ЕТАПИ ПРОВЕДЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ТЕНДЕРУ

1. Підготовка тендеру Визначення організатора тендеру; Формування тендерного комітету;

Розробка комплекту тендерної документації; Узгодження документів із замовником-імпортером; Підготовка та публікація оголошення при відкритих торгах; Запрошення визначених заздалегідь учасників при закритих торгах; Розповсюдження (продаж) тендерної документації

2. Представлення пропозицій Підготовка пропозиції оферентом: -заповнення проформ (за наявності в комплекті тендерної документації); -представлення пропозицій самостійно; -Відправка документів у тендерних комітет до зазначеної дати; -Внесення оферентом завдатку “надійності”

3. Вибір переможця Відкриття конвертів: А) у присутності учасників торгу (голосний торг); Б)без присутності учасників торгу (неголосний торг) -Аналіз пропозицій за обраними критеріями та методикою; -Вибір переможця

4. Укладання угоди Укладання формальної угоди; Офіційне підписання контракту

Оголошення про торги публікуються заздалегідь у пресі. Фірми, що бажають взяти участь у торгах, звичайно спочатку дають заставу в 1-3% від вартості очікуваної угоди. Держава звільняється від застави.

З метою широкого маневрування організатори торгів установлюють складну процедуру, пов'язану з різноманітними формальностями. Це робиться для того, щоб заздалегідь відхилити невигідні пропозиції.

Торги підрозділяються на публічні і негласні. У публічних торгах можуть брати участь усі бажаючі фірми, у тому числі й іноземні. До участі в негласних торгах залучається обмежена кількість найбільших фірм. Через їх посередництво закуповуються складні машини, устаткування, будуються різноманітні об'єкти.

Є ще й одиничні торги, коли до угоди залучається лише одна фірма.
Умови проведення торгів містяться в так званому тендері. Якщо мова йде про торги на виконання конкретних робіт, то до тендерів додаються описи, креслення, плани.

44.Міжнародна економіка переживає революційні зміни. Вже сьогодні Інтернет здатний задовольняти всі зростаючі потреби бізнесу, в тому числі ті, що пов’язані з реалізацією товарів та їх придбанням. Йдеться про Інтернет-комерцію – досить новий вид послуг, який дозволяє використовувати глобальну мережу для ведення комерційної діяльності підприємства. При цьому, під електронною комерцією розуміється повністю мережева модель ведення бізнесу, основними елементами якої є - можливість отримання інформації, здійснення замовлень, оплати таких замовлень і в деяких випадках – навіть одержання замовлень в мережі (наприклад, програмного забезпечення, різної інформації, баз даних, консультацій тощо).

Особливо активно розвивається модель електронної комерції B2B (business-to- business), котра дозволяє спростити комунікацію між діловими партнерами (завод-постачальник, дистрибутор-магазин) і відповідно скоротити видаткову частину. Друга модель – B2C (business-to-consumer) використовується для безпосереднього контакту між торговим підприємством та кінцевим споживачем (онлайнові магазини типу Amazon.com). Один з можливих варіантів - наступний: якщо ваше підприємство продає багато видів товарів, то резонно створити sell-сайт, котрий буде використаний споживачами вашої продукції. Для прикладу компанія Сisco, 84% від загальної реалізації товарів здійснює через Інтернет. У випадку, коли виникає потреба у придбанні товарів у великих кількостях, Вашій компанії слід створити buy-сайт. Цей варіант використовують такі компанії, як General Motors, Ford, Chrystler. Результатами досліджень, котрі були проведені Forrester Research, обсяг B2B торгівлі в США у 1998 році становив $43 млрд, а до 2003 року зросте до $1 трлн., обсяг B2C торгівлі у 1998 році відповідно становив $7,8 млрд і зросте до $108 млрд. у 2003 році.

