Слово вчителя. Прослухайте уривок із літературного нарису Олександра Єльченка «Український химерний роман із народних вуст».

Прослухайте уривок із літературного нарису Олександра Єльченка «Український химерний роман із народних вуст».

У моєї баби Ганни батько чумакував, а дід її... Небагато я чув про того діда Йвана, мого прапрадіда,— він переставився, коли бабуся Ганна ще зовсім малодою була, а згадав я тут про нього лише тому, що у Ганни Олександрівни в сараї надльохом зосталась від мого прапрадіда, тобто від його дружини — чимала скриня, з прискриночком у ній — для грошей, для коралів, для ниток і голок,— добра ще скриня, на коліщатах, кована мережаним залізом зовні й гарно цяцько: всередині. По стінках — квітами. А на порепаному та полупаному віку скрині сяяла мальована картина.

І не така вже вона й трухлява стояла, пам'ятаю, та скриня, а тільки розсохлась вона сильно, і з неї не щезав світ божий, навіть коли в неї, бувало,залізеш і накриєшся зсередини важенним віком, бо й віко те крізніло, та й заснований павутинням ґонтовий дах погрібника світився наскрізь. Мені вже сповнилось тоді років п'ять або й шість, і я частенько, якщо звідти не кричали на мене пошідсипувані весною квочки, ховався на дні скрині й не зводив очей з помальованого віка, що його я, наче ляду, спускав над собою, немовби поринаючи в інший світ, у світ чар-зілля (куди й ми з ми, читачу, вступаємо зараз, у цій химерній книзі), у світ казки, в той волшебний (як моя баба Ганна казала) світ, котрого я не забуду ніколи в житті навіть і по смерті, бо ж вірю я, що стежка до образу Мамая не заросте й тоді і не тому не заросте, що я його так добре випишу, а лише тому, що в нім, либонь, явлені будуть ті риси національної вдачі, ті величезні дива й пригоди; які прийшли в цю книгу від щедрот народу нашого, від його казок, пісень, дум, бувальщин та сміховин,— щирі дива, витвори духу народного, які жити­муть разом з ним...

Дивлячись там, із середини, на віко скрині, на картину, нехитро намальовану на ньому, навіть я, малий і простодушний, уже починав тоді розуміти, чому прап­радід, помираючи, велів себе в тій скрині поховати,— не в труні, а в скрині! — бо, звісна ж річ, і найповніший мрець, глипнувши згасаючим оком на тую картину, ожив би миттю та й помирати б уже не схотів.

Баба Ганна казала, буцім скриня не потрапила тоді в могилу з колишнім чумаком тільки тому, що батюшаи не дозволив ховати Йвана в такій веселій домовині; і ще бабуся згадувала, як тоді всі вельми журились, не вволивши волі старого, бо в нього були, як тоді балакали, ще й окремі причини проси­ти такої труни: мій прапрадід, казали, замолоду колись; іще років за сто до скону свого, здибався з героєм тої чудової картини, що ані гич не почорніла в скрині од кіптяви часу,— і все життя потім прапрадід молив бога, аби спо­добив бодай раз та здибати Мамая козака, того лукавого, Дотепного; безлітно молодого.

Веселий образ козака Мамая живе в народі вже не сотню літ. І не дві і не три.

Якісь його сучасники свідкують про зустрічі з тим характерником-запорожцем у зовсім давні часи, десь при початку існування Січі.

Інші — з ним пліч-о-пліч воювались у війську славного Зіновія-Богдана Хмеля

Ще інші стрівали його на шляхах України вже після того, як народився на світ Тарас Григорович Шевченко. Був серед них і мій прапрадід.

Отак ось він і ходив, либонь, по нашій пребагатій землі, мудрощів та хитро­щів од віку набираючись, ходив і ходить, бо живий він, мабуть, і тепер, веселий і звитяжний образ, викликаний до життя в надрах минулих віків силою народ­ної фантазії,— не Хитрий Петро болгарський, не Ойленшпігель німецький, не Совесдрал польський, не Домишлян сербський, не східні дотепники — Мушфікі чи ходжа Насреддін - не румунські Пекале і Тендале, а наш-таки козак Мамай, своєрідне втілення українського характеру, живущий обрав волелюбності, стій­кості та невмирущості народу, козак Мамай, котрий на протязі століть од на­падників усяких оббиваючись, плекав одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не ярмити нікого, а в себе вдома— риштувати, мурувати, будувати,— козак Ма­май — мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом — монах, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш,— народний герой, котрого чи не споконвіку знають між людьми на Вкраїні»»