Література

1. Committee of Ministers of Council of Europe, Convention for the protection of human rights and dignity of the human being with regard yo the application ofbiologiand medicine: Convention of human rights and biomedicine. – Strasbourg, 1996.

2. Cuer P. Quelques considérations éthiques, notamment sur l’identité lors dexénotransplantations // Path Biol. – Paris, 2000.

3. Faggioni M. P. Il trapianto di gonadi. Storia e attualità // Medicina e Morale. – 1998. – Р. 48.

4. Giovanni Paolo II. Discorso ai partecipanti al XVIII Congresso Internazionaledella Transplantation Society. – Roma, 2000.

5. Grinberg L. Identità e cambiamento. – Roma: Armando, 1992.

6. Introna F., Tantalo M., Coiafigli A. Il codice di deontologia medica correlato a lеggi e documenti. – Padova: Cedam, 1992.

7. Nanni G. Microallocazione delle risorse: il punto di vista del chirurgo // Sgreccia E., Spagnolo A.G., (a cura di), Etica allocazione della risorse in sanitá. – Milano: Vita e Pensiero, 1996. – Р. 148-156.

8. Sgreccia E. Manuale di bioetica. – Milano: Vita e Pensiero, 1991. – Vol. 2; Vol. 1.

9. Torrelli M. Le medicin et les droits de l'homme.– Paris: Bergrr-Lévrault, 1983.

Право на життя від моменту запліднення

План

1. Життя як цінність.

2. Біоетика про статус людського ембріона.

3. Право людини на життя від моменту запліднення.

а) Аборт – порушення основного права людини на життя.

б) Права людини і новітні репродуктивні технології. Їх оцінка в контексті біоетики.

в) Право на життя в контексті прав людини.

4. Гідність і недоторканість людського життя від моменту запліднення до природної смерті.

Людське життя недоторкане і має бути шановане і захищене від моменту запліднення яйцеклітини сперматозоїдом до природної смерті. Християнська релігія стверджує: “Як образ Божий людський індивід має гідність особи, є кимось, хто здатний пізнавати себе, володіти собою, вільно дарувати себе і ввійти в спільність (причастя) з іншими особами, є покликаний через ласку до єдності зі своїм Творцем” [8, 41]. “Людське життя священне, бо з самого початку воно несе в собі творчу дію Бога і назавжди перебуває в особливому зв’язку з Творцем - своєю єдиною Ціллю. Один Бог є Владика життя, від початку його і до кінця: ніхто з будь-яких обставин не може претендувати на право прямо знищувати невинну людину” [8, 52]. Також варто звернути увагу на повчання папи Пія ХІІ, який неодноразово висловлювався на ці теми, які сьогодні вважаємо цариною біоетики: “Людина має право на життя, що походить безпосередньо від Бога, не від батьків, будь-якого суспільства чи влади. Отже, не існує жодна інша людина, людська влада, наука чи медичні, євгенічні, суспільні, економічні, моральні рекомендації, що мали б розпоряджатися невинним людським життям” [10, 37]. Гідність, притаманна людському індивіду на всіх етапах його існування, передбачає дотримання таких прав людини:

1) права на життя;

2) фізичних прав (інструментальних, соціальних, особистих);

3) політичних прав (право на юридичний захист, право на самовизначення);

4) права на пересування (право на внутрішню та зовнішню міграцію, право на громадянство);

5) право на об'єднання (право на соціальні взаємозв’язки);

6) економічних прав (право на працю; право на власність);

7) сімейних і сексуальних прав (право обирати сімейний стан; право на економічні, соціальні, культурні й моральні умови);

8) релігійних прав (право на релігійну свободу; право на приватне й публічне сповідування своїх релігійних переконань);

9) комунікативних прав (право на спілкування; право бути поінформованим правдиво; право на свободу самовираження, освіти й культурного життя).

Біоетика про статус людського ембріона

У світлі вищесказаного, біоетика вимагає розглянути насамперед біологічний і антропологічний статус ембріона людини.

Точне визначення – чим чи ким є людський ембріон –є проблемою не лише теоретичного, біологічного чи філософського характеру, призначеною для вузького кола науковців. Воно є раціональною та об’єктивною базою, на основі якої формулюються державні закони про захист людського життя у перших моментах його існування. Розглянемо деякі аспекти цієї проблеми.

Відомий німецький ембріолог Е. Блехшмідт ще наприкінці XX ст. у запропонованій ним теорії розвитку індивідуальності дійшов висновку, що людиною не можна стати, нею можна лише бути від першої миті свого існування [2, 24]. Сьогодні з розшифруванням генома людини не залишилось сумнівів, що від моменту запліднення бере початок життя людської особи. Визнання за ембріоном статусу людини є питанням про саморозуміння людини, про відповідальність перед тим, хто з'являється на світ, про людські права на рівноправність і на недискримінацію, які визнані на міжнародному рівні для всіх людських індивідів.

