Правовий режим об'єктів соціальної інфраструктури села

Одним із основних напрямів комплексного розвитку сільських територій, підвищення соціального захисту і життєвого рівня селян є забезпечення надійного функціонування соціальної інфраструктури села в нових економічних умовах (п. 5 ст. 4 Закону України від 18 жовтня 2005 р. «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року»). Адже високоякісна інфраструктура не лише дозволяє безпосередньо підвищити якість життя, а й допоможе модернізації сільського господарства та створенню нових робочих місць. Тому формування належної соціальної інфраструктури села є одним із заходів, що забезпечують пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу (ст. 1 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві».

Для використання об'єктів соціальної сфери за призначенням та зважаючи на їх функціональну важливість для сільських жителів забороняються ліквідація, реорганізація та перепрофілювання закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для престарілих та інвалідів) у сільській місцевості (ст. 6). Крім того, відповідно до Закону України «Про бібліотеку і бібліотечну справу» від 27 січня 1995 р., бібліотеки, що є юридичними особами, не підлягають приватизації. У разі приватизації майна юридичної особи, в складі якої перебуває бібліотека, одночасно з зазначеним майном можуть бути приватизовані бібліотечні фонди та майно, необхідне для її діяльності, за наявності зобов'язання нового власника продовжити подальше функціонування бібліотеки протягом десяти років (ст. 14). Також не допускається ліквідація та перепрофілювання закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та параолімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувально-фізкультурних закладів, крім тих, що перебувають у приватній власності (ст. 29 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р.).

У процесі проведення аграрної реформи здійснювалася приватизація майна державних сільськогосподарських підприємств (радгоспів), а також розпаювання майна недержавних сільськогосподарських підприємств (колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, акціонерних товариств тощо). З метою створення сприятливих умов для таких підприємств, а також збереження функціонального призначення об'єктів соціальної інфраструктури, які знаходилися на їх балансі, вони передавалися до комунальної власності.

Порядок передачі об'єктів соціальної сфери в процесі приватизації майна державних підприємств агропромислового комплексу на сьогоднішній день регулюється законами України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» від 3 березня 1998 р., «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996 р. та Положенням про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 17 серпня 2000 р. № 1718.

Так, Законом України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» передбачено, що рішення щодо передачі об'єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність приймаються органами, уповноваженими управляти державним майном, самоврядними організаціями за згодою відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст — за згодою районних або обласних рад. Пропозиції щодо передачі об'єктів соціальної інфраструктури, які належать підприємствам, погоджуються з цими підприємствами, а щодо передачі об'єктів соціальної інфраструктури, споруджених за рахунок коштів підприємств, — також з трудовими колективами цих підприємств (ст. 4—1 Закону). Крім того, встановлюється, що видатки, пов'язані з капітальним ремонтом об'єктів соціальної інфраструктури, що передаються в комунальну власність, відшкодовуються з відповідних місцевих бюджетів за рахунок коштів, передбачених на ці цілі, та пайової участі підприємств, господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у розмірі по 50 відсотків суми витрат, необхідних для проведення капітального ремонту цих об'єктів. Обсяг витрат визначається комісією з питань передачі об'єктів (ст. 4—2). Порядок залучення і використання таких коштів або інших матеріальних активів підприємств, господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), визначається в договорах, які укладаються між ними та відповідними органами місцевого самоврядування.

Законом України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» встановлено, що на баланс відповідних рад можуть передаватись об'єкти соціально-побутового призначення. А заклади фізкультурно-спортивного призначення передаються на таких самих умовах, без зміни їх профілю, сільським спортивним товариствам (ст. 19). Ця норма носить рекомендаційний характер, тобто передбачається можливість передачі таких об'єктів колективним сільськогосподарським підприємствам або ж відповідним органам місцевого само-прядування. Але саме рекомендаційний характер, на наш погляд, створив умови, за яких місцеві ради можуть не приймати на утримання об'єкти соціально-побутового призначення. Щодо порядку їх передачі, то в законодавстві встановлювалася лише одна вимога, за якої державний житловий фонд та інші об'єкти (включно з побудованими за рахунок коштів фонду соціального розвитку), що не підлягають приватизації, передаються органами приватизації у комунальну власність. А саме — згода власників підприємств (п. З Положення про порядок приватизації майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на їх базі орендних підприємств, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 17 серпня 2000 р. №1718).