У законодавстві багатьох розвинених країн забезпечення правового режиму електронної комерції через мережу Інтернет залишається основною проблемою, що стримує глобальне заміщення реальної торгівлі віртуальною. Але, навіть за таких умов Європейський Союз, побоючись значного скорочення податкової бази, спричиненого різким зростанням обсягів електронної торгівлі, планує посилити контроль (і передусім податковий) за операціями в мережі Інтернет.

Сьогодні в Україні вже практикується два основні способи здійснення платежів через Інтернет. Найпоширеніший - оплата за допомогою банківського переказу (звичайний безготівковий розрахунок). У межах цього способу застосовується варіант з наступною оплатою, при цьому через Інтернет замовляється товар, що доставляється звичайними каналами (пошта, пряма доставка тощо). Після одержання товару знову ж звичайними способами (безготівковий переказ, до каси продавця) здійснюється його оплата.

У набагато меншому обсязі та з додатковими застереженнями використовуються пластикові картки (при чому не обов’язково кредитні). Для здійснення таких розрахунків необхідно встановити спеціальне програмне забезпечення. Українські торговці (підприємства, які приймають замовлення і одержують оплату за них) віддають перевагу карткам, ‘зареєстрованим’ банками. При такій реєстрації підприємство підписує з банком договір і одержує спеціальний ідентифікатор (наприклад, ключову дискету, захищену засобами криптографічного захисту, яка серед усього іншого містить таємний ключ для формування електронного цифрового підпису).

48.Характерною рисою політики ФРН стосовно НДР у 80-ті роки було прагнення, спираючись па «теорію магніту», що з'явилася ще за часів Аденауера, тісніше прив'язати східного сусіда економічно, поступово домагаючись від нього посту­пок у політичній сфері. Згідно з цією теорією, рівень добро­буту ФРН, демократичні свободи тощо — все це мало при­ваблювати НДР. Нова тактика отримала назву «тактики ма­лих кроків».

У другій половині 80-х років в адміністрації феде­рального канцлера створюється так звана «робоча група 22». Фактично це був реальний механізм втілення «німецької політики», який поступово замінив Федеральне міністерство з внутрішньонімецьких відносин.

Об'єднана Німеччина розглядалася США та їхніми європейськими союзниками як загроза наявному військово-політичному балансу сил у західному блоці. Економічне й фінансове зміцнення ФРН могло зумовити переважання її в Європейському економічному співтоваристві. Водночас США дбали про збереження НАТО і участь в цій організації німецької держави.

Для Радянського Союзу згода на об'єднання Німеччини мала б супроводжуватися обіцянкою статусу німецького ней­тралітету, що в перспективі могло спричинити ліквідацію НАТО і припиненням американської присутності в Європі. Але з іншого боку, як писав відомий американський політо­лог Г. Кісінджер, нейтральна Німеччина становила б велику небезпеку для СРСР та інших сусідів, бо увійшовши до НАТО, вона була би пов'язана новими обмеженнями озбро­єнь в усій Європі, а будучи нейтральною, стала б військовою силою, яка не контролюється. Основною темою радянсько-західнонімещіких перегово­рів у червні 1989 р. було об'єднання Німеччини.

В НДР назрівала політична криза, яку посилювало невдоволення значної части­ни населення низьким порівняно з ФРН рівнем життя, а також обмеженнями на виїзд за кордон, особливо в інші землі Німеччини. В ніч на 9 листопада 1989 р. почалося руйнування Берлінського муру. Символ «холодної війни» і глобального протистояння Сходу й Заходу, мур упав, а з ним зник і поділ Берліна на Східний і Західний. 9 листопада було повідомлено про рі­шення Ради міністрів НДР дозволити всім, хто бажає, виїхати до ФРН чи до Західного Берліна без спеціального оформлен­ня, що фактично було відкриттям кордону. Відкриття кордонів докорінно змінило міжнімецькі від­носини і послугувало сильним поштовхом до розгортання руху за об'єднання німецьких держав.

