Сутність і співвідношення світового лідерства та гегемонії

Для відносин між державами характерна ієрархічність, що зумовлює кисування серед них міжнародних лідерів. Міжнародне лідерство є одним з механізмів взаємодії та інтеграції держав, коли лідер об'єднує, спрямовує дії держав як чинник структурування світової системи, як феномен влади, що полягає у здатності змушувати інших робити те, що вони не зробили б самі.

Наявність лідерських якостей характеризується насамперед най­вищою (за критеріями свого часу) здатністю країни або декількох країн впливати на формування міжнародного порядку в цілому або його окремих фрагментах. З позицій лібералізму функцію лідера можна описати як здатність відповідати за формування світового порядку, сприяти загальній гармонії міжнародних відносин. З позицій полі­тичного реалізму лідерство визначається жорсткіше - через здатність нав'язати свій інтерес як інтерес груповий (регіональний, загальносві­товий). Великі держави в історичному значенні — це держави-лідери, клас міжнародних гравців, що негласно або гласно присвоюється залежно від характеру місця і ролі певної держави у світовій системі.

Світове лідерство необхідно відрізняти від світового панування — такого функціонування держав, при якому вони контролюють характер відправлень влади в інших державних утвореннях і тим самим ставлять у залежність від себе положення в них. Інтереси суб'єктів світового панування, унІверсалізуючись, розглядаються як Інтереси його об'єктів. Функція світового панування полягає у перетворенні Інтересів великих держав в інтереси всього світового співтовариства та привласненні собі всіх вигод від монополії на встановлення режиму світового порядку. Хоча за змістом світове лідерство та світове панування відрізняються, вони можуть функціонально поєднуватися в особі однієї держави. У світовій Історії цю функцію виконували переважно світові Імперії.

Поняття світового панування в широкому розумінні є синоні­мічним до поняття гегемонії. Термін «гегемонія» (від греч. hegemonia — панування) позначає пануючий, репресуючий статус одного елемента системи над усіма іншими. Гегемонія означає поєднання впливу й верхо­венства, що переходить у панування з неминучими елементами диктату та/або придушення незгодних. Як відзначає Т. Шаклеїна, «лідерство передбачає наявність спільних інтересів у лідера й тих, хто за ним іде, добровільне визнання ними його авторитету, виключення прямого придушення лідером тих, хто не входить (і не прагне увійти) у сферу його впливу. Таке розмежування гегемонії й лідерства умовне, тому що гегемонія — це теж лідерство, але лідерство, що примушує до визнання лідера й придушує опір його діям, у тому числі силовими методами»¹.

Утвердженню держави в якості гегемона сприяють як об'єктивні чинники (досягнення в економіці, політиці, військовій сфері; між­народний авторитет і вплив у провідних міжнародних організаціях тощо), так і суб'єктивні, зумовлені мотивацією вибору, зробленого самою державою (елітою, суспільством) на користь гегемонії як стра­тегії держави.

14 грудня 1979 р. з ініціативи СРСР на XXXIV сесії ГА ООН навіть було розроблено міжнародно-правове визначення гегемонізму. В ухва­леній сесією резолюції 34/103 «Про неприпустимість політики геге­монізму в міжнародних відносинах» вказувалося, що «гегемонізм є проявом політики держави або групи держав, що прагнуть політичне, економічно, ідеологічно або військовим чином контролювати, домі­нувати або підкорювати собі Інші держави, народи або регіони світу». Джерелами гегемонізму в міжнародних відносинах, говориться в резо­люції, є: «імперіалізм, колоніалізм, неоколоніалізм, расизм, включаючи сіонізм і апартеїд». У резолюції висловлюється занепокоєння тим, що «гегемонізм прагне обмежити свободу держав визначати свою полі­тичну систему та здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток без перешкод, залякування і тиску». Резолюція засудила геге­монізм в усіх його проявах, у тому числі той, що здійснюється у гло­бальному, регіональному або субретіональному масштабі в контексті поділу світу на блоки або окремими державами². За цю резолюцію про­голосувало 111 держав, проти — 4, утрималось — 26.

