Ви­д-во ЛДУ БЖД 35 страница

2) народним депутатам України для відпрацювання та прийняття методологічно вірних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в галузі національної безпеки, передусім Концепції національної безпеки України.

Через це, враховуючи прийняття 19 червня 2003 р. Закону України "Про основи національної безпеки України", нижче будуть проаналізовані напрями управління національною безпекою в зарубіжних країнах. Причому автор не претендує на повне використання фактологічного матеріалу з цих питань, втім окреслює тільки базові підходи, необхідні для розуміння політики безпеки тієї чи іншої держави. Органічним завершенням дослідження цих питань є застосування отриманих знань щодо формування механізмів оптимізації ефективності управління національною безпекою України. Відтак дане дослідження не абстрагується від проблем безпеки України, і не занурюється в догматичне окреслення напрямів безпеки тих чи інших країн, а є тісним переплетенням між ними, визначає шляхи для розуміння мотивів напрямів безпеки.

8.1. Стратегія національної безпеки США

Відповідно до законодавства США, президент щорічно подає у Конгрес Стратегію національної безпеки, в якій визначаються основні цілі, завдання та напрями діяльності американської адміністрації в області зовнішньої та внутрішньої політики на найближчий рік.

Одними з основних цілей Стратегії національної безпеки 2002 р. є зміцнення безпеки, сприяння економічному процвітанню США, розповсюдження демократії за кордоном, збереження територіальної цілісності, суверенітету і незалежності держави, боротьба з міжнародним тероризмом, захист кожного громадянина США всередині країни і за її межами, збереження політичних свобод.

Захист національної безпеки розуміється у США як захист народу, територіальної цілісності та способу життя. Стратегія передбачає виконання широкого кола заходів: розширення воєнних альянсів, таких як НАТО, реалізації програми "Партнерство заради миру", підтримання партнерських стосунків з Україною, розвиток вільної торгівлі із використанням механізмів Всесвітньої торгової організації та зон вільної торгівлі у західній півкулі та в інших районах світу, посилення режимів контролю над озброєннями, створення багатонаціональних коаліцій для боротьби з тероризмом, корупцією, злочинністю і наркобізнесом тощо.

Національні інтереси поділені на три категорії.

1) Життєво важливі інтереси – ті, що пов'язані із виживанням і безпекою нації, захистом території США і території союзників, важливих елементів інфраструктури, забезпеченням безпеки громадян та їх економічного добробуту. Для захисту інтересів цієї категорії США рішучо використовуватимуть усі наявні засоби, включаючи за потреби рішуче застосування військової могутності.

2) Важливі національні інтереси – ті, що не пов'язані із виживанням США, але які чинять вплив на добробут країни і характер міжнародної обстановки. Такі інтереси захищатимуться із використанням наявних ресурсів для досягнення своїх цілей, з урахуванням домірності ціни та ризику зі ступенем важливості інтересів, що зачіпаються.

3) Інші інтереси та інтереси гуманітарного порядку, яким можуть загрожувати стихійні лиха, великі виробничі катастрофи, порушення прав людини. Дана категорія інтересів відстоюватиметься через прийняття певних дій для усунення таких явищ і для захисту цінностей, які поділяють США: підтримання процесу демократизації, здійснення громадянського контролю над військовими, надання допомоги у розмінуванні, стимулювання послідовного розвитку.

Критерієм такого розподілу виступає ступінь важливості національних інтересів і рівень зусиль, що затрачуються на їх захист.

Безпека країни забезпечується у першу чергу станом економіки. Сильна економіка – основа лідерства США. Це, передусім, здатність мати сильну дипломатію, утримувати збройні сили, робити привабливими американські цінності для народів інших країн.

Загрози поділені на декілька груп:

● локальні та регіональні загрози;

● транснаціональні загрози;

● розповсюдження небезпечних технологій;

● діяльність іноземних розвідувальних служб;

● порушення функціонування державних структур у тих чи інших країнах.

