Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Вибір джерела фінансування




Читайте также:
  1. Будова Сонця та джерела його енергії
  2. Бюджетне фінансування, його сутність, форми і методи
  3. Венчурний капітал як джерело фінансування інноваційної діяльності підприємств
  4. Вибір виду транспорту: вид вантажу, відстань і маршрут перевезення.
  5. Вибір нафтогазоперспективних об’єктів до першочергового пошукового буріння за допомогою експертних систем
  6. Вибір площадки під промислове підприємство і розміщення виробничих будівель на її території
  7. Вибір потужності електродвигунів
  8. Вибір слова у мові професійного спілкування. Використання термінів у науковому та офіційно-діловому стилі
  9. ВИБІР СЛОВА У МОВІ ПРОФЕСІЙНОГО та ділового СПІЛКУВАННЯ

Ночью ветер волком выл
И по крыше палкой бил.
Утром глянули в окно,
Там волшебное кино:
Раскатала белый холст,
Набросала светлых звезд
И папахи на дома
Нахлобучила зима.

 

Сначала нарисуем фон, смешав синюю и белую краску. Альбомный лист положим горизонтально и возьмем для фона самую большую кисточку.


Такой же большой кистью нарисуем сугробы и отсветы от звезд. Отсветы должны быть не очень белыми и яркими. Для этого необходимо смешать белую с синей гуашью. Пусть они будут только немного светлее, чем небо.


Когда краска высохнет, тонкой кистью поставим точки звезд яркой белой краской и нарисуем темные силуэты домов и заборчиков около них.

Возьмем лист, обрежем его по размеру, если это необходимо, повернем вверх стороной с выпуклыми прожилками


Закрасим лист белой гуашью. Лучше красить почти сухой кистью, чтобы не было слишком много воды, потому что в противном случае, отпечатается весь лист полностью и не получится красивое снежное дерево.


Аккуратно положим лист на рисунок, накроем его другим листиком и немного придавим. Можно использовать для этого маленький валик.

Для разных деревьев можно взять разные листики. Потом дорисовать снег на крышах, деревья вдали, около домов. Хотя и эти деревья тоже можно отпечатать маленькими листочками. В конце немного побрызгать белой краской. Вот и получился симпатичный зимний пейзаж.

Питання до курсу ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

1. Етапи ефолюція фінансового менеджменту.

На першому етапі свого становлення (1890 - 1930 рр.) фінансовий менеджмент був спрямований на вирішення таких основних проблем:

1) визначення джерел і форм залучення капіталу;

2) вивчення шляхів збільшення фінансових ресурсів компаній;

3) формування організаційно-економічних основ емісійної діяльності підприємств;

4) розгляд фінансових аспектів і форм об’єднання окремих компаній;

5) формування системи рейтингової оцінки фінансових інструментів;

6) розроблення системи основних індикаторів стану і динаміки кон’юнктури фінансового ринку. Перший такий індекс, що відображає динаміку котирування основних фондових інструментів,

був запропонований Ч. Доу, що заклало основи технічного аналізу кон’юнктури фондового ринку.



Другий етап розвитку фінансового менеджменту (1931-1950 рр.) пов’язаний насамперед з подоланням негативних наслідків Великої депресії 1930 р. і післявоєнного економічного спаду. Найважливішими цілями управління фінансовою діяльністю підприємств цього періоду були виведення підприємств із кризового стану та запобігання їх банкрутству, з одного боку, і відновлення їх активності як суб’єктів фінансового ринку - з іншого. Відповідно наукові зусилля у сфері фінансового менеджменту спрямовувалися на вирішення таких основних проблем:

1) формування системи методів поглибленої діагностики та критеріїв інтегральної оцінки фінансового стану підприємств (із відповідним удосконаленням інформаційної бази);

визначення основних напрямів виведення підприємств із фінансової кризи, а також форм і методів регулювання процедур санації та банкрутства;

2) уніфікацію основних інструментів фінансового інвестування;

уніфікацію правил і норм поведінки господарюючих суб’єктів на різних організованих фінансових ринках, а також процедур ведення торгів;

3) формування методів і показників оцінки реальної ринкової вартості основних фінансових інструментів інвестування.



Третій етап розвитку фінансового менеджменту (1951-1980 рр.) характеризувався поглибленням досліджень у галузі загальноекономічної теорії та теорії менеджменту, індивідуалізацією методів управління всіма основними аспектами фінансової діяльності підприємств. На цьому етапі наукові розробки фінансового менеджменту були сконцентровані на вирішенні таких проблем:

1. виявлення умов ефективного формування портфеля фінансових інвестицій;

2. поглиблення методологічних підходів і методичного апарату оцінки реальної ринкової вартості (інвестиційної привабливості) різних видів фінансових інструментів інвестування;

3. формування умов рівного доступу до інформації для всіх учасників фінансового ринку, забезпечення його прозорості;

4. розроблення методології оцінки вартості капіталу, що залучається з різних джерел, і управління його структурою;

5. формування основ дивідендної політики компанії;

6. підвищення ефективності управління оборотними активами підприємства та оптимізація окремих їхніх видів;

7. формування методологічних основ фінансового планування та бюджетування;

8. дослідження фінансових аспектів злиття, поглинання, поділу та інших форм реорганізації підприємств.

Четвертий, сучасний етап розвитку фінансового менеджменту (з 1981 р. і до цього часу) характеризується посиленням процесів глобалізації економіки, зростанням нестабільності кон’юнктури окремих видів фінансових ринків, прискоренням темпів науково-технологічного прогресу. За цих умов розвиток фінансового менеджменту спрямований на вирішення таких основних проблем:

1) інтеграція теоретичних висновків різних наукових шкіл (американської, європейської, японської та ін.) з основних концептуальних підходів до управління фінансами підприємства;



2) обґрунтування принципів і моделей фінансового забезпечення стійкого зростання підприємства;

3) удосконалення системи методів фундаментального аналізу кон’юнктури фінансового ринку з урахуванням специфіки функціонування окремих його видів і сегментів;

4) активне розроблення нових фінансових інструментів і фінансових технологій у сфері управління фінансами підприємств;

5) подальший розвиток інформаційних технологій у сфері фінансового ринку та фінансів підприємств;

6) поглиблення методів оцінки інвестиційної привабливості окремих фінансових активів, насамперед похідних цінних паперів.

Сучасна парадигма фінансового менеджменту базується на теоретичних висновках багатьох наукових дисциплін і відображає найтісніший зв’язок механізмів управління фінансовою діяльністю підприємства з механізмами функціонування та інструментами фінансового ринку.

 

 

2. Концептуальні моделі, основні теорії фінансового менеджменту.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

 

(Conceptua! Framework of Financial Management ) - сукупність теоретичних побудов, що визначають логіку, структуру та принципи функціонування системи управління фінансовою діяльністю господарюючого суб'єкта в контексті навколишнього політико-економічного середовища. У найбільш об-щем вигляді концептуальні основи (С7у, ") можна представити у вигляді моделі, що складається з восьми взаємопов'язаних елементів:

СР} т = {Р /, ВІД, нд, РР, б1 / , РМ, ЛЯ), (К10)

де Р! - Інтереси учасників; ОТ - ієрархія цілей системи управління фінансами; 5С-система категорій; НД-система базових концепцій; РР - фінансові процеси; .57 - науково-практичний інструментарій (методи, прийоми, моделі); РМ - фінансові механізми; 53 - забезпечують підсистеми.

