Біоетика

- це наука про відповідність етичним (моральним) нормам і засадам людської поведінки у біолого-медичній галузі та в сфері охорони здоров'я;

- це систематичне вивчення людської поведінки стосовно життя та здоров'я, що досліджуються у світлі моральних цінностей та засад (В. Райх);

- це частина "моральної філософії", яка розглядає дозволеність медичних втручань у людський організм з точки зору п р а в а, зокрема втручань, що пов’язані з розвитком біологічних і медичних наук. (E. Згречча);

- це використання біологічних наук для покращення умов життя людини (В. Р. Поттер);

- це маєвтика, тобто наука, що здатна зрозуміти цінності шляхом діалогу між медициною, філософією та етикою (А. Геллегерс);

- це нова дисципліна, яка намагається виробити методологію, здатну допомогти науковцям і лікарям у прийнятті правильних рішень під соціальним, психологічним, історичним кутом зору (Д. Келлеген);

- аналізує моральність людських дій в біологічно-медичному плані, охоплює медичну етику і займається не лише моральними проблемами медицини, а й тими, що виникають з розвитком біологічних наук (А. Вагра);

- порушує етичні питання, пов'язані із заплідненням, народженням, життям і смертю, а також з можливостями розвитку і досліджень біологічної і медичної терапії (О. Гоффе).

Біологізм – тлумачення явищ, які мають психологічну, духовну і соціальну природу, як суто біологічних феноменів, що призводить до спрощеного бачення розвитку і функціонування суспільства.

Благо – загальне поняття, яке відображає позитивну цінність предметів і явищ. Розрізняють Б. матеріальне і Б. духовне. В етиці Б. розглядається як мета, яка визначає дії людини. Істинне Б. для людини є тим, що не віддаляє її від вищої мети, адже часто те, що людина вважає привабливим і бажаним, немає нічого спільного з благом. Різновидом духовного Б. є моральна цінність, д о б р о (іноді в побутовому мовлені слова "БЛАГО" і "ДОБРО" вживають як синоніми).

Відмова від виконання громадянського або професійного обов'язку за велінням совісті – вчинок особистості, що полягає у відмові здійснювати або сприяти здійсненню дії, яка протирічить її совісті, навіть якщо ця дія допускається законом. Совість є категорією етики, яка характеризує здатність особистості здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати самооцінку своїх вчинків. С. є виразом моральної самосвідомості особистості.

Відповідальність– обов’язок людини як вільної особи відповідати за свої дії.

Гілеморфізм –( від грец. hуlē – тут матерія і morphē – форма) – доктрина, створена Арістотелем і розвинута св. Томою Аквінським, яка розглядає метафізичні елементи, що становлять фізичну суть: матерію і форму.

Гедонізм (від грец. hеdonе – насолода) вчення, яке ідентифікує благо із задоволенням і висуває для людини на перше місце пошук задоволення.

Генна інженерія —напрям молекулярної біології та генетики, який розробляє лабораторні методи цілеспрямованого утворення організмів з новими комбінаціями спадкових властивостей.

Проекціювання — введення у хромосоми генів, результати дії яких відомі, за допомогою різних стратегій – від клітинної гібридизації до специфічних "зондів", які здатні виявляти сегменти ДНК, що відповідають певному гену.

Ізоляція — використання біологічних "ланцетів", тобто специфічних органічних ензимів (ендонуклеаз), які "розрізають" на чітко визначені частини ланцюг ДНК, внаслідок чого ізолюються гени, розташовані між двома зрізами основної послідовності молекулярного ланцюга.

Клонування — своєрідне біологічне дублювання окремих генів у кількостях, потрібних для вивчення або використання з різною метою. К. здійснюють уведенням певного гена в геном мікроорганізму за допомогою так званих векторів (плазмід, бактеріофагів, вірусів) з використанням технологій рекомбінації ДНК, внаслідок чого разом з мікроорганізмом множиться ген, введений у його геном.

Послідовність — точний порядок чергування основ молекулярної структури генів, за яким вивчають механізми їх діяльності та змін.