Характерною особливістю є те, що у стратегії містяться методи протистояння кожній з перелічених загроз, які мають здебільшого зовнішній характер.

Велика увага приділяється розвідці, яка є найважливішим інструментом реалізації американської стратегії національної безпеки. Розвідувальне співтовариство США забезпечує важливою інформацією структури, на які покладена відповідальність за вирішення завдань у дипломатичній і військовій сферах, а також з забезпечення правопорядку і захисту навколишнього середовища.

Чільне місце посідають і контррозвідувальні заходи. Основними завданнями по протидії іноземним спеціальним службам на звані: реалізація всеохопних програм з забезпечення безпеки, постійна оцінка намірів і потенційних об'єктів уваги іноземних спецслужб.

Загалом геостратегічну обстановку у світі експерти США характеризують крізь призму таких чинників:

1) послаблення напруженості після завершення холодної війни;

2) розповсюдження у світі могутніх озброєнь і технологій;

3) поява внаслідок війни у Перській затоці комплексу загроз, які важко стримувати загрозою ядерного удару у відповідь з боку США;

4) значне ускладнення проблем, які стоять зараз перед розвідкою – наявність великої кількості цілей і поява все більших можливостей для дезорієнтації та протидії;

5) посилення залежності від космічних засобів і відповідно все більша ураженість.

До основних пріоритетів по зміцненню безпеки належать:

● сприяння у створенні неподільної, демократичної та мирної Європи;

● стимулювання процесу створення сильного і стабільного Тихоокеанського співтовариства;

● продовження виконання США ролі лідера в інтересах зміцнення миру у глобальному масштабі;

● посилення співробітництва в області протидії новим загрозам безпеці, для подолання яких недостатньо односторонніх заходів тощо.

Одним з принципів будови збройних сил США є можливість ведення бойових дій і домінування у двох регіональних конфліктах, які відбуваються одночасно. Допомога з боку США здійснюється таким чином, щоб зберігати лідерство США на міжнародній арені.

Взагалі ж, характеризуючи Стратегію національної безпеки США необхідно зазначити, що керівним принципом її будови є домірність: домірність рівня інтенсивності застосування сили загрозам, участі США у системах міжнародної безпеки – національним інтересам тощо. Також важливим аспектом є розроблення методів зміцнення співробітництва, координації, єдності та згоди з питань найбільш ефективного використання дипломатичних і воєнних інструментів для формування міжнародної обстановки, проведення чіткого розмежування між розвідувальною, контррозвідувальною і оперативно-розшуковою діяльністю.

8.2. Управління національною безпекою в Китаї

Стратегія національної безпеки Китаю на відміну від інших країв, наприклад, С1І1А, позбавлена активної наступальної позиції. Китайські експерти надають характеристику реального статусу кожної країни. Визнається, що США – єдина супердержава, Китай та Японія на стадії розвитку, Росія – регіональна держава. Констатуючи про скорочення військового потенціалу Росії, китайські фахівці визнають, що сьогодні американська перевага у Тихоокеанському регіоні є очевидною.

Через це робиться висновок про потребу вирівнювання цього положення, і запропоновано конкретний механізм цього: китайсько-російське співробітництво.

Стратегія національної безпеки Китаю не міститься у жодному конкретному документі, втім позиції стратегії безпеки Китаю можна виявити, вивчивши офіційний оборонний бюлетень – Білу книгу Китаю. Окремі положення, які відображають суть підходів до забезпечення національної безпеки Китаю, розміщені також у чисельних доповідях і статтях. Так, наприклад, у книзі Ден Сяопіна вказується, що на міжнародній арені існують дві основні проблеми: проблема миру та проблема розвитку. Проблема миру – проблема Сходу і Заходу, проблема розвитку – проблема Півночі та Півдня. Зазначається також і на ту обставину, що все більшого розповсюдження набувають тенденції багатомірності й економічної глобалізації.

