Фінансування інноваційного процесу

Успіх інноваційної діяльності значною мірою визначається наявністю ефективної системи фінансового забезпечення.

Система фінансового забезпечення складається з взаємопов’язаних елементів з ієрархічним підпорядкуванням та специфічними функціональними особливостями [7;8]. Вона включає:

· джерела надходження фінансових засобів для здійснення інноваційної діяльності (процес фінансування);

· механізм акумуляції засобів, що надходять з різних джерел, політику (принципи та процедуру) вкладання мобілізованого капіталу;

· механізм контролю за інвестиціями;

· механізм повернення авансованих в інноваційні процеси засобів.

Системі фінансового забезпечення інноваційної діяльності, виходячи із сукупності її елементів, властиві розподільна та контрольна функції.

Розподільна функція фінансів полягає у формуванні й використанні фондів грошових ресурсів для забезпечення ефективної структури капіталу як з боку грошово-кредитної політики держави на макро-, мезо- та мікрорівнях, так і з позицій потреби у фінансових засобах суб’єкта інноваційної діяльності. Розподільний процес, здійснюваний за допомогою фінансів, характеризується складністю і багатогранністю та безпосередньо пов’язаний із чинним цивільним законодавством, податковою системою, законодавством про банки та цінні папери, з іншими нормативними документами, що затверджуються на державному, обласному і місцевому рівнях управління.

Контрольна функція фінансів полягає у здійсненні фінансового моніторингу реального грошового обігу в інноваційній сфері, який відбувається у формі контролю за умовами створення інновацій, їх фінансуванням, за змінами фінансових показників, станом платежів і розрахунків інноваційного підприємства і замовників.

За допомогою фінансового моніторингу:

· визначають співвідношення між структурою фондів грошових коштів і визначеними цілями інноваційної діяльності;

· коригують невідповідність між доходами та витратами інноваційного підприємства;

· приймають рішення щодо можливості припинення фінансування в неефективній сфері діяльності та відкриття фінансування більш перспективних напрямів інноваційної діяльності.

Фінансова інформація, що міститься в бухгалтерських документах, статистичному і податковому звітах підприємств, забезпечує реалізацію контрольної функції фінансів. Аналіз фінансових показників (обсягів фінансування, розміру прибутку, доходу, податку на додану вартість, рентабельності, собівартості, витрат обігу, розмірів відрахувань на різні цілі до фондів тощо) дає можливість усебічно охарактеризувати роботу підприємства, оцінити досягнуті результати і, за потреби, запропонувати комплекс заходів, спрямованих на усунення негативних чинників.

Формування системи фінансування інновацій має відбуватися з урахуванням таких принципів[7;8]:

· спрямованість на швидке і ефективне впровадження сучасних науково-технічних досягнень як цільова орієнтація системи;

· логічність, обґрунтованість та юридична захищеність засобів та механізмів, що використовуються;

· множинність джерел фінансування;

· широта та комплексність системи, тобто використання максимальної кількості техніко-технологічних новацій та можливих сфер їх використання;

· адаптивність та гнучкість, що передбачає налаштування всієї системи фінансування та її окремих елементів на динамічні зміни середовища для підтримки її максимальної ефективності.

За умов сьогодення головними завданнями системи фінансування інноваційної діяльності є:

· створення необхідних передумов для переходу вітчизняного виробництва на інноваційний шлях розвитку;

· збереження і розвиток стратегічного науково-технічного потенціалу за пріоритетними напрямами розвитку;

· розвиток інтеграції освіти, науки і виробництва з метою підготовки висококваліфікованих кадрів для створення новацій та управління інноваційною діяльністю;

· забезпечення умов для активізації фундаментальних, прикладних досліджень і розроблення нових технологій з метою виходу вітчизняної продукції на світовий ринок.

