Критический рационализм Поппера. Понятие парадигмы в учении Куна

Карл Поппер (1902-1994) - основной представитель постпозитивизма. Теорию нельзя проверить на истинность, но ее можно фальсифицировать. Мы не можем сказать, что теория верна, ибо, как свидетельствует история, признававшиеся истинными теории проявляли свою недостаточность. В мире теорий идет "борьба за существование". Теория имеет гипотетико-дедуктивную структуру. Гипотезы выступают попытками разрешить проблемы, дедукция позволяет провести очную ставку содержания гипотез с фактами. Факты экзаменуют теорию на прочность.

Главные выводы:

· в основании теории находятся гипотезы (т.е. предположения);

· научные гипотезы навсегда остаются гипотезами, ибо их истинность нельзя доказать;

· из гипотез по законам дедукции выводят предложения, которые можно сопоставить с фактами;

Сопоставление с фактами дает два результата: либо предложения не противоречат фактам, в таком случае теория продолжает жить, либо предложения теории опровергаются, в таком случае теория считается ложной и отвергается.

Понятие парадигмы по Куну - строго научная теория, господствующая в течение определенного исторического периода в научном обществе. Это модель постановки проблем, методов их исследования и решения.

Динамика науки была представлена Куном следующим образом: Старая парадигма - нормальная стадия развития науки - революция в науке - новая парадигма.

41.Вчення Бердяєва про свободу і творчість

Свобода - самовизначення духа, свобода во­лі, здібність діяти у згоді з самим собою і не визначатися зовнішніми обставинами. Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: во­льового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв'язана з проблемою відповідальності.. Свобода людини пода­валася як чітко вписана в систему зовнішнього соціального і при­родного визначення, де особа мала лише право усвідомити необхідність і діяти у її межах. Адже саме свобода за внутрішньою суттю тільки й може надати можливість людині бути і залишатися самою собою і не підкорятися обставинам. У зв'язку з цим треба розглянути найбільш концептуальні філософські теорії свободи особи. Такими є концепції Іммануїла Канта і Миколи Бердяєва.

Видатний філософ Микола Бердяєв є відомим теоретиком свобо­ди людини. У центрі філософської концепції - особа в усій різнома­нітності її духовного життя. Особа розуміється філософом не як мала частина соціального цілого (держави, роду, соціальної групи), а як всесвіт-універсум, мікрокосм. Важливо, що особа не просто маленька копія величезного понадчуттєвого світу, а й абсолютна цінність світу. Поняття особи у Миколи Бердяєва має концептуаль­ний зміст: усі його роздуми починаються і закінчуються поняттям людина, вважається, що кожна людина є особистість, що основа її духовного буття і призначення людний полягає саме у можливості відкриття у собі особистості шляхом безкінечного самоутверджен­ня. Суть людини полягає не в загальному і родовому, а в індивіду­альному. Особа має свій неповторний образ. Індивідуальне буття людини, вважає Микола Бердяєв, є первісним, визначальним. Зов­нішня реалізація всього індивідуального і неповторного, що має лю­дина, складає зміст творчості. Творчість - найважливіша характе­ристика людини як особистості. Свобода у Миколи Бердяєва безпосередньо зв'язана з суттю людини: основна якість духа особис­тості. Особа, насамперед, за духовною природою є істота вільна і твор­ча. Свобода є позитивною, творчою потужністю, що нічим не обумовлюється і не обґрунтовується, - це потужність духу творити не з природного світу, .а із самого себе. Свобода, вважає Микола Бердя­єв, є самоочевидною і не потребує зайвих філософських обґрунту­вань і доказів.

42. Категорія буття як вихідне філософське поняття, його світоглядне та методологічне значення

Категорія буття: вихідне філософське питання, його світоглядне та методологічне значення. Зміст проблем буття. Буття як сукупна реальність: єдність природи і людини, матеріального світу та людської духовності. Матеріалізм ідеалізм про категорію буття. Буття людини як філософська та науково-медична проблема.

Проблема субстанції. Діалектично-матеріалістичне поняття субстанції.

Категорія матерії та її фундаментальне значення в матеріалістичній філософії та науковому пізнанні. Визначення матерії. Сучасна наука про будову (структуру) і властивості об'єктивного світу. Людський організм — органічна єдність природного, біологічного та соціального — об'єктивна основа лікарської діяльності. Рух як суттєвий спосіб існування матерії. Зміст поняття "рух", різноманітність форм руху, їх класифікація. Співвідношення форм руху матерії, нижчих та вищих форм. Рух та розвиток. Сутність біологічної форми руху, критика механічного та віталістичного її розуміння. Життєдіяльність людського організму як реалізація єдності всіх форм руху. Простір і час як основні форми буття матерії. Розвиток природничо-наукових уявлень про простір і час. Теорія відносно про єдність матерії, руху, простору, часу. Біологічний простір і час, їх врахування у лікарській діяльності.

Матеріалізм та ідеалізм про єдність світу. Значення вчення про єдність світу та розуміння сутності хвороби людини.

Категорія "свідомість", її науковий, філософський зміст, значення для аналізу всіх проявів духовно-практичної діяльності людини.

Ставлення матеріалізму та ідеалізму до проблеми свідомості. Критика антинаукових концепцій свідомості: гілозоїзм, фрейдизм, психологічний напрям, вульгарний матеріалізм.

Природничо-науковий аспект свідомості: розвиток нервової системи та людського мозку, взаємозв'язок фізіологічного та психічного. Психіка та свідомість людини.

Соціально-філософський аспект свідомості: проблеми відображення та практичної діяльності людини. Соціальна сутність свідомості. Свідомість та мова.

Свідомість як ідеальне відображення матеріального. Специфіка ідеального, форми ідеального відображення. Суспільна та індивідуальна свідомість, їх єдність та відмінність. Слово як лікувальний фактор. Місце психотерапії в сучасному житті та структурі лікувальної діяльності.

42)категорія буття як вихідне філософське поняття .його світоглядне та методологічне значення?

1. Матеріально-предметне буття. Це світ чуттєво сприйманих об'єктів, які впливають на свідомість, мислення через органи почуттів. Тут буття представлене як світ чуттєвих образів у її конкретно-предметному вираженні. Це світ речей, конкретних ситуацій, світ діяльності щодо створення предметів, перш за все, у трудовій, економічній, побутовій сферах буття. У матеріалістичної філософії — це світ матерії, об'єктивної реальності.

2. Об'єктивно-духовне буття. Це духовне життя людини в її соціальності: світ думок, наукових теорій, пізнання, світ духовних цінностей, світ філософії, світ емоцій, переживань, світ відносин та ін., реально існуючих як загальнолюдська культура, як суспільну свідомість, як менталітет тієї чи іншої нації, суспільства.

3. Громадсько-історичне буття. Включає в себе як матеріальні, так і духовні елементи буття. Це реальні відносини в історичному часі: реформи, революції, війни, «переселення» народів, зміна влади і форм держави, поява і зникнення на карті нових країн, міст, цивілізацій і т. д.