До національних інтересів Китаю належать: суверенітет, безпека, економічний розвиток, міжнародний статус і національна гідність. До довготермінових інтересів віднесені нарощування можливостей, послідовна реалізація етапів розвитку і досягнення процвітання країни. Нарощування можливостей передбачає розумне освоєння природного середовища, розвиток у сфері науки, технологій і економічний ріст.

Основними цілями стратегії національної безпеки є формування мирного та стабільного навколишнього середовища, захист суверенітету й незалежності, запобігання війн і здатність контролювати виникнення кризових ситуацій. У зв'язку із напруженою геополітичною обстановкою, у директивах дев'ятого п'ятирічного плану економічного і соціального розвитку КНР і перспективній програмі до 2010 р., зберігається довготермінова установка на зміцнення оборонного потенціалу. Особлива увага у даному контексті приділяється розвиткові збройних сил як інструмента опори влади і підтримання внутрішньополітичної стабільності.

Одночасно із скороченням бюджетних асигнувань створюються умови до докорінного оновлення економічного фундаменту оборонного комплексу, не послаблюється увага до мобілізаційних питань: висувається завдання підвищити ступінь суміщення можливостей по переходу при необхідності з мирного на воєнний стан. Основним відомством, яке займається питаннями безпеки і оборони є Міністерство державної безпеки.

У Законі "Про Державну оборону" 1991 р. визначені повноваження державних органів у сфері безпеки і передбачено створення спільних координаційних нарад військових і цивільних органів у центрі й на місцях, рішення яких у межах їх компетенції обов'язковими для виконання. Таким чином закладено законодавчу основу для здійснення єдиної державної політики національної безпеки, в якій обов'язок з забезпечення національної безпеки лежать не тільки на державних, а й на недержавних інституціях.

У нинішній геополітичній ситуації Китай особливу увагу приділяє підвищенню статусу резервних компонентів. При цьому забезпечення державної безпеки і громадського порядку покладено на Народну озброєну поліцію.

Із входженням до нової ери геостратегічної реальності, Китай все більшу увагу приділяє.удосконаленню якісних параметрів оборонного потенціалу. Керівництвом країни висувається вимога зміцнювати армію за рахунок науки і техніки, посилювати дослідження оборонного значення, створювати й удосконалювати механізм оборонної промисловості, який відповідає умовам ринкової економіки, поступово оновлювати озброєння та спорядження.

Характерною особливістю є те, що Китай здійснює воєнну стратегію активної оборони, тобто притримується принципу оборонних операцій, самооборони і оволодінням переваги через нанесення удару тільки після удару противника.

Система забезпечення національної безпеки Китаю трансформується від кількісної переваги, від інтенсифікації людського чиннику до інтенсифікації технічного чиннику, а також підготовці висококваліфікованого особового складу і підвищення рівня модернізації озброєння з метою всілякого підвищення бойової ефективності збройних сил.

Зазначимо також і на тій обставині, що у більшості документів, у яких регламентується різні аспекти забезпечення національної безпеки проголошується нерозривна єдність державних органів і народу, як чинник єдності державної політики у системі забезпечення національної безпеки.

Останнім часом Китай все більше починає проводити активну політику світового масштабу. І якщо раніше визнавалася домінуюче значення США у світі, то у 2002 р. Китай заявив, що рішуче відкидає гегемонізм і політику з позиції сили, бореться з політикою війни, агресії та експансії. З метою забезпечення цього положення перед збройними силами ставиться завдання підвищити можливості ведення бойових дій при раптових змінах обстановки в умовах використання сучасної Техніки, у тому числі високих наукомістких технологій. Одночасно із скороченням армії до 2,5 млн осіб, відбувається процес нарощування людського потенціалу Народною озброєною поліцією, чисельність якої у 2000 р. збільшилась з 0,8 млн. до 2 млн осіб.

Ядерна стратегія Китаю відображена у концепції "обмеженого ядерного удару у відповідь", що передбачає будівництво обмежених за бойовим складом ядерних сил стримування, здатних створенням загрози нанесення неприйнятної шкоди вимусити імовірного противника відмовитися від застосування ядерної зброї проти Китаю. Принципом будівництва сил загального призначення є концепція "швидкого реагування" і "обмеженої війни" в умовах застосування високих технологій, які передбачають створення порівняно компактних збройних сил, оснащених сучасною технікою і озброєнням і здатних до негайного виконання бойових завдань у локальних конфліктах.