Будь-яка фінансова діяльність тісно пов’язана з інвестиційною діяльністю. Під інвестиціями розуміють довготермінове вкладення капіталу в економічні об’єкти з метою отримання прибутку або досягнення певного соціального ефекту. Економічна сутність інвестування полягає в тому, що власник капіталу відмовляється від поточного споживання заради отримання значних доходів у майбутньому.

За сучасних умов ефективною формою реалізації інноваційної діяльності є управління капіталом, що вкладається в інновації, з урахуванням особливостей перебігу інноваційного процесу. Інноваційна діяльність передбачає послідовність процесів інвестування, а не паралельне інвестування всіх етапів життєвого циклу новацій. Втрата економічного ефекту інновації пов’язана зі значними перервами у фінансуванні, коли змінюються як замовники, так і спеціалізація майбутнього виробництва.

Віднедавна була розроблена і використовується теорія суміщення інноваційного та інвестиційного циклів, яка базується на твердженні, що новація є результат діяльності. На кожній, відносно самостійній стадії інноваційного процесу, може бути отримано результат, який стане самостійним товаром. Разом з тим цей результат конкретної стадії інноваційного циклу в загальному ланцюгу його перетворень виступає стосовно кінцевого інноваційного продукту лише як його проміжна форма, тобто проміжний продукт. Якщо інвестор вважає за необхідне перетворити на товар проміжний результат (методику дослідження, ноу-хау, технологію тощо), він може припинити подальшу реалізацію інноваційного процесу.

Виходячи із зазначеного, можна дійти висновку, що інновація є сукупністю процесу і результату, а інвестування містить всі ознаки процесу: послідовність, стадійність, відносну самостійність етапів і стадій, які є характерними для інноваційного процесу. Взаємодію інноваційного та інвестиційного процесів унаочнює рис. 3.8.

Рис. 3.8. Взаємодія інноваційних та інвестиційних потоків

Законом України “Про інноваційну діяльність” передбачені такі види фінансової підтримки інноваційної діяльності [1]:

1) повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

2) часткового (до 50%) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб’єктів інноваційної діяльності;

3) повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб’єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

4) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

5) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України “Про страхування”.

Відповідно до світової та вітчизняної практики джерелами фінансування інноваційної діяльності можуть бути бюджетні кошти (державного і місцевого рівнів), власні кошти підприємств, іноземні інвестиції, кредитні ресурси, приватні кошти, венчурний капітал.

Фундаментальні дослідження фінансуються за рахунок державного бюджету на безповоротній основі. Дослідження прикладного характеру можуть фінансуватися як за рахунок бюджету (державні наукові програми або на конкурсній основі), так і за рахунок замовників (рис. 3.8). Унаслідок можливості втрати коштів, інвестиції на цьому етапі є ризиковими.

Ризикованість упровадження науково-технічних нововведень може бути викликана різними причинами. Вирізняють такі види ризиків:

§ технічний ризик, пов’язаний із недостатнім рівнем опрацювання інженерних рішень;

§ екологічний ризик, зумовлений непередбачуваними наслідками впливу на навколишнє середовище через використання нового продукту або технології;

§ комерційний ризик, зумовлений тим, що до початку виробництва відсутня ринкова ніша для реалізації продукції або є загроза конкуренції.

Узагальнювальним показником інноваційного ризику є фінансовий ризик підприємця та його інвестора, який визначає можливі втрати внаслідок невдалого завершення проекту. Чим вищий фінансовий ризик, тим важче підприємцю отримати кошти для здійснення інноваційного проекту в банках, інвестиційних фондах та інших фінансово-кредитних установах.

Проте за умов інтенсифікації науково-технічного розвитку відмова від інвестицій в освоєння нововведень призводить до значно більших фінансових втрат. Тому створюються нові економічні механізми, які сприяють впровадженню новітніх досягнень НТП та зводять до мінімуму фінансовий ризик окремого інвестора. Одним із таких механізмів є ризикове (венчурне) фінансування інновацій, завдяки яким були розроблені і впроваджені в життя мікропроцесори, персональні комп’ютери, технології генної інженерії тощо.

Згідно зі світовою практикою, процес венчурного фінансування здійснюється в кілька етапів. На першому етапі формується фонд венчурного капіталу, який акумулює кошти з різних джерел – корпорацій, страхових компаній, пенсійних фондів, приватних інвесторів, банків тощо.

Другий етап – це створення компанії з управління активами фонду, яка власне здійснює розподіл коштів фонду серед відібраних після експертизи проектів, що зменшує ризик втрати коштів венчурного капіталу.

Венчурний капітал можна розглядати як високоризиковану форму прямого інвестування в акціонерний капітал малих інноваційних фірми, які мають перспективи швидкого зростання за рахунок реалізації новаторської ідеї .

Венчурне фінансування має низку відмінностей від банківського фінансування або фінансування стратегічного партнера:

§ зокрема, інвестори капіталу заздалегідь погоджуються з втратою коштів за невдачі реалізації інновації в обмін на високу норму прибутку в разі її успіху;

§ такий вид фінансування є довгостроковим – очікувати прибутку потрібно від 3 до 7 років у вигляді приросту ринкової вартості пакета акцій;

§ венчурний підприємець на відміну від стратегічного інвестора орієнтується на 25 – 40% акцій, а не на контрольний пакет;

§ венчурний капіталіст зацікавлений в успішній діяльності компанії-реципієнта інвестицій і надає їй консультативні, інформаційні, управлінські та інші послуги;

§ повернення коштів здійснюється завдяки зростанню в ціні частки інвестора у складі власності фірми.

Найважливішими критеріями, якими керуються венчурні капіталісти при наданні інвестицій, є:

§ наявність професійної команди управлінців, що здійснюватиме інноваційний проект,

§ його унікальність та висока очікувана прибутковість.

Отже, венчурний капітал активно надає кошти на всіх етапах комерціалізації інновацій. Оскільки фундаментальні дослідження з подальшою комерціалізацією здійснюють в лабораторіях і підрозділах ТНК і великих компаній, суттєвого значення набуває корпоративне фінансування (рис. 3.8).

На рис. 3.9 наведено джерела фінансування інноваційної діяльності, якими можуть скористатися вітчизняні підприємства.

Рис. 3.9. Джерела фінансування інноваційної діяльності

Джерелами власних коштів, які спрямовують на інноваційну діяльність (на будь-якому етапі інноваційного процесу), є нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування та грошова частина внесків власників компаній.

Великі вітчизняні компанії концентрують кошти з нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань у фондах розвитку та фондах амортизаційних відрахувань, які потім використовують для оновлення і розширення виробництва, здійснення дослідно-конструкторських і технологічних проектів освоєння нової конкурентспроможної продукції.

Грошова частина внесків власників організації у статутний фонд може бути використана для реалізації проектів розвитку (у тому випадку, коли організаційно-правова форма дозволяє їх залучати).

Залучені фінансові кошти у вигляді емісії цінних паперів для фінансування інноваційної діяльності можуть здійснювати лише публічні і приватні акціонерні товариства. У вітчизняній практиці емісія акцій не набула значного поширення. Недостатній розмір дивідендів може призвести до того, що додатковий випуск акцій не буде розміщено, а це призведе лише до додаткових фінансових втрат. Доброчинні внески сторонніх осіб використовують в разі суттєвої соціальної спрямованості інноваційного проекту, коли останній викликає інтерес у суспільства, що дає змогу консолідувати частину вказаних коштів для його реалізації [9; 11].

Позикові фінансові кошти передбачають повернення їх зі сплатою відсотків або без сплати. Джерелами їх є кошти бюджетів, позабюджетних фондів (згадувалися вище), банківські кредити, іноземні інвестиції.

Нетрадиційними формами кредиту є лізинг, форфейтинг і франчайзинг.

