закінчилася».

По-своєму трактуючи ідею Ф. Фукуями про «кінець історії», амери­канські неоконсерватори розробили на її основі концепцію «світової демократичної революції». З приходом до влади Дж. Буша-молодшого нони змогли приступити до реалізації цієї концепції. У листопаді 2003 р. у своїй знаменитій промові в Уайтхоллі Дж. Буш заявив: «З Афганістану й Іраку ми почали світову демократичну революцію, що буде тривати доти, поки всі деспотичні режими Близького Сходу не будуть повалені й не зміняться демократичними. Більше того, ця революція не закін­читься, поки світ у цілому не стане демократичним».

Починаючи з 2004 року, глобалізація стає головною причиною військове-політичних, економічних, соціальних потрясінь, що відбува­ються в усьому світі. Під прапором «світової демократичної революції» США розв'язали конфлікти в Афганістані й Іраці, повністю дестабілі-зуючи регіони Близького і Середнього Сходу. Орбіта театру бойових дій стрімко розширювалася за рахунок втягнення в конфлікти Туреччини, Сирії, Ірану, Пакистану. Глобальний розмах стратегії США супроводжу­вався просуванням їхньої військової інфраструктури до кордонів Росії й Китаю, породжуючи прогнози про можливість нової холодної війни.

У 2004 р. Зб. Бжезинський тріумфально проголошував єдино мож­ливий геополітичний вибір XXI століття — світове панування або гло­бальне лідерство. «Саме Америка визначає напрямок руху людства, І суперника для неї не передбачається. Немає ніякої альтернативи амери­канської гегемонії й ролі могутності США як незамінного компонента глобальної безпеки. Під впливом американської демократії всюди відбуваються економічні, культурні й технологічні зміни над національними кордонами», — підкреслював він⁸. Вже через чотири роки Бжезин-ський був змушений визнати, що США стали жертвою власних геополі-тичних амбіцій: «Навіть наймогутніша наддержава може збитися з пра­вильного шляху й поставити свою першість під загрозу, якщо її стра­тегія виявиться неправильною, а ЇЇ розуміння світу помилковим».

⁸ Бжезинский 36. Вьібор: мировое господство или глобальнеє лидерство. — М., 2005, —С 118.

Бажаючи спрямовувати світове регулювання, США ігнорують зрос­таючу невідповідність між складом існуючих міжнародних структур І реальним розподілом потенціалів країн світу. Вони не враховують повною мірою інтереси й можливості держав, що залишаються за межами старих «керуючих клубів». Формально цю невідповідність визнають, але заходів для її усунення не вживають. США користуються превалювальним становищем у багатьох організаціях, таких як ВТО і НАТО. Використовуючи цей ресурс, вони прагнуть зробити імпера­тивною нормою поведінки членів цих об'єднань орієнтацію на Америку й лояльність американській політиці. Тому у ВТО, наприклад, США залучають слабкі й економічно неспроможні країни, свідомо перешко­джаючи входженню в цю організацію сильних держав, наприклад Росії. В існуючій світовій вертикальній ієрархії держав США мають у своєму розпорядженні більші можливості для блокування дій інших країн, але вони не спроможні довести до позитивного результату рішення з важ­ливих глобальних І регіональних проблем. Світова спрямовуюча роль США втрачає універсальність, водночас викликаючи великі сумніви в інших країн.

Нині Сполучені Штати залишаються наймогутнішою державою: американські витрати на оборону приблизно дорівнюють оборонному бюджету всіх інших країн, разом узятих. Колосальний вплив Америки є безперечним, але вона більше не може нав'язувати свою волю. Як від­значає Р. Хаас, «США не потрібна згода інших держав, щоб діяти, але їм потрібна їхня підтримка, щоб домогтися успіху».