Перенесення — введення генів у клітини і тканини, відмінні від тих, у яких вони зазвичай функціонують. Ця технологія дає змогу вирішувати такі завдання:

· ідентифікація патологічних генів для діагностики генетичного захворювання, яке розвивається, або для виявлення такого захворювання перш ніж з'являться його симптоми при теоретичній можливості запобігання його появі та (чи) успадкуванню потомством;

· синтез речовин, корисних для людини, із можливістю використання їх у широкому діпазоні (інсулін, людський хоріонічний гонадотропін, гормони росту, вакцини і т. ін.);

· створення рослин і тваринз особливими характеристиками, за допомогою введення певних генів у соматичні чи зародкові клітини або одноклітинні ембріони для збільшення виробництва молока, м'яса кращої якості тощо і виведення нових сортів рослин, наприклад пристосованих до менш родючих земель і т. ін.;

· вивчення структур і природи генів, яке можна широко застосовувати у біології та медицині.

Відкриття методу ланцюгової реакції полімеризації, ще більше прискорило вирішення цих завдань. Метод полягає у розщепленні ДНК, що дає змогу протягом декількох годин синтезувати більш ніж мільйон копій специфічної послідовності ДНК, завдяки чому можлива ідентифікація навіть надзвичайно малих сегментів.

Використання цього методу революціонізувало біологію і молекулярну діагностику, уможливило отримання з мінімальної кількості ДНК величезної кількості генного матеріалу, що важливо для діагностичних досліджень.

Добро— одна з найважливіших категорій етики для вираження позитивної оцінки суспільних явищ, вчинків людей. Д. незмінне, вічне й випливає з Божественної сутності моралі: д. є атрибутом Бога. Людина покликана бути провідником абсолютного д., яке вона реалізує через конкретне д. стосовно до інших і до себе.

Екзистенціалізм — напрям у філософії, предметом вивчення якого є конкретне існування людини (у ситуаціях боротьби, страждання, смерті тощо).

Екофемінізм—один із напрямів американського фемінізму, який, розглядаючи пригноблення природи у зв’язку з пригнобленням жінки, прагне тим самим сприяти звільненню і першої, і другої.

Епістемологія(від грец. epistēme – наука і logos – учення) – система мислення, яка вивчає структуру і метод наукового пізнання. Іноді тлумачиться як дослідження будь-якої форми пізнання.

Етика(від грец. ēthos – спосіб життя, поведінка, звичай) – філософська наука, об’єктом якої є моральна свідомість людини, тобто її вільна поведінка, згідна або незгідна з лінією розуму.

Філософська етика відрізняється від морального богослов'я, яке хоч і містить розумовий рівень, засноване на божественному Одкровенні, яке походить із віри, інтелектуального світу, що перевищує розум.

Філософська етика відрізняється від позитивних (заснованих на чуттєвому досвіді) наук, зокрема тих, які, досліджують моральний світ людини (психологія і соціологія моралі), перспективною цілісністю та більшою глибиною пізнання. Наприклад, лікар інтерпретує смерть відповідно до параметрів, запропонованих Європейською Спільнотою, тоді як для філософа смерть людини породжує глибші та універсальні запитання.

Сфера реальності, що досліджується етикою - це особистість людини, яка розглядається не в її фізичному або психологічному бутті, а в бутті, що оцінюється як добре (доброчесне) або зле (з вадами) самою особистістю в процесі здійснення вчинків. Природна етика будується лише на основі пізнання, доступного людському розуму. "Етика першої особи" концентрує свою увагу на об’єкті дії (вибору) і на намірі, вкладеному в цю дію. "Етика третьої особи" прагне обґрунтувати моральність на об’єкті зовнішньої дії з визначеною тенденцією протиставити закон і свободу. "Етика ситуації" розуміється як моральна оцінка, що висуває на перший план обставини, за яких можливе перетворення недозволеного в дозволене. Вважається, що моральне знання можливе лише всередині дії (вчинку), єдиного моменту, в якому об’єднуються загальні моральні вимоги і неповторність ситуації (для деяких дослідників ця етична установка належить до етичного інтуїціонізму). "Етика емоційності" перебуває всередині логіко-лінгвістичного емпіризму. Її відправна точка – емпіричний принцип, що зводить людське пізнання до чуттєвого досвіду.