За оцінками китайських аналітиків, стереотипи мислення періоду холодної війни і політики з позиції сили не віджили себе у практиці міжнародних відносин і несуть потенційну загрозу миру та стабільності. У Китаї виходять з того, що ролі країн і співвідношення сил у світовій політиці не мають постійної конфігурації та за певних умов можуть змінюватися у несприятливих для Китаю напрямах. Через це, починаючи нове століття, керівництво країни сприймає як історичний імператив потреба перетворити Китай на державу із могутніми збройними силами, здатними ефективно забезпечити національну безпеку від зовнішніх джерел загроз і небезпек.

Взагалі ж при розгляді системи управління національною безпекою Китаю необхідно враховувати історичну спадщину та світогляд цього народу.

Аналіз періодизації світових цивілізацій дає змогу висунути гіпотезу, згідно з якою наступною світовою цивілізацією буде Китайська, відтак, окреслимо більш детально деякі загальні підходи, які є вкрай необхідними, для того, щоб зрозуміти не тільки як китайці управляють безпекою, а чому вони приймають ті чи інші управлінські рішення.

Першим, хто вивчав питання управління безпекою, передусім відпрацював цілісну систему розвідувальної діяльності був Сунь Цзи, який виклав дані положення у своїй книзі "Принципи війни", котра вийшла приблизно у 510 р. до нашої ери. Ця книга є одним з найраніших відомих підручників з розвідки, а також з організації таємної служби, одним з основних завдань якої є забезпечення безпеки Китаю.

Для усвідомлення принципів та мотивів прийняття управлінських рішень в системі забезпечення національної безпеки необхідно ознайомитися та вникнути в суть двох книжок: "Три царства" Ло Гуаньчжунга, яка написана у художньому стилі та викриває китайську підступність і гостроту китайського розуму. Це є необхідним для усвідомлення мотивів тих чи інших рішень китайського керівництва у сфері зовнішньої політики та безпеки

Наступним важливим твором є "Принципи війни" Сунь Цзи, яка є більш конкретною в плані підручника з шпіонажу та мистецтва ведення війни.

Стратегічним засобом здійснення політики національної безпеки є добування інформації про свого опонента. Мета і ціль безпеки і всіх п'яти її варіантах є знання ворога. До цих п'яти елементів належать:

1) мораль – те, що перетворює людей на колектив разом з їх керівниками;

2) Бог;

3) Земля – місцевість, її прохідність, оцінка й знання;

4) керівництво країною;

5) мораль офіцерів, дисципліна та навченість людей, спорядження, що ними отримується.

Китайська концепція національної безпеки – людина, яка підглядає крізь шпарину у стан ворога. Сунь Цзи розвинув теорію, що для безпеки країни необхідно мати таку розвідувальну систему, яка б давала інформацію як про друзів, так і про ворогів.

При цьому Сунь Цзи виокремлює п'ять видів шпигунів-розвідників:

● територіальний – призначений для обслуговування населення певного району, щоб у країні супротивника він міг перемагати й отримувати вплив па людей через обробку і вербування їх як агентів. Не має бути навіть і натяку на їх залякування або шантажування. Вербування має базуватися на вияві доброї волі;

● внутрішній агент – службовці геополітичного опонента, цивільний або військовий персонал, які після вербування використовуються для різних завдань. При цьому внутрішні агенти навчаються таємно і завойовуються за допомогою багатих подарунків, замість прямого хабарництва;

● перевербований агент – перевербований агент супротивника і спонукання його до передачі дезінформації;

● приречений агент – агент з числа ворогів, якому наші агенти передають дезінформацію для таких цілей: ми демонстративно робимо речі, які дають змогу противнику розкрити наших агентів, які мають відчувати себе таким чином, немов вони розкриті випадково. Потім, опинившись в руках у ворога, вони повідомляють дезінформацію та противник вживатиме заходів відповідно до того, щоб уяснити, що ж ми робимо насправді. Дані агенти після виконання ними своєї функції ліквідовуються;

● звичайні агенти – агенти, які приносять інформацію зі стану ворога.