Руйнування Берлінського муру стало першим актом від­мови НДР від свого суверенітету. Втім восени 1989 р. при­єднання НДР до ФРН не стояло на порядку денному євро­пейської політики: ні СРСР, ні Велика Британія, ні Франція, ані навіть США і ФРН не були готові до швидкого вирішення німецької проблеми. Стримана позиція уряду ФРН знайшла відображення у «десяти пунктах» Г. Коля, проголошених у Бундестазі 28 листопада 1989 р. Це був реалістичний план поетапної конвергенції двох держав у взаємозв'язку з загальним процесом західноєвропейської ін­теграції. Але поворот у політиці радянського керівництва дав змогу канцлерові, не вдаючись до силових методів, за під­тримки США перейти до прискореного об'єднання Німеч­чини.

Г. Модров, голова Ради міністрів НДР та заступник голови СЄПН/ПДС, висунув свій план поетапного об'єднання. Спо­чатку пропонувалося укласти договір про співробітництво і добросусідство, потім створити конфедерацію і згодом — єдину державу у вигляді німецької федерації чи німецького союзу. Новостворена держава мала вийти з військових блоків і стати нейтральною. Права і відповідальність чотирьох дер­жав мали бути збережені.

Обговорення цього проекту відбувалося складно: каменем спотикання став майбутній військово-політичний статус Ні­меччини. Ідею нейтралітету країни Г. Коль відкинув безза­стережно. Проблема збереження членства Німеччини в НАТО стала провідною у радянсько-західнонімецьких пере­говорах щодо зовнішніх аспектів німецького об'єднання.

У 1987—1989 рр. у радянсько-німецькій політиці НДР поступилася місцем ФРН, хоча НДР вважалася «форпостом соціалізму в Європі». З ФРН керів­ництво Горбачова могло обговорювати й вирішувати питання європейської політики, роззброєння, економічного співро­бітництва та допомоги реформам у Радянському Союзі.

Тим часом стрімке падіння впливу Соціалістичної єдиної партії Німеччини набувало неповоротного характеру, об'єк­тивно сприяючи поглибленню загальної кризи в НДР, що врешті-решт підштовхувало до об'єднання за західнонімець­ким сценарієм.

Наприкінці 1989 р. внаслідок зміни стратегічної ситуації різко зросла активність західнонімецьких політичних діячів. 5 грудня 1989 р. відбулася зустріч Г. Д. Геншера з М. Горбачовим. Міністр закордонних справ ФРН запевнив радянського керівника, що його країна твердо дотримується принципу непорушності кордонів у Європі та поважає суверенне право народу НДР самостійно визначати розвиток республіки. Горбачов, у свою чергу, виявив занепокоєність лавиноподібним наростанням доцентрових процесів у міжнімецьких відносинах. У досить відвертій формі він висловив Геншерові своє невдоволення виступом Коля у Бундестазі з планом об'єднання Німеччини на конфедеративних засадах без попередніх консультацій з партнерами.

Тенденції, які намітилися у грудні 1989 — січні 1990 р. в розвитку між­німецьких відносин, свідчили про неминучість державного об'єднання двох країн. Підсумки виборів, у результаті яких партії, що виступали за негайне об'єднання, отримали більшість у Народній палаті НДР, а представники «Альянсу за Німеччину» — можливість сформувати й очолити новий коаліційний уряд (прем'єр-міністром 12 квітня 1990 р. став Лотар де Мез'єр), розвіяли останні сумніви.

Якщо внутрішні аспекти об'єднання були визнані всім і світом справою самих німців, то зовнішні стали предметом дипломатичної боротьби. На адресу уряду ФРН надходять так звані «сім запитань Шеварднадзе». Радянський Союз ці­кавило, які політичні, юридичні, матеріальні гарантії того, що німецька єдність не створить у майбутньому загрозу національній безпеці інших держав і мирові в Європі? Чи буде готова така Німеччина визнати наявні кордони у Європі та відмовитися від будь-яких територіальних претензій? Яке місце посяде нове німецьке утворення у військово-полі­тичних структурах на континенті? Якими будуть реальний потенціал цього утворення, його військова доктрина, струк­тура збройних сил? Чи буде воно готове піти на демілі­таризацію, прийняти нейтральний статус, докорінним чином перебудувати свої економічні та інші зв'язки зі Східною Європою?