4. Суб'єктивно-особистісне буття. Воно включає у себе також матеріальний і духовний елементи, але це життєдіяльність вже конкретного індивіда із його неповторним індивідуальним досвідом, конкретними особистісними проявами буття, що відбуваються тільки із даною людиною, і тим вже відрізняються від загальної течії життя.

Світоглядне зн.:

Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються в своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислення — буття". Філософія є одночасно і системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком розв'язання корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточна відповідь на них ніколи не досягається. На це вказує і саме слово "філософія" - не просто "мудрість" як завершене, "готове" знання, а "любов до мудрості", вічне прагнення до повного розуміння сутності світу і сутності самої людини.

Методологія, предметом якої є форми і методи теоретичного мислення, прийоми та засоби пізнання, історично розвивалася у межах філософії. Саме філософія, яка є розвинутою на засадах раціонального визначення світу і людини формою світогляду — методологічна основа теорії держави і права. Філософська наука вивчає найбільш загальні закони розвитку об'єктивного світу, людського суспільства і мислення, дозволяє проникнути за зовнішню видимість явищ суспільного життя, побачити їх зв'язки та взаємозв'язки, пізнати їх сутність, закони, які ними керують. Філософія, розкриваючи сенс людського життя, окреслює ціннісні параметри політичного, правового, морального, естетичного і наукового ставлення людини до світу, до свого буття.

43) духовне та матеріальне буття. Структура буття:суб’єктивна та об’єктивна

Духовне буття — це єдність багатоманітного, що охоплює процеси свідомого і несвідомого, містить знання, що втілюється у формах природних мов і штучних знаково-символічних систем. До духовних продуктів і процесів належать також норми, принципи людського спілкування, у тому числі норми і критерії моральності, права, художньої творчості.

Матеріальне бутя -це світ чуттєво сприйманих об'єктів, які впливають на свідомість, мислення через органи почуттів. Тут буття представлене як світ чуттєвих образів у її конкретно-предметному вираженні. Це світ речей, конкретних ситуацій, світ діяльності щодо створення предметів, перш за все, у трудовій, економічній, побутовій сферах буття. У матеріалістичної філософії — це світ матерії, об'єктивної реальності

Структура буття:

-Об’єктивне- це духовне життя людини в її соціальності: світ думок, наукових теорій, пізнання, світ духовних цінностей, світ філософії, світ емоцій, переживань, світ відносин та ін., реально існуючих як загальнолюдська культура, як суспільну свідомість, як менталітет тієї чи іншої нації, суспільства.

-суб’єктивне -це. Воно включає у себе також матеріальний і духовний елементи, але це життєдіяльність вже конкретного індивіда із його неповторним індивідуальним досвідом, конкретними особистісними проявами буття, що відбуваються тільки із даною людиною, і тим вже відрізняються від загальної течії життя.

44)природа,сутність та призначення людини. Діалект біологічного та соціального в людині!

Природа - cовокупность естественных условий существования человеческого общества (окружающая среда). Осуществление обмена веществ между человеком и природой — закон, регулирующий общественное производство, условие самой человеческой жизни. Одновременно по мере своего развития совокупная деятельность общества оказывает все более заметное влияние на природу, что требует установления их гармоничного взаимодействия. “Вторая природа” — созданные человеком материальные условия собственного существования.

1. Сутність людини духовна. Ця версія характерна для всіх релігійних та езотеричних вчень. Відповідно до неї справжня самість людини не має відношення до емпіричному світі. Так, у відповідності з християнством Бог наділяє людину єдністю духу і душі, здатних піднятися над інстинктами і тілесними вимогами, а також над будь-якими спокусами матеріального життя. Людина духовний й тому здатний панувати над плоттю. Згідно з езотеричними вченнями істинне «Я» людини - духовна монада - просто змінює з життя в життя різні тіла, які служать лише засобом для самовдосконалення.

2. Сутність людини-розум. Цю версію сформувалася в Новий час. Вона припускає, що розум - особлива самостійна інстанція і людина відрізняється від тварин саме розумом - умінням логічно мислити, пізнавати себе і світ. Разум дозволив людині виділитися із тваринного світу, використовуючи сили самої природи, і він же заставу майбутнього щастя і прогресу в суспільстві.

3. Сутність людини - предметно-діяльна, соціокультурна. Визначальну роль в утвердженні цієї версії зіграли роботи Карла Маркса. Людина виступає тут як істота, яка не пасивно пристосовується до природи, а активно пристосовує природу до власних потреб. Він переробляє її в трудовому процесі, ставить все нові й нові цілі, створює «друге, олюднених природу» - світ культури. У праці, перетворюючи навколишню дійсність, людина і проявляє себе як розумний і вільний, бо діє «за мірками будь-якого виду, у тому числі і за законами краси». Будучи істотою трудовим, людина виступає і істотою соціальним. Він не може працювати поза спілкування. Підкорення природи і перетворення її в культуру повязане з постійним взаємодією людей, з формуванням соціальних груп. Тому сутність людини - це «сукупність всіх суспільних відносин». Чи не біологічні риси людини визначають найістотніше у ньому, а його соціально-групова приналежність.

Проблема сутності людини органічно повязана з вирішенням питання про його походження, проблемою антропогенезу.

До біологічних ознак людини належать будова ії тіла, колір шкіри, волосся, здатність засвоювати різні види їжі, опановувати мову в ранньому віці. Біологічно обумовлена також тривалість дитинства, зрілості j та старості, період репродуктивного віку жінок. Значною мірою біологічно (спадково) обумовлена обдарованість людей у різних сферах діяльності – співі, музиці, живописі тощо.

До соціальних ознак : Сутністю людини є сукупність усіх суспільних відносин. В людині не лише відтворюється суспільне, а й навпаки, в суспільстві і людина реалізується як людина. Свідомість та мислення людини виникають лише в суспільстві, вони – похідні від суспільного буття. Адже на основі суспільного буття виникають і реалізуються матеріальні та духовні потреби, які визначають сутність людини.

Разом з тим, визнаючи пріоритет соціального в людині, не можна нехтувати особливостями окремих індивідів, нівелювати їх. Кожний індивід має специфічні якості, є особистістю, що наділена властивими лише їй характером, волею, здібностями, пристрастями. Отже, слід розглядати людину не лише як соціальну сутність, а і як біологічну істоту. Людина – це органічна єдність соціального і біологічного.

45)людина(— індивід - особа - особистість - індивідуальність )та суспыльство?

Поняття "людина — індивід - особа - особистість - індивідуальність", характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот.

Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.

Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти.

По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані: за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.

По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.

Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "самість". вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей: наявність у особи такої "самосії" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.

Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.

Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.

Як з'ясувалося, людина і суспільство пов'язані між собою глибинними зв'язками: і те, і інше набувають своїх власних якостей лише на основі соціальних процесів, тобто в процесі зміни природи — як тої, що оточує людину, так і тої, що діє в самій людині і постає її природними потенціями та завдатками.

