Ліцензійні договори.

Зміст міжнародних ліцензійних договорів полягає у встановленні науково-технічних зв'язків, спрямованих на впровадження результатів наукових досліджень і розробок у виробництво. Важливим об'єктом ліцензійної угоди являється запатентований винахід. Проте треба відзначити, що в сучасних умовах все більш типовими стають угоди, які надають ліцензіату право на запатентовані винаходи разом з технічними знаннями, досвідом, "ноу-хау", а також з правом використання товарного знаку. В міжнародній торгівлі розрізняють три види ліцензій: 1) невиняткова (проста) ліцензія 2) виняткова ліцензія 3) повна ліцензія,

2. Поставка заводу або встаткування на компенсаційній основі. Принцип цього виду промислового співробітництва полягає в оплаті поставлених продавцем покупцеві заводу або встаткування виготовленої на них продукцією (повністю або частково). У контрактах купівлі - продажу такого товару найчастіше передбачається надання продавцем покупцеві технічного сприяння в установці, налагодженні й пуску заводу або встаткування, навчання технічного персоналу їхньої експлуатації; часто передбачається проведення спільного вдосконалення предмета контракту.

3. Спільне виробництво й спеціалізація. Спільне виробництво й спеціалізація оформляються договорами або угодами, що містять найрізноманітніші елементи правових відносин партнерів, такі, як купівля - продаж, надання послуг, передача технології й документації. Для здійснення спільного виробництва використається такий важливий компонент, як спеціалізація обох партнерів або одного з них.

4. Угоди про консорціум. Цей вид промислового співробітництва став широко застосовуватися в останні роки. Метою створення консорціуму є об'єднання капіталів його учасників для створення й експлуатації якого-небудь великого промислового об'єкта на довгостроковій.

На відміну від СП консорціум не є юридичною особою. Це договірне об'єднання. Всі відносини учасників консорціуму регулюються договором, що містить умови про розміри й види участі, про відповідальність, про розподіл прибутків і збитків. На чолі консорціуму встає лідер консорціуму, що обирається учасниками. Відповідальність членів консорціуму перед замовником є солідарної, а відповідальність усередині консорціуму визначається договором.

51.В умовах глобалізації ведення підприємницької діяльності з’явилися нові організаційні форми бізнесу. До них можна віднести стратегічні альянси, багатонаціональні компанії, віртуальні ТНК, холдингові компанії та ін..

Міжнародний стратегічний альянс - довгострокова угода між двома або більшим числом самостійних компаній з різних держав по співробітництву в області збуту продукції, наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок, виробництва продукції, технологічного розвитку. Цілі міжнародних альянсів 1)зниження ризику; 2) економія на розширенні масштабів виробництва; 3) обмін передовими технологіями; 4) усунення або зменшення конкуренції; 5) подолання державних торговельних й інвестиційних бар'єрів при виході на перспективні закордонні ринки.

Особливості міжнародних альянсів Засновники альянсу зберігають повну юридичну й економічну самостійність. Одна і та сама фірма може бути членом декількох стратегічних альянсів.

Види міжнародних альянсів Розрізняють 2 групи міжнародних стратегічних альянсів: Перша група заснована на укладанні угод про співробітництво, контракти (франчайзинг, продаж ліцензій й ін.) або неформальній взаємодії (без оформлення документів); Друга група припускає обмін акціями, створення спільних підприємств.

Додатково виділяють: Альянси горизонтального типу - створюються з фірмами, що здійснюють господарську діяльність на тій же стадії виробничого процесу, що роблять однакові послуги (альянс між Deutsche Telecom, France Telecom й Sprіnt (США)); Альянси вертикального типу - формуються з постачальниками сировини або споживачами продукції. Альянси фірм, що і роблять взаємодоповнюючі товари й послуги (великі авіаперевізники з місцевими регіональними авіакомпаніями).