Інтереси учасників. Система управління фінансами фірми повинна бути побудована таким чином, щоб в максимально можливій мірі сприяти забезпеченню інтересів всіх осіб, що мають відношення до даної фірми. Можна відокремити наступні п'ять груп учасників: (1) постачальники капіталу (власники і Лендер), (2) учасники поточної діяльності, (3) державні та суспільні органи, (4) працівники компанії та (5) інші зацікавлені особи. Ідентифікація інтересів окремих груп дозволяє забезпечити конфуентность їх цільових установок і домогтися певної стійкості та ефективності функціонування фірми як самостійного суб'єкта бізнес-відносин.

Ієрархія цілей. Має двояке звучання: (а) у контексті досягнення конгруентності цільових установок зацікавлених осіб та (б) в контексті впорядкування та узгодження цільових установок фірми з тимчасової (стратегічний, тактичний і оперативний аспекти) та структурної (центри відповідальності) сос1 тавлялісь.

Система категорій фінансового менеджменту. Це найбільш загальні, ключові поняття даної науки, за допомогою яких робляться теоретичні побудови і розробляються практичні рекомендації з управління фінансами фірми. У їх числі: фактор, модель, ставка, відсоток, дисконт, фінансовий інструмент, грошовий потік, ризик, прибутковість, леверидж та ін

Система базових (фундаментальних) концепцій. Це сукупність способів розуміння і трактування істотних сторін процесу управління фінансами фірми, що визначають логіку організації фінансового менеджменту та використання його прикладних методів і прийомів на практиці (див. статтю Базові (фундаментальні) концепції).

Фінансові процеси. Управління фінансами реалізується у вигляді нескінченної низки прийняття рішень щодо конструювання різних комбінацій двох типових процесів: (а) мобілізації, тобто залучення коштів, їх припливу та (б) інвестування, тобто вкладення коштів, їх відтоку.

Науково-практичний інструментарій (апарат) фінансового менеджменту. Це сукупність загальнонаукових і конкретно наукових методів управління фінансовою діяльністю господарюючих суб'єктів. У практичній площині науковий інструментарій являє собою сукупність фінансових інструментів, прийомів, методів і моделей, що дозволяють здійснювати ефективне управління фінансами фірми (див. додаток 2).

Фінансові механізми. Існують різні інтерпретації поняття «фінансовий механізм». У даному словнику цей термін буде означати деяку конструкцію, призначену для більш ефективної реалізації фінансових процесів (мобілізації та інвестування). У ринковій економіці ос-новних видами фінансових механізмів є фінансові ринки, інститути та інструменти. Їх загальна характеристика буде наведена нижче.

Забезпечити підсистеми фінансового менеджменту. Цей елемент концептуальних основ фінансового менеджменту визначає можливості її практичної реалізації. Фінансовий менеджмент як підсистема системи управління фірмою може успішно функціонувати лише при наявності певних видів забезпечення (або забезпечують підсистем): законодавчого, нормативного, організаційного, кадрового, фінансового, методичного, інформаційного, технічного, програмного та ін Окремі види забезпечення, наприклад законодавче, задаються централізовано, однак наповнюваність більшості забезпечують підсистем визначається керівництвом фірми.

В основі фінансового менеджменту лежить неокласична економічна теорія та її сучасні модифікації (інституціоналізм, неоінституціоналізм, лібералізм тощо), а також теорія управління. Хоча слід відмітити, що окремі питання в сфері теорії управління фінансами розроблялись в рамках класичної теорії – концепції ідеальних ринків капіталу. В неокласичній економічній теорії особлива увага приділяється отриманню фірмою додаткової вигоди від функціонування інституціональної структури суспільства, яка покликана сприяти роботі ринку, оптимальному використанню ресурсів суспільства. У фінансовому менеджменті – це податкове планування, розробка облікової та фінансової політики, вибір тих чи інших видів контрактів, система розрахунків тощо.

В сучасних умовах в Україні досить активно йде процес формування й удосконалення законодавчих та виконавчих інститутів державної влади, законодавчої та нормативної бази, правового та фінансово-економічного поля. Проте, створення ефективної інституційної системи можливе за умов обгрунтованого відбору ефективних норм, в основі яких лежать наступні критерії:

правова і нормативна система повинна сприяти зниженню трансакційних витрат, забезпеченню виконання контрактів;

повинні бути чітко визначені та надійно захищені права власника;

в умовах високих трансакційних витрат законодавство повинно чітко регламентувати взаємодію контрагентів.

Інша концепція інституціоналізму вивчає організаційну структуру і економічні відносини всередині самого підприємства, фірми, які розглядаються як мережа контрактів. Мета – вибір оптимальної контрактної форми, яка зменшує трансакційні витрати. Безумовно, і в жодній країні світу немає цілком оптимальної системи правового і нормативного забезпечення господарської діяльності, але необхідно прагнути підвищувати ефективність роботи даних інститутів при мінімізації витрат. В основі трансакційного підходу лежать праці Р. Коуза (лауреата Нобелівської премії) та концепція Ф. Найта.

Поява таких понять, як “невизначеність”, “ризик”, які неможливо виміряти трансакційними методами, вимагало створення адекватного математичного апарату. До того ж всі фінансові рішення пов’язані з прогнозуванням майбутніх надходжень або виплат. Вперше методика аналізу дисконтованих грошових потоків була розроблена Дж. Ульямсом в роботі “Теорія вартості інвестицій”, а М. Гордон вперше застосував цей метод в управлінні фінансами корпорацій для моделювання ціни власного капіталу. Значна роль в розвитку концепції вартості грошей в часі належить роботі Дж. Хікса “Вартість і капітал”. Ця концепція базується на поняттях ціни капіталу, ризику та інфляції.

Найбільш активного розвитку фінансовий менеджмент як наука зазнав з появою “теорії портфелю” і “теорії структури капіталу”. Перші кроки розвитку цих концепцій засновані на неокласичній уяві про підприємство (фірму) як організацію, що має на меті одержання максимального прибутку. Вважалось, що всі цілі, які сформовані іншими теоріями (зменшення трансакційних витрат, конкурентна позиція підприємства на ринку та інші) можна звести до однієї – отримання прибутку. Але поступово на перший план висувається ідея “задоволення проти максимізації” і з’являється поняття “задоволення інтересів власника”, яке покладено в основу сучасної науки фінансового менеджменту. Таким чином були сформовані теоретичні основи фінансового менеджменту, серед яких:

теорія портфелю;

теорія структури капіталу;

теорія дивідендів.

В основі теорії портфелю лежить головне правило роботи з фінансовими інструментами – не можна вкладати всі кошти в активи одного виду. У цьому реалізується концепція доходу й ризику, що є основою теорії інвестиційного портфелю. Фундатором даної теорії є лауреат Нобелівської премії Г. Марковіц.

Під інвестиційним портфелем розуміють цілеспрямовано сформовану сукупність цінних паперів (фондових інструментів), що належить фізичній або юридичній особі, і яка виступає як цілісний об’єкт управління. Структура портфелю виражає певне поєднання інтересів емітентів та інвесторів, а також консолідує ризики за видами цінних паперів.

Сутність теорії портфелю можна звести до надання інвестиційному процесу таких характеристик, яких неможливо досягти з точки зору наявності одного виду цінних паперів, тобто максимізація добробуту акціонерів за допомогою покращання умов інвестування.