Євгенізм — напрям у генетиці, завданням якого первісно було поліпшення спадкових якостей людини за допомогою біологічних методів селекції спадкових чинників. Далі Є. набув іншого спрямування як відбір расових властивостей на основі ідеології (одна людська раса з особливими фенотипічними і загальними властивостями проголошується вищою за всі інші), яка не визнає ні засаду рівності, ні засаду персоналізму. В історії Є. був ідеологічною основою для насилля над деякими меншинами. Нині є. використовується в деяких технологіях штучного запліднення і в разі аборту за "медичними показаннями", якщо людські зародки не відповідають прийнятним "загальним умовам".

Загальне благо— етико-політична (не економіко-статистична) концепція, яка визначає духовні і матеріальні умови, що дають змогу суспільству сприяти вільному розвиткові кожної особистості. Цій концепції протистоять поняття “загальний інтерес” (ліберального походження) і “державний інтерес” (колективістського походження).

Законна оборона — оборонні дії, які не виключають як крайній засіб смерть несправедливо нападаючого. Ці дії виправдані за певних умов, які регламентовані такими доктринами:

- доктриною надзвичайних обставин, згідно з якою основним є захист власного життя, що вимагає захисту його від насилля;

- доктриною непрямого вбивства, згідно з якою вбивство несправедливо нападаючого стає небажаним наслідком дії, яка спрямована на захист життя. Умови, за яких можна здійснювати дії, спрямовані на захист життя: а) рівновага між благом, яке захищають, і шкодою, яку завдають нападаючому; б) неможливість уникнути зла іншим способом; в) реальна можливість за допомогою відповідного оборонного акту відвернути з л о. Ці доктрини дають змогу особі, яка себе захищає, уникнути агресивних намірів і не сплутати З. О. з помстою.

Закон Юма — неможливість перейти зі сфери існування в сферу повинності, яка тим самим відокремлює пізнання від етичної норми. Цей принцип Юм виклав у "Трактаті про людську природу". Даний закон народжується у рамках емпіризму як висновок із переконання в тому, що цінності не можуть знайти собі місця в світі.

Зло — категорія етики, що за своєю сутністю є протилежністю д о б р а; поняття, що відображає загальне уявлення про те, що протирічить вимогам моралі і заслуговує на осуд; загальна абстрактна характеристика негативних моральних властивостей. Розрізняють з. моральне і З. соціальне (протилежність б л а г а ). З. соціальне є не лише моральним, а набагато ширшим поняттям, яке відображає всю сукупність явищ, що протирічать інтересам і життєвим потребам людини і суспільства. З. моральне переважно тлумачать як негативні вчинки людей внаслідок нерозуміння ними своєї істинної природи. З біоетичних позицій злом є те, що переслідує, применшує, ображає, зводить людину до засобу, нівелює людину як особистість.

Ідеалізм — у вузькому розумінні означає філософію, яка, протиставляючи себе реалізму, виключає існування речей за межами думки і тим самим доходить до ствердження імманентності всього емпіричного світу у творчій діяльності мислячого суб’єкта. Цей напрям започаткували Декарт і Локк, розвинув Кант і структурували Фіхте, Шеллінг і Гегель.

Імманентна дія, спрямована на вдосконалення – в трактуванні Арістотеля це дія, що здійснюється всередині одного і того ж суб'єкта (наприклад, мислення, розвиток і т. ін.) і спрямована на удосконалення того, хто її здійснює. Для Арістотеля така дія характеризує живу істоту.

Істина — реальна дійсність, правильно відображена у свідомості людей. І. логічна — відповідність розуму (пізнання) об'єктові; І. онтологічна — відповідність усіх речей розуму Того, хто створив їх пізнавальними; І. моральна — відповідність власних намірів вимогам моральності.

