Моральні проблеми самогубства

Близьким до евтаназії є самогубство.

У світі близько тисячі осіб щодня відбирають собі життя. Найбільше самогубств реєструється у Німеччині, Австрії, Японії, Данії, Фінляндії, Швеції. В Україні щороку близько 15 тис. громадян накладають на себе руки. Проте соціологи стверджують, що офіційна статистика самогубств істотно різниться від реальних цифр (у 2-4 рази вища), оскільки до неї потрапляють тільки явні випадки. Окрім цього, не реєструються випадки невдалих спроб відходу з життя, яких у 7-10 разів більше.

Соціолог Дюркгейм визначив чотири основні види самогубства: 1) маніакальний суїцид; 2) меланхолійний суїцид; 3)нав’язливий суїцид; 4)імпульсивний, або автоматичний, суїцид [8, 35].

1. Маніакальний суїцид. У цьому випадку поштовхом до самогубства є галюцинації або хворобливі уявлення. Хворий може заподіяти собі смерть, уникаючи уявної ганьби чи небезпеки або слухаючись таємного голосу. Однак тут варто відокремити нещасні випадки, до яких призводять видіння хворого (наприклад, хворий може вийти через вікно, вважаючи його дверима).

2. Меланхолійний суїцид. Приводом до самогубства може стати депресивний стан гіпертрофованого суму (людина не може тверезо оцінювати ставлення оточення до себе, її ніщо не тішить).

3. Нав'язливий суїцид. Зумовлений появою в людини бажання вмерти з незрозумілих для неї причин, попри усвідомлення безглуздості цього бажання. Такий стан призводить до спроб самогубства. Навіть якщо спроби безуспішні, нав'язливий стан минає лише тимчасово.

4. Імпульсивний, або автоматичний, суїцид. Приводом є раптова думка, котра спонукає людину до негайних дій, тобто до акту самогубства, незалежно від волі самої людини [8, 35].

Мотивами самогубства можуть бути: безнадія, втрата сенсу життя, втеча від тяжкої життєвої ситуації, добровільне зречення власної відповідальності за обов'язки перед Богом, собою чи іншими людьми, порятунок іншої особи ціною власного життя і т. ін. Різні види самогубства не однаково обтяжують виною самогубця.

Стосовно причин самогубства розглядаються дві основні тези: соціологічна і психічно-психіатрична.

Соціологічна теза — самогубство є наслідком багатьох динамічних суспільних ситуацій, самогубець є жертвою цих ситуацій. Чинники, що провокують самогубство:

а) чинник відповідальності зневіреної особи (людина, полишає саму себе, так зване егоїстичне самогубство);

б) суспільно-критичний чинник (наприклад, самогубство дружини по смерті її чоловіка, так зване альтруїстичне самогубство);

в) індустріалістичний чинник (постійний пресинг оточення, через який особа не знає, як зреалізувати надії і де поставити межі своїх потреб, так зване аномальне самогубство).

Психічно-психіатрична теза — самогубство є наслідком внутрішніх процесів, що відбуваються в людині, але нею неконтрольовані і прямують від неврозо-депресивних станів до агресії та порушень психіки (психічно хвора людина не може відповідати за свої вчинки). Чинники, що провокують самогубство:

а) передсамогубчий синдром, який розуміємо як втечу від реальності;

б) так званий broken-home ("зламаний дім"), який є наслідком відхилень у вихованні в сім’ї: неповна сім’я (брак батька чи матері), сімейні сварки, що позначаються на психічному стані дитини.

Морально-етична оцінка самогубства ґрунтується на заповіді "Не вбий", яка такою ж мірою стосується ставлення людини до самої себе. Людина не є абсолютним власником свого життя. Природну смерть потрібно розуміти в категоріях життєвого покликання.

На II Ватиканському соборі в "Gaudium et spes" ("Радість і надія") самогубство визнане важким злочином проти життя та оцінене як "ганьба", що негідна людської цивілізації та ображає Бога-Творця [21, 58]. У "Декларації про Євангелію" (26 червня 1998 р.) самогубство засуджене і прирівняне до вбивства. Суїцид є важким злочином проти життя, яке Бог довірив нашій свободі. На думку св. Томи Аквінського самогубство є гріхом важчим, аніж вбивство, бо не залишає часу й можливості на усвідомлення злочину і покаяння.

Людина не є самотнім островом, а покликана до життя у спільноті. Тому, позбавляючи себе життя, людина кривдить також суспільство. Втім іноді суспільство створює умови, неможливі для життя людини, а отже, несе відповідальність за самогубство.