У процесі запліднення щойно яйцеклітина і сперматозоїд – дві клітинні системи, по-різному і цілковито програмовані, — зливаються, безпосередньо виникає нова система, яка має дві фундаментальні характеристики:

- нова система не є простою сумою двох підсистем, а є системою комбінованою, у якій внаслідок втрати двома підсистемами власної індивідуальності й автономності починає діяти "нова єдність", внутрішнє детермінування, зі всіма встановленими необхідними положеннями, мета якого – досягнути своєї специфічної кінцевої форми. Звідси, загальноприйнятий термін — "одноклітинний ембріон";

- нова система є біологічним центром і координаційною структурою цієї нової єдності – "новим геномом", під керівництвом якого перебуває одноклітинний ембріон, тобто молекулярні комплекси, які візуально розпізнаються на цитогенетичному рівні в хромосомах. Ці комплекси містять і зберігають в пам'яті чітко визначений проект з суттєвою і незмінною інформацією для поступової й автономної його реалізації. Цей геном біологічно ідентифікує одноклітинний ембріон як людський і точно визначає його індивідуальність, повідомляє йому безмежні морфогенетичні можливості, які цей ембріон поступово реалізує протягом усього розвитку через взаємозв'язки як зі своїм клітинним, так і з позаклітинним оточенням, від якого отримує сигнали, інформацію і поживні речовини.

Одноклітинний ембріон формується у цілісний організм через низку послідовних кроків. Важливо наголосити на трьох біологічних особливостях, які характеризують цей процес розвитку.

1. Координування. У всьому процесі, від запліднення і далі, відбувається координована молекулярна і клітинна взаємодія під керуванням інформації, що міститься в геномі, і контролюється сигналами взаємодії між ембріоном і зовнішнім клітинним середовищем. Це керування і контроль здійснюються координаційним центром, складеним з багатьох тисяч структурних генів, які містять всю інформацію про єдність організму, що розвивається в просторі і часі.

2. Безперервність. "Новий життєвий цикл", який починається від запліднення, за необхідних задовільних умов відбувається безперервно. Зрозуміло, що конкретні етапивідбуваються послідовно один за одним, як наприклад, клітинний поділ, диференціювання тканин і формування органів, але процес формування організму сам по собі безперервний. Якби цей процес перервався у будь-який момент, настала б смерть індивіда.

3. Поступовість. Існує внутрішній закон процесу формування багатоклітинного організму. Згідно з цим законом поступового набування остаточної форми, ембріон, починаючи від статусу однієї клітини, протягом усього процесу розвитку постійно утримує свою власну ідентичність та індивідуальність.

Ці дані ведуть до єдиного висновку, якого неможливо уникнути з біологічної точки зору: від моменту злиття гамет, нова людська істота, що забезпечена новою інформаційною структурою, починає діяти як індивідуальна єдність, керована своєю координаційною генетичною системою. Ця "нова людська клітина", а отже, "новий людський індивід", який починає "свій власний життєвий цикл", постійно розвивається при всіх задовільних умовах, як зовнішніх, так і внутрішніх [6, 2-4].

Тому не можна вважати початком існування людського індивіда 15-й день від запліднення, тобто коли видно "примітивну хорду" і вже неможливе близнюкове розділення, або 8-й тиждень, коли очевидна, хоч ще в мініатюрі, повна форма організму, або ще пізніший етап, коли достатньо сформована кора головного мозку. Починаючи від запліднення ембріон є людиною, що здійснює свій життєвий цикл, а не людським індивідом у потенції. Якщо природа або власна ідентичність людського ембріона та сама, що і людської особистості, то поведінка стосовно до ембріона людини може називатися етичною лише в тому випадку, коли трактує людський ембріон як будь-яку іншу людську особистість.

Отже, наукові дослідження біологічної природи людського ембріона свідчать про те, що від моменту запліднення ембріон має всі характеристики людської істоти:

- нову і тільки їй властиву сутність, цілком відмінну від інших істот, яка має свою власну проект-програму життя і розвитку;

- внутрішній динамізм, що визначається та керується геномом аж до формування дорослої людини; існує у вигляді цілісного організму, тобто біологічної та функціональної єдності, яка має координовану структуру росту та розмноження;

- є автономним, тобто не потребує зовнішнього втручання для підтримання власної життєвої структури;

- здійснює самоконтроль над реалізацією своєї генетичної програми;

- його хромосоми доводять приналежність ембріона до людського роду, яка визначається також через особливості його власної генетичної структури (генома) [3, 79-80].

Ембріону людини притаманна гідність, бо те, ким стане людина, вже закладене у ньому, але не є ще вираженим і потребує часу для розвитку та остаточного сформування, яке не закінчується з народженням. Генетичний розвиток людини не включає в себе зміну її природи, а лише поступовий прояв тих можливостей та здібностей, якими вона вже володіє від самого початку. Отже, людська особа починає існувати від моменту запліднення.

Філософська антропологія ХХ ст. (Макс Шелер) стверджує, що людина існує у трьох вимірах: духовному, душевному і тілесному. Тіло людини не є чимось відокремленим від її “я”, воно становить цілісність особи, є умовою життя у світі. Папа Іван Павло II каже про “одухотворене тіло” і “втілений дух” [8, 19].

