КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Друга групаПроект «Другий період іконописання. Ренесансна українська ікона» Бесіда ■ Які нові риси з'являються в національному Іконописі періоду XV—XVI ст., на поч. XVII ст.? ■ Що сприяло міжнародному визнанню українського іконопису цього періоду?
Учитель. Період ренесансної ікони (кінець XV ст., XVI— початок XVII ст.), наповнений низкою радикальних змін, серед яких слід відзначити плекання досяжної форми (замість площинної), відмову від зворотної перспективи, європеїзація та українізація ликів святих (замість типового східного лику візантійського стилю), нова гармонізація кольорів, перехід від площинно-лінійної манери до тонально-живописної.
Учень. У XV ст. в Україні починає розвиватися іконостас, який зберіг найголовніші складові частики древніх монументальних розписів. Характерними частинами іконостасів були «Деісусні чини», що складалися із симетрично розташованих рядів апостоли, ангелів і святих із зображенням Христа в центрі. Кілька таких «Деісусних чинів» належать до XV ст. Усі вони характеризуються лаконічним малюнком, насиченою колірною гамою. Інакше виконані архангели з іконостаса церкви с. Далеві. Витончений силует ангелів, благородні обриси їхніх ликів, багатий і складний малюнок драпіровок, поєднання темно-зеленого кольору крил зі світлим рожево-жовтим вбранням — все це свідчить про зв'язок цих розписів Із російським живописом XV ст., зокрема із живописом Рубльова. Такі ж самі яскраві кольори мають й інші галицькі ікони. Серед майстрів станкового живопису XIV—XV ст. відоме ім'я Петра Ратерського, який згодом став митрополитом Московським. Пензлю цього видатного церковного; державного і культурного діяча приписують кілька ікон. Але всі вони вкриті пізнішими записами, і до цього часу їх не досліджено. Учень. Такі пам'ятки живопису, як ікона «Миколи Мокрого» XVI ст., що, знаходилась у Софійському соборі в Києві, свідчать про дбайливе збереження традицій давньоруського мистецтва. Урочисте і насичене глибокими барвами письмо яскраво передає образ людини. Голубуваті кольори одягу, м'які нюанси вохристих тонів обличчя зливаються тут у тонку колористичну гаму. Київській Іконі так званій Ігоревській Богоматері, наприклад, навпаки, притаманна певна графічна сухість. Дуже міцно старі традиції зберігали іконописці Волині. Ікона «Воздвиження Чесного хреста» з Дубно початку XVI ст. своїми живописними прийомами і тональністю дуже близька до фресок. Строгістю і монументальністю характеризуються образи Богородиці з Луцька (XV ст.) та Спаса з Дубно, святого Миколи з Мелецького монастиря біля Ковеля.
Учень. Яскраво розкриває стан живописного мистецтва в Україні в цей період галицький іконопис. Багато його зразків зберігається в наших музеях. В основі іконопису лежать давні канонічні композиційні схеми, що беруть початок ще в мистецтві Стародавньої Русі, південних слов'янських країн та Візантії Але користуються цими схемами вільніше. Різноманітнішими стають пропорції фігур. Людей зазвичай зображують кремезними, міцними, позбавленими «безплотності», характерної для живопису попереднього періоду. Архітектура І пейзаж в іконописі виступають тепер не роздрібненими, а великими компактними масами. Лінії, зберігаючи свою графічність, робляться ширшими, ніби визначаючи світлотіні. У залежності від місцевих традицій та від індивідуальних уподобань майстрів, урізноманітнюється колорит. Рухи поступово втрачають урочистий ритм, стають більш жвавими, а часом — напруженими і стрімкими. Таким чином, у зображенні людини починають помітно розвиватися реалістичні елементи. Якщо людське обличчя здебільшого накреслюється ще різки ми широкими лініями, то поряд із цим прийомом можна бачити застосування широких градуйованих смуг, а часом — і справжню світлотінь. Обличчя все ще зображуються застиглими, позбавленими внутрішнього руху але я них уже з'являються і національні особливості: нерідко в іконописних персонажах виразно виступають характерні риси українських селян. Це спостерігається у таких строго канонічних ликах, як зображення Христа, Богоматері, Іоана Хрестителя. Одяг святих прикрашається українською народною вишивкою.
Учень. До іконопису проникають мотиви, які безпосередньо відтворюють реальну дійсність: соціальні стосунки, побут, природу. Це спостерігаємо в дуже поширених у XVI ст. зображеннях «Страшного суду», де у сценах покарань за гріхи все частіше трапляються тяли людей різних соціальних верств — ремісників, селян, представників феодальності верхівки, шинкарів, танцюристів тощо. Таким чином, у кін. XVI — на поч. XVII ст. український іконопис підійшов до такого етапу, коли подальший розвиток його міг іти тільки шляхом посилення реалістичних тенденцій. До пам'яток, що яскраво відбивають цей процес, належать ікони «Євхаристія», в якій використано традиційну схему втілення вільного широкого малюнку, «Страсті» з с. Раделич, де зовсім по-новому пластично трактовані постаті, поглиблюється перспектива, персонажі набувають виразної як етнічної, так і, певною мірою, психологічної характеристики. Дуже характерні для цього періоду дві ікони Христа, що належать пензлю галицького майстра Івана. Якщо в першій іконі позначились тукання нового виразу іконографічного типу Христа, відмінного від традиційного типу попередніх сторіч, по-новому трактована і сама постать, і драпіровки одягу, то наприкінці 1643 р. вже виступає завершений образ «черкаського», тобто українського, типу Христа з видовженим, завершеним знизу клинуюватою борідкою обличчям, в якому можна вбачати риси тієї ідеальної краси, прикмети якої склалися в естетичному Ідеалі цієї епохи. Таке саме переосмислення іконографічного образу спостерігається й у зображенні Богородиці та святих.
