Евтаназія в контексті біоетики

Термін "евтаназія" походить із грецької мови і у перекладі на українську означає "легка смерть". Його перекладають ще як: "добра смерть" (згідно з етимологією грецького слова) [10, 45-53]. Ми живемо сьогодні у світі евфемізмів, які мають на меті приховати невигідні, неприємні факти та істину. Тому, незалежно від ставлення суспільства до евтаназії, ніщо не може приховати той факт, що евтаназія для пацієнта є суїцидом (самогубством), а для лікаря – гоміцидом (людиновбивством). Така смерть вважається “смертю з гідністю”, однак немає жодної гідності у самогубстві чи у вбивстві. Людина не має права корегувати Божий закон: “Не вбий”.

В енцикліці “Evangelium Vitae” (''Євангеліє життя'') папи Івана Павла ІІ йдеться про те, що евтаназія – це дія чи бездіяльність, що за своєю природою і наміром означає вбивство особи, щоб запобігти стражданню [23, 93].

Існують різні поділи евтаназії в контексті персоналістичної біоетики, оцінка яких з огляду на моральний чинник є негативною.

1. Евтаназія може бути непрямою чи прямою залежно від наміру лікаря.

1) Непряма евтаназія полягає у намаганні лікаря полегшити страждання особи, що перебуває на останній стадії тяжкої хвороби, а) призначенням їй ліків, які непрямим чином можуть пришвидшити фізіологічний процес умирання, але без яких особа не може обійтися [24, 437-439]. б) або припиненням використання засобу, необхідного для життя, що є надзвичайним (недоступним для загалу).

Засоби для життя поділяються на: необхідні – без яких не можна жити, і допоміжні — без яких можна обійтись. Необхідні засоби поділяються на: звичайні (пропорційні) — загальнодоступні, економічно можливі для застосування; надзвичайні (непропорційні) — недоступні для загалу. Як відрізнити звичайні засоби від надзвичайних? Звичайний засіб – це таке втручання, яке забезпечує: благополуччя пацієнта, відсутність надмірного болю, витрат та незручностей на відміну від надзвичайних засобів, які не забезпечують цих умов.

Не можна вважати евтаназією: припинення лікування, яке негативно впливає на хворого, продовжує йому життя лише на короткий час у нелюдських умовах, не полегшуючи стану, не дає шансу на одужання, лише продовжує агонію, приносить нестерпні страждання сім'ї та великі фінансові витрати, а також при незворотній дезінтеграції цілісності індивідуального організму, яка збігається з повним припиненням активності мозку.

2) Пряма евтаназія — діяльність лікаря з метою закінчити життя пацієнта або пришвидшити його смерть.

2. Евтаназія з а с п о с о б о м її в и к о н а н н я може бути активною чи пасивною.

1) Активна евтаназія– запланована тактика лікування, що спричиняє смерть раніше, ніж би це мало природно відбутися. Іншими словами – це смерть на вимогу у випадках, коли смертельно хвора людина, що терпить дуже сильний біль, після довгих свідомих дискусій просить про смертельну дозу наркотику і сама його вживає, що спричинює смерть;

2) Пасивна евтаназія — спричинення смерті через припинення підтримування життєвих функцій у хворого.

3. Евтаназія з а н а м і р о м п а ц і є н т а [9, 152].

1) Добровільна: здійснюється лікарем стосовно тяжко хворого пацієнта, який перебуває у повній свідомості, згідно з його письмовим проханням;

2) Недобровільна: через тяжкий стан пацієнта, який не може висловити прохання про евтаназію, здійснюється:

а) на прохання законного представника пацієнта;

б) за медичним висновком (підґрунтям якого є буцім-то вищі інтереси хворого);

3) Примусова: здійснюється стосовно людей (здорових та хворих) за рішенням влади або посадових осіб наперекір вимогам та інтересам хворого.

4. Евтаназія за ф о р м о ю її з д і й с н е н н я.

1) "Вбивство з милосердя" — переважно здійснюється у випадках, коли лікар, спостерігаючи нестерпні страждання безнадійно хворого і не маючи змоги допомогти, вводить йому більшу дозу знеболювального препарату, унаслідок чого настає смерть; таке убивство важко проконтролювати;

2) Самогубство, асистоване лікарем — здійснюється, якщо лікар допомагає своїми діями померти невиліковному хворому на його прохання [9, 152];

3) Особиста активна евтаназія — здійснюється без допомоги лікаря. Хворий сам вимикає прилад, чим спричиняє швидку безболісну смерть;

4) Особиста пасивна евтаназія – хворий відмовляється від засобів, необхідних для життя (їжа, вода, ефективне лікування, яке могло б продовжити життя) [17, 32-41].

Як було зазначено вище, різновидом добровільної евтаназії є допомога лікаря при вчиненні самогубства. Дехто перекладає з англійської надто буквально: “асистоване самогубство” (аssisted suicide). Під цим розуміємо самогубство хворого, здійснене при безпосередній практичній допомозі лікаря або через його кваліфіковані поради, надання смертоносного обладнання, медичного препарату, рецепта тощо. Російські лікарі вживають термін "лікарська допомога при виконанні самогубства" (ЛДВС). У будь-якому разі ЛДВС є активною евтаназією, тому що це спричинення смерті (лікарем чи хворим), а не відмова від методів підтримання життєвих функцій [9, 152-153].

У законодавствах більшості західних країн використовується формулювання "право на смерть". Однак воно не точне (кожна людина має це право, бо є смертною). Згідно з ним той, хто має право на смерть, може мати також право наполягати на виконанні іншими особами свого бажання померти, що фактично легалізує евтаназію. Доцільніше вживати термін "право людини на гідну смерть".