З давніх часів люди сприймали та осмислювали себе як органічну частку людського загалу: чи-то роду, чи сім'ї, чи нації, етносу або народу. Архаїчна людину усвідомлювала себе як вияв загальної колективної сили; в Стародавній Греції (як і в деяких інших народів) найстрашнішим покаранням вважалося вигнання за межі проживання полісу (етносу або народу). Аристотель в своїх творах визначав людину як "істоту суспільну", К. Маркс визначав сутність людини як сукупність певних суспільних відносин. Проте в людській свідомості фіксувались не лише моменти злиття людині із людською спільністю, а й моменти їх протистояння та навіть — ворогування.

В загальному плані можна окреслити такі основні моменти співвідношення людини і суспільства: а) людина перебуває на першому плані, а суспільство розглядається в якості другорядного; б) людина і суспільство оцінюються як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях; в) суспільство постає найпершою силою та цінністю, а людина постає як його агент чи одиниця

46 Категорія «матерія» та її фундаментальне значення в філософії та науковому пізнанні..

К ма­тери­алис­ти­чес­ко­му нап­равле­нию это­го вре­мени мож­но от­нести и тру­ды пос­ле­дова­телей джай­низ­ма. И хо­тя из­ло­жение этих тру­дов лишь фраг­ментар­но, из них сле­ду­ет, что речь идет о сис­те­ме ко­торая не до­пус­ка­ет су­щес­тво­вания ка­кой-ли­бо выс­шей си­лы и ут­вер­жда­ет, что че­ловек и весь мир сос­то­ят толь­ко из ма­тери­аль­ных эле­мен­тов. Из этих эле­мен­тов сос­то­ит и ду­ша, ко­торая воз­ни­ка­ет вмес­те с те­лом ин­ди­вида при рож­де­нии, а пос­ле смер­ти по­гиба­ет и боль­ше не су­щес­тву­ет. В буд­дий­ских и джай­нист­ских тек­стах упо­мина­ют­ся и дру­гие мыс­ли­тели, ко­торые от­верга­ли тра­дици­он­ные брах­ман­ские дог­ма­ты. Од­на­ко све­дений о ма­тери­алис­ти­чес­ких уче­ни­ях то­го вре­мени не­дос­та­точ­но что­бы сде­лать вы­вод о том, что они бы­ли пос­ле­дова­тель­но ма­тери­алис­ти­чес­ки­ми. О взгля­дах ма­тери­алис­тов го­ворит­ся и в дру­гих ис­точни­ках - в эпо­се, в ком­мента­ри­ях фи­лосо­фов ве­дан­ты, нап­ри­мер Шан­ка­ры.

Об­щим для всех ма­тери­алис­ти­чес­ких нап­равле­ний яв­ля­ет­ся преж­де все­го от­ри­цание су­щес­тво­вали заг­робной жиз­ни, за­кона кар­мы и сам­са­ры. По­этом сто­рон­ни­ки иде­ализ­ма на­зыва­ли их нас­ти­ками (от­ри­цате­лями), т. е. те­ми, кто ут­вер­жда­ет, что все это не су­щес­тву­ет. Сог­ласно ло­ка­яти­кам, че­ловек сос­то­ит из че­тырех ма­тери­аль­ных эле­мен­тов - зем­ли, во­ды, ог­ня и воз­ду­ха. Со­еди­ня­ясь, они об­ра­зу­ют те­ло, ор­га­ны чувств, и на их ос­но­ве воз­ни­ка­ет ду­хов­ное на­чало. Пос­коль­ку в че­лове­ке нет ни­чего, что пе­режи­ло бы его смерть, ло­ка­яти­ки го­ворят о не­об­хо­димос­ти поль­зо­вать­ся ре­аль­ной жизнью, при­нимать все, что она при­носит, с соз­на­ни­ем то­го, что при­ят­ные сто­роны жиз­ни мо­гут урав­но­весить зло и стра­дание. "По­ка жи­вешь,- го­ворит­ся в од­ном тек­сте,- жи­ви ра­дос­тно, ибо смер­ти не мо­жет из­бе­жать ник­то. Ког­да те­ло бу­дет сож­же­но, прев­ра­тит­ся в пе­пел, об­ратное прев­ра­щение ни­ког­да не со­вер­шится". Од­на­ко в этом не сле­ду­ет ви­деть од­носто­рон­нее стрем­ле­ние ло­ка­яти­ков к нас­лажде­ни­ям и удо­воль­стви­ям, как это пред­став­ля­ют час­то их про­тив­ни­ки. Свои воз­зре­ния ло­ка­яти­ки обос­но­выва­ли ло­гичес­ки­ми по­ложе­ни­ями, под­верга­ли сом­не­нию тра­дици­он­ные док­три­ны. Нап­ри­мер, ста­вит­ся воп­рос: ес­ли при при­несе­нии жер­твы жер­твен­ное жи­вот­ное по­пада­ет на не­бо к бо­гам, тог­да по­чему при­нося­щий жер­тву не уби­ва­ет сво­его от­ца, что­бы по­мочь ему по­быс­трее по­пасть на не­бо? Или ста­вил­ся воп­рос: по­чему ду­ши умер­ших не пре­дуп­режда­ют лю­дей о пос­ледс­тви­ях пло­хих пос­тупков? Выс­ту­пали они так­же и про­тив кас­то­вой сис­те­мы, кри­тико­вали ри­ту­аль­ную прак­ти­ку жре­цов и ав­то­ритет свя­щен­ных тек­стов. ,

Раз­ви­тию ма­тери­алис­ти­чес­ких воз­зре­ний и нап­равле­ний спо­собс­тво­вали но­вые на­уч­ные зна­ния, в час­тнос­ти в об­ласти ес­тес­твен­ных на­ук. Из­вес­тно, что имен­но ло­ка­яти­ки за­нима­лись эти­ми дис­ципли­нами и име­ют зас­лу­ги в этой об­ласти.

Термін “матерія” у перекладі з латинської мови означає –речовина (матеріальний – значить створений із речовини). В матеріалістичній філософії під матерією розуміютьсубстанцію (те, що лежить в основі всіх речей, явищ і процесів). Категорія “матерія” дозволяє зрозуміти єдність різноманітних природних та штучно створених предметів і систем, а також встановити відношення й зв’язки між ними. Нею не вичерпуються лише ті предмети і явища, якібезпосередньо доступні органам чуття людини. Вона описує й ті можливі речі, процеси, системи, світи, що стануть доступними для пізнання у майбутньому, коли будуть удосконалені засоби спостереження (такі як мікроскоп, телескоп та інші прилади).

Як відомо з історико-філософського вступу, термін “матерія” був уведений Аристотелем. Він проаналізував погляди своїх попередників - натурфілософів, які займалися пошуками першопочатку всього існуючого у світі. За його твердженням, досократики брали за першооснову світу саме матерію (вода у Фалеса, повітря у Анаксимена, вогоньу Геракліта, атоми у Демокріта тощо). Він писав, що “більшість перших філософів вважали початком усього одні лише матеріальні початки, а саме те, з чого складаються всі речі, з чого як першого вони виникають і на що як останнє вони, гинучи, перетворюються” (Аристотель.Метафізика). У власній філософії він використав термін “матерія” для позначення складової частини будь-якої речі як її можливість (або потенція). На його думку, дійсністю (або деякою річчю) матерія ставала лише завдяки активнійформі.

