Основні інструменти зовнішньоторговельної політики

Всі інструменти торговельної політики можна розділити на дві великі групи:

1) тарифне регулювання;

2) нетарифне регулювання.

На практиці митне регулювання має 2 форми:

1) специфічне мито – це фіксований податок на імпортовані товари, яким обкладається кожна фізична одиниця продукту. Це означає, що за кожну одиницю товару імпортер має сплатити певну суму грошей, наприклад, 25$ за тонну або комп’ютер.

2) адвалорне мито – це податок, величина якого визначається як фіксована частка вартості імпортованого товару у % (наприклад, 10%). Тобто, якщо товар коштує 100$, то імпортер має сплатити мито у розмірі 10$.

Адвалорне мито позбавлене характерного для специфічного тарифу недоліку: його величина знаходиться у прямій залежності від вартості товару. Разом з тим, його стягнення пов’язано з низкою проблем. З метою зменшення мита імпортер може занизити вартість товару.

В Україні прийнято Закон про єдиний митний тариф, який включає 5019 товарних позицій, де кожний товар, який імпортується (експортується), може обкладатися трьома видами мита: повним, пільговим і преференційним. Преференційні тарифи – це імпортне мито пільгового характеру, тобто податок, яким обкладаються певні товари за ставками, нижчими за ті, які застосовуються у загальному випадку.

Нетарифне регулювання може здійснюватися у двох напрямах:

1) пряме обмеження експортно-імпортних операцій (з метою захисту і регулювання розвитку національних галузей економіки);

2) стимулювання експорту.

До основних нетарифних інструментів обмеження торговельних операцій належать:

1) імпортні квоти – вони визначають, яка кількість товару іноземного походження може бути реалізована на внутрішньому ринку.

Принциповою різницею між квотою і тарифом є те, що митний тариф визначає величину податку, яким обкладається товар, і при цьому його кількість, що завозиться в країну, не обмежується.

2) ліцензування – це письмовий дозвіл на експорт-імпорт товарів. При цьому в ліцензіях вказується назва товару, його характеристика, обсяги, конкретна країна експорту-імпорту, термін дії ліцензії тощо.

3) “добровільні” експортні обмеження – це угоди про обмеження поставок закордонних товарів на внутрішній ринок під загрозою санкцій імпортера. Тобто, партнер погоджується “добровільно” піти на такі обмеження, бо інакше країна-імпортер може застосувати або імпортні квоти, або підвищити ставки митних тарифів.

4) технічні і адміністративні норми, правила і стандарти. Ці правила можуть стосуватися певних характеристик товарів, що продаються на національному ринку. Так, практично в кожній державі існують багаточисельні гігієнічні стандарти, вимоги щодо безпечного використання електротоварів.

5) вимоги національного вмісту – це обмеження на імпорт товарів, в яких не були використані певні ресурси національного походження.

6) антидемпінгове мито.

Демпінг – це явище, коли фірма продає свої товари на закордонному ринку за цінами нижчими, ніж ціна національних виробників або видатків виробництва у даній країні.

Найбільш вживаним і в економічній літературі і на практиці є “цінове” визначення демпінгу. Треба сказати, що різниця у цих визначеннях має особливо велике значення, оскільки наявність демпінгу відповідно до одного визначення зовсім не означає демпінгу згідно з іншим.

Метою антидемпінгової політики є забезпечення суб’єктами МЕВ антидемпінгового законодавства (як міжнародного, так і національного). У загальному випадку метою демпінгу є завоювання зовнішнього ринку шляхом витіснення конкурентів.

На практиці розрізняють 3 види демпінгу:

1) тимчасовий демпінг – це реалізація товару на закордонному ринку за цінами, нижчими внутрішніх або видатків виробництва (демпінг) упродовж дуже короткого проміжку часу. Такий демпінг може зруйнувати внутрішній ринок, оскільки період реалізації іноземних товарів чітко не визначений і в будь-який момент її обсяги можуть різко змінитися. Разом з тим, тимчасовий демпінг, не може завдати дуже серйозних збитків національним виробникам. Такий демпінг вигідний споживачам, які протягом короткого часу мають можливість купувати товари за досить низькими цінами.

2) хижацький (грабіжницький) демпінг – це демпінг з метою витіснення з ринку національних виробників. У такий спосіб іноземні фірми намагаються завоювати ринок конкретного товару та, зайнявши монополістичне становище на ньому, підняти в майбутньому ціни. Реалізація такої стратегії вимагає значних коштів і продуманої політики боротьби з можливими кроками у відповідь національних виробників.

3) Постійний демпінг – це демпінг упродовж значного періоду часу. Цей вид демпінгу завдяки його безперервності може досить серйозно вразити певну галузь, тому виробники цієї галузі активно вимагають захисту від іноземної конкуренції. Цей вид демпінгу ототожнюють з ціновою дискримінацією. Такий вид демпінгу у торговельній практиці є незначним і є найбільш характерним для торгівлі продукцією АПК.

Серед інших заходів прямого обмеження експортно-імпортних операцій слід виокремити систему експортного контролю, валютні обмеження, компенсаційне мито, встановлення мінімальних імпортних цін, імпортні податки на кордоні (за митне оформлення, екологію тощо), імпортні депозити, компенсаційне мито тощо.

До основних заходів стимулювання експорту відносяться:

1) експортні субсидії – це грошові кошти, які держава сплачує національному виробнику з метою заохочення експорту товарів і послуг.

2) державні експортні кредитні субсидії, кредитування і страхування експортера;

3) податкові пільги для експортерів і підтримка національного виробництва і ін.