Сучасна філософська антропологія сформулювала поняття "тілесної особи": не може існувати людська особа, яка б не була одночасно “я”-тілесним і “я"-духовним [3, 82]. Ця нерозривність духа, душі і тіла свідчить, що "початок тілесної сфери людини означає початок цілої людської особи" [3, 82]. Отже, є біологічні й філософські аргументи того, що ембріон від самого запліднення є людською особою, наділеною людською гідністю, і заслуговує пошани. Це є фундаментом етичного мислення і дій, сенсом етики і моралі. Якщо людина заслуговує на визнання, то вона також заслуговує і на охорону її життя від моменту запліднення до природної смерті, бо неможливо визнати людину без пошани її життя. Ембріон теж має особливий моральний статус: на будь-якій стадії свого розвитку він є людською особою і носієм людської гідності. Саме тому всі дії щодо ембріона підлягають моральній оцінці, а він сам є суб'єктом фундаментальних моральних прав.

«Вислів “людська особа” вказує на все те, що властиве людині на відміну від інших істот і є основою її гідності та прав, і то не на абстрактному рівні, а стосовно до прав кожного конкретного індивіда» [3, 83]. Розумова діяльність є важливою характеристикою людської особи, і людина виявляє себе через неї. Однак характерною ознакою особи є не зовнішні прояви її розуму, а наявність у неї здатності мислити, яка закладена у людській природі. Адже ні плід людини, ні новонароджена дитина, ані індивід у стані сну не застосовують розуму й волі, але залишаються людськими особами. Розум і воля виявляються через особу. Теорія, згідно з якою “особою є лише той, хто має свідомість, здатний до вищої нервової діяльності і мислення” [3, 86], веде до заперечення особистості і припускає те, що “духовна сфера з'єднується з тілесною лише тоді, коли остання досягнула певного рівня розвитку” [3, 83]. Дух, душа і тіло є нероздільними й необхідними для життя людини на землі від моменту запліднення до природної смерті.

Отож, визначення, від якого моменту плід вважається особою, повноправною людиною, є підставою моральної оцінки дій, які стосуються ще ненародженої людської істоти. Не можна вважати критеріями буття людської особи появу чи існування у процесі біогенезу людини певної якості, функції чи здатності: народження, здатність до самостійного життя, неврологічний критерій, імплантація чи генетичний критерій. Будь-які спроби визначити “початок” людського життя між заплідненням і народженням безуспішні, бо життя є динамічним процесом. Немає правильнішої відповіді на питання про початок особистого життя людини, ніж та, що воно починається від моменту запліднення.

Право людини на життя від моменту запліднення

22 червня 1996 р. Національний комітет Італії з питань біоетики прийняв документ, що має назву “Ідентифікація та статус людського ембріона”. У цьому документі записано: “Комітет одноголосно дійшов згоди щодо визнання моральним обов’язком трактувати людський ембріон від моменту запліднення (зачаття) відповідно до критеріїв пошани й опіки, які застосовуються до людських індивідів, яким присвоюється характеристика особистості” [6, 25]. У цьому тексті вражає одностайність прийняття рішення з огляду на плюралістичний склад Комітету та всупереч полеміці, яка часто супроводжує обговорення питань щодо онтологічного і юридичного статусу людського ембріона. Таке рішення, поза сумнівом, стверджує позицію Комітету з двох важливих та дискусійних питань: визнання початком людського існування момент запліднення та застосування концепції особистості стосовно ембріона.

Можливо, така одностайність пояснюється досягненням компромісу з двох пунктів: 1) мова йде не про юридичний, а про моральний обов’язок шанувати та опікати ембріон; 2) ембріон треба трактувати згідно з тими самими критеріями, що застосовуються до “людських індивідів”, яким присвоюється характеристика особистості. Специфічна особливість права полягає у регулюванні людських взаємин.

Отже, Національний комітет Італії з питань біоетики, визнає ембріон особою. Постає питання: якою мірою конституційне право, зокрема у сучасних інтерпретаціях суддів, тобто на вершині сучасної юридичної культури, де сама ідея правосуддя перетинається з суспільним порядком, трактує людський ембріон як особистість? Цілком зрозуміло, що дане питання має конституційну природу, бо стосується самого існування, а радше розширення способу та діапазону дії опіки над правом на життя. Ця тема, що є одним із найважливіших розділів біоетики та біоправа, бо тісно пов’язана з питанням “статусу ембріона”, особливо важлива у сучасних умовах принаймні з п’яти причин.