В епоху Відродження Бруно теж розглядав Всесвіт як такий, у якому всі існуючі речі мають дві субстанції: формальну (він називав її “світовою душею”) та матеріальну. Причому матерія у нього є єдиною і пізнається лише за допомогою розуму. На відміну від Аристотеля, Бруно вважав, що матерія є одночасно потенційною (можливою) іактуальною(дійсною). Будучи абсолютною, вічною, єдиною, матерія у нього отримує першість перед формами, які постійно змінюють одна одну в матерії. Матерію, що містить у собі всі форми, він назвав природою, яка виступаєпрообразом іверховною силою Всесвіту. Він звільнив поняття об’єктивної першооснови світу від обов’язкового (для попередніх поглядів на матерію) зв’язку з конкретним субстратом (загальним матеріальним носієм властивостей речей). За Бруно, будь-які конкретні його види (вода, вогонь, атоми тощо) є речами, але не початком.

В Новий час зміст категорії “матерія” змінюється. Декарт під матерією розуміє протяжну. Це був субстанцію, сутність якої він зводив до наявності трьох вимірів – довжини, ширини та висоти. А всі властивості матерії, які сприймаються органами чуття (вагу, колір, твердість тощо), він вважав випадковими. Матерія у нього є пасивною протяжною субстанцією, яка може ділитися безкінечно, заповнює весь простір і всюди залишається тотожною собіраціоналістичний погляд на матерію. Локк запропонував протилежний погляд на сутність матерії. У нього, як емпірика, матерія єумовним поняттям, яке можна одержати шляхом абстрагування від конкретних і змінних властивостей окремих речей. Гольбах ототожнив матерію з природою, що є єдиним цілим, поза яким ніщо не може існувати. Вона є нескінченною у просторі та часі, протяжна, подільна, має непроникливість, здатна набувати будь-яких форм, які сама ж і продукує.

Наукове розуміння матерії в Новий час різко відрізнялося від філософського. Оскільки природознавці займалися експериментальним дослідженням конкретних видів речовини в її трьох агрегатних станах (твердому, рідкому та газоподібному), то вони зводили поняття матерії саме до речовини. При цьому виділяли деякі її властивості як абсолютні, незмінні. Зокрема, вважали, що речовина складається з неподільних атомів, які мають незмінну масу. Відкриття у фізиці на рубежі ХІХ і ХХ століть (відкриття електрону, явища радіоактивності, рентгенівських променів, розробка квантової теорії світла і теорії відносності Ейнштейна) довели необґрунтованість таких тверджень.

В середині ХІХ ст. формується марксистське вчення про матерію, в якому розмежовуються філософське та природничонаукове її розуміння. Енгельс писав, що матерія – це дещо об’єктивно існуюче, тілесне, наділене певними загальними властивостями, такими, як притягування й відштовхування, дискретність та неперервність і т.д. Він писав: “Такі слова, як “матерія” і “рух”, є не більше, ніж скорочення, в яких ми охоплюємо, відповідно до їх загальних властивостей, множину різних речей, які сприймаються чуттями. Тому матерію і рух можна пізнати лише шляхом вивчення окремих речовин і окремих форм руху; і оскільки ми пізнаємо останні, постільки ми пізнаємо також і матерію, і рух як такі” (Енгельс. “Діалектика природи”). Отже, в марксистській філософії матерія є лише створеною в теорії розумовою абстракцією, яка відображає об’єктивно існуючий світ.

Розвиваючи, марксистське вчення про матерію Ленін дав їй наступне визначення: “Матерія є філософською категорією для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них” (Ленін. “Матеріалізм та емпіріокритицизм”). У наведеному визначенні матерії зазначається лише одна абсолютна властивість матерії – бути об’єктивною реальністю, тобто існувати незалежно від волі й свідомості людини. Дане визначення має методологічне значення для розвитку природознавства, оскільки вказує на невичерпність матерії, змінність її форм, які підлягають конкретно-науковому дослідженню.

Сучасна наука вивчає конкретні форми та рівні організації матерії, поглиблюючи наші знання про оточуючий світ. Вона виробила уявлення про матерію як складну самоорганізовану систему, яка перебуває у постійних змінах, елементи якої зв’язані між собою. Зокрема, природничі науки розглядають наступні рівні організації матерії:

- Нежива природа, яка має складну будову. Вона складається з елементарних частинок; атомів; молекул;макротіл;планет; галактик; систем галактик.

- Біологічний рівень організації матерії, до якого входять системи доклітинного рівня – нуклеїнові кислоти (ДНК та РНК) і білки; клітини; багатоклітинні організми (рослини і тварини); надорганізменні структури (популяції, види тварин, біоценози – наприклад, ліс як біоценоз, у якому взаємодіють тварини, рослини, гриби тощо). Біологічний рівень організації матерії утворює біосферу.

- Соціальний рівень організації матерії, який є особливим типом матеріальної системи, що називається людським суспільством. У ньому формуються та функціонують такі структурні елементи, як сім’я, історичні форми спільності людей (рід, плем’я, община, народність, нація), класи, страти та інші соціальні групи, що утворюються за різними ознаками. Суспільство має свою історію, яка включає минуле, теперішнє й майбутнє у їх нерозривній єдності.

Названі рівні організації матерії взаємодіють між собою, складаючи у своїй єдності Метагалактику (Всесвіт). Різнірівні і форми організації матерії досліджуються різними природничими та суспільними науками. Проте оскільки світ єдиний, то й названі науки утворюють цілісну пізнавальну систему, яка виявляє не тільки особливості кожної, окремо взятої форми існування матерії, але й відношення та зв’язки між ними. Тому особливу роль у системі сучасної науки відіграють так звані міждисциплінарні науки, якими є синергетика, теорія систем, інформатика, біогеохімія, кібернетика та інші.

47. Поняття «рух». Різноманітність форм руху, їх класифікація.
Рух є невід'ємною, всезагальною, необхідною, вічною властивістю матерії. Матерія не може існувати поза рухом. Вона невідривна від руху. Рух – це вічний атрибут матерії. З філософської позиції можна стверджувати, що рух – це будь-які взаємодії, а також зміни стану об'єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням. Рух абсолютний. Момент спокою, рівноваги відносний. Спокій – це один із моментів руху.