Теорія структури капіталу базується на прагненні досягти задоволення інтересів власників і зміст її можна виразити як максимізацію ціни акції, або ціни компанії. Нобелівські лауреати Ф. Модільяні та М. Міллер прийшли до висновку, що вартість будь-якої фірми визначається винятково її майбутніми доходами. А структура капіталу з позиції його джерел формування важлива для прийняття фінансових рішень, а саме: де взяти, як розподілити і куди розмістити фінансові ресурси.

Теорія структури капіталу як напрямок наукового розвитку фінансового менеджменту досить нова й потребує постійного удосконалення.

Крім того, існують інші теорії фінансового менеджменту, найбільшого поширення серед яких набули теорія агентських відносин і теорія асиметричної інформації. Ці теорії спрямовані на вирішення проблеми відокремлення власника від функцій управління та контролю. Наймані менеджери (агенти), які здійснюють управління фінансами в корпорації, не завжди діють в інтересах власників та максимізації їх добробуту. В результаті цього виникають “агентські конфлікти” (теорія агентських відносин). Іншим джерелом конфліктів на підприємстві є диференціація інтересів власників і кредиторів (теорія асиметричної інформації). Зрозуміло, що основні положення даних теорій стосуються визначення форм і способів пом’якшення подібних конфліктів в інтересах власників.

Панує традиційна думка, що фінансовий менеджмент як наука вийшов з практичної мікроекономіки. Проте, в сучасних умовах слід відмітити його зближення з теоріями в галузі управління, виробничого менеджменту, маркетингу, сучасними напрямками обліку – управлінським обліком, контролінгом.

Сучасні теорії фінансового менеджменту досить широко висвітлюють зарубіжні вчені, такі, як Ю. Брігхем, Л. Гапенські, Дж. ван Хорн, У. Шарп, Р. Холт, Б. Коласс, інші. Уваги заслуговують праці Ф. Мінькова, А. Бірмана, Д. Аллахвердяна, Б. Сабанті, Є. Стоянової, В. Ковальова, Г. Поляка, В. Анташова, Г. Уварова, Л. Павлової, І. Бланка, М. Коробова, О. Бандурки тощо. Але фундаментальні вітчизняні дослідження в даній сфері досить рідке явище. Тому серед, дійсно, фундаторів вітчизняної школи фінансового менеджменту слід відзначити праці В. Суторміної, В. Федосова і А. Поддєрьогіна.

 

 

3. Підходи до визначення сутності цілі фінансового менеджменту.

 

Категорія «фінансовий менеджмент» включає два поняття: менеджмент і фінанси. Менеджмент – система економічного управління підприємством, яка включає сукупність принципів, методів, форм та прийомів управління.

Фінанси – економічні відносини щодо формування, розподілу та використання фінансових ресурсів господарюючих суб’єктів. Отже, фінансовий менеджмент узагальнено можна визначити як процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарюючих суб’єктів.

В сучасній фінансово-економічній літературі фінансовий менеджмент прийнято розглядати з 3 позицій: як науку; як форму підприємницької діяльності та як систему управління підприємством.

Передумовами виникнення фінансового менеджменту як науки стали:

<!--[if !supportLists]-->§ <!--[endif]-->високий розвиток економічної науки в цілому;

<!--[if !supportLists]-->§ <!--[endif]-->високий розвиток рівня організації виробництва у вигляді індустріального суспільства, в основу якого було покладено велике промислове виробництво і колективна форма власності;

формування ефективної системи правових інститутів і ринкової інфраструктури;

розвиток системи національних і міжнародних фондових і фінансових посередників.

Як наука фінансовий менеджмент має предмет та метод свого вивчення. Предмет – це те, що вивчається в рамках науки – фінансові відносини, фінансові ресурси та їх потоки.

Метод фінансового менеджменту представлений такими складовими: категоріями; базовими концепціями та науковим апаратом фінансового менеджменту.

Категорії фінансового менеджменту (ключові поняття): відсоткова ставка, дисконт, фактор, модель, ризик, фінансовий інструмент, грошовий потік, ліверидж та ін.

Базові концепції фінансового менеджменту визначають логіку організації фінансового менеджменту та використання його прикладних прийомів та методів на практиці. Всі вищезазначені концепції знайшли своє відображення у теоріях таких провідних фахівців з фінансового менеджменту, як Р. Коуз, Дж. Ульямс, М.Гордон, Ф.Модільяні, М.Міллер, Г.Марковіц, Дж. Хікс та ін.

До основних концепцій фінансового менеджменту належать: концепція грошового потоку, концепція вартості грошей у часі, концепція компромісу між ризиком і доходом, концепція вартості капіталу, концепція ефективності ринку, концепція асиметричності інформації, концепція альтернативних витрат, концепція агентських угод, концепція часової необмеженості функціонування підприємств.

Сучасні теорії фінансового менеджменту досить широко висвітлюють як зарубіжні вчені (Е. Брігхем, Л. Гапенські, Дж. Ван Хорн, У. Шарп, Р. Холт, А. Бірман, Б. Сабанті, Є. Стоянова, Л. Павлова, В. Ковальов, Г. Поляк, інші), так і вітчизняні фахівці І. Бланк, В. Суторміна, В. Федосов, А. Поддєрьогін.

Науковий апарат фінансового менеджменту являє собою конкретні методи та прийоми дослідження даної науки. Найчастіше методи дослідження поділяють на дві групи: неформалізовані та формалізовані.

Неформалізовані методи базуються на описі аналітичних процедур на логічному рівні, а не з допомогою суворих аналітичних залежностей. До складу цих методів належать: методи експертних оцінок, психологічні, порівняння, побудови систем показників, побудови систем аналітичних таблиць.

Застосування цих методів характеризується певним суб’єктивізмом, оскільки велике значення має інтуїція, досвід та знання аналітика.

Формалізовані методи базуються на суворих аналітичних залежностях. До складу цих методів належать:

Елементарні методи факторного аналізу: ланцюгових підстановок, арифметичних різниць, диференційний, інтегральний. В рамках фінансового менеджменту ці методи використовуються для оцінки і прогнозування фінансового стану підприємства, а також виділення основних факторів його покращення.

Традиційні методи економічної статистики: середніх і відносних величин, групування, графічний, індексний, елементарні методи обробки рядів динаміки. Ці методи широко використовуються у фінансовому менеджменті: урахування індексів цін в аналізі та плануванні діяльності підприємства, побудова рядів динаміки для оцінки дохідності фінансових активів, групування фінансових активів за ступенем ризику та ін.

Математико-статистичні методи вивчення зв’язків: кореляційний аналіз, регресійний аналіз, сучасний факторний аналіз, кластерний аналіз. Найчастіше ці методи використовуються при розрахунку індексів фондового ринку, прогнозуванні можливого банкрутства та ін.

Фінансовий менеджмент як форма підприємницької діяльності являє собою вид самостійної діяльності, яку виконують як професійні фінансові менеджери, так і фінансові інститути (страхові компанії, трастові компанії, інвестиційні фонди і компанії та ін.). Сферою застосування фінансового менеджменту як форми підприємництва є фінансовий ринок. Функціонування фінансового ринку складає основу для підприємництва у сфері управління рухом фінансових ресурсів і фінансових відносин.