По-перше: вона пов’язана з намаганнями – дуже типовими для нашого часу ― програмувати та контролювати народження та початок людського життя. По-друге: досягнення наукового та технічного прогресу знищили таємницю, яка раніше оточувала процеси внутрішньоматкового розвитку плоду, та прямують далі на щораз детальніше та глибше вивчення цих процесів; безперечним є факт, що навіть вже набуті знання є більш ніж достатніми, щоб звільнити цю галузь від грубих помилок, припущень, здогадів та уявлень. По-третє: міркування над питанням людських прав – яке досягнуло переломного пункту після Другої світової війни з прийняттям Універсальної декларації прав людини (10 грудня 1948 р.) – охоплює також питання володіння правами, отже безпосередньо стосується питання гідності та прав ненародженої дитини. По-четверте: необхідно проаналізувати "авторитетне" твердження про існування тенденцій, спрямованих на "перетворення злочину на закон" (одягання у мантію законності (юридично та соціально) агресії проти людського життя, що приходить на світ), які призведуть до перелому, що матиме трагічні наслідки для історичного процесу; тобто після визнання прав людини як таких, що вважаються невід’ємними, коли привселюдно стверджується цінність життя, саме право на життя грубо зневажається та нехтується, зокрема у найбільш символічних проявах людського існування ― народження і смерті [8, 31]. По-п’яте: проблема права на життя ненародженої дитини прямо пов’язана з найбільшими проблемами сучасної юридичної культури. З вищеокресленою проблемою прав людини перетинаються такі теми, як рівноправність, людська гідність, справедливість, демократія, мир, солідарність, свобода, становище жінки в суспільстві, сім’я, світський характер громадських, політичних та культурних сфер життя.

Необхідність та своєчасність постановки питання про природу та про права ненародженої дитини виникла спершу у зв’язку з феноменом узаконеного аборту, а згодом у зв’язку із застосуванням до людини технологій штучного запліднення. Перший феномен, незважаючи на те, що нині він поширений у світі (у Європі лише в Ірландії, на Мальті та в республіці Сан-Маріно аборти заборонені законом), далекий від того, щоб бути закріпленим законодавчо. Навіть там, де узаконення штучного аборту відбулось найраніше, часто можна зауважити сигнали, які свідчать про переосмислення цього питання як на юридичному, так і на культурному рівнях. Це доказ його недостатності та небажання заспокоюватися.

1. Аборт – порушення основного права людини на життя

Нове бачення сімейних та сексуальних стосунків, новий підхід до становища жінки, до репродуктивної сфери, поширення матеріалістичної культури призвели до узаконення аборту, тобто до вбивства ненародженої дитини. ХХ ст. було свідком широкомасштабної реформи щодо законів про аборт як максимального чи мінімального дозволу. На сьогодні аборт вилучається з карного права, вважається особистим, суб’єктивним правом жінки, щобільше — це "привілейоване" право гарантується та підтримується державою.

Законодавчі новації розпочалися в європейській культурі у 1920 р., коли лібералізовано аборти у Радянському Союзі. За панування комуністичної ідеології та політики після Другої світової війни всі країни Східної Європи в короткий термін провели реформу з легалізації абортів. Відповідні записи про аборт з’явилися 1956 року у польському, угорському та болгарському законодавствах, 1957 року – у чехословацькому.

У країнах Західної Європи першою провела реформу Великобританія (Акт про аборт, 1967 р.). У США 22 січня 1973 р. Верховний суд прийняв рішення про лібералізацію абортів в ім’я захисту “права людини на приватне життя”. Ця реформа була впроваджена у законодавство Данії (1973), Західної Німеччини (1974), Швеції (1974), Франції (1975), Італії (1978), Люксембургу (1978), Іспанії (1983), Португалії (1984), Голландії (1985), Бельгії (1990). Та мова йде про незавершені законодавчі процеси: закон Німеччини від 27 липня 1992 р. внаслідок постанови Конституційного суду був дуже скоро замінений законом від 21 серпня 1995 р. на користь лібералізації абортів; парламент Польщі у лютому 1993 р. провів реформу старого закону (1956 р.), якою лімітував дозвіл на аборти лише в особливих випадках, виходячи з обов’язку держави опікати від моменту зачаття дитину, у 1996 р. реформа повернулась до старої позиції дозволу, Конституційний суд Польщі визнав частково цей закон таким, що суперечить Конституції. В Угорщині закон 1992 р. був замінений законом від 1 липня 2000 р., внаслідок постанови Конституційного суду у 1998 р. Численні рішення верховних судів виявляють таку юридичну тенденцію, яка, не заперечуючи рішення 22 січня 1973 р. (США), тяжіє до того, щоб надати певну вагу зачатому життю.

Мова йде про законодавчі процеси, які переплітаються з позовами до конституційних судів та народними референдумами. Ці процеси народжуються у культурному протистоянні та чергуванні двох течій - матеріалізму та персоналізму. Ймовірно, це і є причиною того, що цінність життя нехтувалась спочатку у країнах соціалістичного ладу, де панувала ідеологія матеріалізму, і лише згодом — у країнах Західної Європи, де цей процес був повільним, але і вони були уражені згубною хворобою практицизму у різних його виявах (утилітаризм, гедонізм, лібералізм).

2. Права людини і новітні репродуктивні технології. Їх оцінка в контексті біоетики

Новітні медичні допоміжні прокреативні технології, особливо коли вони дають змогу продукувати та довго зберігати плід у пробірці, породили абсолютно безпрецендентну тему становища людського ембріона. Ситуація з його правом на життя є драматичною як щодо факту, так і з точки зору права.