Поняття рух
Усім рівням організації матерії відповідають різні форми руху. У світі постійно присутній рух: рухаються усі речі, змінюються їх властивості і відносини, йде безперервний процес видозміни, перетворення, коливання між буттям і небуттям. У філософії зміна позначається поняттям рух. Під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Усе, що існує у світі, перебуває у русі. Конкретні речі, властивості і відносини існують лише завдяки руху. При їх знищенні відбувається перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху. Матерія і рух нерозривно пов'язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї. Рух - це не одномірний складний і суперечливий процес. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. У безкінечному потоці змін, станів, форм, положень, речей, їх властивостей і відносин присутні моменти дискретної стійкості, що дозволяють при всіх змінах зберігати стійкість речі, її якісну визначеність. На протязі дня може багато разів змінюватися настрій, відчуття радості змінитися гнівом, мінятися думки^переживання, відбуваються безперервні зміни тіла. Фізика елементарних частинок стверджує, що існування їх можливо лише як взаємоперетворення елементів системи. Вони існують і мис-ляться лише в русі, але разом з тим фізика наполягає і на тому, що в процесі цих перетворень зберігається певна своєрідність, незмінність елементарних частинок специфічної об'єктивної реальності. Обидва приклади приводять до висновку про існування спокою. Спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Гірська річка не перестає бути річкою через те, що на її шляху зустрічається разом з порогами і загатами полога місцевість. Поняття спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають у тісному взаємозв'язку.

Перший тип руху здійснюється при збереженні якості речі. Але виникає питання: чи можна міркувати про сталість речі і робити висновок про її постійну зміну, тобто рух? Античний філософ Кратіл вважав, що мінливість речей не дозволяє робити про них якісь висновки, навіть назвати річ, можна тільки вказати на неї пальцем. І все ж є достатньо підстав вважати, що в процесі руху речі можуть зберігати специфічні властивості і характер відносин. Так, здатність магніту притягувати метали - внутрішня здатність даного предмета, хоч і залишається прихованою, поки нема таких речей, які могли б бути притягненими. У процесі взаємодії з іншими предметами магніт тривалий період зберігає свої властивості. Феодальне суспільство зберігало головну якість у сфері матеріального виробництва, духовного життя і культури. Проблемі руху і його формам приділяв увагу Ге-орг Гегель, послідовно проводячи думку, що речі мають сталі, власні означеності, що не знімаються відносинами з іншим речами: «Річ у собі - є річ, що володіє властивостями, і тому є багато речей, що відрізняються одна від одної не внаслідок якихось чужих їм відносин, а завдяки самим собі». І далі «Річ... зберігає себе у відносинах з іншими». Другий тип руху пов'язаний з переходом з одного якісного стану речі або системи до другого якісного рівня організації матерії. Наприклад, розвиток суспільства від ранніх часів до сучасності, перехід у виготовленні знарядь праці від примітивних до комп'ютерного виробництва, перехід від неорганічної природи до біологічних рівнів організації.

Під формою руху матерії розуміється рух, зв'язаний з певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно пов'язані з конкретними структурними рівнями матерії. Кожний з них має свої закономірності і матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм руху матерії: субстратный, в основі якого лежить специфіка матеріального носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії; генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форм руху в еволюції матерії. Таким принципам відповідають певні форми руху матерії: субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі, хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики).

Органічна форма руху - результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з'єднань, що привело до утворення органічних з'єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух складається із процесів, що проходять в організмах і в понадорганізмових системах і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері.

Соціальна форма руху - вся різноманітність практично-предметної діяльності людини, вся система суб'єктивно-об'єктивних відносин, тобто відносин людини, соціальних груп, суспільства до навколишнього світу. Носій соціальної форми руху - людина - розумна суспільна істота, дії якої носять цілеспрямований, усвідомлений характер. Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Важливо підкреслити якісну своєрідність трьох форм руху матерії. Своєрідність виявляється в якісній специфічності кожної вищої форми руху по відношенню до нижчої. Це положення формулюється як принцип незведення вищих форм руху матерії до нижчих. Принцип незведення означає визнання того, що в кожній вищій формі діють специфічні закономірності, які неможливо виразити закономірностями, притаманними нижчим формам руху. Наприклад, сутність життя не можна зрозуміти шляхом вивчення хімічних і фізичних закономірностей. Організму притаманні закономірності, які діють лише на рівні живого. Поняття пристосувальна діяльність відсутнє у фізиці і хімії, і його природа розкривається тільки у системі біологічних законів. На основі фізико-хімічних законів не можна зрозуміти і те, чому мавпа може пожертвувати життям заради врятування мавпеняти. Між формами руху і різними структурними рівнями організації матерії існує зв'язок. У чому же виявляється органічний зв'язок? По-перше, форми руху матерії, що розглядаються історично - це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації відображають найважливіші якісні зміни еволюції. Тому субординація форм руху співпадає з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого до вищого. По-друге, кожна вища форма руху породжується простішою: вище включає нижче як одну із генетичних передумов, як свій власний момент. Біологи, наприклад, встановили, що рішення одного із найін-тимніших питань біологічної науки (проблеми спадковості) залежить від хімії і що життя є хімія не тільки білкових тіл, але й хімічних компонентів, у тому числі нуклеїнових кислот. По-третє, матерія -субстанціональна основа руху. У кожному конкретному випадку специфічність тієї чи іншої форми взаємодії матеріальних носіїв значно визначається природою взаємодіючих елементів, що розкривається тільки через систему зовнішніх взаємодій з навколишніми тілами.

48.Простір та час як основні форми та атрибути матерії.