Життя є даром Бога і завжди має бути Йому підпорядковане. Через самогубство людина сама себе судить, хоча не має на це морального права. Життя для неї не має жодної цінності.

Проблема моральної відповідальності самогубця за свої дії надзвичайно складна. До певної міри можна таку відповідальність диференціювати: найнижчим є ступінь відповідальності за імпульсивне самогубство, як наслідок шоку від життєвої кризи чи трагедії і найвищим — за самогубство, що виникає з певної концепції життя, у якій немає місця для Бога, немає самоповаги, а натомість є зневага до життя, та людей.

Моральну відповідальність за самогубство особи несе суспільство, якщо:

- створюються певний клімат загубленості через мас-медіа, рекламу;

- пропагуються псевдоцінності, споживацтво, які нівелюють неповторність особи і позбавляють її правдивого сенсу життя;

- занедбується формування людини як особистості (наприклад, самогубства молоді спричинені нерозумінням цінності життя);

- людина полишена на саму себе (самітність – одна з найчастіших причин самогубства).

Перш ніж здійснити самогубство, іноді особа певним чином повідомляє про свій здебільшого неусвідомлений намір: говорить про смерть, виявляє стан безнадії, кризи, депресії тощо. ЇЇ стан погіршується, якщо немає братерської, родинної чи суспільної підтримки та допомоги, і часто призводить до самогубства.

Оскільки депресія передує більшості суїцидів, вчасне розпізнавання симптомів депресії та її лікування за допомогою медикаментів і психотерапії – це важливий чинник попередження суїциду.

Деякі випадки з морально-етичного погляду важко однозначно оцінити як прямі самогубства. Наприклад, у перших віках християнства жінки–християнки позбавляли себе життя, щоб не бути зґвалтованими (св. Пелагія, св. Аполонія). З позиції біоетики, ніхто не може забрати внутрішньої чистоти, натомість фізична є вторинною.

Як оцінити самогубство особи атеїстичних поглядів яка опинилась у драматичних для неї обставинах життя (пожиттєве ув’язнення, параліч і т ін.) і не бачить сенсу життя? Неморальність акту самогубства не може бути виправдана жодними обставинами. Найбільшою цінністю є життя людини.

Цілком іншим є випадок жертвування власним життям заради цінностей, які вважаються вищими за власне життя (у даному випадку – порятунок від смерті іншої людини). Класичним прикладом такої життєвої постави є о. Максиміліян Кольбе, який пішов добровільно на смерть до газової камери замість свого ближнього. Дещо іншого якісного рівня опосередковані самогубства, наприклад, протести проти диктатури, соціальних несправедливостей, в обороні патріотичних цінностей (самоспалення, голодування, і т. ін. ).

У подібних випадках потрібно добре оцінити пропорційність такого драматичного акту добру, заради якого він здійснюється. Однак страйк голодування, який доводить до смерті робітників, що вимагають підвищення зарплати, цьому критерію не відповідає.

Отож, самогубство буває різним як за своїми причинами, так і за наслідками для душі людини. Самогубство воїна, який не хоче потрапити в полон до ворога, щоб не зрадити під час катування своїх ближніх – це одне, а самогубство людини, яка прагне втекти від вирішення життєвих проблем, — цілком інше. Справжній аристократизм духу полягає не в намаганні уникнути душевних чи фізичних страждань, а в умінні мужньо їх прийняти і пережити їх. Якщо людині судилося загинути, то краще вчини це як воїн, борець на полі бою, а не як безвольна жертва обставин. Самогубство — це відмова виконувати своє життєве призначення, відмова від духовного розвитку, для якого людині дається певна тривалість життя.

Однак не слід втрачати надію на спасіння людей, які заподіяли собі смерть. Бог лише Йому відомим шляхом може дати їм нагоду спасенного каяття. Ніхто не знає меж Божого милосердя.

Самогубство не лише морально неприпустиме. На думку Канта, самогубство є нонсенсом з моральної точки зору: “Самогубство жахає нас; це відбувається тому, що вся природа прагне до самозбереження: і пошкоджене дерево, і живе тіло, і тварина; як же в такому разі людина може перетворити свою свободу в принцип знищення самого себе? Нічого страшнішого не можна уявити”. Кант каже, що самогубство морально неприпустиме та ганебне не лише тому, що його заборонив Бог, а й тому, що воно ставить цінність людського життя нижче тваринного рівня. І саме тому, на думку Канта, Бог заборонив самогубство [18, 118-125].