¹ ШаклеинаТ. В чем «призвание» Америки? Международньїе процессьі. Т. 2. —№2(5). —С 32.

² Дипломатический словарь / Под ред. А.А. Громьїко, А.Г. Ковалева, П.П. Се-востьянова, С.Л. Тихвинского. — М.: Наука, 1985. — Т. 1. — С. 7. Резолюции 34-й сессии Генеральной Ассамблеи ООН (1979)

Більш концептуальна розробка поняття гегемонії представлена у працях І. Валлерстайна. Він розглядає гегемонію протягом доволі короткого періоду, в якому спостерігається перевага одночасно в усіх трьох економічних галузях - - сільськогосподарському й промис­ловому виробництві, торгівлі й фінансах. Переваги підприємств і фірм держави-гегемона в ефективності настільки великі, що вони не тільки можуть перевершити своїх суперників з інших великих держав на сві­товому ринку взагалі, але й окремо в багатьох випадках — перемогти їх на власних внутрішніх ринках. У ситуації гегемонії порушується баланс у безперервному суперництві великих держав, і одна з них може нав'язувати свої правила й волю (як мінімум за допомогою викорис­тання права «вето») в економічній, політичній, військовій, диплома­тичній і навіть культурній галузі.

І. Валлерстайн вважає гегемонію найважливішим феноменом, що Ішникає в специфічних умовах І відіграє значну роль в історичному розвитку капіталістичної світ-економіки.

Дослідник виділяє три самостійних випадки гегемонії: Об'єднані І Іровінції (Голландія) у середині XVII ст., Сполучене Королівство (Вели­кобританія) у середині XIX ст. і Сполучені Штати Америки в середині XX ст. Держави-гегемони були переважно морськими державами (тепер повітряно-морськими). У період свого довгого сходження до гегемонії нони дуже неохоче займалися розвитком своїх армій, відкрито диску­туючи про можливе виснаження державних доходів і людських ресурсів у зв'язку з війнами на суші. Ці держави в період своєї гегемонії були схильні виступати прихильниками глобального «лібералізму». Вони ставали захисниками принципу вільного руху факторів виробництва (товарів, капіталу й праці) у всій світ-економіці. Щоправда, держави-гегемони постійно робили винятки зі свого антимеркантилізму, якщо це було в їхніх інтересах. Вони могли втручатися в політичні процеси інших країн заради власної вигоди, а при необхідності могли проводити репресії всередині своєї країни для забезпечення національного «кон­сенсусу». Високий рівень життя робітничого класу значною мірою був ранжований відповідно до внутрішніх етнічних розходжень. Проте показово, що лібералізм як ідеологія процвітав у цих країнах саме в періоди їхньої гегемонії.

У кожному окремому випадку досягнення гегемонії забезпечу­валося, згідно з І. Валлерстайном, за допомогою тридцятирічної сві­тової війни. Під світовою війною він розуміє наземну війну, що втягує (не обов'язково постійно) майже всі великі військові держави тієї епохи в широкомасштабні зіткнення, які є вкрай спустошливими для землі й населення. Кожен приклад гегемонії пов'язаний з однією з таких війн. Світова війна «Альфа» була Тридцятилітнью війною 1618-1648 рр., у якій інтереси Голландії в межах світ-економіки здобули перемогу над інтересами Габсбургів. Світова війна «Бета» була циклом Наполеонів­ських війн 1792-1815 рр., у яких Франція була повалена Британією. Світова війна «Гама» — це тривалі Євроазіатські війни 1914-1945 рр., у яких інтереси США узяли гору над інтересами Німеччини³.

3 Валлерстайн И. Три отдельных случая гегемонии в истории капиталисти-ческой мир-экономики // Ойкумена. Альманах сравнительньїх исследова-ний политических институтов, социально-зкономических систем й цивилизаций. Вып. 1. — X.: Константа, 2003. — С 160-169.