Простір і час - форми буття матерії

Усі предмети, що нас оточують, мають певні розміри, протяжність у різних напрямках, переміщуються один віднос- но одного або разом з Землею - відносно космічних тіл. Так само всі об´єкти виникають і змінюються у часі.Простір і час є загальними формами буття всіх матеріальних систем і процесів. Не існує об´єкта, який перебував би поза простором і часом, як немає простору і часу самих по собі, поза матерією, що рухається. Абсолютного простору як нескінченої порожньої протяжності не існує. Всюди є матерія в тих чи інших формах (речовина, поле), а простір виступає як загальна властивість (атрибут) матерії. Так само немає і абсолютного часу, час завжди нерозривно зв´язаний з рухом, розвитком матерії. Простір і час існують об´єктивно і незалежно від свідомості, але зовсім не від матерії.Поняття простору і часу є фундаментальними поняттями людської культури. Вони настільки фундаментальні, що на певному ступені розвитку людського пізнання (або незнання) їх розглядали як абсолютну субстанцію світу. Таким є зрван у ранньому зороастризмі, хаос у давньогрецькій міфології, акаша і кала у давньоіндійських системах. Простір і час вважалися основами Всесвіту і в античній натурфілософії або у християнській картині світу. Для просторово-часових уявлень тих часів характерне неймовірне різномаїття концепцій і моделей простору і часу: субстанційні, реляційні, дискретні, циклічні, кінцеві тощо.Зовсім інший напрям розвитку уявлень про простір і час започатковується у працях Галілея, Декарта та Ньютона: створення класичної механіки ознаменувало народження нового фізичного підходу до пізнання простору і часу. Було створено низку фундаментальних фізичних теорій (спеціальна і загальна теорія відносності, релятивістська космологія, квантова гео-метродинаміка та ін.), у руслі яких оригінальні, більш ускладнені метричні, топологічні і інші структури простору і часу.Сучасні вчені у пошуках нових ідей починають свідомо звертатись до найбагатшої концептуальної комори міфологічного моделювання світу. Це особливо виявилося у фізиці мікросвіту, де деякі дослідники почали залучати конструкцію восьмирічного шляху Будди для систематики елементарних частинок або притчу про перлинне намисто їндри як основу парадигми бутстрапної моделі. Сучасні вчені запозичують з давньої міфології такі концепції, структури і моделі, про існування котрих самі творці цієї міфології не тільки не знали, але й принципово не могли знати. Таке реконструкційне запозичення виявляється важливою формою новаторства.У самому загальному вигляді динаміку міфологічного світу можна охарактеризувати як перехід від Хаосу до Космосу. У більш розвинутих системах вода трансформувалась у деякі персоніфіковані божественні образи (Намму у Шумері, Нун у Єгипті, Апсу у Вавилоні, Асат у Індії та ін.). Вода - це невиз-начений першопочаток, який у процесі організації (за допомогою тотемних тварин, предків, Дике, нуса, ідеї, Бога та ін.) трансформується у Космос, упорядкований у просторі й часі. Все природне і соціальне виступало як єдине ціле, а тому ділення племені на групи визначало розподіл простору, а порядок обрядової церемонії пов´язаний з напрямком у просторі. Весь міфологічний пейзаж виявляється втіленим міфом. Тотемні центри племені - це осередок "містичної енергії", під охороною духів предків знаходиться територія племені, а весь простір за цими межами злий і жахливий. Розвиток міжплемінних зв´язків призвів до ідеї розмноження оазисів упорядкованого буття. Простір існує "у малому" і у "великому", він неперервний, ба-гатозв´язковий, а пізніше усвідомлюється як багатослоїстий (верхній рівень - світ сакральних персонажів, середній - світ людей, нижчий - світ мертвих).Відповідно до уявлень про простір розвивались і ідеї часу. Оскільки Всесвіт слоїстий, то душа шамана гониться за злим духом у сакральному часі, який перебільшує вік життя людини. Для міфу характерна також спрямованість у минуле: міфічний світ існує тоді, коли ще не було часу. Хоча час і віднесений до минулого, він виступає і як сучасне, і як майбутнє (циклічна модель часу), як коливання між життям і смертю, днем і ніччю.Взагалі ж, міфологічний простір і час можуть бути визначені таким чином: циклічна структура часу і багатослоїстий ізоморфізм простору. Саме на цьому підґрунті пізніше сформувалась спіральна модель часу.Якщо специфічною ознакою міфології є віднесеність до минулого, то релігія орієнтується на специфічне переживання сучасного з метою досягнення певного майбутнього. Релігія оволодіває душею людини саме своєю обіцянкою подолати і перемогти час: нірвана буддиста, рай християнина, джанна мусульманина співвідносні не з часом, а з вічністю. Час - це форма існування світу між актом творення і есхатологічним актом. В той же час підкреслюється життєвість Божих актів: у мусульманстві пророк подолав великі відстані, а коли повернувся, то помітив, що з келиха не встигла витекти крапля води.Ставлення людей до простору на перших етапах людської історії було обумовлене не. тільки специфікою життєдіяльності (збирання, полювання, хліборобство), а й містичними і релігійними уявленнями, особливо про смерть. Жахлива не сама по собі смерть, а смерть на чужині. Пізніше розподіл праці, товарне виробництво, розквіт міст спонукали нові ідеї, пов´язані з простором (нездоровий інтерес до чужих територій, тобто експансіонізм, спроби створення об´єднаних імперій). В умовах панування уявлення про нерозривний зв´язок простору і Бога як кару розглядали просторову трансформацію, тобто переселення повсталого народу або, навпаки, десакралізацію території (переселення самого Бога). Так були покарані Ксерксом по-встанці-вавилоняни: зруйнували головний храм, а статую бога Мардука завезли до Персії. Такі просторові трансформації сприяли розвиткові уявлень людей про простір і час і оточуючий світ. В уявленнях про богів відбулось абстрагування від їх родової належності - це вже не майбутня "рідня", а володарі території і всього, що живе на ній.Філософський зміст уявлень про простір зазнав тривалої і суперечливої еволюції. Деякі стародавні філософи розглядали простір як однорідну, нескінчену, нерухому порожнечу, заповнену атомами, субстанціями (Демокріт, Епікур). У науці Нового часу простір уявляли однорідною і нескінченою протяжністю. Класична механіка Ньютона привела до відриву простору від матерії, руху і часу. В концепції Ньютона абсолютний простір тлумачиться як нескінчена протяжність, яка містить у собі всю матерію і не залежить від будь-яких матеріальних процесів, а абсолютний час - як плинна безвідносно до всяких змін рівномірна подовженість, у якій все виникає і зникає. У нью-тоновській концепції простору і часу приписувались деякі суб-станційні ознаки - абсолютна самостійність і самодостатність існування; в той же час простір і час розглядались як порожнечі, субстанції, в котрих виникають всі тіла.У релігійних і об´єктивно-ідеалістичних концепціях простір і час трактувались як утворені разом з матерією Богом або абсолютним духом. З точки зору теології до Бога поняття простору і часу неприйнятні, оскільки він існує за межами простору і часу у вічності. У суб´єктивно-ідеалістичних концепціях висувались еклектичні і внутрішньо суперечливі тлумачення простору і часу як апріорних форм чуттєвого споглядання (Кант) або як форм упорядкування комплексів відчуттів і дослідних даних, встановлення між ними функціональних залежностей (Берклі, Мах, позитивізм).Простір - це форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах. Поняття простору тісно пов´язано із структурністю матерії, її здатністю ділитися на частини. Дійсно, сама можливість виділити у будь-якому об´єкті складові частини дозволяє говорити про їх взаємне розташування, взаємну координацію, тобто говорити про простір.

Саме визначення простору має на увазі нерозривний зв´язок його з матеріальними об´єктами, оскільки він визначається як властивість цих об´єктів. Наприклад, абсолютної порожнечі, "чистого вакууму" без будь-якої матерії існувати не може. Навіть якби ми в уявному експерименті з-під деякого ковпака викачали все повітря, вилучили всі молекули (що реально неможливо), то й тоді там залишиться гравітаційне поле і так зване поле вакууму. Буде там також і "звичайне" електромагнітне поле, котре утворюється стінками ковпака, який має температуру, відмінну від абсолютного нуля (абсолютний нуль, як відомо, недосяжний). Ці поля не можна екранувати навіть в уявному експерименті.

Час - форма буття матерії, яка виявляє тривалість її існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Поняття часу нерозривно пов´язане з рухом (змінюваністю) матерії. Дійсно, змінюваність є зміна одного стану іншим, але саме ця зміна станів і дозволяє говорити про час. Так, уже у давні часи порівняння циклічних станів, повторень - зміна дня і ночі - з усіма іншими станами, з якими мала справу людина, привело до поняття часу і винаходу приладдя для виміру його проміжків.