Фінансовий ринок – ринок, на якому об’єктом купівлі-продажу виступають різні фінансові інструменти та фінансові послуги. Він складається із системи ринків: кредитного ринку, ринку цінних паперів, валютного ринку, страхового ринку та ринку золота.

Фінансовий менеджмент як система управління складається з двох підсистем: об’єкта та суб’єкта управління. Об’єктом фінансового управління виступають активи, капітал та фінансові потоки підприємства, що пов’язані з формуванням, розподілом та використанням фінансових ресурсів. Суб’єктом управління є група осіб (фінансова дирекція як апарат управління, фінансовий менеджер як керівник), яка виробляє та реалізує цілі фінансового менеджменту.

Будучи складовою частиною системи механізму управління підприємств фінансовий менеджмент займає в ній центральне місце. Він дозволяє координувати результати та підвищувати ефективність виробничого менеджменту, маркетингового менеджменту, менеджменту персоналу та інших складових загального менеджменту.

Будь-який управлінський вплив здійснюється з певною метою. Якщо говорити про мету фінансового менеджменту, то в різних джерелах можна зустріти різні підходи до її визначення. Серед найбільш поширених можна виділити такі: зростання обсягів виробництва та реалізації, отримання максимального прибутку, мінімізація витрат, лідерство в боротьбі з конкурентами, уникнення банкрутства та крупних фінансових втрат, забезпечення рентабельної діяльності та ін.

Багато фахівців з управління фінансами головною метою фінансового менеджменту визначають максимізацію прибутку підприємств. Але оскільки максимізація прибутку за економічними законами функціонування фінансового ринку завжди супроводжується збільшенням рівня фінансових ризиків, то це не завжди влаштовує власників (акціонерів) та фінансових менеджерів. Саме тому в західній та вітчизняній фінансово-економічній літературі найбільш продуктивним визначенням головної мети фінансового менеджменту є максимізація добробуту його власників, яка реалізується через максимізацію ринкової вартості підприємства та його акцій.

На користь цього критерію прийняття рішень фінансового характеру свідчать такі фактори:

він базується на прогнозуванні доходів власників підприємства;

є обгрунтованим і точним;

є прийнятним для всіх аспектів процесу прийняття управлінських рішень, включаючи пошук джерел коштів, інвестування, розподіл доходів (дивідендів).

В процесі реалізації цієї головної мети фінансовий менеджмент спрямований на вирішення таких завдань:

забезпечення формування достатнього обсягу фінансових ресурсів підприємства відповідно до завдань розвитку підприємства;

забезпечення найбільш ефективного використання сформованих фінансових ресурсів в розрізі основних напрямків діяльності підприємства;

оптимізація грошового обороту і підтримка постійної платоспроможності підприємства;

забезпечення максимізації прибутку підприємства при передбачуваному рівні фінансового ризику;

забезпечення мінімізації фінансових ризиків;

забезпечення високої фінансової стійкості підприємства на всіх етапах його розвитку.

Принципами фінансового менеджменту як системи управління є:

інтегрованість із загальною системою управління підприємством;

комплексний характер формування управлінських рішень;

високий динамізм управління;

багатоваріантність підходів до розробки окремих управлінських рішень;

орієнтованість на стратегічні цілі розвитку підприємства

 

 

4. Особливості організації управління фінансами інтегрованих компаній (стаття)

 

 

5. Управлінська структура фінансового менеджменту (стаття)

 

6. Основні теорії щодо формування структури капіталу компанії.

Економічний механізм зв’язку зазначених концепцій дозволяє використовувати в процесі управління підприємством взаємозв’язану систему критеріїв і методів. Використання зазначеної системи дозволяє оптимізувати структуру капіталу з одночасною мінімізацією середньозваженої його вартості і максимізації ринкової вартості підприємства.

В теорії структури капіталу виокремлюють такі теоретичні концепції:

- традиційна концепція;

- концепція індиферентності;

- компромісна концепція;

- концепція протиріччя інтересів.

В їх основу покладено різні підходи до можливості оптимізації структури капіталу підприємства та виокремлення пріоритетних факторів, що визначають механізм оптимізації. Традиційна концепція структури капіталу грунтується на положенні про можливість оптимізації структури капіталу шляхом урахування різної вартості окремих його складових. Теоретичною базою цієї концепції є твердження, що вартість власного капіталу підприємства завжди вище, ніж вартість позичкового капіталу.

Більш низька вартість позичкового капіталу відносно власного автори цієї теорії пояснюють різним рівнем ризику, властивого цим капіталам. Рівень доходності позичкового капіталу в усіх його формах носить детермінований характер у зв’язку з тим, що ставка процента по ньому є фіксованою та визначеною заздалегідь. Рівень доходності власного капіталу невизначений і залежить від фінансових результатів діяльності підприємства. Використання позичкового капіталу носить, як правило, фінансово забезпеченний характер (в якості забезпечення виступають гарантії або застава майна). У випадку банкрутства підприємства законодавством більшості країн передбачено першочергове право задоволення претензій кридиторів.

Виходячи із більш низького рівня вартості позичкового капіталу в співставленні з власним, дана концепція механізму оптимізації структури капіталу передбачає: за оахунок підвищення питомої ваги позичкового капіталу знижується показник середньозваженої вартості капіталу підприємства і відповідно - підвищується ринкова вартість підприємства (рис.3) .

Рис.3 Формування структури і середньозваженної вартості капіталу відповідно з традиційною концепцією.

Практичне використання цієї концепції передбачає максимізацію застосування позичкового капіталу в господарській діяльності підприємства (це може призвести до втрати фінансової стійкості та банкрутства). Тому така однофакторна модель формування структури капіталу зазнала критики. В основу концепції індиферентності покладено положення про неможливість оптимізації ні за критерієм мінімізації середньозваженої його вартості, ні за критерієм максимізації ринкової вартості підприємства, оскільки вона не впливає на ці показники. Ця концепція була вперше висунута американськими вченими, які розглядали механізм формування структури капіталу та ринкової вартості підприємства у зв’язку з функціонуванням ринку капіталу. В процесі розробки даної концепції функціонування ринку капіталу має певні обмеження:

- Ринок є досконалим;

- На ринку діє єдина для всіх безризикова ставка відсотка;

- Усі підприємства можливо класифікувати за рівнем ризику діяльності на підставі показників розміру очікуванного доходу та ступеня вірогідності його отримання;

- Вартість залученого капіталу не пов’язана з діючою системою оподаткування прибутку;

- До розрахунку вартості окремих елементів капіталу не включено витрати, пов’язані з його купівлею-продажем.

Автори теорії шляхом математичних розрахунків довели, що ринкова вартість підприємства залежить від сумарної вартості його активів. З урахуванням положень і базових умов дана концепція передбачає, що ринкова вартість підприємства, а відповідно й середньозважена вартість його капіталу не залежить від структури капіталу (рис.4).

Рис.4. Формування середньозваженої вартості капіталу відповідно до концепції її незалежності від структури капіталу (концепція Ф.Моділ’яні та М.Міллера).

У подальших своїх дослідженнях, усунувши низку обмежень, автори даної концепції змушені були визнати, що механізм формування ринкової вартості підприємства знаходиться в певному зв’язку зі структурою його капіталу.

