Структура процесу інституціоналізації

Швидкі соціальні перетворення, зміна суспільного ладу активізують процес інституціоналізації, і навпаки – консервативна фаза, призупинення поступу, “застій” не потребують нових інституцій або модернізації старих.

Институционализация представляет собой процесс придания различным типам социальной деятельности формы социальных институтов или, другими словами, процесс упорядочения, формализации и стандартизации социальных связей, замены спонтанного и экспериментального поведения на ожидаемое, предсказуемое. Т. е. Это возникновение, формирование и развитие СИ.

Процесс институционализации включает в себя несколько моментов:

1). Возникновение определенных общественных потребностей в новых типах социальной деятельности и соответствующих им социально-экономических и политических условий.

2). Развитие необходимых организационных структур и связанных с ними социальных норм и регуляторов поведения, создание материальной, финансовой базы. (совокупности людей и учереждений, наделённых материальными и финансовыми средствами для выполнения возложенных на него функций)

3). Интернализация индивидами новых социальных статусов и ролей, норм и ценностей, формирование на их основе системы потребностей личности, ценностных ориентаций и ожиданий.

Другими словами образование СИ включает следующие этапы:

· возникновение потребности, удовлетворяемой совместными действиями;

· формирование общих целей;

· появление общих норм, правил, по которым удовлетворяются потребности;

· установление системы санкций для поддержания норм;

· создание системы статусов и ролей, охватывающих всех членов СИ.

Формирование СИ может происходить стихийно или сознательно.

СИ – синонимы порядка в обществе. (драки переросли в спортивные соревнования, любознательность в науку…)

В рамках любого СИ действуют институционализированные роли – формализованные стандарты поведения. Они представляют собой наиболее постоянную в данном институте совокупность поведенческих ожиданий, отступления от которых наиболее сурово наказываются. (они опасны для общества, поэтому осуждаются). Институциональные роли постоянны (секретарь, жена). В рамках института обычно конфликтуют не личности, а проигрываемые ими роли. Безусловно, личность накладывает отпечаток на выполняемую ей роль, но и роль устанавливает рамки проявления индивидуальности.

В качестве признака институционализации социальной области можно рассматривать появление новой социальной общности, занятой специализированной деятельностью, появление социальных норм (в том числе юридически закрепленных), регулирующих эту деятельность, учреждений и организаций, обеспечивающих защиту определенных интересов. Так, образование становится социальным институтом, когда появляется особая социальная общность, занятая профессиональной деятельностью по обучению и воспитанию, получают развитие массовая школа, специальные нормы, регулирующие процесс передачи социального опыта.

Інституціоналізація має свою логіку, послідовність, структуру. Він включає чотири основні фази: 1) протоінституційну, 2) хабітулізації, 3) легітимізації, 4) організаційно-структурну.

Протоінституційна фаза є періодом, коли формується потреба в інституті. Для цього необхідні дві речі. По-перше, виникає важлива суспільна потреба, яку може задовольнити той чи інший вид діяльності людей. Наприклад, з’являється ворожо налаштоване плем’я і виникає необхідність збройного захисту, військових дій. Отже, усі чоловіки (а може й жінки) готуються до сутичок, люди беруться за зброю і на якийсь час стають воїнами. Якщо загроза минає, община повертається до мирної праці. Інститут війська ще не виникає. По-друге, з’являється потреба в упорядкуванні, регламентації, управлінні тією чи іншою діяльністю. (загроза вторгнення на власну територію ворожих чужинців постійно зберігається, отже, усвідомлювалася потреба дати ефективну відповідь, щоб раптові напади не стали фатальними. А це вже є об’єктивною основою для виникнення відповідного інституту.) Наявність першої фази, що історично може охоплювати періоди від кількох до сотень або тисяч років, є критерієм для розрізнення справжніх інститутів від тимчасових і випадкових настанов, що можуть виникати через законотворчу діяльність. Законодавець може зробити важливий крок на шляху інституціоналізації, але тоді, коли для цього є підстави, тобто соціальна ситуація вже “дозріла” до законодавчого впорядкування, юридичної регламентації.

Хабітулізація є процесом узвичаєння певних дій або стосунків. Якщо діяльність є постійною, масовою, то вона стихійно впорядковується за рахунок типізацій; поширюються стереотипі форми діяльності, узвичаєні технології. Значення хабітулізації та типізацій двояке. По-перше, формується громадська думка довкола певного виду діяльності й виникає його ціннісне сприйняття. Наприклад, військові дії, подвиги починають розглядатися населенням як важлива справа, як щось дуже цінне для загалу. Героям війни віддається шана, про загиблих складаються пісні тощо. А боягузтво, зрада визнаються осудними, вадами, ганьбою для особи і роду. По-друге, стандартизація дій дозволяє економити фізичні й інтелектуальні сили, і в обмежений проміжок часу приймати оптимальні рішення. Тобто, тепер при нападі ворога кожен селянин або міський житель вже знає у загальних рисах, що треба робити. Залишається один крок до виникнення повноцінного інституту.

Легітимізація є закономірною фазою інституціоналізації.Термін “легітимізація” означає буквально узаконення. може мати як юридичну форму, так і передбачати більш широке соціальне визнання діяльності, відображення й закріплення відповідних відносин у релігійних і моральних нормах, традиціях і ритуалах. Вже перші збірки державних законів, так звані “варварські правди”, містять норми, що впорядковують шлюб, соціальну структуру (наприклад, закріплювалися касти, рабство, стани), майнові відносини, військову діяльність, релігію тощо. Діяльність не тільки стає законною, але й передбачає санкції за невиконання певних приписів і настанов. Наприклад, державна зрада, таємні перемовини з ворогом або відчинення міської брами для ворога розглядаються як тяжкі державні злочини і караються смертю. Розвиток військової справи потребує детальної регламентації порядку несення служби, ведення бойових дій, порядку спілкування всередині війська й дисципліни. Так виникають перші військові статути. Коли до самої діяльності приєднуються цінності та норми, інститут можна розглядати як такий, що виник фактично. Подальша його доля полягає в розвитку організаційно-структурного аспекту та розбудові зовнішніх матеріальних атрибутів.

Організаційно-структурна фаза полягає у тому, що на базі поділу суспільної праці виникають інституційні ролі, організаційні структури. Виконання ролей стає професійним і підкоряється формальним вимогам. Інститут є рольовим комплексом, ця закономірність добре простежується на прикладі інституту війська. Військо складається з кількох десятків соціальних ролей. Відповідно, люди мусять діяти так, як їм це приписують норми й очікування, пов’язані з ролями. Рядовий і командир, інтендант і розвідник, кавалерист і піхотинець – це ролі, що диктують свої вимоги особам, які беруться їх виконувати. Для виконання певних ролей потрібна тривала підготовка. Навчання командирів, офіцерів потребує спеціальних військових закладів і кілька років навчання в якості курсанта. Для підготовки військового льотчика за сучасних умов – не тільки тривалий час, але й кілька сот тисяч або кілька мільйонів американських доларів. Інститут розгортається фізично, матеріально, структурно. Виникають спеціалізовані соціальні організації, через які він і реалізується. У війську – це підрозділи, в освіті – школи та університети, в економіці – підприємства, банки, біржі тощо.