Довго час уявлявся у вигляді якогось потоку, річки, яка рівномірно пронизує весь світ, несе на собі усі події. Звідси вираз - ріка часу, потік часу. Самий же час не залежить від будь-яких матеріальних процесів. Таке тлумачення одержало назву "абсолютного часу".

Історично склались два підходи до простору і часу. Перший може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і час тлумачаться тут як щось самостійно існуюче поряд з матерією, як її порожня місткість. Простір - це чиста протяжність, а час - чиста тривалість, у які ніби то "занурені", "розміщені" матеріальні об´єкти. Таким чином, простір і час уявлялись як арена, на якій відбуваються різні події. Першим цей погляд висловив Демокріт, підкреслюючи, що існують атоми і порожнеча, а свій розвиток і завершення субстанціальна концепція одержала у Ньютона і у класичній фізиці в цілому.

Другий підхід можна назвати реляційною (від лат. геїайуііз -відносний) концепцією простору і часу. Намітки її можна виявити ще у Арістотеля, але вперше з усією чіткістю вона сформульована Г. Ляйбніцем. З точки зору реля-ційної концепції, простір і час - не особливі субстанціальні сутності, а форми існування матеріальних об´єктів. Простір виявляє співіснування об´єктів, час - послідовність їх станів. Реляційна концепція у філософському плані була сприйнята і розвинута діалектичним матеріалізмом, а у природничо-науковому плані - релятивістською фізикою і у наш час найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.

Існують дві концепції часу: динамічна і статична.

Згідно з динамічною концепцією, існують події тільки теперішнього часу, минулого буття немає, воно лише залишило свої сліди в теперішньому і пішло в небуття. Майбутні події не існують взагалі, є тільки їхні передумови. Тому є минуле, теперішнє і майбутнє.

Згідно зі статичною концепцією, не існує поділу на минуле, теперішнє, майбутнє. Всі вони існують реально одночасно.

Різниця між ними обумовлена не об´єктивними характеристиками, а властивостями нашої свідомості, яка рухається по світовій лінії.

До загальних властивостей простору і часу відносяться: об´єктивність і незалежність від свідомості людини; їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв´язок часу і простору між собою, а також з рухом матерії; залежність від структурних відносин і процесів розвитку у матеріальних системах; єдність перервного і неперервного у їх структурі; кількісна і якісна нескінченність. Крім того, розрізняють метричні (тобто пов´язані з вимірюваннями) і топологічні (наприклад, зв´язність, симетрія простору і неперервність, одномірність. незворотність часу) властивості простору і часу.

Загальною властивістю простору є тривимірність, яка органічно пов´язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі матеріальні процеси і взаємодії реалізуються лише у просторі трьох вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, площина) не могли б відбуватися взаємодії речовини і поля. Абстрактні (концептуальні) багатомірні простори у сучасній математиці і фізиці утворюються шляхом додавання до трьох просторових координат і інших параметрів, врахування взаємного зв´язку і змін яких необхідне для досконалого дослідження процесів. Однак не слід ототожнювати ці концептуальні простори, які вводяться як засіб опису систем, з реальним простором, що завжди тривимірний і характеризує протяжність і структурність матерії, співіснування і взаємодію елементів у різних системах.

До специфічних (локальних) властивостей простору відносяться симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, місце, відстань між тілами, просторовий розподіл речовини і поля, межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнений, безперервно переходить у простір іншої системи, яка може відрізнятися за метричними і іншими локальними властивостями. Звідси походить багатозв´язність реального простору, його невичерпність у кількісному і якісному відношеннях.

54)Етична свідомість. Мораль і медицина. Принципи та особливості лікарської етики та медичної деонтології

Етична свідомість – відображення елементів дійсності, що підкоряються нормам моралі.
Етична свідомість включає в себе наступні рівні:
– буденна свідомість, уособлює собою усталені впродовж багатьох тисячоліть правила людського життя, значення яких полягає у збереженні та захисті життя, здоров’я людини. До цих правил належать: не убий, не чини насильства над іншими, не кради, поважай старших, допоможи меншому, турбуйся про батьків і дітей своїх та ін.;
– теоретична свідомість, що включає в себе теорії моралі, які говорять про необхідність певної усталеної поведінки, встановлюють моральні ідеали.
Свідомості характерні такі особливості:
Взаємозв’язок суспільних інтересів з особистими, що сприяє гармонійному розвитку людини.
Образ моральної людини входить до складу уявлень і поглядів етичної свідомості.
Орієнтація людини на кращі зразки шляхом обговорення цієї поведінки іншими людьми.
Категорії добра, зла, обов’язку, честі, совісті виступають своєрідним «дзеркалом» суспільного життя. Це сприяє нормуванню людської поведінки.

Соціальна дійсність відображається шляхом опосередкованого пізнання.
З поміж проблем етичної свідомості найголовнішими є проблеми пов’язані з проблемами смерті та безсмертя, місця людини та її ідентичності. Чільне місце посідають теми, що стосуються свободи волі та відповідальності.
Етична свідомість розвивається за своїми законами. У процесі свого розвитку вона стверджується, з плином часу «старіє», цим самим породжуючи нову. Етична свідомість змінюється відповідно до суспільних поглядів, уподобань. Завдяки цьому кожна епоха послуговується тими чи іншими моральними виборами.

