Особливості паліативної терапії

“Паліативна терапія” (від лат. "раllium" – вовняний плащ, який носили пастухи) означає пом’якшення страждань в останній стадії хвороби та забезпечення хворого необхідною людською підтримкою [23, 65].

Своїми коренями паліативне лікування сягає сивої давнини. Щоразу, коли хтось (не конче лікар) підтримував та втішав людину в останні хвилини її життя, то можна сказати, що тим самим він здійснював паліативне лікування [25, 64].

Паліативне лікування тимчасово полегшує прояви хвороби, але не усуває її причину, не виліковує. Воно забезпечує опіку та охорону тяжкохворої особи перед негативними умовами довкілля, перед агресією хвороби. Метою паліативного лікування не є вкорочення чи продовження життя. Воно радше служить “природності” існування та його кінця. Природний процес смерті, не пришвидшується і не віддаляється, тобто зберігає свій часовий вимір. Таке лікування не подовжує життя, а лише полегшує стан людини.

Варто зауважити, що паліативна опіка є виразом особливої уваги, коли хворий відчуває безпосередню потребу в цьому. Філософія суспільної опіки у паліативному лікуванні надзвичайно виразно виявляє справжню шану до людської особи. Таке співстраждання дає змогу “застосовувати всілякі засоби для тамування та заспокоєння болю, для полегшення страждань хворого" [23, 65].

Виступаючи перед учасниками загальних зборів Папської Академії "Рrо Vita" ("За життя"), папа Іван Павло ІІ зазначив: “Церква свідома, що з передчуттям смерті в людині виявляються інтенсивні людські відчуття: життя добігає кінця, зникає відчуття зв'язку, сув'язі поколінь і суспільства, які належать до самої суті особистості; у свідомості особи, що помирає, а також тих, які опікуються нею, надія на безсмертя змагається зі страхом перед невідомим, що турбує навіть уми найбільш освячених” [23, 51]. Треба не допускати приниження гідності людини, яка помирає, огорнути її дбайливою любов'ю та опікою у хвилинах, коли вона готується до входження у вічність. Йдеться про загальнолюдські цінності, про які люди вже почали забувати. Несучи Євангеліє у життя та культуру народів, Христова Церква бачить небезпеку щораз більшої інтервенції евтаназії у людську спільноту. Ці зміни містять страх перед беззахисністю життя, а їх причиною є те, що сучасне суспільство по-іншому починає сприймати життя та створює власні філософські концепції. Наприклад, тенденція оцінювати якість життя поняттями "ефективність" та "психофізична придатність", не здатна надати значення стражданню. Саме тому людина, притримуючись такої концепції, схильна ухилятись від терпіння, “за будь-яку ціну та будь-якими способами” [20, 86].

У контексті засад біоетики особливою верствою суспільства є люди похилого віку. Ставлення до них характеризується певним упередженням, подібно як і до інших груп населення (жінок, дітей, інвалідів). Такі упередження названо "стигмами" – своєрідними відбитками сорому та ганьби. Це не фізичні, а соціальні характеристики старості, хвороби, психічного чи онкологічного захворювання, смерті. Смерть стала непристойною й незручною, як і жалоба, яку нині старанно намагаються приховати. Руйнуються кладовища, їх виносять подалі за межі міста чи селища, про мертвих намагаються згадувати якнайменше. У сучасному заклопотаному конкуренцією та виживанням суспільстві забувають не лише про мертвих, а й про старих батьків чи дідусів і бабусь, які доживають віку в будинках-інтернатах для перестарілих. Це стає звичним явищем.

Стандартизація й медикалізація старіння та смерті, нівеляція колишніх символічних уявлень про ці феномени призводять до соціальної дискримінації старих і мертвих. Людина похилого віку, хвора чи здорова, зникає із життєвого простору своїх рідних набагато раніше, ніж помирає. Це суттєво збіднює сучасну молоду людину. Адже переживання конкретного факту смерті, хвороби чи пов’язаних з нею страждань близької людини породжує в нас любов, милосердя, співчуття, жаль, прагнення допомогти чи полегшити тілесні й духовні страждання. Це – невід’ємна частина життя людини. “Без страждання й смерті людське життя не може бути повним”, – переконаний австрійський психотерапевт В. Франкл [19, 121].

В Україні, де досить сильні позиції християнської моралі, право громадянина на евтаназію поки що публічно не обговорюється, як і не приймаються відповідні акти. Однак злободенною є проблема допомоги невиліковно хворим і немічним людям. Мережа будинків-інтернатів, що існує нині в Україні, аж ніяк не вичерпує проблему суспільної опіки над певними категоріями населення.

Частково зарадити цьому можуть госпіси, які символізують опіку суспільства і держави. Досвід організації госпісної допомоги невиліковно хворим пацієнтам цілком прийнятний для України. Госпісний рух зародився у Великобританії, але лише у США був юридично оформлений. У 1982 р. Конгрес США затвердив поправку до Закону про соціальне забезпечення, що встановила державну оплату за допомогу у госпісах особам, віком понад 65 років. Госпіси діють як вільні спілки, а не як медичні заклади. Їх завдання – опіка над людиною як особистістю. Американські госпіси, на відміну від європейських, зосереджені на допомозі вмираючим удома. У 90-х роках ХХ ст. створена Національна організація госпісів США, яка має на меті розробку й затвердження певних стандартів цього виду медико-соціальної допомоги. Госпіси покликані надавати комплексну допомогу, що включає соціальний, медичний, психологічний та духовний аспект. В Україні перший госпіс організований у м. Львів.

Хворі найбільше потребують душпастирської опіки. Робота священика в лікарні полягає у духовному піклуванні про немічних, яке ґрунтується на любові, у поєднанні людини з Богом, уділенні їм Святих Таїн на духовне, душевне і тілесне зцілення. На сьогодні потребою є запровадження інституту капеланства в усіх лікарнях, яке слід розглядати на державно-церковному рівні.