Холдингова компанія - акціонерне товариство, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств. Крім простих холдингів, що представляють собою одне материнське суспільство й одне або декілька контрольованих їм дочірніх товариств, існують і більш складні холдингові структури, у яких дочірні суспільства самі виступають як материнські компанії стосовно інших компаній. При цьому материнська компанія, що стає на чолі всієї структури холдингу, іменується холдинговою компанією.

Характерні риси холдингу 1. Концентрація акцій фірм різних галузей і сфер економіки або фірм, розташованих у різних регіонах. 2. Багатоступеневість, тобто наявність дочірніх, внучатих й інших родинних компаній. Нерідко холдинг являє собою піраміду, очолювану однієї або двома фірмами, нерідко різної національної приналежності. 3. Централізація керування в рамках групи шляхом вироблення материнською компанією глобальної політики й координації спільних дій підприємств

Багатонаціональна компанія- компанія, що діє на міжнародній основі, у капіталі й керуванні якої беруть участь представники різних країн. Організаційні форми й структурні особливості різних багатонаціональних компаній можуть бути досить різноманітні.

Існують наступні принципи, на яких ґрунтуються форми багатонаціональних компаній, що відрізняють її від інших форм організації міжнародного бізнесу: 1) корпоративна цілісність, заснована на принципі акціонерної участі; 2)орієнтація на досягнення єдиних для компаній стратегічних цілей і рішення загальних стратегічних завдань; 3)наявність єдиної управлінської вертикалі і єдиного центра контролю у вигляді холдингової компанії, банка або групи взаємозалежних компаній; 4)безстроковий характер існування компаній.

Під впливом глобалізації та науково-технологічної революції відбувається поступовий перехід до моделі віртуальної ТНК, що займається тільки стратегічними питаннями (розробка продукту, обслуговування клієнтів). Віртуальна організація являє собою мережу ділового співробітництва, що охоплює основний бізнес цієї організації, її зовнішнє оточення (постачальників, споживачів і т. ін.), функціонування яких координується і поєднується за допомогою сучасних інформаційних технологій і засобів телекомунікацій. Саме останні разом з мережоподібними принципами організації багато в чому забезпечили формування віртуальних організацій, оскільки вони роблять принципово не обов'язковою фізичну наявність менеджерів на робочих місцях. Віртуальні колективи групують людей у міру виникнення необхідності створювати певну вартість для задоволення специфічних потреб. При цьому не виникає фізичного колективу як організації, а відбувається лише об'єднання особливих відмітних здібностей у систему, що стає здатною створювати необхідну вартість. Концепція віртуальної організації відкриває принципово нові можливості для бізнесу й широко використовуватиметься в XXI столітті. Мережоподібний характер віртуальних підприємств виявляється в тому, що глобальна мережа використовується для обміну необхідною інформацією між географічно віддаленими підрозділами компанії.

Конкурувати починають окремі бренди ТНК, а не окремі організаційні структури. З'явилася якісно нова модель ТНК, в якій склад продукту формує не виробник, а замовник. У зв'язку із цим, у літературі увійшов в обіг новий термін "інформаційна прибутковість", що означає здатність ТНК та інших організацій оптимально й систематично використову­вати інформацію для досягнення стратегічних цілей.

52. І етап — підготовка ділових переговорів. Успіх переговорів цілком залежить від того, наскільки добре до них підготуватися. До початку переговорів необхідні мати розроблену їхню модель, зокрема, необхідно: • чітко уявляти собі предмет переговорів і проблему, що обговорюється; • обов'язково скласти зразкову програму, сценарій ходу; • визначити моменти своєї непоступливості, а також проблеми, де можна поступитися, якщо виникають складності у переговорах; • визначити верхній і нижній рівні компромісів з питань, що викликають найбільш гостру дискусію.