Що стосується передачі об'єктів соціальної сфери в процесі паювання майна недержавних сільськогосподарських підприємств, то постановою Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р. № 2115 було передбачено, що об'єкти соціально-побутового призначення поділу (паюванню) між членами колективних сільськогосподарських підприємств не підлягають (п. 5). Об'єкти соціальної інфраструктури мали безоплатно передаватися в комунальну власність відповідних адміністративно-територіальних одиниць (за згодою органів місцевого самоврядування) на підставі Положення про порядок передачі в комунальну власність державного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 р. № 891 (п. 8 постанови Кабінету Міністрів України «Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподарських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ і організацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності» від 5 вересня 1996 р. № 1060). На сьогоднішній день порядок безоплатної передачі у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду, у тому числі незавершеного будівництва, а також внутрішньогосподарських меліоративних систем колективних сільськогосподарських підприємств що не підлягали паюванню в процесі реорганізації цих підприємств та передані на баланс підприємств-правонаступників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 серпня 2003 р. № 1253. До об'єктів соціальної сфери, житлового фонду, у тому числі незавершеного будівництва цим Порядком віднесено: житлові будинки (разом із вбудованими та прибудованими нежилими приміщеннями), житлові приміщення в інших будівлях, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, та гуртожитки; навчальні заклади (заклади дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної освіти тощо); заклади охорони здоров'я — лікувально-профілактичні заклади, фельдшерсько-акушерські пункти, сільські лікарські амбулаторії тощо (крім санаторіїв, профілакторіїв, будинків відпочинку та аптек); заклади культури — клуби, будинки культури тощо (крім кінотеатрів); заклади фізичної культури та спорту (стадіони, спортивні зали, інші об'єкти та споруди, призначені для занять фізичною культурою і спортом); заклади побутового обслуговування (перукарні, лазні тощо); зовнішні мережі електро-, тепло-, газо-, водопостачання та водовідведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування об'єктів соціальної сфери, житлового фонду (бойлерні, котельні, каналізаційні та водопровідні споруди, обладнання тощо) (п.2).

Ініціаторами передачі об'єктів у комунальну власність можуть бути місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства-правонаступники, на балансі яких перебувають об'єкти. У разі коли ініціатором такої передачі є місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, пропозиція погоджується з підприємством-правонаступником (п. 4 вказаного Порядку). Передача здійснюється за рішенням комісії з питань передачі об'єктів у комунальну власність і оформляється актом приймання-передачі.

На жаль, дії щодо передачі в комунальну власність закладів соціальної інфраструктури не підкріплювалися відповідним наповненням місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для їх утримання. Практично припинилося фінансування за рахунок бюджетних коштів соціальної інфраструктури села й відшкодування суб'єктам господарювання витрат на її розвиток (преамбула Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 р., затвердженої Указом Президента України від 15 липня 2002 р. № 640). Таким чином, держава усунулася від надання гарантій щодо забезпечення селян належними умовами проживання.

За відсутності коштів у відповідних бюджетах тільки самі підприємства здатні гарантувати розвиток соціальної інфраструктури на селі за рахунок власних доходів та за умови закріплення цього положення в Своїх статутах. Як слушно зазначає професор В. М. Єрмоленко, для вирішення цієї проблеми необхідно було залишити об'єкти соціальної сфери у власності економічно міцних сільськогосподарських підприємств, що змусило б останні брати активну участь у соціальному розвитку населених пунктів, у яких вони здійснюють виробничу діяльність[2].