Лізинг – це адекватна сучасним умовам форма взаємодії підприємницьких структур і фінансових інститутів, що сприяє зростанню інноваційної активності і є методом підтримки малого і середнього бізнесу. За своєю суттю це кредит виробнику для придбання різних видів нововведень шляхом оренди. Ця форма відносин особливо важлива для вітчизняних підприємств, де потрібно замінити близько половини наявного обладнання, на якому неможливо випускати сучасну якісну продукцію. Лізингоотримувач може використати у виробництві новацію за незначну плату, а за необхідності викупити отримане в лізинг обладнання. Лізингова угода вигідна для всіх учасників – для лізингодавця це спосіб ефективного вкладання капіталу з невеликим ризиком, оскільки обладнання утримують на його балансі протягом терміну дії договору оренди. Лізингоотримувач має змогу одержати устаткування і розпочати нове виробництво без суттєвих одноразових витрат, які на першому етапі покриває лізингова компанія, а також зменшити базу оподаткування і податкові платежі, оскільки лізингові платежі відносять на собівартість продукції або послуг.

Форфейтинг – це фінансова операція, що перетворює комерційний кредит на банківський. Використовується для акумулювання фінансових коштів на реалізацію інноваційного проекту, якщо в інвестора бракує коштів. Він підписує векселі, терміни погашення яких рівномірно розподілені в часі, що дає йому змогу отримати відстрочку за платежами і гарантії банку щодо їх забезпечення.

Франчайзинг (див. 3.4. Трансфер технологій) є популярною фінансовою схемою залучення інвестиційних ресурсів у процес тиражування інноваційних проектів, які пройшли апробацію ринком.

Слід зазначити, що обсяги залучення прямих іноземних інвестицій незначні через несприятливий інвестиційний клімат і непривабливість для іноземних інвесторів вітчизняних підприємств.

Випуск облігацій у розвинених країнах є поширеним джерелом залучення капіталу під відносно низькі відсоткові ставки через невисокий ризик втрати капіталу. В Україні майже не використовується через необхідність сплати інвесторам високих ставок для покриття їх ризиків.

Реалізація інноваційного процесу потребує значних фінансових коштів, кожне з яких має певну вартість, тому потребує ретельного обґрунтування для прийняття відповідного рішення і інноватором, і інвестором (див. Додаток 3.1).

Резюме

1. Інноваційний процес розглядається дослідниками з різних позицій та з різним рівнем деталізації, проте загальновизнаним є розуміння його як послідовний ланцюг подій, результатом яких є перетворення нового знання в інновацію – продукцію, технологію чи послугу – яка поширюється при практичному використанні.

2. Інноваційний процес має циклічний характер, здійснюється у просторі й часі, його основними етапами інноваційного процесу є науковий, технічний (технологічний), експлуатаційний. У рамках вказаних етапів здійснюють фундаментальні, прикладні дослідження, дослідно-конструкторські розроблення, освоєння нової продукції. Після виходу на ринок проводять дослідження щодо вдосконалення і модернізації продукції та технології, спираючись на результати маркетингового аналізу. Кожен із цих етапів має відповідну мету, а його результати оформлюють у вигляді визначених документів.

3. Інноваційному процесу притаманні такі властивості як комплексність і динамічність. Комплексність знаходить прояв в об’єднанні діяльності науковців, виробничників, маркетологів, технологів, проектувальників тощо. Динамічність дає змогу розглядати його з точки зору теорії життєвих циклів, стадій їх розвитку.

4. На розвиток інноваційного процесу впливає ускладнення стану зовнішнього середовища, що зумовило еволюцію моделей інноваційного процесу – від традиційної лінійної, потім інтегрованої до сучасних мережних, сфокусованих на нематеріальних активах і неявних знаннях як головних ресурсах, а також стратегічній інтеграції з конкурентами, споживачами, постачальниками.