Реалізація даної моделі можлива в тому випадку, якщо в процесі підготовки переговорів будуть вивчені такі питання: • мета переговорів; • партнер по переговорам; • предмет переговорів; ситуація та умови Переговорів; • присутні на переговорах; • організація переговорів.

ІІ етап — проведення переговорів. У практиці менеджменту при проведенні ділових переговорів використовуються такі основні методи: 1) варіаційний метод; 2) метод інтеграції; 3) метод зрівноважування; 4) компромісний метод.

Наведені методи ведення переговорів носять загальний характер. Існує ряд прийомів, способів і принципів, що деталізують і конкретизують їхнє застосування.
1. Зустріч і входження в контакт. Навіть, якщо до Вас приїхала не делегація, а лише один партнер, його необхідно зустріти і провести до готелю. У залежності від рівня керівника прибуваючої делегації її може зустрічати або сам голова Вашої делегації, або хтось з учасників намічених переговорів. Процедура вітання займає дуже короткий час. Сама розповсюджена в європейських країнах форма вітання — рукостискання, при цьому першим руку подає хазяїн.
Розмова, що випереджає початок переговорів, повинна носити характер необтяжливої бесіди. На даному етапі відбувається обмін візитними картками, що вручаються не під час вітання, а за столом переговорів.

2. Залучення уваги учасників переговорів. Коли партнер упевнений, що ваша інформація буде йому корисна, він стане з задоволенням Вас слухати. Тому слід викликати в опонента зацікавленість.

3. Передача інформації. Ця дія полягає в тому, щоб на основі викликаного інтересу переконати партнера по переговорам у тому, що він вчинить мудро, погодившись з Вашими ідеями і пропозиціями, тому що їхня реалізація принесе відчутну вигоду йому і його підприємству.

4. Детальне обгрунтування пропозицій (аргументація). Партнер може цікавитися Вашими ідеями і пропозиціями, він може зрозуміти і їхню доцільність, але він усе ще поводиться обережно і не бачить можливості застосування Ваших ідей і пропозицій у своєму підприємстві. Викликавши інтерес і переконавши опонента в доцільності запропонованих заходів, слід з'ясувати його бажання. Тому наступний крок у процедурі проведення ділових переговорів полягає в тому, щоб виявити інтереси та усунути сумнів.

5. Завершує ділову частину переговорів перетворення інтересів партнера в остаточне рішення (на основі компромісу).

III етап —рішення проблеми. Якщо хід переговорів був позитивним, то на завершальній їхній стадії необхідно резюмувати, коротко повторити основні положення, які розглядалися в процесі переговорів, і, що особливо важливо, характеристику тих позитивних моментів, з яких досягнута згода сторін

При негативному результаті переговорів необхідно зберегти суб'єктивний контакт із партнером по переговорам. У даному випадку акцентується увага не на предметі переговорів, а на особистих аспектах, що дозволяють зберегти ділові контакти в майбутньому.

IV етап - аналіз підсумків ділових переговорів Як основні пропозиції з удосконалення проведення ділових переговорів можна виділити: – ретельну підготовку до переговорів з розробкою моделі переговорів, що містить перераховані вище етапи; – для кожних переговорів необхідно застосовувати спеціальну тактику й техніку їх ведення з урахуванням специфіки обговорюваного питання переговорного процесу; – при підготовці до ділових переговорів необхідно також визначити склад їх учасників (необхідно залучити тих посадових осіб, що найбільш компетентні в обговорюваній проблемі).

56.Офшори надають необмежену можливість доступу на міжнародні фінансові та інвестиційні ринки. Водночас використання офшорних схем із кримінальною та злочинною метою несе потенційну загрозу для всієї світової спільноти.

Офшорні операції являють собою законодавчу основу міжнародних фінансових і торговельних операцій, які здійснюються підприємствами, зареєстрованими на території, що має статус податкової гавані, різновидністю якої є центр «оф-шор». Податкова гавань являє собою територію, що проводить політику залучення іноземних кредитів через надання податкових та інших пільг.

Термін “офшорна зона” передбачає будь-яку країну з низькою або нульовою податковою ставкою на всі або окремі категорії прибутків, визначений рівень банківської або комерційної таємниці і мінімальною або повною відсутністю резервних вимог центрального банку чи обмежень по конвертованості валюти.

«Податкова гавань» (податковий притулок, фіскальний оазис) являє собою невелику чи державу територію, що проводить політику залучення іноземних кредитних капіталів шляхом надання податкових і інших пільг. «Податкова гавань» надає пільги іноземним і місцевим підприємцям (фірмам, компаніям).

Центри «офф – шор» - це невеликі держави і території, розташовані в основному на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму і провідну політику залучення іноземних кредитних (стара назва – позичкових) капіталів, і на відміну від податкових гаваней, що надають податкові й інші пільги тільки для фінансово – кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Юрисдикції бувають банківські, трастові (довірчі), страхові.

Офшорні юрисдикції надають широкі можливості для досягнення як законних, так і незаконних цілей практично не обмеженому колу осіб у будь-якому регіоні світу. Розглянемо найбільш типові мотиви використання цих можливостей.

А. Мотиви, не пов'язані з вчиненням злочинів

Б. Використання офшорних зон для полегшення ухилення від податків Бартерні операції через посередництво офшорної фірми Операції з борговими зобов'язаннями Операції з цінними паперами Експортно-імпортні операції за посередництва офшорної фірми Самофінансування

В. Мотиви, пов'язані з вчиненням економічних неподаткових злочинів

А. Мотиви, не пов'язані з вчиненням злочинів. Найбільш часто офшорні зони використовуються підприємцями в цілях податкового планування, тобто легальної оптимізації податкових платежів. Податкове планування пов'язано із здійсненням угод, які мають податкове мотивування, але відповідають букві і духу закону. Другою важливою причиною використання офшорних схем є захист активів бізнесу та мінімізації ризику їх експропріації при здійсненні підприємницької діяльності в політично або економічно нестабільній країні. А також секретність офшорних юрисдикцій

Б. Використання офшорних зон для полегшення ухилення від податків. Розглянемо деякі офшорні схеми, що використовуються для здійснення і приховування податкових злочинів.

Бартерні операції через посередництво офшорної фірми. Суть даної схеми полягає в тому, що офшорна компанія виступає в якості посередника між двома фірмами, що здійснюють бартерний обмін товарами. При цьому основний дохід від угод формується в офшорній компанії. Дохід офшорної компанії виводиться з-під оподаткування при міжнародних операціях. Операції з борговими зобов'язаннями.Суть схеми полягає в тому, що офшорна компанія купує боргові зобов'язання з дисконтом з подальшим їх погашенням за номінальною вартістю. Результатом є отримання фірмою прибутку, звільненого від оподаткування або оподаткованого за мінімальною ставкою. Операції з цінними паперами. Суть схеми полягає в придбанні офшорною компанією цінних паперів з подальшим перепродажем їх іншій особі за вищою ціною. Суть експортно-імпортної операції офшорної компанії полягає в наступному. Офшорна компанія укладає одразу два контракти. Один з постачальником-експортером на поставку країні імпортеру, наприклад, Росії, партії товару за мінімальною ціною. Другий контракт укладається вже з країною-імпортером, на постачання їй цієї ж партії товару за більш високою ціною. При цьому різниця в ціні контракту 1 і контракту 2 залишається в офшорній компанії. Оскільки Контракт 1 укладається на умовах мінімальної оплати (ціни), то виходить, що офшорна компанія просто перепродає товар по більш високій ціні. Самофінансування. Фінансові ресурси, виведені за кордон і оформлені на офшорні структури, повертаються в країну у вигляді кредитів та інвестицій. Близько 80% Інвестицій в Україну зроблено українцями через офшорні компанії.