В основу компромісної концепції структури капіталу покладено положення про те, що вона формується під впливом певних умов, які визначають відпо відність рівня доходності ризику капіталу, що використовується підприємством. У процесі оптимізації структури ці показники необхідно враховувати шляхом знаходження компромісу щодо їх впливу. Ця концепція включає в механізм формування структури капіталу ряд реальних умов функціонування економіки і ринку, які не були враховані в попередніх концепціях. Зміст цих умов зводиться до наступного:

- -реально функціонуюча економіка не може не враховувати фактор оподаткування прибутку, що істотним чином впливає на формування вартості окремих елементів капіталу, а відповідно і на його структуру. Так, в практиці більшості країн витрати на обслуговування боргу (позичкового капіталу) підлягають повному або частковому вирахуванню з бази оподаткування прибутку. В зв’язку з цим вартість позичкового капіталу завжди є більш низькою за інших рівних умов, ніж вартість власного капіталу. Відповідно ріст використання позичкового капіталу до певних меж (які не генерують ризик зростання загрози бункрутства підприємства) спричиняє зниження рівня середньозваженої вартості капіталу;

- в процесі оцінки вартості окремих елементів капіталу необхідно враховувати ризик банкрутства., пов’язаний з недосконалою структурою капіталу. З підвищенням питомої ваги позичкового капіталу в усіх його формах вірогідність банкрутства підприємства посилюється. Вибір кредиторів у цьому випадку передбачає: або зниження обсягів кредитів, наданих підприємству на тих же умовах (зниження долі позичкового капіталу зумовить у цьому випадку зростання середньозваженої вартості капіталу і зниження ринкової вартості підприємства), або вимагає від підприємства більш високого рівня доходу на капітал, що надається в кредит. Це призведе до зростання середньозваженої його вартості і зниження ринкової вартості підприємства).

За цих умов існують певні обмеження щодо залучення капіталу з підвищенням його вартості, оскільки поглинається ефект податкової переваги його використання.. В цьому випадку вартість позичкового капіталу та його середньозважена зрівняється з вартістю власного капіталу, отриманого з внутрішніх та зовнішніх джерел. Вартість окремих елементів капіталу, що надходять із зовнішніх джерел, включає як витрати по обслуговуванню, так і витрати по залученню, які обов’язково повинні враховуватись в процесі оцінки окремих елементів капіталу, середньозваженої вартості та при формуванні структури капіталу.

З урахування зазначеного, зміст компромісної концепції капіталу зводиться до того, що за умов реально функціонуючого ринку капіталу цей показник складається під впливом багатьох факторів, які мають протилежну спрямованість впливу на ринкову вартість підприємсства. Зазначені фактори за своїм сумарним впливом формують певне співвідношення рівня доходності та ризику використання капіталу підприємства за умов різної структури. Рівень доходності капіталу визначає показник середньозваженої його вартості, а рівень ризику формує показник питомої ваги залученого капіталу в загальній сумі і генерує загрозу банкрутства підприємства (рис 5)

Рис.5. Формування оптимальної структури капіталу та його середньозваженої вартості відповідно до компромісної концепції.

Точка компромісу, запропонована на рис.5, визначає оптимальну структуру капіталу підприємства за умов мінімального значення показника середньозваженої вартості капіталу. Разом з тим, рівень доходності та ризику в процесі формування структури капіталу кожне підприємство обирає самостійно.

Основу концепції протиріччя інтересів складає положення про різні інтереси та рівні інформованості власників, інвесторів, кредиторів та менеджерів в процесі управління капіталом. Автори даної концепції, не змінюючи принципової сутності компромісної концепції, суттєво розширили її практичне використання.

В основу концепції протиріччя інтересів формування капіталу підприємства покладено: теорю асиметричної інформації, сигнальна теорію, теорію моніторінгових витрат та інш.

Теорія асиметричної інформації базується на припущені недосконалості ринку капіталу. Реальний ринок надає неадекватну інформацію учасникам відносно перспектив розвитку підприємства. Асиметричність проявляється в тому, що менеджери підприємства володіють найбільш достовірною інформацією ніж інвестори та кредитори.

В основу сигнальної теорії покладено теорію асиметричної інформації. Вона базується на припущенні про те, що ринок капіталу посилає інвесторам та кредиторам видповідні сигнали відносно перспектив розвитку підприємства на підставі поведінки менеджерів.

Теорія моніторингових витрат (“теорія витрат на здійснення контроля”) базується на різних інтересах та рівні інформованості власників та кредиторів підприємства. Кредитори вимагають здійснення власного контролю за ефективність використання наданого капіталу, з метою забезпечення його повернення. Витрати при цьому включаються в процентну ставку, яку сплачує підприємство. Враховуючи витрати, з підвищенням питомої ваги залученого капіталу, спостерігається зростання середньозваженої вартості капіталу, і відповідно - зниження ринкової вартості підприємства.

З урахуванням зазначених теорій основними критеріями оптимізації структури капіталу виступають:

- оптимальний рівень доходності та ризику;

- мінімізація середньозваженої вартості капіталу підприємства;

- максимізація ринкової вартості підприємства.

Пріоритетність критеріїв оптимізації структури капіталу підприємство визначає самостійно, що передбачає врахування цільової структури капіталу.

 

7. Структура фінансування компаній. Переваги і недоліки власного і запозиченого капіталу.

Розвитк ринкових відносин сприяв значному збільшенню способів фінансування бізнесу. З одного боку, це добре, адже розвиваються ринок і конкуренція, покращується якість товару, збільшується зайнятість населення тощо. А з іншого — це змушує підприємства шукати нові способи управління та аналізу джерел фінансування, їм доводиться брати до уваги особливості кожного ресурсу, його вартість, часові рамки та інш.
Проблема фінансування виникає тоді, коли витрати підприємства починають перевищувати його доходи. Оскільки скорочення витрат скоріше за все негативно позначиться на виробництві, треба вчитися управляти доходами або надходженням грошей. Впливати на збільшення грошової маси в певні моменти теж неможливо, адже існує низка причин, через які її отримання відбувається у визначені терміни. Такі умови роблять залучення коштів зі сторони єдиним способом збалансування грошової маси на підприємстві саме тоді, коли у цьому є потреба.
У свою чергу, збільшення видів джерел фінансування зумовлює таке їх поєднання, при якому не відчуватиметься нестача коштів і водночас вартість такого співвідношення буде низькою.
Джерела фінансування прийнято розділяти на три види:
— власні (власний капітал) — це кошти, отримані за рахунок власної операційної діяльності, тобто прибуток;
— запозичені (позиковий капітал) — це кредити, лізинг, безповоротна фінансова допомога тощо;
— залучені (залучений капітал) — це залучені кошти інвесторів, які можна не повертати.
Безумовно, такий розподіл викликав появу численних думок щодо ефективності використання цих джерел. Одні вважають, що за наявності своїх коштів, чужі краще не використовувати, а якщо своїх не вистачає, то проект взагалі не варто розпочинати. «Береш чужі гроші, а повертаєш свої», — улюблена приказка таких спеціалістів. Інші додержуються думки, що використання тільки своїх коштів призводить до обмеженості в розвитку та зниження ліквідності підприємства, адже навіть у найприбутковіших компаній не вистачає коштів на все. Хай там як, а всі теорії мають право на існування, і керівництво саме обиратиме способи фінансування з огляду на стан підприємства та власні амбіції.
У таблиці 1порівнюються джерела фінансування та зазначаються їх переваги і недоліки.

.