5. Ураховуючи викладене вище, учасникам інноваційного процесу потрібно зважати на особливі якості інтелектуальної власності в процесах дифузії: наявність виключних прав на продукти, що залучаються в економічне перетворення, форму передавання тощо. Законодавство України у сфері інтелектуальної власності (ІВ) загалом відповідає міжнародним нормам.

6. Серед об’єктів інтелектуальної власності винаходи, корисні моделі, промислові зразки засвідчуються патентами із визначеним терміном охорони, а на товарні знаки, зазначення походження товару, фірмове найменування видають відповідні свідоцтва.

7. Об’єкти авторського права – наукові публікації, комп’ютерні програми, бази даних, топології інтегральних мікросхем – не потрібно реєструвати. Авторське право діє впродовж життя автора та 50 років по його смерті, після чого вважається суспільним надбанням і може вільно використовуватися будь-якою особою без сплати авторської винагороди.

8. Спеціального правового захисту не мають раціоналізаторські пропозиції, комерційні таємниці, ноу-хау, гудвіл, ділові зв’язки фірми. Керівництво підприємств визначає порядок їх захисту. Охорона ноу-хау регулюється також відповідно до ліцензійних угод за відповідними домовленостями. Для охорони ноу-хау можуть бути застосовані загальні закони, зокрема щодо захисту репутації виробника, санкції проти недобросовісної конкуренції тощо.

9. Трансфер технологій є найважливішим елементом інноваційного процесу. Комерціалізація технологій, як форма трансферу реалізується завдяки створенню законодавчо забезпеченої патентно-ліцензійної системи, яка дозволяє вести відповідні комерційні операції з об’єктами інтелектуальної власності за методами і принципами ринкової економіки.

10. Трансфер технологій може здійснюватися в межах однієї країни, а також бути міжнародною операцією, коли технологія передається через національні кордони з однієї країни до іншої. Передавання технологій вважається актом, якій відбувся лише тоді, коли одержувач почав активно використовувати отриману технологію для виробничих цілей. До моменту її ефективного використання має місце лише передавання інформації.

11. Трансфер технологій через торгівлю науково-технічними знаннями здійснюється із застосуванням різних форм і методів, з-поміж яких найпоширенішими є: торгівля ліцензіями; інжиніринг; торгівля високотехнологічною продукцією; створення спільних підприємств; будівництво заводів “під ключ”; промислова кооперація; технічна допомога та технічні послуги; франчайзинг; лізинг; проведення спільних НДДКР на комерційній основі.

12. Для успішної інноваційної діяльності необхідно створити систему фінансового забезпечення, яка містить відповідні складові, має певні принципи, функції та завдання. Найважливіші складові системи – це джерела надходження фінансових засобів, механізм їх акумуляції, механізм контролю за інвестиціями, механізм повернення авансованих в інноваційні процеси засобів.

13. Якщо фундаментальні дослідження фінансуються за рахунок державного бюджету на безповоротній основі, то дослідження прикладного характеру можуть фінансуватися як за рахунок бюджету (державні наукові програми або на конкурсній основі), так і за рахунок замовників. Унаслідок можливості втрати коштів, інвестиції на цьому етапі є ризиковими, проте за умов інтенсифікації науково-технічного розвитку відмова від інвестицій в освоєння нововведень призводить до значно більших фінансових втрат. Тому створюються нові економічні механізми, які сприяють впровадженню новітніх досягнень НТП та зводять до мінімуму фінансовий ризик окремого інвестора. Одним із таких механізмів є ризикове (венчурне) фінансування інновацій, яке має низку відмінностей від фінансування стратегічного інвестора або банківського.

14. Реалізація інноваційного процесу потребує значних фінансових коштів (власних, залучених, позикових), кожне з яких має певну вартість, тому потребує ретельного обґрунтування для прийняття відповідного рішення як інноватором, так і інвестором.