Кардинальні чесноти — розважливість (належна міра того, що конкретно потрібно зробити для втілення в життя чесноти), поміркованість (належна міра при користуванні благами цього світу і влада над своїми пристрастями), мужність (здатність до протидії злу і подолання труднощів для здобуття будь-якої високої чесноти) і справедливість (здатність визнавати і поважати право іншого). Вони називаються кардинальними (від лат. cardine – опора), оскільки підтримують весь духовний організм.

Клонування — метод, за допомогою якого отримують сукупність (клон) суб'єктів, що походять від одного організму і генетично ідентичні з ним. К. здійснюють двома способами: а) розщепленням ембріонів; б) перенесенням ядра клітини індивіда, якого мають намір клонувати.

Перший спосіб штучно відтворює природний процес формування ідентичних близнюків, або монозигот, який полягає в розділенні ембріональних клітин на перших стадіях розвитку (14 днів після запліднення) на два чи більше ідентичних ембріонів. Після цього розділені бластомери можуть незалежно розвиватися завдяки клітинній поліпотенції, тобто властивості, яка дає змогу одній клітині дати початок різним тканинам організму, що формується.

Цю технологію, яку від 1979 р. випробовували на тваринах, 13 жовтня 1993 р. застосували до людини Дж. Л. Холл і Р. Дж. Стілман, двоє вчених із відділення акушерства та гінекології Джорджтаунського університету, оголосили на одному з конгресів, що К. людини стало технічно можливо, оскільки вони вже реалізували це на 17 людських ембріонах, отриманих за допомогою запліднення in vitro і отримали від них 48 генетично ідентичних ембріонів.

Другий спосіб полягає у перенесенні ядра, взятого із клітини індивіда, якого передбачено клонувати, у незапліднену яйцеклітину або одноклітинний ембріон після видалення або нейтралізації її ядра. Для того, щоб клітина, з якої переносять ядро, злилась із яйцеклітиною або одноклітинним ембріоном, застосовують електричний шок, що спричиняє поділ нового отриманого індивіда, якого опісля переносять в матку.

Перші спроби з перенесення ядра здійснені з використанням ядра клітин ембріонів на початковій стадії (фаза поліпотенції). Найбільш придатною для цієї процедури вважається стадія, після якої клонування вже неможливе, - це стадія бластоцистів, коли використовуються клітини внутрішньої клітинної маси, вирощені in vitro.

Вчені вважали, що, починаючи від моменту, коли під час подальшого розвитку клітинна диференціація спричиняє спеціалізацію кожної клітини відповідно до програми генома і ядро поступово втрачає свою поліпотенцію, тобто здатність керувати сукупною діяльністю одноклітинного ембріона, у яку воно було перенесене, перейти за цю межу вже неможливо. Однак експеримент довів протилежне. У 1996 р. були отримані живі вівці на основі стабілізованих клітинних ліній, культивованих in vitro у стані спокою та реактивованих перед початком їх використання.

Дослідники пішли ще далі і використали як "донорські" клітини ядра не лише ті, котрі були отримані від 26-денних ембріонів (тобто після стадії бластоцистів), а і клітини молочної залози шестирічної вівці в останні три місяці вагітності. Учені 277 разів застосовували другий метод і перенесли в матку 29 ембріонів, доки не народилась одна-єдина вівця — Доллі. Мова йде про експеримент, який радикально відрізняється від усіх попередніх. Річ у тім, що відтворення шляхом розщеплення ембріона ссавця на перших стадіях його розвитку вичерпується небагатьма відтвореними індивідами, тоді як технічна можливість, яка вимальовується сьогодні, базується на справжньому К., тобто на теоретично безконечному відтворенні практично ідентичних індивідів.

Краса — те, що досконале за формою чи сутністю і викликає у людини позитивні відчуття. Розрізняють К. нерукотворну (Божі творіння, як-от людина, природа), К. рукотворну (витвори людських рук, як-от шедеври малярства, архітектури тощо), К. внутрішню (прояви душевної гармонії особистості, яка не залежить від тілесної форми і є плодом спільного діяння Бога і людини).

Культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Лікарський патерналізм — ставлення лікаря до пацієнта, як до малої дитини, внаслідок чого пацієнт немає права голосу. Лікар веде себе, як добрий батько, який знає чого потребує дитина і відповідно діє, не питаючи її дозволу і згоди. Дехто вважає, що така поведінка спричинена надуживанням засади благодіяння, яке пригнічує засаду автономії. Хоча саме засада благодіяння вказує на те, що слід завжди діяти на благо пацієнта, не завдаючи йому з л а або шкоди.

Лікарська таємниця – вимога нерозголошення інформації про стан здоров'я громадянина та ін. відомості, що їх отримано під час його обстеження та лікування.

Любов —моральне поняття етики, яке відображає особливі взаємини між людьми. Л. пристрасна— прагнення володіння об'єктом Л.; Л. співчутлива — прагнення блага для об'єкта Л.; Л. взаємна породжує Л.-дружбу. У нашому контексті під істинною Л. розуміємо Л. подружню, даруючу.

Матерія(від лат. materia – речовина, mater – мати; стовбур дерева) — філософське поняття, що позначає об'єктивну реальність, яка існує незалежно від людської свідомості. М. – це те, що має ф о р м у і те, що має протяжність, а також сукупність видів сутнього, що мають такі властивості. В арістотелівській і томістській філософії М. – це та частина сутнього, яка є початком потенційності і невизначеності на противагу (логічно) формі.

Механіцизм— філософське вчення, яке спрощено розуміє все, що відбувається у фізичному і духовному плані, як механічний рух, що визначається законами механіки, тобто позбавлений високої мети. Цим терміном позначають філософію природи, згідно з якою всесвіт є величезною машиною.

Натуралізм (від лат. naturа – природа) — те, що узгоджується з природою і виводиться із неї. Упродовж історії різні наукові напрями відносили себе до натуралістичних шкіл. З огляду на різні визначення поняття "природа" Н. потрібно розглядати не як однорідний філософський феномен, а як напрям, для якого характерні: а) абсолютизація природи як вищого принципу: все, що реальне, походить від природи; все, що походить від природи, реальне; б) розуміння природи як сукупності фізичної реальності і заперечення будь-якого іншого типу реальності; в) зведення духовної сторони до концепції природи або ж пряме заперечення дуалізму природа–дух, природне–надприродне; г) твердження, що у матеріалізмі можна виділити те, що властиве будь-якому типу Н. (Ділтей). До Н. відносять також механістичну концепцію людини і самої природи – антропологічний оптимізм, який заснований на ідеї, що людина не потребує джерела спасіння поза собою самою.

Особистість— індивід, комплексна сутність якого має раціональний і духовний характер. У метафізиці основа О. – це володіння власним буттям, а не зовнішні її прояви і певний ступінь тілесного розвитку. Субстанція О. створюється душею. Людська О. – це єдність духу і тіла. Завдяки наявності розуму та волі О. є вільною і здатною до самовизначення. О. завжди необхідно розглядати як ціль у собі і ніколи – як засіб. Класичне визначення О.подав Боецій. Термін "О." має конкретний філософський і психологічний зміст. У філософії визначальним для поняття О. є моральні та інтелектуальні властивості людини. О. розуміють також як екзистенційний і єднальний прояв онтологічної реальності. Поняття О. вимагає визнання на психологічному рівні єдності людського індивіда.

Платон (427–348/7 до н.е.) — давньогрецький філософ, учень С о к р а т а, дослідник антропології, етики, політики, гносеології і космології. Згідно з П. тіло є в’язницею для душі. Людські душі передіснують у світі ідей і насолоджуються природженим знанням, яке випливає від прямого бачення ідей. Призначення людини полягає у звільнені від тіла для того, щоб повернутися до світу ідей. Людське існування має чітко виражений етичний сенс, і П. дає перше трактування його у своєму визначенні чесноти. Щастя людини – плід добродійного життя, провина ж його тягне за собою нове життя в іншому тілі, що повинно служити його очищенню. Дуалістичне вчення П. мало великий вплив на багатьох мислителів.