Характерною рисою китайської системи безпеки є збір інформації як про ворогів, так і про друзів; як про погане, так і про добре. Даний принцип, або ж розвідувальна доктрина Китаю була сформована у п'ятому віці до н.е. Мо Цзу. Відповідно до неї кожна група сімей несла взаємну відповідальність одна за одну перед державою і мала вживати усіляких заходів безпеки під загрозою колективного покарання.

Система безпеки ніколи в Китаю не мала моновалентного характеру, оскільки держава виступала організуючим суб'єктом не тільки щодо власних органів безпеки, а й щодо недержавних утворень, сімей, таємних товариств.

До таких таємних товариств належать:

● об'єднання на базі колективного зберігання грошей;

● об'єднання для захисту від нападу бандитів;

● релігійні згрупування;

● товариство жінок по організації спостереження за чоловіками;

● тріади;

● боксери;

● Чан Юкуй;

● Ко Лаокуй або старші брати;

● Тунг Мекуй;

● багато інших.

Починаючи з 10 століття н.е. в епоху правління Ванг Шина починається формування так званої суспільної системи безпеки, структура якої обумовлена об'єднання сімей по 10, 50, 500 осіб. При цьому сім'ї мали вживати заходів безпеки як щодо власної охорони, так і щодо іноземців або гостей, що перебували у них на території. Безпека вважалася неподільною і за зниження її рівня відповідали усі. Це є важливим моментом, щоб усвідомити принципи побудови сучасної системи забезпечення національної безпеки Китаю.

Для організації збирання інформації про країну Китай широко використовує відкриті джерела інформації, саме тому Китай прагне до збільшення своєї фізичної присутності у всіх регіонах світу, що дозволятиме збирати якнайбільше інформації.

Для України під час формування зовнішньої політики важливим є врахування протиріч Китаю та Японії. У зовнішніх відносинах можна сформулювати чітку антагоністичну тріаду: США, Японія, Велика Британія проти Китаю, Росії, Німеччини.

Відтак можна говорити не стільки про західно-християнську та східно-православну скільки про європейську цивілізацію та євразійську. При цьому саме між цими цивілізаціями і точитиметься головна геополітична боротьба за світове лідерство у XXI столітті. На наш погляд, європейська цивілізація з плином часу втрачатиме своєї позиції, що обумовлено деградацією європейських цінностей, депопуляцією титульних європейських етносів, невисоким ростом ВВП європейських країн. Що стосується системоутворювальної країни даної цивілізації, то вона зберігатиме свій потенціал протягом перших двох десятиліть XXI століття.

Євразійська цивілізація за своїми темпами духовного, інтелектуального, економічного розвитку та збільшенням воєнної могутності зможе у XXI столітті реально претендувати на формування світової політики. Втім головним елементом, який впливатиме на можливість остаточного оформлення даної цивілізації стане діалог між Росією та Китаєм, котрі виборюватимуть право бути системоутворювальним елементом даної цивілізації. Доцільним є врахування тісного взаємозв'язку Китаю та Ізраїлю з одного боку, і антагонізм між Росією та Ізраїлем.

Україні за цього випадку необхідно вдало використовувати історію, світогляд та філософію відносин цих держав, оскільки суперечка рівних не призводить до перемоги жодного.

Відтак для України є вигідною суперечка за майбутнє світове лідерство між Китаєм та Росією, поєднане з активною зовнішньою політикою з формування європейської цивілізації на базі тріумвірату держав: Україна, Франція, Німеччина.

Китайська філософія безпеки базується на надтонкому проникненню до світогляду противника. За китайською філософію немає страшнішого ворога, ніж найближчий друг. Що резонує із європейським постулатом: немає постійних союзників, є постійні інтереси.