Звичайно, становище ембріона у лоні матері відрізняється від становища ембріона у пробірці. Під час вагітності два суб’єкти перебувають між собою у тілесному і дуже особливому зв’язку, який більше ніколи не повторюється. Це ситуація, коли дитина знаходить собі притулок у тілі матері. Вагітність – неповторна умова, коли той, хто перебуває у притулку (дитина), цілковито довіряється “розуму” і “серцю” того, хто його приймає (матері). І саме ця особлива ситуація “коменсалізму” та “внутріпроживання” або, за влучним формулюванням німецького Конституційного суду Німеччини – “подвійність в одинарності”, спричинилась до того, що питання про право на життя очікуваної дитини відійшло на другий план (або залишилось зовсім без уваги) порівняно з іншими питаннями (неефективність карних норм; боротьба з підпільними абортами для зменшення шкоди здоров’ю жінки через “соціалізацію”, тобто за допомогою гарантій соціальної служби, які будуть надаватися безоплатно; ситуація жінки). Кожне з цих питань заслуговує на вивчення, натомість фундаментальне питання про ідентичність і права ембріона може бути “обійдене”, тому що ситуація вагітності може виявити інші аспекти, які відвертають увагу від ненародженої дитини (ембріона). У випадку прокреативних технологій ембріон, перебуваючи поза утробою матері, є “у цілковитому розпорядженні” інших осіб, тобто може використовуватися та піддаватись використанню та різноманітним маніпуляціям. Якщо людський живий ембріон зберігається у пробірці, не виникає ситуації аборту, що дозволяє, при всій своїй несправедливості, не відповідати на запитання, ким є очікувана дитина, чи має вона право на життя і чи можна її безкарно знищити? У світлі нових технологій це питання не може більше відкладатись і потребує термінового вирішення саме через ризик “деперсоніфікації” (“перетворення на річ”) ембріона.

Протиставлення навмисного аборту та прокреативної техніки (техніки штучного запліднення) – перший провокує смерть, а друга діє на користь життя – є поверховим, а отже, хибним. Адже ембріони часто продукують не лише для прокреативних цілей, а й для експериментів, досліджень, для "медичних", індустріальних і навіть комерційних цілей, та навіть у випадку, коли метою є допомогти жінці народити дитину, можливе селекціонування (відбір) ембріонів для виявлення з-поміж них, які видаються кращими за зовнішніми ознаками чи бажаними характеристиками. Крім цього, з огляду на недостатню ефективність технологій, у матку переносять декілька ембріонів та продукують їх у великих кількостях для того, щоб залишити “запас” у випадку, якщо імплантація не вдасться з першої спроби. Перенесення в матку декількох ембріонів є етичною проблемою через велику ймовірність того, що більшість з імплантованих помре, не прижившись в ендометрії (слизовій оболонці матки), та малу надію, що один-єдиний ембріон зможе розвиватись і жити. Можливо, дехто наводитиме аргумент, що навіть при природному заплідненні частина зародків гине внаслідок самовільних викиднів — отже, штучне запліднення імітує природне. Та це хибний підхід до питання [11, 541]. Досить зауважити, що вже це викликає хвилювання. Ще більшою є проблема спричинена продукуванням та замороженням великої кількості ембріонів.

На даному етапі розвитку технологій їхня слабка ефективність, інвазивний характер відбору у жіночому тілі овоцитів, складність замороження яйцеклітини та відносна легкість замороження ембріона наштовхнула "дослідників" на думку висунути фармакологічне припущення про гіперовуляцію, яка уможливить одночасний відбір багатьох яйцеклітин та продукування численних ембріонів на запас. Вже сам процес замороження, а згодом розмороження спричиняє смерть певної кількості зародків. Однак найдраматичніший аспект стосується невикористаних заморожених ембріонів: знищувати їх після закінчення юридичного строку дії, як чинять з продуктами харчування або фармацевтичними засобами після закінчення терміну їх придатності, чи використовувати як матеріал для експериментів?

Далі — простір для маніпуляцій з ембріоном і, як наслідок, можливість виконувати замовлення на фізичні та генетичні характеристики. Просуваючись далі, шляхом штучності, можна припустити, що вагітність жінки буде замінена вагітністю тварини чи механічною вагітністю; або що через схрещення між людиною і твариною можна буде отримати новий тип істоти. Тому питання природи, гідності та прав людського ембріона абсолютно неминуче і невідкладне.

3. Право на життя в контексті прав людини

У європейських конституціях, особливо у повоєнних, є твердження, що людська гідність і права людини мають вирішальне значення і становлять остаточну мету державної організації. У деяких конституціях (німецькій, португальській, польській) виразно наголошено на праві на життя. І тому треба обов’язково зрозуміти, чи право на життя ембріона входить до таких прав. Це і є вирішальним пунктом при мотивації деяких конституційних постанов. Що конституції вважають правами людини і, особливо, як вони їх інтерпретують? Це важливі дані, бо цілком зрозуміло, що конституційне право певної країни, в якому стверджується існування прав зачатої дитини іменем прав людини, проголошених Універсальною декларацією, потребує універсальної інтерпретації, що відіграє роль у судових розглядах інших конституційних судів, тому що такі універсальні права розглядаються також в інших декретах. Якщо поміркуємо про все сказане і написане з приводу прав людини – і в поодиноких указах, і на міжнародних конференціях – то зрозуміємо, як важливо поглибити роздуми щодо того, якою є інтерпретація конституційної юрисдикції права на життя у контексті прав людини.