Таблиця 1. Переваги та недоліки джерел фінансування підприємства
№ з/п Особливості Власний капітал Позиковий капітал Залучений капітал
Потреба повернути кошти   Ѵ  
Сплата відсотків за користування   Ѵ  
Ризик втратити заставу   Ѵ  
Припинення зобов’язання перед кредитором після повернення коштів   Ѵ  
Участь кредитора в капіталі підприємства     Ѵ
Вилучення частки активів з обігу підприємства Ѵ    
Сплата частини прибутку кредитору     Ѵ
Можливість розвиватися без обмеження основної діяльності коштами   Ѵ Ѵ
Покращення фінансової стійкості Ѵ   Ѵ
Низька вартість капіталу Ѵ   Ѵ
Обмеженість залучення коштів Ѵ Ѵ  
Ризик втрати бізнесу чи банкрутство Ѵ Ѵ Ѵ
Можливість виникнення «аритмії» виробничого процесу Ѵ    
Можливість самостійно приймати рішення при розподілі коштів Ѵ Ѵ  
Контроль зі сторони за використанням коштів     Ѵ
Зниження ліквідності підприємства Ѵ    
Збільшення учасників капіталу     Ѵ

 

Вибір джерела фінансування

Зрозуміло, що це справа не з легких. Особливо, коли вартість позикових ресурсів коливається між 16 % та 25 % річних, що спостерігається зараз на ринку банківських послуг. За таких умов можна надовго опинитися в борговій ямі. З іншого боку, як можна розвивати новий бізнес-проект, коли оборотних коштів ледь вистачає на обслуговування поточної діяльності та виплату дивідендів власникам? І частку бізнесу теж втрачати не хочеться. Тому, розробляючи стратегію фінансування, потрібно:
— визначити потребу в капіталі, як короткостроковому, так і довгостроковому;
— виявити можливі зміни у складі активів підприємства та його капіталі в найближчі кілька років;
— точно знати, як забезпечити фінансову стійкість підприємства та його платоспроможність;
— визначити шляхи ефективного використання джерел фінансування;
— зменшити витрати на обслуговування господарської діяльності;
— оцінити поточний фінансовий стан підприємства;
— з’ясувати напрямки використання капіталу та наслідки його залучення;
— виявити доступні джерела.
У практиці діяльності вітчизняних підприємств сформувалися три види стратегії фінансування:
консервативна, що заснована на максимізації оборотного капіталу та мінімізації короткострокових зобов’язань. Тут є як плюси, так і мінуси. З одного боку, в такий спосіб забезпечується високий рівень ліквідності, а з іншого — втрачаються доходи, адже обслуговування довгострокових зобов’язань набагато дорожче, ніж короткострокових. Найбільшу ефективність така стратегія показуватиме у часи інфляції та доступу до дешевих довгострокових кредитів;
агресивна, під час якої існує високий ризик втрати ліквідності, хоча вона і не пов’язана з великими витратами. Справа тут у покритті поточних активів поточними зобов’язаннями, що виправдано у період максимальної потреби в грошових коштах;
гнучка стратегія є найризикованішою, вона потребує максимального доходу і для «цього готова піти на все». Ефективність використання того чи іншого джерела визначається тільки на поточний момент з урахуванням проблем та можливостей.
Сліпо дотримуватися тієї або тієї стратегії, звісно, не можна, адже їх характеристики є умовними, оскільки кожній з них властиві певні ризики. Вони дають лише загальне уявлення про потрібні дії, допомагають зрозуміти суть того чи іншого процесу. Хтось схиляється до тієї стратегії, а хтось — до іншої. Проте не варто забувати, що критерії ефективності у кожного з них свої. Для когось вона вимірюється найбільшим прибутком в найкоротші терміни, для когось — найменшим ризиком.
Головна мета вибору джерела фінансування полягає в тому, щоб віднайти такі з них, за яких витрати на повернення будуть мінімальними, а ефективність — максимальною. Після цієї тези прихильники теорії «тільки свої» одразу заявляють, що тут і розраховувати нічого, адже використання «чужих» коштів однозначно буде дорожчим через сплату відсотків або частини прибутку. Проте наші подальші розрахунки покажуть, що це не завжди так. Можна підібрати фінансування, яке не призведе до «кредитного тягара» чи втрати бізнесу, і водночас підприємство не митиме обмеження в коштах.
Невміле управління джерелами фінансування часто призводить до погіршення стану підприємства. Причина криється у відсутності правильних економічних розрахунків, які показали б доцільність використання того чи іншого капіталу.
Основну частину поточних витрат підприємство має фінансувати власними коштами. А якщо їх не вистачає, то компанії треба вдатися до зовнішнього фінансування. Короткострокове фінансування підтримує поточну платоспроможність підприємства. Вважається, що проблемою при цьому є ймовірність перетнути межу залучення та надто велика залежність від кредитора чи інвестора.
Успішним залучення коштів може стати, якщо керівництво зважатиме на такі фактори:
— масштаб підприємства. Велике підприємство має більше шансів отримати залучений капітал, хоча менше його потребує. Проте мале підприємство просто таки задихається без цих коштів, але має незначні шанси його одержати. І кредитори, і інвестори вважають такі підприємства надто ризикованими, оскільки їх потенціал важко оцінити;
— етап життєвого циклу підприємства. Що тривалішим є термін діяльності підприємства, то більше у нього шансів отримати капітал зі сторони. Окремим випадком можна вважати фінансування нових проектів чи створення нового виробництва та ін.;
— тривалість обігу капіталу. Найпривабливішими для кредиторів і інвесторів є підприємства зі швидким обігом капіталу, бо за такої умови термін повернення коштів значно скорочується і раніше настає час самофінансування;
— сезонність діяльності. Простіше отримати залучений капітал підприємству, яке не провадить чітко виражену сезонну діяльність. Приміром, сільськогосподарським підприємствам сьогодні важко отримати кредити в будь-якій фінансовій установі країни, навіть попри підтримку держави.
В ідеалі стратегічний план розвитку підприємства має передбачати розрахунок усього портфелю фінансування, в якому показуються різні способи залучення та використання коштів. Це убезпечить підприємство від ймовірності залишитися без грошей у важливий момент, знизить залежність від кредиту та дасть можливість «переключатися» між джерелами фінансуванн, коли це потрібно.
Обов’язковою умовою ефективного управління джерелами фінансування підприємства є комплексне виконання стратегії фінансування. Проте існують умови, що не залежать від конкретного підприємства. Приміром, тільки розвиток фінансового ринку країни допоможе отримати банківський кредит, а доступність фінансової інформації та сприятливий інвестиційний клімат — залучити інвесторів.
Вважається, що фінансування за рахунок залученого та позикового капіталу є економічно вигідним для підприємства, адже вартість підприємства зростає, а рентабельність капіталу збільшується. Це пов’язано з тим, що прибуток, отриманий в результаті використання кредиту (мається на увазі з урахуванням оплачених відсотків за користування), залишається винятково у підприємства. Тому використання «чужих» коштів збільшує рентабельність власного капіталу підприємства. Це називається ефектом фінансового важеля, він може як збільшуватися, так і зменшуватися, залежно від поєднання позикових та залучених коштів або від розміру відсоткової ставки за кредит. До речі, у разі надмірно великої ставки ефект може бути і негативним. У зарубіжній практиці прийнято, що оптимальне значення ефекту фінансового важеля не може виходити за межі рентабельності підприємства. Якщо нове залучення коштів зі сторони веде до збільшення ефекту фінансового важеля, таке залучення є вигідним.
Шукаючи оптимальне співвідношення джерел фінансування, варто пам’ятати про контроль за використанням коштів, адже статей витрат зазвичай більше. Може виникнути ситуація, коли задля виконання стратегії, потрібно буде «різати» деякі статті, бо розміри капіталу обмежені.