Право — у контексті біоетики термін, що позначає не сукупність законів, які керують суспільством, а вимогу соціальних суб’єктів бути визнаними, а отже, шанованими іншими.

Природний закон — закон, який диктується самою реальністю (Лівій).

Реалізм― термін, запропонований Якобі (1789) для позначення трансцендентності (незалежної реальності) пізнаваного об’єкта стосовно пізнаючого суб’єкта.

Релятивізм— позиція тих, хто вважає, що пізнанню недоступна абсолютна істина: будь-яка істина – це лише “точка зору”, часткова і суб’єктивна або цілковито залежна від часу та історичних умов. Р. відкидає існування абсолютних цінностей і визнає лише існування цінностей, зумовлених певним періодом історії, культури тощо. В античному світі релятивізм був основою вчення софістів.

Рефлектуюча свідомість― наявність розуму в самому собі в акті осягнення і судження. Не може існувати свідомість, якщо немає особистого Я, і це власне Я не може ніде реалізуватися, окрім своєї власної свідомості (самосвідомості), або Р.С. Іншими словами, самосвідомість – це дія, через яку людина пізнає саму себе. Сучасні філософи розрізняють два типи самосвідомості: супутня і рефлектуюча. Перша наявна одночасно з усвідомленням будь-якого об’єкта або події. Друга, рефлектуюча самосвідомість, ясно виражена і фіксована, досягається тоді, коли людина концентрує свідомість на самій собі, на своїх вчинках, діях, здібностях, тобто на власному Я з метою усвідомлення того, що є, і того, що вона робить.

Ru486 (міфепристон) —пероральний антипрогестин, що викликає аборт протягом першого триместу вагітності.

Свавілля – необмежена влада, відсутність законності, справедливості. Схильність діяти на власний розсуд, не зважаючи на волю й думку інших. Самовілля. Відображення явищ реальної дійсності, що ґрунтується лише на власному, часто спотвореному, сприйнятті, відступ від правди життя (у творах мистецтва тощо). Свавільна поведінка, свавільний вчинок.

Свобода― особлива і виняткова властивість, що притаманна людині, яка є господарем своїх вчинків, і тому несе відповідальність за них. Практично для всіх філософів С. – це вища благородна гідність, якою наділена людина, тому у соціальній сфері свобода становить її перше, священне і невід’ємне право. Будь-яка юридична система, як приватна, так і суспільна, повинна поважати свободу кожної особистості, надаючи їй можливість громадського виявлення в межах суспільного блага.

Совість – усвідомлення і почуття моральної відповідальності за свою поведінку, свої вчинки перед самим собою, людьми, суспільством; моральні принципи, погляди, переконання; сумління.

Сократ(бл. 470 – 399 до н.е.) ― давньогрецький філософ, який розвивав учення "моральної філософії". Згідно з раціоналістичною етикою С., головне завдання філософії – етичне: створення вчення про те, як потрібно жити. Для людини головним завданням пізнання є самопізнання. Усі часткові цілі підпорядковані єдиній загальній і вищій меті, яка є безумовним вищим благом. Пізнання блага є не лише передумовою належної поведінки, а й необхідним наслідком, що зумовлює морально бездоганну поведінку (сократівський інтелектуалізм). Доброчесність (здатність людини творити добро) – це пізнання блага, тому одна доброчесність означає пізнання всіх інших чеснот. Причиною поганих вчинків, на думку С., є лише незнання чи хибне розуміння, яке ідентифікується з поняттям "вада"; мудрість – це досконале знання.

Справедливості засада― до всіх необхідно ставитися однаково неупереджено і давати кожному те, що йому належить. Насамперед ця засада спрямована проти будь-якої форми дискримінації за ознакою раси, релігії, соціальних умов, статі і культури.

Суб'єктивізм ― світогляд, що заперечує об'єктивні закони розвитку і головну роль відводить суб'єкту: реальність перебуває під впливом суб’єкта або ж безпосередньо продукується суб’єктом, який живе в ній. Така позиція відображена в різних галузях філософії (етичний суб’єктивізм, гносеологічний суб’єктивізм і т. ін.). У моральній сфері С. відомий як "сентименталізм". С. призводить до переконання, що кожен сам визначає межу між д о б р о м і з л о м.