Среди заповедей древней медицины, дошедших до наших дней и известных каждому культурному человеку, одно из первых мест занимает призыв великого греческого врача и мыслителя Гиппократа «Не навреди» (non nocere), обращенный ко всем медикам. Аристотель считал, что сама культура дала людям уникальное оружие - интеллектуальную силу, но они нередко использовали это оружие не по назначению. Человек без нравственных устоев представляет собой существо дикое и несчастное. Таким образом, внутренняя суть каждого индивида напрямую зависит от уровня его нравственности. Но еще большая нравственная ответственность ложится на врачующего медика. Гиппократ в «Клятве» заявляет: «Чисто и непорочно буду я проводить свою жизнь и свое искусство. В какой бы дом я ни вошел, я войду туда для пользы больного…». Вся история человечества убеждает в том, что развитие медицинского искусства находится в прямой зависимости от образованности и воспитанности людей, уровня общей культуры народа, нравственных принципов справедливости в обществе. А справедливость, согласно Цицерону, заключается в том, чтобы «никому не вредить и приносить пользу». Сегодня моральные требования в медицинской сфере радикально изменились. Причиной тому служат новые медицинские реалии, выражающиеся в развитии современных теорий, технологий и методик типа искусственного оплодотворения, трансплантологии и т.д. Ныне привычными стали генно-инженерные вмешательства в человеческий организм, а также другие медицинские воздействия с целью не столько лечения, сколько качественного изменения природы человека (неоевгеника). Это обстоятельство одновременно и радует, и беспокоит.
Немало острейших моральных, философско-этических проблем порождают современные биомедицинские эксперименты, проводимые на животных. Примером служит выведение в 1996 году в лаборатории близ британского города Эдинбурга овечки по имени Долли новым способом клонирования. Эта овечка через некоторое время уже естественным образом родила здорового ягненка Бонни. А в 2000 году удачно клонировали пятерых поросят. Таким образом, эксперименты частично развеяли сомнения ученых, медиков, философов по поводу генетической полноценности клонированных животных.
Все эти и многие другие технологии намного опередили развитие традиционной морали и научной этики. Поэтому мировая общественность вынуждена вырабатывать принципиально иные этические принципы и критерии нравственных оценок в науке и медицине, создавать новые моральные контрольные структуры, действие которых должно быть направлено на обеспечение безопасности для каждого члена общества. Мораль всегда отражает действительные общественные интересы. При этом она реализуется внутри человеческой личности, выражая идеалы бескорыстия и альтруизма.
Деонтологія і медична етика — обов'язковий елемент медичної діяльності. Професія медика — одна з найдавніших на землі. Лікування при різних ушкодженнях і захворюваннях, започатковане народною медициною, вдосконалювалося протягом усієї історії розвитку медицини. І в цьому процесі знахарям, цирульникам, медикам довелося подолати довгий шлях, допоки медицина стала окремою наукою. З розвитком вчення про медицину в давніх книгах великих лікарів і філософів Сходу, Греції, Риму відображувалися питання етики в медицині, зокрема поведінка лікаря, психологічна й моральна підготовка, розвиток бачення гуманізму і збереження лікарської таємниці. Чималий внесок у розвиток медицини та медичної етики зробив великий давньогрецький лікар Гіппократ. У своїх книгах він практично сформулював закони моральних норм і обов'язків для майбутніх лікарів. Наприкінці навчання його учні давали обіцянку (клятву), яка згодом стала "Клятвою Гіппократа".Практично етика медичного працівника — це моральна гідність його стосовно хворого під час лікування, спілкування з родичами хворого.
Складовою медичної етики є деонтологія — вчення про обов'язок медичного працівника (з грец. "deon" — обов'язок, "logos" — навчання, наука), принципи поведінки медика, які мають спрямовуватися на створення найліпших умов для швидкого одужання хворого. Медична деонтологія регламентує діяльність лікаря, фельдшера, акушерки, медичної сестри, студентів-медиків з урахуванням інтересів хворого або потерпілого і має етичні та моральні принципи, елементи правових норм, взаємовідносини медика й хворого, поняття лікарської таємниці, питання колегіальності.

55) проблема пізнаваності світу

Проблема пізнання, пізнаваності світу - одна з основних проблем філософії. Здавна вона була й залишається предметом посиленої уваги філософії (особливо з тих пір коли була усвідомлена відносна протилежність суб'єкта і об'єкта, ідеального й матеріального).
Пізнання - це процес, в якому здійснюється пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи та самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.
З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Воно ставало дедалі більш творчим, особливо наукове. Накопичувались знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.
Шлях пізнання завжди був складним, суперечливим і різним за тематикою постановки та розв'язанням проблем. Наприклад, в античній філософії центральною була проблема співвідношення знання і думки, істини й омани. Як предмет "переводиться в стан знання (в чому єдність знань і предмета).Матеріалізм та ідеалізм вирішували їх виходячи з власних передумов. Так, Демокріт вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніші їх частинки ("ейдоси"), які несуть у собі образ предмета. Та коли вони сягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Не дивлячись на наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття й таке ін. - є їх образами. Важливо й те, що Демокріт прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття, хоча й проблема активності суб'єкта ще не була поставлена.

Іншою була теорія пізнання Платона. Стверджуючи, що істинне пізнання - це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, по відношенню до яких речі - лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом "пригадування" (anamnesis). При цьому душа людини має відволікатися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала в духовному світі - коли перебувала там до народження.
Здатність людини пізнавати світ визнавалась всіма матеріалістами й переважною більшістю ідеалістів. Проте слід зазначити, що дехто з ідеалістів, хоча й визнає пізнання світу, все ж тлумачить його невірно. На це вказує не лише приклад із вченням Платона. Видатний ідеаліст-діалектик Гегель завжди підкреслював і переоцінював пізнавальні сили розуму. Та все ж вважав, що пізнання - це самопізнання абсолютної ідеї, різними перевтіленнями якої є як розум, що пізнає, так і об'єкт, що пізнається. Безперечною заслугою Гегеля було застосування ним діалектики до аналізу процесу пізнання, його історичний підхід в осмисленні цього процесу. Та, будучи ідеалістом, Гегель все ж не визнавав матеріалістичного принципу відображення, без якого неможлива наукова постановка й вирішення гносеологічної проблеми

56. Шляхи і способи пізнавального освоєння світу. Сучасна філософська позиція щодо джерела знань, критика крайніх підходів

Познание – обусловленный общественно-исторической практикой процесс приобретения и развития знания, его постоянное углубление, расширение и совершенствование.

Виды познания:

Житейское познание. Житейское познание основывается на наблюдении и смекалке, оно лучше согласовывается с общепризнанным жизненным опытом, чем с абстрактными научными построениями, и носит эмпирический характер. Эта форма знания базируется на здравом смысле и обыденном сознании, она является важной ориентировочной основой повседневного поведения людей, их взаимоотношений между собой и с природой.

Житейское познание развивается и обогащается по мере прогресса научного и художественного познания; оно тесно связано с культурой.

Научное познание. Научные знания предполагают объяснение фактов, осмысление их во всей системе понятий данной науки.

Сущность научного знания заключается:

– в понимании действительности в ее прошлом, настоящем и будущем;

– в достоверном обобщении фактов;

– в том, что за случайным оно находит необходимое, закономерное, за единичным – общее и на этой основе осуществляет предвидение различных явлений.

Научное знание охватывает что-то относительно простое, что можно более или менее убедительно доказать, строго обобщить, ввести в рамки законов, причинного объяснения, словом, то, что укладывается в принятые в научном сообществе парадигмы.

Художественное познание. Художественное познание обладает определенной спецификой, суть которой – в целостном, а не расчлененном отображении мира и особенно человека в мире.

Чувственное познание. Чувственное познание имеет три формы:

– ощущения (элементарная форма, в нее входят зрительные, слуховые, осязательные, вкусовые, обонятельные, вибрационные и другие ощущения);

– восприятия (структурированный образ, состоящий из нескольких ощущений);

– представления (образ ранее созданного или воспринятого воображением явления). Рациональное познание. Существует три формы рационального познания:

– понятие;

– суждение;

– умозаключение.

Понятие – это элементарная форма мысли, которая является результатом обобщения, проведенного по совокупности признаков, присущих данному классу предметов.

Суждение – мысль, которая не только соотносится с некоторой ситуацией, но и является утверждением или отрицанием наличия этой ситуации в действительности.

Понятие и суждение отличаются тем, что суждение как высказывание, в отличие от понятия как высказывания, должно быть непременно истинным или ложным. Суждение – это связь понятий.

Умозаключение – это вывод нового знания, предполагающий четкую фиксацию правил. Умозаключение должно иметь доказательство, в процессе которого правомерность появления новой мысли обосновывается с помощью других мыслей.

Понятие, суждение и умозаключение образуют некую целостность