 

 

8. Критерії прийняття рішень щодо фінансування компанії (вибору джерела).

 

Одним з головних завдань фінансового менеджера єобґрунтування рішень щодо вибору оптимальних для конкретних фінансово-економічних умов форм фінансування підприєм-
ства.
У цьому зв’язку фінансисти досить часто постають перед необхідністю прийняття рішень щодо вибору найкращої з існуючих альтернатив:

емісія облігацій чи акцій?

залучення банківських позичок чи капіталу власників?

емісія простих чи привілейованих акцій?

реінвестування прибутку чи виплата дивідендів?

Для прийняття правильних фінансових рішень слід зважати на критерії, за допомогою яких можна оцінити переваги та недоліки залучення позичкового і власного капіталу, зовнішніх і внутрішніх джерел фінансування тощо. До типових критеріїв можна віднести такі:

Прибуток/рентабельність. Слід розрахувати, яким чином та чи інша форма фінансування вплине на результати діяльності підприємства. При цьому необхідно виходити з того, що рентабельність активів підприємства повинна перевищувати вартість залучення капіталу, а також враховувати, що зростання частки заборгованості в структурі капіталу в окремих випадках може привести до підвищення прибутковості підприємства, а в інших — навпаки.

Ліквідність. Фінансист повинен розрахувати, яким чином форма фінансування вплине на рівень теперішньої та майбутньої платоспроможності підприємства. Вхідні та вихідні грошові потоки слід координувати таким чином, щоб у будь-який час підприємство було спроможним виконати свої поточні платіжні зобов’язання. Цього можна досягти дотриманням фінансової рівно­ваги в довгостроковому періоді. Фінансова рівновага передбачає, що грошові надходження підприємства задовольняють або перевищують потребу в капіталі для виконання поточних платіжних зобов’язань. Доцільним при цьому вважається розрахунок показника дюрації (Duration), який характеризує середньозважений строк непогашеної заборгованості за основною сумою боргу та процентами. Слід враховувати також можливості пролонгації повернення фінансових ресурсів, санкції за порушення умов залучення коштів тощо. У разі, якщо фінансовим менеджментом підприємства неправильно розраховані строки залучення та використання капіталу або якщо вони порушені через погіршення умов діяльності підприємства (зменшення обсягів реалізації, неврахування інфляції при формуванні відпускних цін, високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості, непередбачені штрафи за порушення податкового законодавства тощо), то фінансова рівновага порушується і підприємство не в змозі виконати свої платіжні зобов’язання. Якщо неплатоспроможність є стій­кою, то це стає підставою для порушення справи про банкрутство підприємства.

Структура капіталу (незалежність).Вдаючись до тієї чи іншої форми фінансування, слід прогнозувати, яким чином вона вплине на рівень автономності і самостійності підприємства у разі використання коштів, збереження інформаційної незалежності та контролю над підприємством у цілому. Окрім цього, необхідно виявляти можливі ризики, зокрема ризик струк­тури капіталу.

Накладні витрати, пов’язані із залученням коштів.Наприклад, емісійні витрати, витрати на обов’язкові аудиторські перевірки, витрати на обов’язкову публікацію звітності в засобах масової інформації тощо.

Мінімізація оподаткування.Доцільно вибирати ту форму фінансування, яка дасть найбільший ефект з погляду зменшення податкових платежів. Звичайно, податковий фактор слід розглядати в контексті його впливу на вартість залучення капіталу в цілому. Наприклад, при мобілізації коштів шляхом збільшення статутного капіталу слід враховувати, що пов’язані з цим накладні витрати зменшують об’єкт оподаткування, однак дивіденди, які є платою за використання власного капіталу, сплачуються за рахунок чистого прибутку після оподаткування. Натомість проценти за користування позичками відносяться на валові витрати. Разом з тим, податкові переваги, які можуть проявлятися при залученні позичкового капіталу, слід зіставляти із фінансовими ризиками, які при цьому виникають. Використовуючи як джерела фінансування нерозподілений прибуток, підприємство практично уникає затрат на мобілізацію коштів, однак на реінвестування може спря­мовуватися лише прибуток, який залишається в розпорядженні підприємства після оподаткування. Тут слід також враховувати рівень оподаткування розподіленого та нерозподіленого прибутку, ставки оподаткування доходів фізичних осіб.

Об’єктивні обмеження: відсутність кредитного забезпечення, необхідного для залучення позичок, низький рівень кредитоспроможності, законодавчі обмеження щодо використання тієї чи іншої форми фінансування, договірні обмеження тощо.

Особливості законодавства про банкрутство: черговість задоволення претензій кредиторів; переважання механізмів санації неспроможного боржника чи захисту інтересів кредиторів тощо.

Максимізація доходів власників (дивідендна політика),так звана концепція Shareholder—Value. Згідно з цим критерієм усі рішення менеджменту підприємства, в т. ч. рішення у сфері фінансування, повинні спрямовуватися на досягнення головної мети діяльності суб’єкта господарювання — максимізації доходів власників.

На практиці кваліфіковані фінансові менеджери розробляють власну систему критеріїв, прийняття фінансових рішень, яка, окрім згаданих критеріїв, може бути доповнена іншими чи дещо спрощена. Для прикладу в табл. 1.2 наведено загальний огляд порівняльних характеристик фінансування підприємства за рахунок власного капіталу і позичок.

Таблиця 1.2

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФІНАНСУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА
ЗА РАХУНОК ВЛАСНОГО І ПОЗИЧКОВОГО КАПІТАЛУ

Критерії Власний капітал Позичковий капітал
1. Рівень відповідальнос­ті капіталодавців Щонайменше у повно­му обсязі Відсутня; статус кредитора
2. Участь в управлінні підприємством Як правило, дає право Як правило, участь в управ­лінні підприємством вик­лючена
3. Участь у прибутках Дає право участі у роз­поділі прибутків Обумовлені договором про­центи; участь у розподілі прибутків виключена
4. Строк використання Необмежений Обмеження згідно з договором
5. Кредитне забезпечення Як правило, непотрібне Як правило, необхідне
6. Податковий тягар Плата за користування здійснюється за ра­хунок прибутку, що залишився після спла­ти всіх податків Проценти за користування позиками відносяться на валові витрати, тобто змен­шують податковий тягар
7. Порядок повернення у разі банкрутства В останню чергу Першочергово, залежно від типу кредитора

Як доповнення до наведених критеріїв зазначимо, що з позиції підприємства — об’єкта інвестування власний капітал є менш ризиковим порівняно з позичковим. Для капіталодавців, навпаки, перебувати в статусі кредитора підприємства є менш ризиковим, ніж як власник, що зумовлено особливостями законодавства про банкрутство та деякими іншими чинниками.

