Основні функції державних органів.

1. Акумуляція коштів на наукові дослідження як через бюджет, так і через формування фондів.

2. Координація інноваційної діяльності. Держава визначає стратегічні орієнтири інноваційних процесів та створює єдиний технологічний простір, що забезпечує спільність дій.

3. Стимулювання інновацій через схвалення конкуренції, фінансові субсидії і пільги здійснювачам інноваційних процесів. Важливе значення набуває державне страхування інноваційних ризиків.

4. Створення правової бази інноваційних процесів, що включає не тільки необхідне законодавство, а й створення реальних механізмів його виконання.

5. Кадрове забезпечення інновацій шляхом створення навчальних програм в державних учбових закладах, які б підвищували творчий потенціал нації.

6. Формування науково-інноваційної інфраструктури через здійснення інформаційних, юридичних, консалтингових послуг, допомоги в пошуку партнерів, здійснення угод під державні гарантії.

7. Підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності шляхом заохочення новаторів, забезпечення їх соціального захисту, пропаганди науково-технічних досягнень.

8. Регіональне регулювання інноваційних процесів шляхом раціонального розміщення та використання інноваційного потенціалу.

9. Регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів шляхом визначення загальноекономічної та інноваційної стратегії, які націлені на міжнародну науково-технічну кооперацію.

Для здійснення цих функцій формується інноваційна система держави, яку визначають як комплекс структур і механізмів, що забезпечують одержання і накопичення науково-технічних знань в країні та створюють умови їх використання. В залежності від системи пріоритетів, які формуються урядом, в сучасних умовах виділяють три головних типи моделей науково-інноваційного розвитку країн. Досвід цих країн потрібно враховувати при формуванні інноваційної системи нашої країни, яка в 1992 р. приєдналася до Декларації Ріо (Типологія країн щодо типів НІС див. Краснокутська Н.В. Інноваційний менеджмент: Навчальний посібник — К.: КНЕУ, 2003. – с.135).

Нині більшість держав, які майбутній економічний розвиток власної країни пов’язують зі здобутками науки й активними інноваційними процесами, розробили документ, в якому міститься концептуальне бачення НІС. Такий документ уперше було розроблено в США, його мають Франція, Німеччина та інші країни ЄС, Японія, КНР, Ізраїль, ряд країн пострадянського простору – Росія, Бєларусь, а від 17.06.2009 року – Україна [13].

Уперше поняття національної інноваційної системи було використано 1987 року Крісом Фріманом у науковій праці, присвяченій дослідженню технологічної політики Японії [17]. Ґрунтовні дослідження Р.Нельсона – професора Колумбійського університету США [18], Дж. Досі – професора школи передових досліджень Св. Анни (Італія) [19], а також Б.Лундвалла – професора університету м. Упсала (Швеція) [20] щодо вивчення технологічного розвитку в окремих країнах привели до важливих висновків:

§ поняття НІС втілює найсучасніше розуміння інноваційного процесу;

§ це поняття відображає важливі зміни в умовах інноваційної діяльності, що відбулися в останні десятиліття;

§ дослідження НІС створюють плідне підґрунтя для розроблення технологічної і промислової політики.

Зараз у науковій літературі представлено чимало підходів до визначення категорії НІС. Найбільш цитованим є визначення ОЕСР, згідно з яким під НІС розуміють сукупність інститутів державного і приватного секторів, що самостійно або у взаємодії між собою забезпечують розвиток та поширення нових технологій у межах країни.

На думку Н.Іванової, національна інноваційна система – це, з одного боку, сукупність взаємопов’язаних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерційною реалізацією наукових знань і технологій у межах національних кордонів: малих і великих компаній, університетів, наукових центрів, технопарків та інкубаторів; з іншого – комплекс інститутів правового, фінансового та соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси та спираються на національні звичаї, традиції, політичні та культурні особливості країни [8,с.46 ].

На формування інноваційної системи впливають об’єктивно задані для кожної країни чинники, у тому числі її розміри, наявність природних і трудових ресурсів, особливості історичного розвитку інститутів держави та форм підприємницької діяльності. Кожна НІС характеризується певною структурою. Одним із принципів структурування НІС є групування компонентів за функціональним призначенням, що визначають специфіку внеску підсистем у забезпечення перебігу інноваційного процесу. Основними елементами інноваційної системи є:

1) підсистема генерації знань – складається з наукових установ та організацій незалежно від форми власності, які проводять наукові дослідження і розроблення та створюють нові наукові знання і технології, державні наукові центри, академічні та галузеві інститути, наукові підрозділи вищих навчальних закладів, наукові та конструкторські підрозділи підприємств;

2) підсистема виробництва продукції та послуг, яка містить як великі корпорації, так і малі та середні фірми, що працюють у сфері наукоємного бізнесу, виробляють інноваційну продукцію і надають послуги та (або) є споживачами технологічних інновацій;

3) підсистема освіти та професійної підготовки, що складається з вищих навчальних закладів, науково-методичних та методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою, а також навчальних закладів, які проводять підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів;

4) підсистема інноваційної інфраструктури, що складається з виробничо-технологічної, фінансової, інформаційно-аналітичної й експертно-консалтингової складової, а також технополісів, технологічних та наукових парків, інноваційних центрів та центрів трансферу технологій, бізнес-інкубаторів та інноваційних структур інших типів; інформаційних мереж науково-технічної інформації, експертно-консалтингових та інжинірингових фірм, інституціональних державних та приватних інвесторів;

5) підсистема державного регулювання, що складається із законодавчих, структурних і функціональних інституцій, які встановлюють та забезпечують дотримання норм, правил, вимог в інноваційній сфері та взаємодію всіх підсистем національної інноваційної системи.

Потоки технологій, інформації і знань між людьми, підприємствами і інститутами зазначених підсистем відіграють ключову роль в інноваційному процесі. Для визначення швидкості перетворення нових знань у технології та їх дифузію в економіці розроблено методичний апарат вимірювання і оцінки потоків знань та інформації як індикатора динаміки процесів, що протікають між підсистемами в межах НІС. У практиці розвинених країн систематично обстежують потоки знань та інформації за такими напрямами:

1. взаємодія між підприємствами у сфері інноваційної діяльності (спільна дослідницька діяльність та технічна співпраця). Інформацію для аналізу отримують шляхом дослідження фірм із літературних джерел (огляди статей, спеціалізованих видань, щорічних звітів корпорацій);

2. взаємодія між підприємствами, університетами та державними науковими установами. Якість наукових досліджень, що фінансуються державою, та взаємодія наукових установ із промисловістю може стати вагомим національним активом при просуванні інновацій. Для вимірювання потоків знань між державним і приватним сектором використовують такий інструментарій: індикатори спільної дослідницької діяльності, спільні патенти та публікації, аналіз цитування, обстеження фірм;

3. поширення технологій. Найбільш традиційним типом потоку знань є поширення технологій у вигляді нових машин та обладнання. Знання про технології можуть бути отримані від споживачів і постачальників, від конкурентів або державних установ. При проведенні емпіричних досліджень необхідно застосовувати обстеження фірм та замірювати міжфірмові потоки НДДКР через придбання машин та обладнання;

4. дифузія «неявних нових знань» унаслідок мобільності робочої сили. Рух людей та знань, носіями яких вони є – один з найважливіших потоків всередині НІС. Інвестиції в нові технології мають супроводжуватися розвитком “здатності до впровадження”, що визначається кваліфікацією, навичками і мобільністю робочої сили. Аналіз здійснюється на підставі даних статистики ринка праці, зокрема за показниками динаміки персоналу з певними навичками всередині та між галузями виробництва, між виробничим, дослідницьким сектором та сектором вищої освіти.

2.В 70-х роках минулого сторіччя виникли труднощі при промисловому освоєнні науково-технічних розробок великомасштабних стратегічних програм, що стосувалися атомної, телекомунікаційної та авіакосмічної галузей. Виникла нагальна потреба у нових підходах до державного регулювання інноваційних процесів, з’явилося саме поняття інноваційної політики. (Праці Г.Менша).

Світова практика свідчить, що успішна інноваційна діяльність неможлива без ефективної інноваційної політики. Під державною інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та методів дії державних структур на економіку і суспільство в цілому, спрямованих на ініціювання та підвищення економічної і соціальної ефективності інноваційних процесів.