Інституційна структура суспільства

Іноді соціологи включають інституційну структуру до складу соціальної структури, розглядаючи останню як синонім соціального порядку. Але ми будемо користуватися більш вузькими значеннями цих термінів, що полегшує процес навчання й опанування основних соціологічних категорій. Інституційна структура – це певний інституційний порядок, система інститутів, яка визначає соціальну поведінку та діяльність людей у різних сферах. Інституційна структура має наступні елементи: 1) основний або домінуючий інститут, 2) базові інститути, що впорядковують основні сфери життєдіяльності; 3) похідні й другорядні інститути; 4) інститути соціального контролю; 5) зв’язки та механізми узгоджень поміж інститутами.

Поняття основного (домінуючого) інституту має історичний вимір: кожне наступне суспільство висуває у розряд домінуючих нові інституції. Домінація інституту сім’ї (роду) є виразною ознакою родового суспільства; держави (монархії) – імперії або тоталітарного суспільства; релігії та станової системи – феодалізму; ринку, приватної власності й грошей – капіталізму тощо. Провідний інститут або інститути вимагають від інших елементів структури певної лояльності. Усі інститути мусять узгоджуватися з домінантною настановою. У середньовічній Західній Європі особлива роль належала інституту релігії – католицькій церкві. Її авторитет, влада і функції були винятковими. Отже, право, закони, держава, мораль, економіка, освіта і наука мусили толерувати церкві. Наприклад, освіта була церковною або такою, що засновувалася на релігійних уявленнях про Бога, людину, усесвіт. Наука зводилася до релігійної схоластики і вивчення творів “отців церкви”. Нові космологічні ідеї Коперника, Бруно і Галилея виявилися небезпечними для інституту церкви, бо принижували його авторитет, спростовуючи фундаментальне твердження про геоцентричність вселенної. Міколай Коперник (1473–1543) оприлюднив геліоцентричну модель, вже коли був при смерті, Галілео Галилей (1564–1642) був змушений зректися своїх поглядів, а Джордано Бруно (1548–1600) після восьмирічного ув’язнення зазнав смертної кари, його спалили на вогнищі як єретика і дисидента.

Ситуація в СРСР дуже нагадувала часи церковного деспотизму, але домінантні позиції в так званій першій у світі соціалістичній країні робітників і селян займали специфічні політичні і ідеологічні інститути – Комуністична партія й марксизм-ленінізм. Отже, усі інші політичні й економічні інститути, культура і соціальне життя будувалося так, аби задовольняти вимогам основних інституцій. І не випадково радянська система розпалася скоро після того, як було відмінено, що Комуністична партія – ядро політичної системи, “направляюча й керуюча сила ”.

Характерною рисою, що посилює порівняння радянської системи з релігійним тоталітаризмом, є наявність дисидентів (лат. dissidentis – незгодний). Саме слово – релігійного походження, колись воно означало особу, що не згодна з догмами панівної церкви. В СРСР так називали тих, хто піддавав сумніву марксизм-ленінізм, критикував комуністичну ідеологію та політику радянської держави. Журналісти, політики, вчені-суспільствознавці є тими, хто за змістом професії мусить мати критичний погляд на дійсність. Суспільство, яке перетворює опозиціонерів і вільнодумців на дисидентів і намагається репресувати останніх, обрікає саме себе на зупинку в розвитку й стагнацію.

Але кожне більш-менш стабільне суспільство мусить дбати про функціонування своїх інститутів, обмежуючи свободу й права громадян. В інституційних структурах усіх без винятку сучасних суспільств обов’язково існують інститути соціального контролю. До них належать інститути права, поліції, прокуратури, юстиції. Вони спільно здійснюють захист важливіших інститутів, бо розраховані на примус індивідів щодо виконання інституційних сценаріїв. Перш за усе, захищаються базові інституції – людини, власності, держави, народного господарства, шлюбу, релігії, праці, освіти. Якщо звернутися до статей адміністративних, цивільних, особливо кримінальних кодексів різних держав, то відразу стає помітною їх інституційна спрямованість. Фактично кожна диспозиція містить опис діяння або ситуації, що суперечать інституційним нормам і правилам. Наявність санкцій робить державне право інструментом реституції (відновлення прав, майнового становища) або репресії (покарання тих, хто обирає неінституційні шляхи діяльності). Чи є сама наявність інститутів соціального контролю ознакою застиглості й нерухомості соціуму? Очевидно, що ні. Демократичні суспільства включають ефективні механізми розвитку, бо передбачають знову ж таки інституційні шляхи змін. Законодавець, наприклад, може змінити законодавство, підтримати нові соціальні інститути. Але після набрання новими нормами законної сили, вони у свою чергу стають предметом охорони з боку інститутів соціального контролю.

Узгодження з домінуючим інститутом є прикладом ієрархічного виміру інституційної структури, зв’язків субординації. Але поряд з цим соціальне життя вимагає узгодження інститутів у горизонтальній площині або зв’язків координації.

Такі зв’язки виступають як співробітництво, участь у спільній діяльності або соціальних програмах. Зв’язок може виникати на основі спільних функцій або завдань. Наприклад, профілактика наркоманії є загальним завданням кількох провідних інституцій – поліції, медичних закладів, освітянських установ, соціальних служб. На цьому тлі можливі різні варіанти співробітництва.

Кількість інститутів у суспільстві є значною і, власне, ніхто її не підраховував, бо важко з’ясувати, де ми маємо справу із самостійними інститутами, а де зі структурними відгалуженнями надвеликих і складних інститутів, як от держава або економіка. Але можна виділити коло базових інститутів, що “тримають на свої плечах” сучасні суспільства. інститути – держави, релігії, власності, шлюбу, сім’ї, письма, освіти. Існує особливий ряд інститутів, що справедливо можуть носити назву базових. Вони, власне, роблять нашу земну цивілізацію чимось цілим, а не механічною сукупністю суспільств, народів, культур.