Щоб зрозуміти, які фактори впливають на вибір тієї чи іншої форми фінансування, за допомогою статистичного аналізу дослідимо основні тенденції у фінансуванні підприємств деяких промислово розвинутих країн. У Німеччині, наприклад, спостерігається чітка тенденція до збільшення власних джерел фінансу­вання зі збільшенням обсягів діяльності підприємства. У Франції ж немає чітко вираженої залежності показника фінансової незалежності від обсягів діяльності. Це можна пояснити відмінностями у галузевій структурі економік цих країн: у Франції переважають підприємства з нижчим рівнем оборотності капіталу, ніж у ФРН. У цілому середнє значення показника фінансової незалежності німецьких підприємств становить близько 18 %, а французьких — 32 %. Вища капіталізація французьких підприємств порівняно з німецькими досягнута в основному за рахунок тезаврації прибутку, тобто спрямування його на реінвестування та фор­мування резервів. Така ситуація зумовлена насамперед особливостями державної економічної політики Франції на зламі 90-х років минулого сторіччя, яка була спрямована на стимулювання внутрішніх інвестицій. Згідно з цим частина прибутку, що спрямовувалася на виплату дивідендів, оподатковувалася за вищою ставкою, ніж тезаврований прибуток (аналогічно тому, як це робиться в США та Швейцарії). Так, у період з 1989-го до 1991 рр. ставка оподаткування нерозподіленого прибутку була на 3—8 % нижчою, ніж розподіленого. З 1992 р. були запроваджені однакові ставки оподаткування. Тезаврації сприяє також суттєва різниця між максимальною ставкою прибуткового оподаткування фізичних осіб і нерозподіленого прибутку підприємств. На відміну від цього в Німеччині ставка оподаткування тезаврованого прибутку на 14—20 процентних пунктів вища, ніж того, який виплачений у вигляді дивідендів[11]. Цим значною мірою і можна пояснити відносно низький рівень капіталізації німецьких підприємств. При нагоді зауважимо, що українське податкове законодавство не містить дійових стимулів до тезаврації: у будь-якому випадку на користь держави слід сплачувати однаковий розмір податку на прибуток (чи то розподілений, чи реінвестований).

 

9. Етапи формування структури капіталу

Оптимізація структури капіталу є одним із найбільш важливих і складних завдань, які вирішуються у процесі фінансового управління підприємством.

Оптимальна структура капіталу – це таке відношення використання власних і позикових засобів, при якому забезпечується найбільш ефективна пропорційність між коефіцієнтом фінансової рентабельності та коефіцієнтом фінансової стійкості підприємства, тобто максимізується його ринкова вартість.

Процес оптимізації структури капіталу підприємства здійснюється за такими етапами:

1. Аналіз капіталу підприємства.

2. Оцінка основних факторів, що визначають формування структури капіталу.

3. Оптимізація структури капіталу за критерієм максимізації рівня фінансової рентабельності.

4. Оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації його вартості.

5. Оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації рівня фінансових ризиків.

6. Формування показника цільової структури капіталу.

Аналіз капіталу підприємства. Основною метою цього аналізу є виявлення динаміки обсягу і складу капіталу у передплановому періоді та їх вплив на фінансову стійкість і ефективність використання капіталу (таблиця 2.2).

 

10. Фактори, які визначають структуру фінансування.

 

Основні з цих факторів є:

• Галузеві особливості операційної діяльності підприємства. Характер цих особливостей визначає структуру активів підприємства, їх ліквідність.

• Стадія життєвого циклу підприємства. Підприємства, які знаходяться в стадії виробничої зрілості, в більшій мірі повинні використовувати власний капітал

• Кон’юнктура товарного ринку. В залежності від неї зростає чи знижується вартість позичкового капіталу. При суттєвому зростанні цієї вартості диференціал фінансового левериджа може досягнути від’ємного значення (при якому використання позичкового капіталу призведе до різкого зниження рівня фінансової рентабельності, а в ряді випадків — і до збиткової операційної діяльності).

• Рівень рентабельності операційної діяльності. При високому значенні цього показника кредитний рейтинг підприємства зростає і воно розширяє потенціал можливого використання позичкового капіталу.

• Коефіцієнт операційного левериджа забезпечується спільним проявом ефекту операційної і фінансової діяльності.

• Відношення кредиторів до підприємства. Як правило, кредитори при оцінці кредитного рейтингу підприємства керуються своїми критеріями, які інколи не співпадають з критеріями оцінки власної кредитоздатності підприємства.

• Рівень оподаткування прибутку. В умовах низьких ставок податку на прибуток чи використання підприємством податкових пільг по прибутках, різниця у вартості власного і позичкового капіталу, що залучається із зовнішніх джерел, знижується.

• Інвестиційний менталітет власників і менеджерів підприємства. Наміри отримати високий прибуток на власний капітал, не дивлячись на високий рівень ризиків, формує агресивний підхід до фінансування розвитку підприємства, при якому позичковий капітал використовується в максимально можливому розмірі.

• Рівень концентрації власного капіталу. Для того, щоб зберегти фінансовий контроль за управлінням підприємством (контрольний пакет акцій чи контрольний обсяг пайового внеску), власникам підприємства не хочеться залучати додатковий власний капітал із зовнішніх джерел, навіть не дивлячись на благоприємні можливості.

З урахуванням цих факторів управління структурою капіталу на підприємстві зводиться до двох основних напрямків:

• встановленню оптимальних для даного підприємства пропорцій використання власного і позичкового капіталу;

• забезпеченню залучення на підприємство необхідних видів і обсягів капіталу для досягнення розрахункових показників його структури.

Оптимізація структури капіталу по критерію максимізації рівня фінансової рентабельності (рентабельності власного капіталу). Для здійснення таких оптимізаційних розрахунків використовується механізм фінансового левериджа.

Виходячи з умов інвестиційного проекту АТ „Укренергоресурс", здійснимо розрахунок даного коефіцієнту, беручи до уваги, що завод котлоагрегатів має свій власний капітал — 600 тис. грн. Коефіцієнт валової рентабельності активів становить 10%. Мінімальна ставка проценту за кредит складає 8%. Коефіцієнт фінансового левериджа до 2,50. Визначаємо, при якій структурі капіталу буде досягнутий найвищий рівень фінансової рентабельності підприємства.

Приведені дані показують також, що ефект фінансового левериджа зведений до нуля у передостанньому варіанті при співвідношенні позичкового і власного капіталу в пропорції 67% : 33% (в цьому випадку диференціал фінансового левериджа дорівнює нулю, внаслідок чого використання позичкового капіталу ефекту не дає).

І нарешті, в останньому варіанті ми зіткнулися з від’ємним значенням ефекту фінансового левериджа, коли із-за від’ємної величини його диференціала коефіцієнт фінансової рентабельності знижується в процесі використання позичкового капіталу.

Таким чином, проведення багатоваріантних розрахунків з використанням механізму фінансового левериджа дозволяє визначити оптимальну структуру капіталу, яка забезпечує максимізацію рівня фінансової рентабельності.

 

11. Фінансовий леверідж.

 

Буквально на русский язык leverage переводиться как «рычаг для подъема тяжестей», устройство, использование которого может привести к существенному изменению состояния. Применительно к финансам можно сказать что,леверидж это механизм, потенциально влияющий на финансовое состояние организации, дающий так называемыйэффект финансового рычага.

Следовательно, определение финансового левериджа можно сформулировать следующим образом, финансовый леверидж это потенциальная возможность влиять на прибыль предприятия путем изменения объема и структуры долгосрочных пассивов.


Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 45; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.105 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты