Загальна характеристика правового регулювання трудових відносин у сільськогосподарських підприємствах

Проблема захисту трудових прав селян набула особливої актуальності з огляду на процеси реформування, які відбуваються на селі. На жаль, питання правового регулювання праці в сільськогосподарських підприємствах залишились поза увагою науковців, а також не знайшли чіткого вирішення ні в аграрному, ні в трудовому законодавстві.

Серед основних прав і свобод, закріплених у Конституції України, особливе місце відведене економічним та соціальним правам, таким як: право на здорові та безпечні умови праці, на її мінімальну оплату та своєчасне одержання (частини 4, 7 ст. 43); на захист від незаконного звільнення (ч. 6 ст. 43); обмеження максимальної тривалості робочого часу; право на відпустку мінімальної тривалості (ст. 45); право на судовий захист трудових прав (ст. 55); право на соціальне страхування (ст. 46). Крім того, в Основному Законі закріплено, що Україна є соціальною державою, в якій на перше місце винесено права людини та гарантії їх захисту (ст. 3), всім громадянам гарантовано рівні конституційні права і свободи (ч. 1 ст. 24). Таким чином, можна зробити висновок, що вищезазначені права (як і всі інші, закріплені в Конституції України) розповсюджуються однаковою мірою і на працівників сільського господарства, незалежно від організаційно-правових форм підприємств, в яких вони працюють.

Трудові відносини у виробничих кооперативах та фермерських господарствах базуються на основі праці їх членів. У разі виробничої потреби вони мають право залучати до роботи інших громадян за трудовим договором (контрактом). Наймана праця використовується в інших сільськогосподарських підприємствах. Мінімальні соціальні гарантії для найманих працівників встановлюються державою у Кодексі законів про працю України.

Необхідно виділити дві категорії особливостей, які впливають на трудові відносини в будь-яких сільськогосподарських підприємствах. По-перше, в науковій літературі звертається увага на особливий характер сільськогосподарської праці, який проявляється, насамперед, у галузевій специфіці таких підприємств. Це — використання земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва, вплив на ефективність та характер такої праці погодних і кліматичних умов, її сезонний характер, невідповідність тривалості виробництва продукції тривалості робочого часу, неможливість завчасного визначення наслідків праці, високий рівень виробничого ризику тощо. У свою чергу, вищезазначені обставини обумовлюють певний порядок організації та нормування праці, умови її оплати, встановлення робочого часу і часу відпочинку, особливості в охороні праці (її організації, порядку розгляду нещасних випадків на аграрних підприємствах, відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю сільськогосподарських працівників) тощо. Тобто основні засади сільськогосподарської праці є однаковими для працівників усіх підприємств, які здійснюють свою діяльність в аграрному секторі економіки, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності.

Враховуючи те, що вищезазначені питання стосуються всіх працівників агропромислового комплексу, їх основних трудових прав та гарантій їх захисту, необхідно зазначити, що вони повинні регулюватися саме на законодавчому рівні. На жаль, у сучасному аграрному законодавстві відсутній нормативно-правовий акт, який би регулював особливості праці в агропромисловому комплексі. Зважаючи на незадовільний стан нормативної бази, на практиці підвищується значення колективно-договірного регулювання трудових відносин у сільському господарстві. На галузевому рівні ці відносини регулюються Галузевими угодами, які укладаються між Міністерством аграрної політики України, галузевими об'єднаннями підприємств та профспілкою працівників агропромислового комплексу України на відповідний період. В них закріплюються норми щодо нормування і оплати праці, встановлення для підприємств галузі мінімальних гарантій заробітної плати відповідно до кваліфікації на основі єдиної тарифної сітки за мінімальною межею; мінімальних розмірів доплат і надбавок з урахуванням специфіки, умов праці окремих професійних груп і категорій працівників галузі; встановлення мінімальних соціальних гарантій, компенсацій, пільг у сфері праці й зайнятості; трудових відносин; умов і охорони праці; житлово-побутового, медичного, культурного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку; умов зростання фонду оплати праці (ст.8 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р.). Нині саме цей документ практично є єдиним комплексним актом, якій відбиває особливості сільськогосподарської праці. Але слід зазначити, що умови галузевої угоди обов'язкові тільки для сторін, що ведуть на підприємствах колективні переговори і укладають колективний договір. Зважаючи на те, що далеко не на кожному підприємстві такий договір укладається, велика кількість недержавних сільськогосподарських підприємств залишаються поза межами її регулювання.

Крім того, слід звернути увагу, що особливості правового становища членів сільськогосподарських виробничих кооперативів і фермерських господарств також впливають на формування специфіки трудових правовідносин у цих підприємствах. По-перше, члени формують відповідні фонди таких підприємств, беруть участь у розподілі прибутній, несуть ризик втратити свою частку, мають право на свою частку в разі виходу з підприємства тощо. Тому в науковій літературі їх навіть називають працюючими власниками. По-друге, вони беруть участь в управлінні справами таких підприємств. По-третє, повинні приймати обов'язкову трудову участь у їх діяльності. Саме ці ознаки не дають можливості ототожнити членів таких підприємств з найманими працівниками. Таким чином, правовий режим їх праці набуває істотних відмінностей порівняно з умовами, передбаченими трудовим законодавством. Саме вони і повинні бути відображені у спеціальному законодавстві, яке регулює основні питання діяльності цих підприємств, а також в їх статутах.

Встановлення таких особливостей не повинно погіршувати правове становище членів (учасників) зазначених суб'єктів господарювання або сприяти зменшенню обсягу їхніх трудових прав порівняно з трудовим законодавством. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю (ст. 3 КЗпП України).

Трудові відносини членів кооперативу (об'єднання) регулюються Законом, законодавством про працю, статутом та правилами внутрішнього розпорядку кооперативу (ст. 35 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). На жаль, з тексту Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» не зрозуміло, які ж особливості щодо регулювання зазначених відносин у ньому встановлено, крім права кооперативу самостійно визначати форми і систему оплати праці його членів і найманих працівників (ч. 3 ст. 35). Враховуючи, що основна мета створення і діяльності будь-якого кооперативу — це підвищення добробуту його членів, рівня їх соціальних прав, у Законі необхідно передбачити розділ, який би регулював ці питання. До речі, в законах України «Про кооперацію» (ст. 35), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 21) та «Про споживчу кооперацію» (ст. 14) закріплено обов'язок кооперативів щодо забезпечення соціально-економічних гарантій їх членів. Особливості ж правового регулювання праці учасників господарських товариств взагалі не враховуються в чинному законодавстві. Законом України «Про фермерське господарство» також не встановлено жодних особливостей в регулюванні трудових відносин його членів. Передбачено лише, що вони регулюються статутом (ст. 27).

Що стосується гарантій трудових прав працюючих членів, то на голову фермерського господарства та сільськогосподарського кооперативу лише покладається обов'язок створювати безпечні умови праці для членів господарства, забезпечувати дотримання вимог техніки безпеки, виробничої гігієни та санітарії, пожежної безпеки (ст. 27 Закону України «Про фермерське господарство» та ст. 36 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію»). Крім того, кооператив несе відповідальність за шкоду, заподіяну здоров'ю членів кооперативу (об'єднання) фізичних осіб внаслідок виконання ними своїх службових обов'язків, відповідно до законодавства (ст. 36). ■