Особливістю спроб здійснення світового лідерства з боку США є те, що вони здійснюються у формі «коаліційного лідерства». Однак досвід останніх років свідчить, що США все складніше стає знайти партнерів для підтримки їхніх позицій у міжнародних кризових ситуаціях. Вій­ськова акція проти Іраку продемонструвала зростання суперечностей усередині НАТО, яка нещодавно розглядалася в якості головного пре­тендента на роль «світового жандарма». До того ж гегемон та його клієнти зіткнулися з кризою їхньої легітимності, внаслідок чого гегемон став займати більш агресивну дипломатичну і військову позицію щодо зовнішнього світу.

За словами Т. Шаклеїної, «Америка зуміла залишитися наддер­жавою, ставши гегемоном, але набути статусу легального лідера — не змогла. Якщо Сполучені Штати збережуть прихильність ідеї "прире­чення й місії", то їм скоріше прийдеться йти до її реалізації невоєнним шляхом. Адже свавілля в застосуванні сили погано узгоджується з ідеєю лідерства й збільшує нестабільність»⁹. Вона вважає, що як суб'єкт загальносвітового регулювання США поки не зуміли домогтися визнання світового співтовариства. Навпаки, спостерігається криза ефективності керівництва міжнародними процесами, що виражається у відсутності універсального й легітимного світового лідерства — як індивідуального, так і колективного.

⁹ Шаклеина Т. В чем «призвание» Америки? // Международньїе процессьі. — Май—август 2004. — Т. 2, № 2(5). — С. 36.

Претензії США на статус світового лідера послаблюються зростанням напруженості у відносинах «центр — периферія» внаслідок збільшення розриву у рівнях їхнього розвитку, міжнародною борговою кризою, кризовими тенденціями у світовій фінансовій системі, де в якості сві­тової валюти сьогодні виступає американський долар, але виникають нові претенденти на цю роль. До того ж у зовнішній периферії нако­пичується негативний надлишок капіталів всієї світової системи. США не можуть протидіяти погіршенню стану навколишнього середовища, і навпаки, виступають найбільшим порушником екологічної рівноваги у світі.

Один з найпослідовніших критиків американської гегемонії К. Лейн виступив ще у 1990-х роках з концепцією «стратегії вільного балансування»¹⁰. За його переконанням, американський лібералізм — це гегемоністська ідеологія в самій Америці й ідеологія гегемона за кор­доном. Саме лібералізм підживлює Імперські амбіції США, бо «полі­тична філософія американського лібералізму нетерпима до інших політичних ідеологій». Вона, на думку К. Лейна, є не «теорією миру», а, скоріше, теорією «хрестового походу». Відповідно, побудована на основі лібералізму глобальна стратегія США виступає «не стратегією миру, а стратегією конфлікту»¹¹. В якості альтернативи він пропонує «вільне балансування», основою для якого є зовнішньополітичний реалізм, вільний від ідеологічної нетерпимості, що дозволить іншим країнам брати участь у будівництві нового світового порядку разом із США.

¹⁰ Layne Ch. From Preponderance to Offshore Balancing // International Security. — Vol. 22. N^Q1 (Summer 1997). — P. 86-112.

¹¹ Layne Ch. The Peace of Illusions. American Grand Strategy from 1940 to the Present. — Ithaca-London: Cornell University Press, 2006. — P. 118-122.

В якості претендентів на роль потенційних противників США як світового лідера називаються «крайні націоналісти, трайбайлісти, теро­ристи, представники організованої злочинності, заколотники, держави, які не рахуються із сусідами, і всі ті, хто хотів би повернути країни, які нещодавно стали вільними, до минулого стану». У США посилюється страх втратити контроль над ключовими регіонами і тому на перший план виходить ідея встановлення контролю над тими країнами, які потенційно здатні стати опозиційними. Республіканська адміністрація Дж. Буша-молодшого офіційно визначила головними противниками США міжнародний тероризм та країни так званої «осі зла», до яких зарахували Ірак, Сирію, Іран і КНДР. Однак у США розуміють, що основна опозиція американській гегемонії може виходити з могутніх континентальних держав і блоків, тому головною метою американської геостратегії є встановлення геополітичного контролю над Євразією.

