Прямі та непрямі методи державної підтримки інноваційного підприємства.

1. Головне місце в системі прямого державного регулювання посідає фінансування НДПКР та інноваційних проектів з бюджетних коштів. Важливо підтримувати раціональне співвідношення між фінансуванням організацій, здійснюючих НДДКР і інноваційну діяльність (базове фінансування) та виділенням коштів на конкретні науково-дослідні проекти і програми (цільове фінансування). Важливе значення для генерування інновацій та створення первинного попиту мають державні контракти на виконання НДДКР та державне замовлення на інноваційну продукцію.

2. Ефективність інноваційних процесів підвищується при використанні механізмів конкурсності при розподілі бюджетних коштів. Для цього можуть бути створені бюджетні та змішані фонди ( Фонд технологічного розвитку, Фонд сприяння розвитку малих підприємств в науково-технічній сфері тощо).

3. Для захисту прав суб’єктів інноваційної діяльності потрібні законодавчі акти з питань інтелектуальної власності, державна патентно-ліцензійна система. Для практичної реалізації прав інтелектуальної власності, захисту її від несанкціонованого використання потрібно створювати спеціалізовані судові і арбітражні органи, зокрема патентних судів. Потрібно забезпечити оцінку об’єктів інтелектуальної власності та її облік як нематеріальних активів економічних суб’єктів при здійсненні таких господарчих операцій як акціонування, створення спільних підприємств.

4. В багатьох країнах отримала розповсюдження така форма інноваційної діяльності як передача виконаної в державних організаціях та на державні кошти науково-технічної продукції промислового та оборонного характеру в приватний сектор з метою її комерціалізації (процес “спін-офф”) При цьому можливі різні умови передачі повної втрати права, різні види ліцензій, виплат пільгового роялті та інше.

5. Важливе значення має моральна підтримка через вручення інноваторам державних нагород, почесних звань, пропаганду інноваційних методів господарювання. Роль ЗМІ.

6. Важливе значення має підготовка менеджерів по управлінню інноваційними проектами.

7. Суттєвим елементом підтримки державою інноваційних процесів є формування державної інноваційної інфраструктури. Держава може створювати мережу центрів розповсюдження нововведень та консультаційних центрів, сприяти формуванню ринку інновацій і само виступати як агент з продажу/закупівлі ліцензій, давати інформацію в державних виданнях, виставках, ярмарках.

8. Особливе місце займає експертиза інноваційних проектів, оскільки окремим організаціям, які здійснюють нововведення, важко оцінити можливий загальноекономічний ефект.

9. Визначенню раціональних орієнтирів інноваційної діяльності сприяє прогнозування розвитку науки і техніки на державному рівні. Важливого значення набувають як довгострокові прогнози, пов’язані з визначенням принципово нових технологій, їх очікувані кількісні параметри та якісні характеристики, так і середньострокові, пов’язані зі зміною поколінь техніки.

Значення непрямих методів державної підтримкиінновацій визначається тим, що при менших обсягах фінансування охоплюється ширше коло інноваційних суб’єктів.

На першому місті тут звичайно знаходяться податкові пільги. Пільгове оподаткування прибутку реалізується або шляхом скорочення бази оподаткування, або шляхом зменшення податкових ставок. Перший шлях здійснюється через віднесення різного роду інноваційних затрат на витрати виробництва. Інший шлях – це пільги по виплатам податку на прибуток.

Пільги по податку на майно, як правило, пов’язані з підтримкою не власне інновацій, а господарчих суб’єктів, що приймають участь в науково-виробничому циклі певної стадії.