Сцієнтизм ― абсолютизація ролі науки як головного чинника прогресу і засобу вирішення суспільних, соціальних проблем; застосування методів, властивих природничим наукам, до тлумачення філософських і соціальних явищ. Філософська позиція, похідна від позитивізму, яка в якості єдиної науки визнає фізику, математику або будь-яку “позитивну” науку, тобто науку, основану на чуттєвому досвіді, яка формалізується завдяки законам детерміністського типу, що виражаються в математичних поняттях. Таким чином, С. заперечує метафізику, але в цей же час претендує на створення вичерпного і кінцевого пізнання, основаного на “позитивних” науках і здатного розв’язати всі людські проблеми; в цьому значенні С. несумісний із скептицизмом і релятивізмом.

Телеологія – вчення, згідно з яким уся історія світу є здійсненням наперед визначеної, даної Богом мети, й усе в розвитку природи та суспільства доцільне.

Томізм— філософсько–богословське вчення св. Томи Аквінського (1225/6 – 1274), що є досконалим синтезом віри і розуму. Головна особливість Т. – раціональне обґрунтування вічної сутності Бога як першопричини творення і мети людського буття; інтерпретація проблем етики як повернення до Бога через Христа і Церкву. Для Т. характерне вчення про єдність душі та тіла при пріоритеті духовного. Наприкінці ХIХ ст. Т. офіційно проголошений "єдино істинною філософією католицизму". Нині існує у формі неотомізму (поєднання Т. з окремими положеннями інших напрямів сучасної філософської думки, феноменології, антропології і т. ін.). Св. Томою були зібрані в єдине ціле дані філософії Аристотеля і Платона, блаженного Августина і Діонісія Ареопагита. Головна робота цього автора – “Сума теології” (“Summa Theologiae”), грандіозне аналітичне викладення основних тем богослов’я і філософської антропології. На даний час томізм залишається в центрі постійної уваги зі сторони багатьох філософських шкіл.

Утилітаризм — позитивістський напрям в етиці, який вважає користь основою моральності та критерієм людських вчинків; принцип оцінки всіх явищ лише з огляду на їхню корисність, здатність бути засобом для досягнення певної мети. Засновник І. Бентам. Етична система, яка стверджує, що оцінка будь-якої дії повинна здійснюватися передусім на основі її наслідків, її здатності принести позитивні плоди. Однак абсолютна інстанція, з висоти якої можна було б судити, чи є наслідки позитивними чи ні, залишається невизначеною. Тому цінність об’єкта тієї чи іншої дії не вважається визначальною; заперечується навіть те, що дія може бути поганою за самою своєю суттю. В У. етика замість блага справедливого (того, що наш розум розглядає як своє благо і причину власної досконалості) звертається до блага корисного.

Фіксизм ― інтерпретація походження видів, яка виключає еволюцію і розглядає кожну створену істоту, як таку, що має визначені і фіксовані властивості.

Фіналізм — уявлення про реальність як таку, що співвідноситься з віддаленою метою, яку будь-яка річ містить у собі, і завдяки якій може бути усвідомлений її потаємний зміст. Має велике значення для біології, оскільки розглядає питання про те, чи є організація і діяльність живих створінь цілеспрямованою чи казуальною.

Форма ― одна з характеристик матерії, визначальний і об’єднувальний компонент сутнього. У вченні Арістотеля Ф. розглядається як фіксована, незмінна частина сутнього, яка становить інтелігібельну (яку можна осягнути лише розумом) частину пізнаного.

Холізм (від грец. holos – цілий, увесь) ― філософське вчення, що розглядає світ як результат творчої еволюції, що спрямовується нематеріальним "чинником цілісності". Наголошує на важливості цілісності організму.

Цінності ― все те, що має потенціал б л а г а і внаслідок цього дає особі поштовх до дії, спрямованої на здійснення цього блага.