Головною метою Коля було переконати Горбачова в тому, що НДР рухається до краху. Добитися стабілізації становища в НДР, на думку канцлера, можна було тільки через створення валютного, економічного та соціального союзу. Після завер­шення переговорів радянська сторона заявила, що між СРСР, ФРН та НДР немає розбіжностей з приводу того, що питання про єдність німецької нації мають вирішувати самі німці. Під час бесіди у вузькому колі Г. Коль отримав «добро» М. Горба­чова на приєднання до ФРН п'яти нових східних земель: Бранденбурга, Мекленбурга — Середньої Померанії, Саксонії, Тюрінгії та Саксонії—Ангальта на основі статті 23 Основ­ного Закону ФРН. Обговорювалися також питання про непорушність кордонів у Європі та про військово-політичний статус майбутньої об'єднаної Німеччини.

Ключовою на цих переговорах постала проблема без­пеки, тому було погоджено обговорити з усіма зацікавле­ними сторонами питання про належність майбутнього утворення до військово-політичних блоків. Канцлер пого­дився з тим, що в процесі об'єднання німцям НДР і ФРН треба буде враховувати інтереси безпеки СРСР. Однак через день після закінчення переговорів Москва вказала Заходові, що спроби поширення сфери НАТО на схід за рахунок території НДР можуть покласти край переговорам із роззброєння та різко загострити міжнародну обстановку.

14 липня 1990 р. до Москви прибули канцлер ФРН Г. Коль, міністр закордонних справ Г. Д. Геншер та. міністр фінансів Т. Вайгель. Переговори, які мали дати відповіді на питання про статус об'єднаної Німеччини та її відносини з Ра­дянським Союзом почалися у Москві, продовжилися на Ставропольщині та завершилися в Архизі, що на Кавказі. Кульмінацією діалогу стала фактична згода радянського лідера з тим, що ФРН після об'єднання залишиться у Пів­нічноатлантичному альянсі (іноземні війська НАТО не мали розгортатися на території колишньої НДР і там не будуть розташовані ядерна зброя та засоби її доставки; Німеччина раз і назавжди відмов­ляється від володіння ядерною, хімічною та бактеріоло­гічною зброєю).

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини був підписаний у Москві 12 вересня 1990 р. в результаті переговорів за формулою «2+4» — ФРН, НДР плюс СРСР, США, Велика Британія, Франція. При цьому врегулювання відносин між ФРН та СРСР не стало пріоритетним: підписання «Великого договору» та угод про умови перебування н виведення радянських військ було відкладене. Воно відбулося у жовтні —листопаді 1990.

Договір «2+4» чітко визначив статус об'єднаної німецької держави, її територію, кордони, права і відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але розширювалася Федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р. Зовнішні кордони об'єднаної Німеччини були проголошені, остаточними, що було закріплено у відповідних документах, підписаних ФРН з Польщею та Чехією. Німеччина зо­бов'язалася не висувати жодних територіальних претензій до інших держав, проголосила, що з її території буде виходити тільки мир. Важливе значення має відмова Німеччини від виробництва, володіння, розповсюдження та розпоряджен­ня ядерною, хімічною та біологічною зброєю.

До моменту повного виведення радянських військ у нових феде­ральних землях могли розташовуватися тільки німецькі вій­ська територіальної оборони, не інтегровані у союзницькі структури НАТО, а після виведення —німецькі війська, які входять до НАТО, але без носіїв ядерної зброї. Договір не зачепив право об'єднаної Німеччини на участь у союзах, в такий спосіб підтвердивши членство ФРН у НАТО.