При вивченні політики безпеки Китаю необхідно оцінювати не сам розум або тупість тих чи інших китайських керівників, а мотиви, якими вони користуються. Почасти китайська політика національної безпеки не є агресивною і активною, як наприклад у США, Великою Британії, Росії тощо. Втім за китайською філософією успіх полягає у відступі, але відступ цей за своїм змістом не є відступом слабкого під впливом сили, а добровільним відходом сильного.

При аналізові тих чи інших чинників та тенденцій китайські спеціалісти керуються правилом: сьогодні це може нічого не означати, а завтра це може стати найголовнішим.

Відтак метастратегія Китаю щодо становлення світовим лідером полягає у розбитті своїх геополітичних і геоекономічних опонентів психологічно. За Сунь Цзи: розбити ворога психологічно є найвищою стратегією.

Отже становлення Китаю відбуватиметься не за допомогою грубого і активного, прямого і інколи протизаконного втручання у внутрішні справи інших держав, а через поступовий психологічний вплив на слабких, а також зменшення впливовості сильних держав у світових регіонах.

8.3. Політика національної безпеки Німеччини

Найвищою метою Федеративної Республіки Німеччини в області політики безпеки є забезпечення миру, свободи і незалежності країни. Вона бере активну участь у формуванні нової політики безпеки в Європі. Створюються нові політичні структури безпеки. Держави Європейського Союзу поставили перед собою мету проводити спільну зовнішню політику, при цьому важлива значення відводиться Західноєвропейському Союзу. Тісне політичне і військове співробітництво у рамках Північноатлантичного союзу доповнено кооперацією з країнами Центральної та Східної Європи в області політики безпеки в рамках Ради Північно-Атлантичного співробітництва і програми "Партнерство заради миру". З Україною досягнуті особливі домовленості про партнерство. Беручи участь у процесі роззброєння та контролю над озброєннями, Німеччина сприяє стабільності у Європі. Загальна чисельність бундесверу становить 340 тис. осіб. Водночас ФРН має найчисельніший у рамках Північноатлантичного союзу контингент звичайних збройних сил в Європі. Бундесвер виконує суто оборонні функції та представляє собою сучасну армію, яка формується на основі всезагального військового обов'язку.

Зовнішня політика і політика у сфері безпеки Німеччини базується на таких основних інтересах:

● забезпечення свободи, безпеки та добробуту громадян Німеччини і непорушності її державної території;

● інтеграція разом з європейськими демократичними країнами до Європейського Союзу, через те, що демократія, державність і добробут у Європі означають мир та безпеку також і для Німеччини;

● міцний трансатлантичний союз із США як світовою державою, заснований на спільності ідеалів та інтересів, оскільки потенціал США є необхідним для міжнародної стабільності, орієнтований на вирівнювання різниць і на партнерство;

● втягнений східних сусідів у західні структури і створення нової кооперативної системи безпеки, яка охоплюватиме усі держави Європи;

● дотримання норм міжнародного права і прав людини в усьому світі і справедливий всесвітній економічний порядок, який базується на принципах ринку, бо безпека окремих країн може бути забезпечена тільки в рамках системи глобальної безпеки, яка гарантує мир, право і добробут для усіх.

Німецька політика в галузі безпеки базується на національних ідеалах та інтересах, історичному досвіді і враховує обстановку в світі, що змінилася. До системи органів, які забезпечують безпеку Німеччини входять:

1) органи розвідки (федеральна розвідувальна служба і відомство розвідки бундесверу);

2) органи контррозвідки (відомство по охороні Конституції, відомство по охороні Конституції в землях, воєнна контррозвідка, спеціальні підрозділи і групи прикордонної охорони МВС, особливі формування Відомства кримінальної поліції у федерації та землях, служби безпеки Міністерства економіки, інших міністерств, крупних компаній і фірм).

Акцентуємо увагу на тій обставині, що служби безпеки крупних компаній Німеччини входять до системи національної безпеки країни так само, як і спеціально уповноважені на те державні органи.