Т. Фрідман дійшов висновку про те, що нині світ став «пласким», адже глобалізація не залишає місця для різних ієрархічних побудов. Горизонтальні зв'язки, що визначають сутність сучасних міжнародних відносин, підводять до необхідності мережної дипломатії. У світі починає панувати «поліархія» — міжнародна система за участю чис­ленних і різноманітних гравців, чиї альянси й орієнтація змінюються з калейдоскопічною швидкістю. За таких умов дедалі ширшого визнання набуває багатостороння дипломатія як дієвий інструмент регулювання міжнародних відносин на глобальному й регіональному рівнях.

Існують дві основні групи підходів до аналізу проблематики лідерства. Перша говорить про «занепад Заходу», закінчення Нового часу, розпад світових імперій, кризу традиційного лідерства великих держав, втрату США лідируючих міжнародних позицій. Такі погляди дотепер популярні на Сході, підживлюючи більш радикальні погляди, наприклад, про бажаність «підштовхнути» процес згасання американ­ського лідерства, у тому числі через застосування заради цього теро­ристичних методів. Поряд з такими крайніми формами існують «м'які» форми політики «підштовхування» за допомогою форсування багато-полярності, формування регіональних організацій безпеки без участі США, стимулювання переходу від долара як світової валюти до євро, створення єдиної валюти в масштабах Азії тощо.

Інша група поглядів на лідерство має своїм корінням західну політ­економію міжнародних відносин. Це школа «структурного лідерства», представники якої стверджують, що аргументи про «приреченість» традиційного лідерства й занепад Заходу не враховують того, що ринок економічно високорозвинутих країн Заходу залишається найбільшим, платоспроможним й відкритим у світі, він перебуває під керуванням країн, які проводять подібну й скоординовану політику в галузях вій­ськової стратегії й економіки (більша частина країн «вісімки», держави-учасники НАФТА І ЄС, НАТО). Прихильники школи «структурного лідерства» говорять, що розбіжності між західними державами спо­стерігаються в основному лише відносно окремих питань. США як лідер Західного світу будуть розвиватися досить динамічно, тому що послаблення долара фактично веде до підвищення конкурентоспро­можності американської продукції, не говорячи вже про те, що пла­новане закріплення дипломатичної й військової переваги Вашингтона в найбільших регіонах виробництва енергоносіїв буде ключем до збіль­шення американського багатства. Коли потрібно, воно може й надалі бути підкріплене військовою силою. Надзвичайна гнучкість і відкри­тість західного світу, його надзвичайна сприйнятливість до нових ідей і продумана імміграційна політика дозволяють, на думку прибічників цього підходу, говорити про те, що Заходу скоріше вдасться трансфор­муватися (і трансформувати інші країни) в іншу якість, ніж «згаснути». Якщо додержуватися логіки представників другої школи, але все-таки визнавати наявність «викликів» лідерству Заходу, то швидше за все можна говорити про наявність викликів для «американської модифікації» західного шляху розвитку, про спроби (поки безуспішні) сформулювати «неамериканський» варіант «західного шляху». Конку­ренція йде не по лінії «Захід — Незахід», а набуває характеру виклику універсальності «американського» шляху розвитку як зсередини самого Заходу (від Німеччини, Франції або ЄС в цілому), так і зовні (з боку Росії, Китаю, ісламського світу).

Намагання США усе більше вдаватися до силових методів давало підстави вбачати в «лідерстві» США не тільки елемент «некомпетент­ності», але й «елемент згасання». Компетентність цього лідерства почали відкрито брати під сумнів і великі регіональні держави. Поява у 2003 р. політико-дипломатичної «коаліції» Франції, Німеччини, Росії для про­тидії американському варіанту рішення іракської проблеми змусила говорити про феномен «антилідерства», тобто про політику, спря­мовану на зміну або переорієнтацію політики лідера. Поява антилідерів у особі великих регіональних держав не обов'ково має призводити до підриву позицій лідера в цілому, хоча, звичайно ж> частково розмивати його підстави. Всерйоз підірвати позиції лідера може хіба що інтеграція АТР під егідою Китаю або формування стратегічного альянсу Росії та ЄС (за участю України, Білорусі та інших пострадянських держав).

На думку І. Валлерстайна, у циклах гегемонізму США стали помітним претендентом на гегемонію з 1873 р., досягли повної гегемонії в 1945 р. і втрачали її з 1970-х. Президентство Дж. Буша-молодшого перетворило повільний спуск у падіння, так що зараз образ гегемонії США лишився в минулому і людство вступило у багатополярний світ. США залиша­ються потужною державою, навіть найпотужнішою, але будуть йти під ухил порівняно з іншими державами в найближчі десятиліття¹².

¹² Иммануил Валлерстайн о современном кризисе // Социс. №6. 2009. —С.93.

Після розпаду Радянського Союзу США повірили в можливість поширення своєї гегемонії на всю планету, однак щоб домогтися ста­більної гегемонії на планеті, США потребували збереження повного панування над європейським і японським протекторатами, які від­тепер становлять полюси реальної економічної сили, а також оста­точної тотальної дезінтеграції колишньої сфери впливу Росії й повної ліквідації ядерної рівноваги, що зробило б США єдиною країною, здатною завдати удар в однобічному порядку по будь-якій країні світу без ризику одержати відсіч. Росія все ще залишається єдиною країною, ядерний арсенал якої може служити перешкодою для військової всемо­гутності США.

Але існують достатні перешкоди на шляху реалізації Росією свого лідерського потенціалу. Світове лідерство передбачає найпривабливішу модель розвитку, а російська модель навряд чи може бути названа такою. Лідерство також має на увазі наявність власного глобального істо­ричного проекту, якого у Росії теж на сьогодні немає. Не маючи на сьо­годні власного глобального ідеологічного проекту, Росія не здатна фор­мувати свої власні ціннісні орієнтації й доносити їх до широкої світової громадськості, тобто не здатна до експорту своїх національних ідеалів, цінностей і моделі розвитку, як це здійснюють, наприклад, США.

До того ж глобальні засоби масової інформації, що перебувають під повним контролем США і Великобританії, в основному працюють проти Росії; а її власні ЗМІ, які виходять на глобальний рівень, перебувають у зародковому стані. Досягнення світового лідерства вимагає значних видатків на реалізацію геополітичних, дипломатичних, інформаційно-пропагандистських проектів. Нині ж такі держави, як Англія і Японія значно перевершують Росію у видатках на зовнішню політику, а вони не ставлять собі завдання, принаймні, на офіційному рівні, стати сві­товими лідерами. Росія ж претендує не тільки на статус великої сві­тової держави, але й заявила про свій намір увійти в п'ятірку світових лідерів.

Росія бере участь у вирішенні окремих глобальних проблем, таких як міжнародна безпека (врегулювання регіональних конфліктів, контроль над озброєннями, нерозповсюдження зброї масового знищення і засобів її доставки, транснаціональний тероризм тощо), світова енергетика, охорона навколишнього середовища тощо. Однак у жодній із цих сфер, за винятком енергетики, голос Росії не є вирішальним. При­вілейоване становище Росії в галузі енергетичної безпеки носить знову ж таки тимчасовий характер, пов'язаний з винятково сприятливою сві­товою енергетичною (а точніше, вуглеводородною) кон'юнктурою.

Світовим лідером може вважатися лише та країна, зовнішньополі­тичні інтереси якої мають глобальний вимір. Що таке держава із гло­бальними зовнішньополітичними інтересами? Найпростіша відповідь на це питання така: це держава, що бере участь у вирішенні глобальних проблем. Якщо взяти за основу таке визначення, то Росія, безсумнівно, входить у цю категорію країн. Вона — постійний член Ради Безпеки ООН і за цією ознакою, поряд з Іншими державами — постійними членами РБ, несе за Статутом ООН відповідальність за міжнародну, тобто глобальну безпеку. Цю ж відповідальність вона несе й за іншою ознакою — за своїм ядерним статусом. Росія є глобальним «гравцем» у вирішенні таких проблем міжнародної безпеки, як урегулювання регіо­нальних конфліктів, контроль над озброєннями, нерозповсюдження зброї масового знищення І засобів її доставки, торгівля звичайними озброєннями, світова енергетика, екологічна безпека, протидія транс­національному тероризму й іншим новим викликам і погрозам гло­бального характеру.

СРСР, займаючи одну шосту частину світової території, геопо-літично був «приречений» відігравати глобальну роль у світовій політиці. Російська Федерація, що втратила порівняно з ним майже половину населення, не менш двох третин ВНП і значну частину тери­торії, не може претендувати на таке глобальне охоплення національних інтересів, як, наприклад, США. Жодне покоління громадян Росії, що народилися після 1910 р. і вступили в активний репродуктивний вік, починаючи з кінця 20-х — початку 30-х рр., не відтворювало себе. Зараз вся російська вікова піраміда складається з таких поколінь. До того ж вона сильно деформована катастрофічними подіями першої половини XX ст. Виправити це положення неможливо навіть за двадцять років. До того ж навіть найсміливіші оптимісти не припускають до 2025 р. зростання народжуваності до рівня, необхідного для простого відтво­рення населення.

Росія також успадкувала від СРСР ядерний статус. Але ядерний комплекс Росії стрімко деградує, і якщо він не буде модернізований, то через 20 років він буде, імовірно, знецінений не тільки американ­ською системою ПРО, але й високоточними звичайними озброєннями «п'ятого», а потім і «шостого» покоління. На цей момент Росія не здатна й не має ніяких підстав проектувати зовні військову могутність. У цьому вона разюче відрізняється від США.

Звичайно, геополітичне положення Росії унікальне: вона присутня і в Європі, і в Азії, і на Півночі, і на Півдні. У геостратегічному плані Росія займає внутрішній простір Центральної Євразії, що є свого роду «осьовим» районом світової політики. Таке положення Росії підкріплю­ється її культурною традицією, що з'єднала три основні світові кон­фесії — християнство, іслам і буддизм. На своєму гігантському євразій­ському просторі Росія межує з усіма основними цивілізаціями планети: римсько-католицькою на Заході, ісламським світом на Півдні й кон-фуціанською (китайською) цивілізацією на Сході. Саме це створює передумови для здійснення Росією геостратегічної місії утримувача рівноваги між Сходом І Заходом у їхній не блоковій, а культурно-цивілізаційній іпостасі, що також підтверджує її статус глобальної держави. Але така місія Росії в цей момент є лише потенційною. Реальні глобалізаційнІ економічні, фінансові й інформаційні потоки сьогодні йдуть в обхід Росії.

Плани російського уряду вивести країну в п'ятірку світових лідерів до 2020 р. серйозно підірвала (якщо не зробила неможливими взагалі) світова економічна криза, що боляче вдарила по Росії. У розвинених ринкових країнах кризи допомагають переборювати такі чинники, як диверсифікованість економіки, широка верства середнього класу, розвинутість малого й середнього бізнесу, низький рівень корупції. У Росії склалася ситуація «з точністю до навпаки». Навіть порівняно з країнами БРІК, у ній найменш диверсифікована економіка, що носить сировинний характер, найменший відсоток середнього класу, най­менше розвинутий малий і середній бізнес (допомога держави в умовах кризи одержує лише контрольований державою великий бізнес; це означає, що бізнес, що не має державної підтримки, буде розчавлений своїми зовнішніми позиками) І найбільший рівень корупції. Остання обставина особливо пригнічує: яких би заходів не вживав уряд для роз­витку інноваційної економіки, корупція буде їх блокувати.