Тепер доцільно звернути увагу на двозначність теорії прав людини, двозначність, яка є ще більшою у протиставленні з правом на життя зародка. З одного боку, вся теорія прав людини може бути зведена нанівець, якщо не визначений власник таких прав і не визначена концепція людської істоти ("члена людської сім’ї", як записано у преамбулі до Всесвітньої декларації прав людини, 1948 р.) або якщо питання про визначення критеріїв буде залишене на розсуд практичного законодавства. З іншого боку, залишається невизначеним питання фактичної чинності прав людини. Тобто потрібно з'ясувати, чи вони (права людини) юридично визначають зобов’язуючі дії такою мірою, якою вони включені у міжнародні трактати, конституційні хартії, внутрішні нормативи, чи вони зобов’язуються незалежно від таких посилань. У першому випадку різні переліки прав та Декларація 1948 р. є лише закликами до суду присяжних. Із цим питанням пов’язане також питання, що стосується ембріона. Та якщо права людини є юридичною інстанцією препозитивною, юридично чинною, тобто незалежно від їх письмового викладу, тоді їх неможливо інтерпретувати за звичайними герменевтичними критеріями, властивими позитивному (практичному) праву. Тоді неважливо знати, чи той, хто написав Декларацію 1948 р. або Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 р., стверджуючи право на життя кожної людини, чи кожного громадянина, чи кожної особи мав на увазі ембріон людини. Так звані критерії технологічної та історичної інтерпретації стосуються лише позитивного права. Наміри законодавця або комісій з підготовки закону мають значення лише для інтерпретації їх у письмово викладеному законі, а не для норми, яка не написана на папері, але існує у природі або походить від людської гідності та моралі. Якщо права людини передують певному закону, то нас мало цікавить думка законодавця, оскільки права людини судять також самого законодавця. Це складне питання, але обов’язкове, якщо ми не хочемо ще раз звести нанівець теорію прав людини. А людський ембріон перебуває всередині цієї проблеми, має вирішальну функцію, яка проливає світло на кожну з цих двозначностей. Тому проблему відносин між правом на життя зародка і правами людини треба оцінювати у комплексі з культурою, історією та практикою.

Тема прав людини стає щораз важливішою після проголошення Універсальної декларації прав людини від 10.12.1948 р., яка має дуже сильне символічне навантаження. Коментатори зауважують, що ця Декларація відрізняється від будь-яких попередніх актів, наближених до неї, починаючи з Великої Хартії Вольностей (1215 р., Англія) аж до Декларації прав людини і громадянина (1792 р., Франція). Крім універсального аспекту Декларація 1948 р. визначає межі влади, претендує бути остаточним Проектом миру, свободи та справедливості.

Мета Декларації 1948 р. як роз’яснено у преамбулі, — це “визнання гідності кожного члена людської сім’ї” та його “однакових і невід’ємних прав”. Символічну насиченість Декларації можна вловити, беручи до уваги час її створення. Це саме "серце" ХХ століття з його трагедіями та надіями. У першій половині століття були найбільші прояви насильства, і в 1948 р. ще залишалася скорботна пам’ять про них. Крім цього, початок другої половини століття характеризувався страхом перед майбутніми можливими трагедіями, які можуть призвести до кінця світу. Тероризм, гонка ядерних озброєнь; мир, що тримається на страху (політика стримування та репресій) – характерні ознаки цього періоду. І саме в цей час представники всіх народів гарантують – як це зазначено в преамбулі Декларації – надію на мир, справедливість та свободу як “інтелектуальний вчинок”: визнання гідності кожної людської істоти.

Те, що це зобов’язує розглянути юридичний статус людського ембріона, очевидно. За Декларацією 1948 р. з'явилися інші, які намагались закріпити гарантію фундаментальних прав, що стосуються як окремих категорій суб’єктів або питань, так і специфічних територіальних площин [4, 15 ].

Останнім часом були намагання ввести питання про статус ембріона як людської особи у хартії та конвенції з прав людини, зокрема у Конвенцію Європейської Ради з прав людини та біомедицини, у Протоколи з клонування людини, у Резолюції Європейського Парламенту [4, 15], у Рекомендації Європейської Ради [5, 165-167], Універсальну Декларацію Юнеско про людський геном та права людини (1997 р.), Директиву Європейського Парламенту та Раду Європейського Союзу про юридичний захист біотехнологічних винаходів (1998 р.)

Можна сказати, що біоправо постає не тільки як галузь внутрішнього законодавства, яке визначається на основі практичних, дидактичних або систематичних критеріїв, а також як важлива частина прав людини, щобільше - як вирішальна частина, як аспект теорії про людську гідність, оскільки тоді, коли людський ембріон у випадку кризи гуманності не посідає нічого, крім себе самого, біоправо ставить радикально питання про зміст людської гідності. Біоправо з’являється, як вхідні двері до конкретного розвитку доктрини людських прав. Було б доволі цікаво порівняти всі міжнародні документи з прав людини та конституції всього світу, там де вони існують (в Африці та Азії, в Америці, на Півдні та Півночі) тоді можна простежити тенденції, залежні від різних культур і традицій.

Немає універсальної збірки конституцій, а завдання зібрати їх та зробити доступними щодо мови досить складне. Тому обмежимо наше дослідження територією Європи. Європейські конституції доступні не тільки територіально. Ідея європейської єдності, що знайшла свій вираз у Європейському Союзі, пов’язана з проектом миру та возвеличення гідності і прав людини. Отже, конституції європейських держав мають особливе значення, щоб простежити, як впливає право на життя ембріона на основну концепцію юстиції. Після зруйнування Берлінської стіни Рада Європи налічує 40 європейських держав, а Європейський Союз – досить важливий політично – має тенденцію дедалі більше розширюватись і перспектива утворення єдиної Європи “від Атлантики до Уралу” не є нереальною. Слушно зауважити, що Європейський Союз пройшов довгий економічний шлях, який нині вимагає більшої гармонізації та політичної уніфікації. Щоб Європейський Союз не став просто суспільним ринком, він потребує визначення, яку ідею Європи хочемо реалізувати? З цих мотивів права ембріона також набувають у проекті Європейської конституції значення вирішального елемента. Варто зауважити, що Україна, яка є європейською державою і постійно декларує свій європейський вибір, стосовно прав ембріона не має чітко оформленого законодавства. Проблемою для нашої країни є велика кількість абортів, торгівля дітьми чи ембріонами, до яких причетні наші громадяни. Державні й законодавчі органи повинні негайно вживати заходів щодо захисту прав ембріона в контексті європейського законодавства та етичних вимог сьогодення.

Аналіз рішень конституційних судів в окремих країнах, а також аналіз рішень судових органів Ради Європи та Європейського Союзу, дає змогу ствердити, що в юриспруденції країн є посилання на деякі з цих рішень, зокрема на Європейську конвенцію із захисту прав людини та фундаментальних свобод, які певним чином створюють базу загальноєвропейського конституційного права. Дебати щодо права на життя тривають не лише у вузьких колах, а також у сферах політики, культури, мас-медіа, у повсякденному житті людей.

Хоча нормативно-правові акти України, які стосуються охорони здоров’я населення, поки що грунтуються на засадах біоетики, все ж немає підстав стверджувати, що такі акти не відповідають її нормам і засадам. Законодавство України в галузі охорони здоров’я згідно зі ст. 9 Основного закону України адаптується до відповідних міжнародних документів, якщо є згода на це Верховної Ради. Через законодавство України імплементуються основні документи міжнародних організацій щодо дотримання біоетичних норм і засад у практиці охорони здоров’я. Основою таких нормативних актів є право людини на гідне життя і пошану людської особистості, яскраво викладені у концепціях відомих філософів, учених та гуманістів‑практиків – В. Вернадського, Т. де Шардена, А.Швейцера.

Логічним доповненням до Європейської конвенції прав людини та Європейської соціальної хартії є Європейська конвенція “Про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології і медицини”, яку підписала Україна разом із 22 державами. Це означає, що законодавчі акти стосовно охорони життя і здоров’я повинні формуватися згідно з вимогами останньої Конвенції, заснованої на засадах біоетики. Загальна декларація прав людини і біоетики, прийнята ЮНЕСКО, показує, що погляд біоетики на медицину спрямовує увагу на високу цінність служіння життю, бо це основа гуманізації суспільства.

Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України, де одним із головних принципів є забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над іншими інтересами (ст. 4). У медичній практиці дозволене застосування медико-біологічних досліджень із суспільно корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги успіху над ризиком, заборонене проведення експериментів над хворими, ув’язненими, військовополоненими (ст. 45). Рекомендація парламентської Асамблеї Ради Європи №1046/1986 проголошує, що зародкам та ембріонам людини також властива людська гідність, тому за всіх умов слід ставитися до них з належною повагою і будь-яке втручання в їх організм, навіть якщо вони нежиттєздатні, повинно бути заборонене (експерименти, взяття органів для трансплантації тощо) (п.10).

Забезпечити це мають законодавчі органи кожної країни. Закон України про охорону здоров’я дозволяє штучне запліднення та імплантацію ембріона за згодою подружжя та при збереженні анонімності донора (ст.48), що неприпустиме з погляду біоетики. Законом України про охорону здоров’я дозволений також аборт (ст. 281 Цивільного Кодексу України ), що також етично неприпустиме, бо йдеться про вбивство. Особливої уваги заслуговує законодавство щодо трансплантації органів. У відповідному Законі України існують суттєві етичні обмеження щодо трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини (№ 1007 – ХІV / 1999), хоча практика пересадження у медицині України дещо відстає від інших країн. Дія цього Закону не поширюється на аутотрансплантацію, імплантацію та трансплантацію статевих залоз, репродуктивних клітин та живих ембріонів. Згідно з цим законом фетотерапія здійснюється ембріональними тканинами й органами, отриманими з абортивного матеріалу (ст. 19), що етично неприпустиме.

Засади біоетики, впровадження яких у біомедичну практику вельми актуальне, нині застерігають щодо узаконення клонування людини та евтаназії, що може бути прямою загрозою для гуманного суспільства й правової держави, якою прагне стати Україна. Підтвердженням забезпечення засад цінності життя є хоча б скасування смертної кари 23 лютого 2003 р. народними депутатами України.

Гідність і недоторканість людського життя від моменту запліднення до природної смерті

Демографічна ситуація в Україні спонукає державу, суспільство замислитись над проблемою цінності та гідності життя людини. Біоетика привертає увагу, зокрема, до біологічного й антропологічного статусу ембріона людини, який від моменту запліднення має всі характеристики людської особистості: керовану особистим геномом свою власну проект-програму життя і людську гідність, що заслуговує пошани. Живий людський ембріон від моменту запліднення є людським суб’єктом з добре визначеною ідентичністю, який починає від цього моменту свій власний, безперервний, постійний і координований розвиток; має право на власне життя, і кожне втручання не на користь ембріона розглядається як дія, що порушує таке право. Тому потрібна чітко аргументована законодавча база стосовно: контрацепції як зброї у боротьбі проти життя та людини як особистості; стерилізації, що завдає шкоди фізичній цілісності людської особи та протирічить її свободі і праву – можливості дотримання прокреативного виміру єднальної любові, адже людині відповідають природні методи розпізнавання днів плідності; аборту як убивства дитини. Критерієм біоетичної дозволеності репродуктивних технологій людини є подружній акт з єднальною і розмножувальною функціями водночас; запліднення в живому організмі і допоміжна функція техніки. Певні спроби вплинути на хромосомну і генетичну спадковість людини за допомогою генетичних маніпуляцій, які не є терапевтичними, а націлені на продукування людських істот, відібраних щодо статі чи інших наперед визначених якостей, суперечать особистій гідності людини, її цілісності та ідентичності, тому вони жодним чином не можуть бути виправдані можливими корисними наслідками для майбутнього людства. Внаслідок недостатньої уваги до проблеми абортів в Україні склалася критична демографічна ситуація, яка загрожує своїми наслідками майбутньому держави, адже рівень народжуваності не забезпечує природного відтворення населення (див. Додаток Г). Необхідно зі шкільних років виховувати відповідальність і пошану життя, пропагувати засади біоетики.

Щодо евтаназії в Україні, де право на життя гарантоване кожному громадянину відповідними статтями Конституції (ст. 3, 27, 64), немає спеціального нормативно-правового акту, але це питання врегульоване “Основами законодавства України про охорону здоров’я”, де евтаназія категорично заборонена, а при здійснені кваліфікується як навмисне вбивство. На сучасному етапі це питання не дискутується, однак правова база в Україні на сьогодні нечітка, що викликає занепокоєння. Органи державного управління повинні подбати про відповідне законодавче врегулювання проблеми, впроваджуючи замість евтаназії паліативну терапію – пом’якшення страждань невиліковно хворої людини.

Засада неприпустимості дискримінації в ім’я рівної гідності всіх людських істот має стосуватися всіх періодів людського існування від моменту запліднення до природної смерті, охоплюючи особливі етапи (фази), що, на перший, погляд, можуть здатися другорядними: початковий, страждання та вмирання. Тому приналежність до людського роду ― це визнання права на гідність кожного, і цього досить, бо решта атрибутів (краса, успіх, здоров'я, багатство, розум, дорослість і т. ін.) прирівнюються до другорядних і таких, що нездатні характеризувати гідність, яка вже цілковито міститься у цій приналежності. І роздуми про право на життя плода вкладаються у цей контекст, тому що “першим виявом людської гідності є право на життя, це інтелектуальний жест, який повертає їй правду та позбавляє двозначності”[4, 349-350].

Історичний рух, який досі визнавав людську гідність та людські права, може бути графічно зображений горизонтальною лінією, що проходить через всі вищі рівні цивілізованості. Епоха, в якій живемо, вимагає терміново довести до завершення цей процес також по вертикальній лінії, що полягає в рівній гідності, у визнанні фундаментальних прав людини та у праві на життя кожної людської істоти від моменту запліднення до природної смерті.

Отже, науковими дослідженнями природи людського ембріона доведено, що від моменту запліднення він є унікальною людською істотою, має у собі всі характеристики людської особистості і керовану особистим геномом свою власну проект-програму життя.

Дуже важливо, щоб людську природу особи в її ембріональному стані усвідомлювали всі люди. Особливо це стосується тих, хто приймає законодавчі акти стосовно узаконення чи заборони аборту, який є не лише етичним злочином, а і прямим порушенням основних прав людини, кримінальним злочином проти людського життя, функція оборони і захисту якого покладена на державу.

Запитання для самоконтролю

1. Засади біоетики, які забезпечують гідність людського ембріона.

2. Обґрунтування трактування ембріона як особистості.

3. Суть аморальності аборту.

4. Аборт з огляду на демографічну ситуацію.

5. Можливість заборони абортів та її наслідки.

6. Новітні репродуктивні технології у моральному контексті.

7. Новітні репродуктивні технології і права людини.