Учень. В іконописному мистецтві розвивається також декорування позолочених та посріблених фонів ікон шляхом різьблення по левкасному грунті. У XVII—XVIII ст. ця особливість українського іконопису виявляється у справжніх шедеврах дрібного різьблення, чудово пов'язаного із живописом в єдине декоративне ціле. Живопис іконостасів П'ятницької церкви у Львові та Святодухівської у Рогатині, споруджених у 40-х рр. XVII ст. немов підсумовує той шлях, який пройшло українське живописне мистецтво всього цього періоду. В образах Христа, Богородиці та апостолів ми вже бачимо намагання реалістична показати людину. Тут цілком визначені національні типи облич, характерні насичені кольорові співвідношення, широко застосовані світлотіні. Учень. У живописі п'ятницького і рогатинського іконостасів ніби поєднуються ті художні напрями, які у другій половині XVII ст. привели до остаточного завершення новий стиль українського живопису, де головними ознаками слід вважати новий іконографічний типаж із яскраво вираженими національними рисами. Краси й урочистості такого живопису досягнуто спокійним малюнком, м'якою, дещо площинною формою, умілим поєднанням живописних якостей із пишною позолотою фонів і багатим різьбленням позолоченого дерева в іконостасах. Учень. У ХУ ст. український іконопис дістає міжнародного визнання. Вітчизняних іконописців запрошують не лише до малювання церков православного краю, як це було з майстром Андрієм, викликаним до Пскова, але і для оформлення костелів у Польщі: до Кракова, Любліна, Сандомира, Вислиці. де і створюється повний цикл «Страстей Господніх». Найдавнішим серед цих пам'яток є стінопис 1397—1400 рр. (костел с. Вислиці), де у сцені «Зняття з хреста» бачимо поєднання візантизуючого символізму і драматизму готики. Пасійні сцени 1218 р. в каплиці Св. Трійці Люблінського костелу, виконані лід керівництвом Андрія, представлені найбільш повно серед тогочасного мистецтва. Порівняно зі сценами Софії Київської у XV ст., давне монументальне вирішення поволі поступається камерному. Відповідно пропорції тіл є ближчими канонам реалістичного мистецтва. У сцені «Бичування» задній план у вигляді оборонної сини реально замикає площину дії, і висота навколишнього світу є більшою за фігури персонажів. Такі художні засоби були притаманні малярству раннього Відродження Віталії. Сучасник знаходить у розписах численні етнографічні деталі, віддзеркалені з навколишнього світу. У люблінських розписах привертає увагу сцена «Радуйся, цар Іудейський» із зображенням блазнівських танців і музичного гурту із шести осіб. До того ж, інструменти відтворені надзвичайно досконало. Сама сцена за характером скоріше камерна, аніж епічна, скоріше жанрова, аніж монументальна, хоча постать Христа в центрі композиції немов віддалена від символів гріховності — блазнів і музик. Учень Розширена програма Страсного циклу стала типовою як для монументальних розписів тих часів, так і для станкового малярства. Сцена розп'яття оточувалась з обох боків невеличкими прямокутними клеймами. Серед тогочасних ікон виділяються «Страсті Господні» з церкви Воздвиження, с. Здвижень. Це твір станкового мистецтва, але він має усі риси, властиві мистецтву монументальному. У центральній частині композиції «Голгофа» домінанту монументального пафосу підкреслюють мініатюрні сцени довкола неї. В іконі зі Здвиженя українські іконописці всіма образними засобами, в тому числі й кольором, створили. ікони не драматичного, а урочисто-святкового настрою, а поряд з абстрагованими втіленнями ідей ми знову бачимо віддзеркалення реального життя; особливо «документальними» виглядають образи галицьких вояк XV ст. У новому столітті страсні ікони стають набагато більшими за розмірами, сягають трьох або п'яти метрів у висоту і виконуються на трьох або п'яти нескріплених дошках-основах. Серед пам'яток XVI ст. помітною є ікона із церкви Воздвиження м. Дрогобича, виконана Федуско-маляром із Самбора, в якій відчутним є відгомін ідей українського Відродження. Автор користувався не страсними сценами, які створювали його вчителі, а ілюстраціями-давньоруських рукописів. Такі композиції, як «Явлення Христа жонам-мироносицям», «Увірування Фоми», «Відправлення апостолів на проповідь», викликають у пам'яті численні твори Балканського кола і фресковий розпис Софії Київської. Ікона Федуско-маляра навіть для свого часу має особливе урочисто-святкове кольорове вирішення. Переважає тут візантизуючий струмінь — зовсім не як архаїзм останньої чверті XVI ст., а як один із прикладів формування ідеї національного відродження в період загостреної конфронтації з Римською церквою.
|