Підсумок кожної світової війни включає значну реструктуризацію міждержавної системи (Вестфальський мир, Європейський концерт, ООН І Бреттон-ВудськІ угоди), що відповідає у тій або іншій формі потребі у відносній стабільності нової держави-гегемона. Надалі, коли позиція гегемона починає поступово підриватися економічно (через втрату переваг в ефективності аграрного й промислового виробництва), починається занепад гегемонії. Одним із наслідків такого занепаду, оче­видно, є руйнування системи союзів, що вибудовується гегемоном, і зрештою, їхнє серйозне перекомпонування.

Гегемонія, як вважає американський оглядач У Пфафф, «є вну­трішньо нестабільною, оскільки міжнародна система природно прагне до балансу й опирається гегемонізму. Гегемон постійно перебуває в небезпеці». У той же час «гегемон охоплюваний гординею і ексцесами усередині та загрозами ззовні»⁴.

4 Pfaff W. The Coming Clash of Europe with America // World Policy J. ~ 1998/99.Winter. — P. 8.

Гегемонові загрожує самотність у здійсненні спрямовуючих функцій і протидія з боку окремих держав або груп держав, які незадоволенІ гегемоном або претендують на цю роль. Навпаки, лідерство забезпечує моральну й матеріальну підтримку з боку тих, хто визнає лідера, і в цьому сенсі це полегшує тягар глобального регулювання.

Класичний варіант лідерства передбачав, що країна-лідер має набір найкращих показників (економічних, військових, політичних тощо) за максимальним числом параметрів міжнародного впливу. У такій позиції США зустріли закінчення Другої світової війни, до цього ж прагнув Радянський Союз. Франція й Великобританія, зрозумівши неможливість конкуренції з наддержавами, прагнули утриматися на позиціях класичного лідерства, зберігаючи належну атрибутику у вигляді, наприклад, власних ядерних сил. Між тим ФРН і Японія, які не мали можливості стати великими військовими державами, прагнули реалізовувати свої устремління за рахунок придбання компенсаторних можливостей в економічній галузі, які компенсували військову слаб­кість порівняно з двома наддержавами, а також Францією й Велико­британією. У цьому сенсі вони - некласичні лідери.

У Європі також набув розвитку такий шлях руху до лідерства, який передбачав перетворення у псевдополюс через «об'єднання пара­метрів». Цим шляхом пішов Євросоюз. З розширенням до 27 членів його внутрішня різнорідність лише збільшилася. У політичному й вій­ськовому відношенні ЄС фактично ще не став полюсом, бо його мобілі­заційні можливості у цілому залишилися слабкими порівняно з анало­гічними можливостями навіть тих великих держав, що входять до його складу. Але «згусток впливу» Євросоюз утворив. У свою чергу, США винайшли специфічний варіант об'єднання параметрів, «вмонтувавши» у потенціал власного господарства економічні можливості Японії. Таким чином виник американо-японський «економіко-політичний тандем», який, однак, не дає підстав говорити про «американо-японське об'єднане лідерство». Мова йде тільки про стратегію зміцнення позицій Сполучених Штатів, які вже прорвалися на лідерські позиції.

Поряд з тенденцією до пошуку ресурсів живлення лідерства за рахунок приєднання ресурсів партнерів у деяких частинах світу роз­вивається модель «контрлідерства», тобто система нейтралізації лідерських устремлінь методом «пасивного опору». Історично вона виникла в Південно-Східній Азії в 60-70-х роках XX ст., надалі зміц­нившись І втілившись у регіональній дипломатії країн АСЕАН. їхня контрлідерська тактика виявилася досить ефективною як інструмент гасіння натиску «великих держав». Держави цієї групи відпрацювали схему поведінки, яка дозволяє їм успішно протистояти амбіціям США, Китаю, Японії, не вступаючи в конфронтацію з ними. Тісно кооперу­ючись між собою в політико-дипломатичній галузі, не даючи лідерам можливості вести серйозні переговори з кожною з малих країн окремо, держави АСЕАН навчилися діяти як згуртований колективний гравець. Щоразу, стикаючись із лідерським устремлінням, вони негайно присту­пають до взаємних консультацій І не реагують на ініціативи сильних держав доти, поки не узгодять власну колективну позицію. Лідерські амбіції «губляться й грузнуть» у такому середовищі, а саме воно діє в ролі «згустку неприйняття» ініціатив лідерів. Зламати це неприйняття, не вдаючись до військової сили, сильним державам не вдається уже півстоліття. Саме співробітництво малих і середніх кра'ін АСЕАН, засноване на місцевій версії азіатського націоналізму, не дозволило у XX ст. ні Сполученим Штатам, ні Радянському Союзу втягнути країни Південно-Східної Азії у жоден з військових блоків.

Основні риси світового лідера:

— здатність до світо формуючої ролі;

— ідеологічний вплив, пов'язаний з виникненням в інших держав бажання добровільно підкорятися лідерові, прислухатися до його думки або просто імітувати його поведінку, інакше кажучи, — здат­ність держави вести за собою інші країни світу;

— наявність збройної сили, придатної для використання з метою встановлення контролю над поведінкою інших держав;

— перевага у військовій стратегії;

— перевага в економічних показниках, тобто інтенсивніше еконо­мічне зростання, що забезпечує здатність живити свою силу;

— наявність науково-технічного і технологічного потенціалу та здатність генерувати НТП, виходити на сприятливі позиції в міжна­родному поділі праці І утримувати їх;

— здатність взяти на себе зобов'язання приймати на себе відпо­відальність за нейтралізацію джерел нестабільності й підтримання безпеки у світі;

— уміння з випередженням висувати ініціативи й забезпечувати їхнє доброзичливе сприйняття міжнародною аудиторією, здатність самому утримуватися на висунутій платформі й надати підтримку нерішучим партнерам, у яких не завжди є ресурс для слідування лінією, до якої закликає лідер;

— здатність здійснювати прогресивний вплив на світовий роз­виток;

— сукупний креативний ресурс (потенціал виробництва затре­буваних життям інновацій не тільки науково-технологічної, але й філолофсько-політичної, загальнокультурної природи);

— стабільна політична та економічна ситуація в державі.

На початку 1990-х років японським ученим А. Танака була сформу­льована ідея про організаційний ресурс, залежно від якого країна могла піднятися в міжнародній ієрархії або зійти на її нижні поверхи. Організа­ційний ресурс характеризує здатність країни здійснювати прямий вплив на прийняття міжнародних рішень за допомогою участі в їхній розробці, а також через висування ідей, здатних бути основою майбутніх рішень. Цей ресурс визначається наявністю розгалуженої системи диплома­тичних зв'язків і неформальних контактів, що дозволяють одержувати й передавати інсайдерську інформацію, здійснювати побіювання, вести переговори з широкого кола питань і з різноманітними парт­нерами. До цієї ж сфери належать такі показники, як кадровий корпус професіоналів-міжнародників, наявність сформованої школи їхньої під­готовки, досвід міжнародного спілкування, матеріалізований в архівах, документах, книгах та «усній історії» дипломатичної практики.

Певне зрушення у формах реалізації лідерства відбулося в другій половині XX ст. й полягало у переході від прагнення руйнувати потенціал суперника до придбання здатності штучно обмежувати, сповільнювати його ріст і далі - до вміння «спрямовано розвивати» потенційного суперника, маніпулювати його розвитком в інтересах лідера. Політика «залучення» (engagement), що пропагувалася адміністрацією У Клінтона в 1990-х роках, була втіленням такого лідерства. «Інтеграція» як вклю­чення колишніх соціалістичних країн, у тому числі Росії, до системи загальносвітових економічних І політичних відносин передбачала, що «перехідні» країни включаються в діяльність відповідних організацій, але фактично не відіграють в управлінні ними помітної ролі.

Віжливим інструментом здійснення саме такої моделі лідерства стала так звана «м'яка могутність». Запроваджене американським політиком і вченим Дж. Наєм поняття «м'яка могутність» (soft power), означає «комплекс привабливості», яким володіє країна незалежно від наявного в неї матеріального потенціалу. По суті, це набір характе­ристик, які можуть спонукати інші держави імітувати риси поведінки країни, що володіє «м'якою могутністю», форми й методи її розвитку, елементи суспільного устрою, вивчати її мову, що відкриває шлях до самопіднесення й блага.

Після розпаду СРСР і активізації наступу школи «занепаду лідерства» з'явилося поняття «домінанти». Для структурування світової системи державі-домінанті, на відміну від держави-гегемона, потрібно володіти не тільки військовою силою й творчим потенціалом, а й мати бажання це робити й здатність заручитися підтримкою світового спів­товариства. Спроби США знайти підтримку світового співтовариства у вигляді резолюцій Ради Безпеки ООН або коаліції напередодні війн в Афганістані й Іраку розглядаються як свідчення переходу США зі статусу «гегемона» у статус «домінанти». Головна відмінність держави-гегемона від держави-домінанти полягає в тому, що друга втрачає мож­ливість визначати параметри розширеного відтворення й будівництва збройних сил великих регіональних держав.

Щоб бути гегемоном або домінантою (світовим лідером), держава повинна відповідати трьом характеристикам: мати ефективний еко­номічний механізм, заснований на виробництві інноваційного типу; домінувати у світовій валютній системі; мати чільні позиції у світовій торгівлі й контролювати більшу частину великих транснаціональних корпорацій (ТНК). Така держава повинна мати силові можливості глобального масштабу, потужні військові союзи й здійснювати ефек­тивну військову політику. Вона повинна мати привабливість з погляду культури, компетентного керівництва і потенціалу суспільної жертов­ності (готовності суспільства й еліти жертвувати своїми ресурсами в ім'я світового лідерства нації). Така держава мусить сприйматися центром світової науки й освіченості, їй треба мати енергійне (пассіо-нарне) населення. За всіма цими параметрами США як лідер деградують, хоча критична маса таких характеристик ще зберігається. Тому перехід з гегемона в домінанти для США не означає втрати їхнього лідерства.

Наступну категорію країн становлять власне лідери. Вони не дося­гають рівня домінанти, але мають значний власний творчий потенціал, а також обов'язкову підтримку інших лідерів, або держави-домінанти, або частини периферійних держав. Усе це дозволяє їм спрямовувати або корегувати міжнародний розвиток у конкретному регіоні, де вони роз­ташовані і на який поширюються їхні геополітичні, геоекономічні і геокультурні інтереси. Дослідники називають цю групу «великими регіо­нальними державами» (іноді — «напівпериферійними державами»). До цієї групи належать «лідери», тобто держави, які можуть зміцнювати роль домінанти або навіть брати на себе роль регіональних домінант за згодою світової домінанти, а також «антилідери», тобто країни, здатні за певних умов протистояти домінанті й навіть провадити рішення, що суперечать її політиці. Проте антилідерам важко перетворювати свій руйнівний імпульс у творчий. Вони за жодних умов не можуть замінити лідера.

Антилідера відрізняє від контрлідера принципова неможливість перетворитися на домінанту або гегемона. Для цього йому спочатку потрібно одержати значну підтримку у своєму регіоні, тобто стати регіональним антилідером і почати формулювати не тільки «нега­тивний», але й «позитивний» «порядок денний». Справді, за певних умов «антилідер» може почати здійснювати політику, що суперечить лінії держави-домінанти, але остання до таких спроб навряд чи поста­виться терпляче, оскільки регіональне антилідерство є ключем до позиції «контрлідера», а відповідно й «контрдомінанти» — держави, що кидає виклик існуючій державі-домінанті й здатна зайняти її місце. Не випадково в концепції національної безпеки США зафіксоване поло­ження, згідно з яким один з життєво важливих інтересів цієї держави полягає в тому, щоб не допустити появи у великих регіонах або на під­контрольних Америці морських просторах регіонального гегемона, ворожого Сполученим Штатам.