В світовій практиці використовують такі види податкових пільг, що стимулюють інноваційну діяльність:

¨ надання інвестиційного та дослідницького податкового кредиту (відстрочка податкових платежів в частині витрат з прибутку на інноваційні цілі;

¨ “податкові канікули” протягом декількох років на прибуток від реалізації інноваційних проектів;

¨ надання пільг з врахуванням першочерговості інноваційних проектів;

¨ виключення з оподаткування прибутку внесків у благодійні фонди, діяльність яких пов’язана з фінансуванням інновацій;

¨ зменшення оподаткування прибутку на суму вартості приладів і обладнання, що передається вузам, науково-дослідним та іншим інноваційним підприємствам;

¨ пільгове оподаткування дивідендів юридичних і фізичних осіб, які отриманих по акціям інноваційних підприємств;

¨ пільгове оподаткування прибутку, що отримане в результаті використання патентів, ліцензій, ноу-хау та інших нематеріальних активів, що входять в склад інтелектуальної власності.

Важливою складовою інноваційної політики багатьох країн стала підтримка малого та середнього інноваційного підприємництва. Для малого наукомісткого бізнесу особливого значення має пошук потенційних інвесторів, замовників, інформаційне забезпечення через недостатність коштів на маркетингові дослідження. Важливим заходом є державне страхування ризикового (венчурного) підприємництва. Широкого розповсюдження набуло фінансування державними структурами венчурних фірм в обмін на частину акцій, які забезпечують участь держави в прибутках в разі успіху проекту.

Можна виділити низку ознак, які створюють специфіку НІС:

¨ поєднання прямих та непрямих методів;

¨ включення інноваційних програм в загальну економічну стратегію чи розробка спеціальних проектів;

¨ формування спеціалізованих державних структур;

¨ ступінь самостійності господарюючих суб’єктів в питаннях інноваційного розвитку.

Інноваційна політика може базуватися на різних стратегіях. Стратегія "перенесення" полягає у використанні закуплених ліцензій на високоефективні технології, що мають попит за кордоном, з наступним створенням власного дослідницького потенціалу. Ця стратегія здійснювалась Японією в повоєнний період, що привело до переваги частки експорту технологій над імпортом, а країна має передову фундаментальну науку.

Стратегія "запозичення" передбачає використання дешевої робочої сили та рештки власного науково-технічного потенціалу для освоєння випуску наукомісткої продукції, що вироблялася раніше в індустріально розвинених країнах, з поступовим нарощуванням свого інженерно-технічного супроводження виробництва. Така стратегія використовувалася в Китаї, країнах Південно-Східної Азії.

Стратегію "нарощування" використовують США, Англія, Німеччина, Франція. Вона полягає в тому, що з використанням власного науково-технічного потенціалу, залученням іноземних учених та конструкторів, інтегруванням фундаментальної та прикладної науки можливо постійно створювати нові продукти та технології, які реалізуються в виробництві та соціальній сфері, тобто здійснювати нарощування інновацій.

Для державного регулювання міжнародних зв’язків в інноваційній діяльності також використовують прямі та непрямі методи. Держава може фінансувати з бюджетних коштів міжнародні інноваційні програми та проекти, діяльність міжнародних дослідницьких організацій, спільних підприємств, формування міжнародної інноваційної інфраструктури. Держава може використовувати такі загальноекономічні непрямі методи регулювання, як податкові та кредитні пільги учасникам співробітництва та специфічні методи — митне регулювання, експортні та імпортні квоти, міжнародні патентно-ліцензійні механізми тощо. Крім того, в систему державного регулювання включають експортний контроль для передбачення витоків з країни інноваційних розробок, зокрема технологій подвійного призначення в країни, де їх використання може зашкодити безпеці експортера та світового співтовариства.

Державна стратегія та тактика в галузі міжнародної науково-технічної кооперації повинна бути направлена на різні країни та регіони. Диверсифікація напрямків і форм співробітництва по країнам дозволяє досягти високої сумарної ефективності міжнародних зв’язків. Доступ до світових інноваційних ресурсів і ринків інноваційної продукції полегшується при активній участі країни роботі міжнародних організацій інноваційного профілю: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ОЕСР та інші