Доцільно зауважити, що персоналістична біоетика стверджує недоторканість людського життя, яке є фундаментом усіх людських цінностей, джерелом і незамінним елементом людської активності і суспільного співжиття. Люди не так бояться смерті, як процесу вмирання, оскільки з цим пов’язане щось досі невідоме. Прийняття терпіння (болю) має особливе значення у житті християнина, як засіб єднання з терпінням Христа, має зміст покути, освячення, спасіння. Померти “добре” означає бути в мирі з Богом, з самим собою та з близькими нам людьми. Людина потребує бути прийнятою. У своїй останній молитві Ісус Христос віддає Свого Духа в руки Бога-Отця. Кожна людина має сприйняти ці слова як свої власні, за винятком коматозного стану, коли це завдання покладається на родину чи друзів. Для християнина смерть – це крок у життя, де смерті вже немає.

Цілком інше бачення та розуміння смерті знаходимо у німецького філософа Ф. Ніцше (1844-1900), який у творі “Так казав Заратустра” писав: “Життя – це тільки страждання, – так кажуть інші і кажуть правду. То подбайте ж, щоб вас не стало! Подбайте ж, аби скінчилось життя, що є тільки стражданням! І нехай ось чого вчить ваша чеснота: ти повинен сам себе вбити! Ти повинен сам себе вкрасти! – Всюди лунає голос тих, хто проповідує смерть, – і світ повниться тими, кому слід проповідувати смерть” [13, 45-46].

На нашу думку, ці слова Ніцше чітко вказують на той стан протилежностей, який панував на той час суспільстві. Філософ відкрито агітує за смерть: "Я свою смерть хвалю перед вами – вільну смерть, яка приходить до мене тому, що я хочу. І кожен, хто хоче слави, мусить завчасно попрощатися із шанобою і навчитися важкого мистецтва піти своєчасно. Декому життя не вдається — отруйний хробак гризе його серце. Тож нехай він подбає, щоб смерть удалася йому краще. Хай приходять ті, що проповідують смерть швидку! Вони б наче буря обтрусили дерева життя! Та я чую лише, як проповідують смерть повільну і терпіння до всього земного" [13, 72-73]. Аналізуючи таку озлобленість Ніцше, причини які її викликали, можемо дійти висновку, що на той час гостро постало питання: що чинити з людьми, які мали проблеми зі здоров'ям та психікою. Ніцше був передвісником страшного терору та загрози життю людини, які почалися невдовзі після смерті цього мислителя.

Відомий танатолог* Ф.Фут зазначає, що бажання померти містить у собі різноманітні стани свідомості – від тих, що є причиною самогубств, патологічної депресії, до тих, коли раптом думка про фатальний кінець сприймається з полегшенням. Це спонукає до розуміння, що проблема полягає не так у ставленні до смерті, як у сприйнятті її свідомістю як певного життєвого підсумку – незалежно, чи це думка хворого, чи родичів, що спостерігають процес помирання. Завершення фізичного життя моментом смерті є його невід'ємною часткою.

За бажанням померти можуть стояти численні мотиви людської поведінки: бажання помститися іншим своєю смертю, небажання індивіда бути утриманцем чи інвалідом, страх людини перед фізичними стражданнями, що передують смерті [13, 115].

Спочатку термін "евтаназія" у медицині означав сповнену любові допомогу людині, яка помирає, бажання зменшити її терпіння та страх. Яскраве підтвердження цієї думки знаходимо у Ф. Бекона:

"а) лікарі вважають невиліковними велику кількість недуг;

б) виходячи з цього, вони несправедливо прирікають на смерть багатьох хворих, велика частина яких, на щастя, одужує незалежно від дій лікаря;

в) саме стверджування, що ці хвороби є невиліковними, ніби санкціонує байдужість і недбале ставлення, рятуючи невігластво від сорому;

г) необхідним є спеціальний напрямок медицини для надання ефективної допомоги невиліковним, вмираючим хворим (якщо б вони (лікарі) хотіли бути вірними своєму покликанню та почуттям гуманності, вони мали б збільшити свої професійні знання та докласти всіх зусиль, щоб полегшити відхід від життя тому, у кого ще не зупинилося дихання...). Ця дисципліна повинна набути розвитку. Я абсолютно не сумніваюся в доцільності створення книги про лікування хвороб, які вважаються невиліковними, щоб вона збудила та закликала видатних та благородних лікарів віддати свої сили цій праці, наскільки це допускає природа;

д) професійним обов'язком лікарів у ставленні до таких хворих є евтаназія як полегшення смертельних мук. Проте я хотів би піти тут трохи далі: я цілком впевнений, що обов'язок лікаря полягає не тільки в тому, щоб відновлювати здоров'я, але також і в тому, щоб полегшувати страждання та муки, що їх завдають хвороби, і не тільки тоді, коли таке полегшення (гамування) болю як небезпечного симптому хвороби може привести до видужання, але навіть і в тому випадку, коли вже немає жодної надії на порятунок, і лише саму смерть можна зробити легшою та спокійнішою, тому ця евтаназія сама собою є вже немалим щастям” [10, 45-53].

Важко не погодитись з думкою вченого, адже така евтаназія, справді, відповідає етимології цього слова. Згодом термін “евтаназія” набув кардинально іншого значення, відмінного від того, який вклав у нього Ф. Бекон ― “піклування про невиліковно хворих, або ж людей, які є на порозі смерті” [10, 45-53].

У наш час "евтаназія" означає поняття цілком негативне та абсолютно протилежне беконівському розумінню цього терміну.