Об'єднана Німеччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах внаслідок відмови чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками Другої світової війни. Таким чином, договір шести держав — ФРН, НДР, США, СРСР, Великої Британії та Франції — від 12 вересня 1990 р. остаточно ліквідував ялтинсько-потсдамську систему міжнародних відносин. Руйнування повоєнного устрою в Європі мало значні наслідки: воно не тільки привело до руйнації системи союзів країн Східної Європи і до розпуску Організації Варшавського Договору, а й стало однією з причин розпаду Радянського Союзу.

Урочисте входження нових земель до ФРН відбулося 3 жовтня 1990 р. «День німецької єдності» було проголошено національним святом. 14 жовтня 1990 р. пройшли перші вільні вибори у ландтаги (парламенти) п'яти нових земель.

Підписання Договору про добросусідство, партнерство та співробітництво між ФРН та СРСР 9 листопада 1990 р., а також укладення у жовтні того ж року угод про умови перебування на німецькій території і виведення звідти ра­дянських військ були наслідком остаточного вирішення ні­мецького питання.

2 грудня 1990р. на перших після 1945р. загальних виборах Бундестагу явну перевагу отримує урядова коаліція ХДС/ХСС і ВДП, а 17 січня 1991 р. Гельмут Коль обирається Федеральним канцлером об'єднаної Німеччини.

49. Операційний ризик

Базельський комітет з банківського нагляду дає визначення ОРяк ризику втрат, що стало результатом неадекватних або неефективних внутрішніх процесів, дій людей і технічних систем або зовнішніх подій. Таке визначення включає до складу ОР юридичний ризик (у т.ч. ризик штрафів, стягнень із боку наглядових органів, а також ризики по комерційним договірним відносинам), але не охоплює стратегічний ризик і ризик втрати репутації.

Джерела ОР: Головним джерелом ОР є агентська проблема, яка має 2 виміри: 1. Конфлікт інтересів між акціонерами та топ-менеджментом 2. Конфлікт інтересів між менеджментом та кредиторами

Полягає в тому, що в умовах розпорошеності акціонерного капіталу власники не можуть реально контролювати грошові потоки корпорацій. Отже, витрачання коштів, якими оперує організація, повністю залежить та визначається менеджментом. Власники корпорацій не в змозі контролювати поточну діяльність корпорацій, а можуть контролювати тільки фін. результат (доходність акцій, дивіденди).

Базель ІІ передбачає три альтернативних методи вирахування ОР в порядку наростаючої складності та чутливості до ризику.

1. Підхід базових показників (Basic indicator approach, BIA). Банки, що використовують підхід базових показників повинні мати у своєму розпорядженні достатній капітал у розмірі 15% від річного валового прибутку (прийнятого по середньому арифметичному з позитивних значень за останні три роки).

2. Стандартизований підхід (Standartised approach). У рамках стандартизованого підходу вимоги до капіталу розглядаються по аналогічній, але більше деталізованій схемі. Банківська діяльність ділиться на 8 бізнес-складових, по кожною з яких окремо визначається річний валовий прибуток (також по середньому арифметичному з позитивних значень за останні три роки), що множиться на наступні коефіцієнти покриття капіталом: Корпоративні фінанси 18% Торговельні операції 18% Роздрібний банківський бізнес 12% Комерційне кредитування 15% Платежі й розрахунки 18% Агентські послуги 15% Керування активами 12% Роздрібні брокерські операції 12%

3. Підходи вдосконаленого вирахування (Advanced measurement approaches, AMA). У рамках підходів удосконаленого вирахування розмір необхідного капіталу дорівнює величині ризику, виведеною банківською внутрішньою системою оцінки операційного ризику на основі комбінації кількісних й якісних критеріїв.

4. По розсуду банків (і узгодженню з наглядовими органами) пропонується також альтернативний стандартизований підхід, при якому для операцій роздрібного й комерційного кредитування при оцінці необхідного капіталу показник валового прибутку заміняється величиною кредитного портфеля, помноженої на 0,035.