У Німеччині діє система контролю за діяльністю спеціальних служб, яка включає:

1) парламентський контроль (комісії Бундестагу);

2) урядовий контроль (Федеральний Канцлер, Федеральна Рада безпеки, Відомство Федерального Канцлеру, уповноважений по координації діяльності спеціальних служб, Комітет статс-секретарів у справах секретних служб і безпеки);

3) федеральний уповноважений щодо захисту цих осіб;

4) Постійний міжвідомчий комітет з питань безпеки в спецслужбах і відповідні відомчі комітети та відділи в МВС і Міністерстві оборони.

Законодавство Німеччини визначає ряд принципів організації системи органів, що забезпечують безпеку:

1) розподіл функцій розвідувальних, контррозвідувальних і поліцейських органів;

2) обов'язковість визначення законом завдань і компетенції кожного органу, а також оперативних методів і засобів, якими він може користуватися;

3) здійснення розвідувальної та контррозвідувальної діяльності відокремлено від оперативно-слідчої;

4) механізм з забезпечення координації всіх органів, що забезпечують безпеку держави – наявність спеціальних органів і нормативно-правової бази;

5) система парламентського і урядового контролю за діяльністю спецслужб, яка перевіряє, чи діє вона в рамках законодавства і сприяє тому, щоб зовнішня безпека забезпечувалась розвідувальними органами, а внутрішня – контррозвідувальними і поліцейськими органами.

За безпосереднє розроблення концепції державної безпеки, відпрацювання пропозицій по стратегічних напрямах зовнішньої та внутрішньої безпеки Німеччини відповідає Федеральна Рада безпеки.

У захисті основ конституційного ладу бере безпосередню участь не тільки держава, а й окремі громадяни. Зокрема у Конституції ФРН дозволено кожному німцю чинити опір будь-кому, хто намагатиметься усунути цей лад, якщо інші засоби не можуть бути використані. Цікавим є розуміння гарантій, що забезпечують стійкість та захист конституційного ладу і безпеку держави. Так, наприклад, у ст. 18 Конституції визначено, що громадяни, які використовують право на свободу висловлення думок, друку, викладання, свободу зібрань, об'єднань, таємницю листування, поштового, телеграфного та іншого електрозв'язку, право власності, право сховища для боротьби проти основ конституційного ладу, втрачають ці прана відповідно з рішенням Федерального конституційного суду.

У конституції ФРН встановлено, що з метою запобігання небезпеки, яка загрожує існуванню чи основам конституційного ладу Федерації або одній з земель, федеральний уряд може використати збройні сили для підтримання поліції та федеральної прикордонної охорони для боротьби з організованими повстанцями. Якщо земля, якій загрожує небезпека, сама не є готовою або не в змозі боротися з цієї небезпекою, федеральний уряд може підпорядкувати собі поліцією цієї землі, поліцейські сили інших земель, а також використати підрозділи федеральної прикордонної охорони.

Цікавим є також той момент, що за умов загрози основам конституційного ладу Федерації або одній із земель вводиться внутрішній надзвичайний стан. Такими загрозами можуть бути: загрози суспільній безпеці та правопорядку і загрози існуванню або вільному демократичному ладу всієї федерації або однієї із земель. При подібних ситуаціях, суб'єктом, який ініціює такий режим, є або земля, або Федеральний уряд, якщо небезпека загрожує не тільки одній землі, або коли земля не в змозі боротися із загрозою самостійно.

Режим надзвичайного стану оголошується тоді, коли такі загрози не можуть бути ліквідованими силами поліції. У таких випадках під загрозами основам конституційного ладу розуміється територіальна цілісність держави, здатність державних органів до повноцінної внутрішньої та зовнішньої діяльності, забезпечення суверенітету, принципу розподілу влади, законності управління, незалежності судів, забезпечення багатопартійності та реальних можливостей для участі у виборах, безпеки населення. Одним з головних наслідків уведення такого стану є повна централізація управління.

8.4. Політика національної безпеки Франції