Закон Сарбанеса – Оксли, що являє собою одне із самих значних подій по зміні федерального законодавства США по цінних паперах за останні 60 років. Значно посилює вимоги до фінансової звітності й до процесу її підготовки .

Відповідно до Закону, для публічних компаній: * створюється новий режим контролю й регулювання фінансової діяльності; * відбуваються істотні зміни в області керування й вимог до розкриття інформації

Відповідно до положень Закону, у кожній публічній компанії повинен бути створений Комітет з аудиту. Закон застосовується для всіх емітентів - у цьому випадку: для всіх компаній, цінні папери яких зареєстровані Комісією з коштовних паперів і бірж США; зареєстровані як боргові зобов'язання в США; або належать компанії, що проходить реєстрацію для випуску цінних паперів у США. У цілому, не варто сприймати SOX, як проект. Це процес, що вимагає "упорядкування " всіх сфер діяльності компанії, які мають відношення до підготовки фінансової звітності.

50. Міжнародна виробнича кооперація - це похідна форма міжнародного поділу праці, яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв'язків, що виникають та існують між міжнародно-спеціалізованими суб'єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.

Міжнародна виробничо-технічне співробітництво - це безпосереднє з'єднання в повсякденній взаємодії праці суб'єктів - юридичних осіб різних країн у тому самому або в різних, але зв'язаних між собою процесах виробництва. Таким чином, міжнародна виробнича кооперація поєднує її учасників єдністю конкретної виробничої мети. Міжнародна виробнича кооперація об'єднує ресурси виробництва в єдиному організаційно-технічному процесі.

Міжнародне кооперування виробництва охоплює різні сфери співробітництва, головними серед яких є: а) виробничо-технічне співробітництво; б) співробітництво у сфері реалізації кооперованої продукції; в) співробітництво у післяпродажному обслуговуванні кооперованої продукції.

Виділяють такі основні ознаки міжнародної виробничої кооперації: - попереднє узгодження сторонами умов спільної діяльності; - головним методом співробітництва є координація діяльності партнерів різних країн; - наявність промислових фірм, що належать різним країнам, в безпосередньому виробничому кооперуванні; - закріплення в угоді головних об'єктів кооперування: готових виробів, компонентів та відповідних технологій; - розподіл між партнерами завдань у межах узгодженої програми, закріплення за ними виробничої спеціалізації, виходячи з основних цілей коопераційних домовленостей; - безпосередній зв'язок здійснюваних партнерами взаємних чи односторонніх постачань товарів з реалізацією виробничих програм у межах кооперування, а не як наслідок виконання звичайних договорів купівлі-продажу.

У міжнародній практиці виділяють 3 основні форми кооперування:

здійснення спільних програм;

договірна спеціалізація;

створення спільних підприємств.

Реалізуються спільні програми, своєю чергою у 2-х формах: підрядне кооперування , за якого виконавець за дорученням замовника виконує певні роботи з виробництва деталей, вузлів тощо, які є складовою частиною продукції замовника; організація спільного виробництва об’єднання різних видів ресурсів (фінансових, матеріальних, трудових, науково-технічних тощо) партнерів та закріплення за кожним з них повної відповідальності за виробництво певної частини виробу.

Завданням договірної спеціалізації є запобігання дублювання виробництва та прямої конкуренції на ринку між виробниками-учасниками виробничого кооперування. Суть її полягає у розмежуванні виробничих програм і закріпленні за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції.

Характерними рисами такої форми кооперування, як творення спільних підприємств, є об’єднання на пайовій основі власності партнерів, спільне управління підприємством, розподіл прибутку між партнерами згідно з умовами договору. Найпоширеніші в усьому світі спільні підприємства у формі товариств з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариств.

Найбільш важливими з форм міжнародного виробничо-технічного співробітництва, що досить часто зустрічаються в міжнародній комерційній практиці є такі: