Ви­д-во ЛДУ БЖД 36 страница

У Франції, як і в Німеччині та Китаї, відсутній єдиний документ, в якому регулюються питання забезпечення національної безпеки, у такому вигляді як він існує, наприклад в Монголії та Естонії. Основні положення в сфері забезпечення безпеки Франції містяться в Ордонансі "Про національну оборону" (від 7 січня 1959 р.), а також в оборонних і зовнішньополітичних доктринах і стратегіях.

Так, виділяються наступні види джерел загроз і небезпек для країни: тероризм, регіональний і національний екстремізм, торгівля наркотиками, неконтрольоване поширення інформації.

На думку французьких аналітиків, у майбутній двадцятирічний період необхідно ураховувати наступні чинники:

1) США залишатимуться важливим полюсом міжнародної безпеки;

2) азіатські держави, які групуються навколо Японії та Китаю, відіграватимуть значнішу значення у міжнародному балансі сил і по-іншому визначатимуть власну стратегію.

Виділяють три категорії національних інтересів: життєво важливі, стратегічні інтереси, інтереси, пов'язані зі статусом Франції як світової держави. Французькі спеціалісти в галузі національної безпеки вважають, що не варто прагнути до точного визначення життєво важливих інтересів, через те, що це може вплинути на свободу дій, оцінок і прийняття рішень керівниками держави у випадку виникнення загроз. Також відзначається "УР'Л в області вибору засобів при захисті тієї чи іншої категорії інтересів. Якщо в С11ІА для кожної категорії інтересів передбачені певні ступені захисту, то у Франції декларується, що всі види інтересів захищатимуться з однакової рішучістю.

До життєво важливих інтересів належать: територіальна цілісність, суверенітет, захист населення. Стратегічні інтереси полягають у:

1) підтриманні миру на європейському континенті, в зонах, що до нього прилягають зі сходу та півдня, у середземноморському басейні та на Близькому Сході;

2) у гарантованості повноцінної економічної активності країни, свободи зовнішньої торгівлі та комунікацій, безпеки морських шляхів.

Інтереси, пов'язані зі статусом Франції як світової держави полягають у:

1) забезпеченні незалежності країни;

2) виконанні міжнародних зобов'язань;

3) зміцненні демократії та правопорядку;

4) розповсюдженні у світі французької мови.

Франція приділяє значну увагу підтриманню високого технологічного потенціалу на рівні сучасних вимог з урахуванням міжнародної обстановки через те, що це забезпечує значною мірою можливість ефективного ядерного стримування.

Важливим стратегічним інструментом є розвідка, до завдань якої входить: збір, аналіз і оцінка інформації з метою вироблення рішень з запобігання загроз національній безпеці, у тому числі по врегулюванню криз і конфліктів різного ступеня інтенсивності. Система французької розвідки має забезпечувати передачу інформації керівництву країни і надавати йому засоби інтерпретації отриманої інформації. З цією метою передбачається наявність високопрофесійних спеціалістів, діяльність яких є певною мірою взаємоузгодженою. Розвідка ведеться на трьох рівнях: стратегічному, тактичному та оперативному. Технічні характеристики засобів оперативної та технічної розвідок Франції дають змогу їй взаємодіяти із розвідками інших країн і, передусім, у рамках Західноєвропейського і Північно-Атлантичного союзу.

Підходи до стратегічних завдань розвідки змінюються залежно від географії загроз. Це потребує значної гнучкості та швидкості реакції у її роботі. Основою всієї діяльності розвідувальних служб є прогнозування появи тих чи інших загроз із більшим ступенем достовірності, що дає змогу випереджувати події та зберігати необхідну ініціативу по усім напрямам з певним запасом часу для прийняття рішень.

8.5. Державна стратегія національної безпеки Японії у XXI столітті

До національних особливостей Японії, що визначає формування її поглядів на проведення політики національної безпеки, належить насамперед гомогенність і закритість японського суспільства, що визначалося тривалим, майже трьохсотрічним (до середини XIX століття) періодом її самоізоляції. Гомогенність не сприяє подоланню закритості суспільства і виражається в самоідентифікації японців як часточок єдиної держави (одна нація – одне серце (іккоку – іссін)). Окрім цього, у свідомості японського суспільства закріпилася традиція оцінки оточення країни крізь призму "японоцентричності".

Японський соціум орієнтований на безпосереднє реагування на зміни в навколишньому середовищі. Якщо на Заході цілі задаються заздалегідь і механізми визначаються необхідністю їхнього досягнення, то японські структури не формулюють цілі жорстко. Цілі не задаються ззовні, а гнучко формулюються в рамках поточного контексту.

Організація японського суспільства як автономно розподіленої ієрархічної системи, що значно відрізняється від європейського суспільства як лінійної суми самостійних індивідів, накладає помітний відбиток і на процес прийняття рішень. Рішення, розроблювальне декількома автономними групами, виробляється при лідируванні однієї з них, найбільш підготовленої. Цей метод одержав назву "погоджування коренів", тобто узгодження деталей до ухвалення рішення.

Необхідно відзначити, що за уявленнями японців "ніхто не може служити двом хазяям". Саме тому, обираючи між великими державами, Японія воліє однозначно орієнтуватися на США, і має набагато більш прохолодні зв'язки з Росією та Китаєм.

Перераховані японські національні особливості до деякої міри прояснюють, чому концепції національної безпеки Японії в основному відображають тільки зміни, що відбуваються на міжнародній арені, і варіанти найбільш оптимального пристосування країни до цих змін. Тобто – стратегії "ситуативної рефлексії та пристосування".

Японія, так само як і СІМА, розглядає себе переважно острівною країною, розвиток якої пов'язаний з морською геополітичною орієнтацією. Якщо розглядати геополітичні устремління Японії в історичній ретроспективі, то можна виділити три, властиві їй моделі.

Пан'японізм. Дана модель передбачає для Японії глобальну економічну і воєнно-стратегічну значення. Вона передбачає одноособове домінування країни в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), спільний з іншими великими державами контроль енергоресурсів Близького Сходу і глобальну економічну конкуренцію та участь Японії у вирішення усіх значимих проблем.

Азіяцентризм. Він передбачає географічне обмеження активності Японії Азіатсько-Тихоокеанським регіоном при винятковій концентрації на ньому. Дана модель була використана Японією між двома світовими війнами і під час Другої світової війни. Простір АТР, відповідно до цієї моделі, організується японськими геостратегами як концентричні кола. Перший з них утворить територія власне метрополії, захист якої представлено життєвим інтересом країни. Друге коло утворять узбережжя континентального Китаю, Корейський півострів, Примор'я й о. Сахалін. Третє коло формують території держав АСЕАН і Індокитай, а також океанічні акваторії від узбережжя Індії до Гаванських островів.

Спільний азіяцентризм. Дана модель визначає геополітичне бачення ролі Японії на нинішньому етапі, в умовах тісної військово-політичної взаємодії із США й обмеженості силових інструментів національної могутності. У військовому плані вона може бути охарактеризована як частково-ізоляціоністська, а загалом – регіоналіська.

Серйозний відбиток на значення інституціональної організації Японії в процесах забезпечення національної безпеки наклала післявоєнна американська окупація і, далі, у період холодної війни, – союзницькі відносини зі Сполученими Штатами.

Японія формально є монархічною державою на чолі з імператором, що є "символом держави і єдності народу". Ліберально-демократична партія Японії (ЛДП) традиційно спиралася на більшість у парламенті та формувала однопартійний уряд, будучи правлячою, аж до початку 1990-х pp. Прем'єр-міністр Японії, як правило, один з лідерів ЛДП, тільки формально керує, але не визначає загальну політику кабінету. Він доповідає парламенту про загальний стан зовнішніх зносин (ст. 72 конституції Японії). Реальне керівництво зовнішньою й оборонною політикою перебуває в руках кабінету (ст. 73). При цьому офіційна доктрина Японії полягає в тому, що загальна політика виробляється всіма членами кабінету, що підтверджує існування традиції "погоджування коренів" у процесі вироблення ключових рішень в області національної безпеки країни.

У період холодної війни відчуття перманентної зовнішньої загрози з боку СРСР компенсувалося тісним військово-політичним союзом зі США, конституція обмежувала використання силових інструментів для проведення політики національної безпеки, а домінування ЛДП у політичній системі фактично виключало міжпартійну боротьбу з питань національної безпеки. Значення виконавчої влади, насамперед кабінету, МЗС, Управління національної оборони (УНО) і міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості зводилася до управління взаєминами зі США в області безпеки й оборони.

Серед органів виконавчої влади провідне місце у формулюванні та плануванні в області безпеки посідає МЗС. 1, оскільки члени парламенту традиційно не виявляють інтересу до питань оборони і безпеки, МЗС має відносну волю в управлінні цими питаннями. Військова безпека перебуває у віданні УНО, що, хоча й очолюється державним міністром, не є органом на рівні кабінету. Окрім цього, розгляд питань національної безпеки покладено на Національну раду безпеки (НРБ), що не є постійним виконавчим, а тільки консультативним органом провідних міністрів кабінету.

При такій інституціональній системі погляди на національні інтереси і цілі Японії формувалися в основному главами й ідеологами різних фракцій Ліберально-демократичної партії (ЛДП), що спиралися у своїх концептуальних побудовах на гаккай (політико-академічний комплекс, тісно пов'язаний із владою). Ці погляди і знаходили своє відображення в офіційних позиціях країни по приходу до влади того чи іншого функціонера ЛДП.

У даний час ситуація з формуванням основ політики національної безпеки подібна з тим американським варіантом, коли відсутня серйозна зовнішня загроза. Поточні обґрунтування політики національної безпеки Японії мають безладний і ситуативний характер і віддзеркалюють уявлення певної групи правлячих кіл при відсутності загальнонаціональної платформи.

Аналіз концепцій національної безпеки Японії дає змогу виявити чотири основні етапи в її формулюванні. При цьому, спостерігалися дві основні тенденції в еволюції концепцій національної безпеки. По-перше, це "повзуча" глобалізація ролі Японії у світі, а по-друге, – поступова автономізація її в рамках союзу зі США. При цьому, чим більш Японія бачить себе глобальною державою, тим менше консервативних і реалістичних аспектів залишається в її доктрині національних інтересів.

Необхідно також відзначити, що основна значення, що виконувала Японія в зовнішньому світі була значення "безкоштовного наїзника США" у воєнно-стратегічному плані та значення їхнього молодшого партнера в політичному й економічному планах. При цьому наразі спостерігається тенденція поступового відмовлення Японії від ролі "молодшого партнера" у сфері як економіки, так і політики. Країна намагається зайняти місце лідера не тільки на рівні Азіатсько-Тихоокеанського регіону, але й на глобальному рівні.

Розгляд концепцій національної безпеки Японії дає змогу зробити також ряд висновків щодо перспектив їхнього формування в XXI столітті. Загалом, альтернативи концепції національної безпеки (КНБ) Японії будуть утворюватися в двох головних аспектах:

● збереження опори на союз зі США;

● проведення однобічної, самостійної політики глобального рівня, або орієнтація на взаємодію з головними центрами економічної могутності, або проведення переважно регіональної політики.

Альтернатив КНБ, що виходять на перетин різних аспектів, шість. Вони підтримуються тими чи іншими політичними чи економічними елітами країни.

1. Пан'японізм. Він асоціюється з правими чи націоналістичними колами в країні, що орієнтуються на перетворення Японії на "нормальну" державу. Це найбільш впливова альтернатива під час загострення американо-японських відносин. Пан'японізм припускає відмовлення від 9-ої статті конституції країни і масоване нарощування військового потенціалу, аж до набуття ядерного статусу і самостійної військової ролі у світі. Дана концепція будується на ідеології першості специфічної японської культури, що припускає швидкий крах ліберальних західних цінностей.

2. Нові реалісти. Вони дотримуються подібних з пан-японістами поглядів. Однак не поспішають розривати зв'язку зі США, а вважають за необхідне підвищити значення Японії в забезпеченні міжнародної безпеки і розвитку регіонального співробітництва. В основі їхньої програми знаходиться теза про потребу перегляду конституції з позиції "відповідального пацифізму", придбання достатньої військової моці і розширення кількості своїх союзників. "Нові реалісти" і "пан-японісти" визначають так зване голлістське крило поглядів па значення Японії в XXI столітті.

3. Сучасні традиціоналісти, прихильники спільного зі США глобального гегемонізму, фактично відстоюють доктрину Бсіда в її сучасному трактуванні. На їхній погляд, Японія повинна дотримувати помірної міжнародної ролі з пріоритетом торгово-фінансових інтересів. Основним ідеологічним бастіоном прихильників цієї концепції виступає міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості, керівники якого бачать основу ефективної дипломатії у фінансових результатах. У міжнародному розподілі ролей Японія повинна залишитися партнером США при забезпеченні оборонної безпеки. В даний час – домінуюча точка зору японського істеблішменту, що вважає необхідним відстоювати місце Японії в Західному світі.

4. Прихильники концепції "глобальної невоєнної держави" загалом орієнтуються на військовий нейтралітет Японії зі збереженням дружніх зв'язків зі США і збільшення ролі Японії в Західному світі. При цьому вони багато в чому сходяться з прихильниками спільного глобального гегемонізму, але па більш паритетних началах як зі США, так і з Західною Європою. Тобто Японія могла б розділити зі США тягар глобальної відповідальності. Основні прихильники даної моделі КНБ належать до Соціалістичної партії Японії.

5. Концепція спільного регіонального гегемонізму ґрунтується на тісному союзі зі США й інших напрямах діяльності в рамках оновленої доктрини Бсіда, дія якої поширюється тільки на АТР. При цьому визнається потреба подальшого розвитку американоцентричної системи безпеки АТР, у рамках якої Японія лідирувала б разом зі США.

6. Неоазіяцентризм. Має яскраво виражену японоцентричність з регіональним ухилом. В основі "неоазіяцентризма" знаходиться положення про те, що всі регіональні структури формуються на основі порівняльної переваги, тобто АТР має стати японоцентричним. Прихильники цієї концепції представлені насамперед діловими колами країни, бізнес яких орієнтований на Східну Азію. Вони дотримуються культурологічного підходу й ідеї про домінування "японської" культури в Азії. При цьому підкреслюється близькість японської й інших азіатських культур, що є передумовою широкого азіатського об'єднання, що відриває далекі цінності західного світу.

При цьому передбачається або повне японське лідерство в регіоні без всякої опори на союз зі США, або розділене лідерство з Китаєм через втягування останнього в багатосторонні системи безпеки в АТР. Іншим напрямом "неоазіяцентризма" є більш тісне зближення з державами АСЕАН, орієнтоване на створення в регіоні сили, що балансує посиленню Китаю.

Фактично безальтернативна орієнтація Японії на США і виконання ролі "молодшого партнера" дуже подібна з позицією Франції. Як у японському, так і у французькому випадках широка націоналістична риторика служить прикриттям нездатності обох країн відігравати значення лідера (яку зараз відіграє США) і курсувати у фарватері глобальної політики США.

8.6. Концепція національної безпеки Монголії

Концептуальні положення щодо забезпечення національної безпеки викладені в концепції національної безпеки Монголії. Структурно даний документ складається з її розділів:

1) загальні положення;

2) безпека існування Монголії;

3) безпека громадського порядку і державної системи;

4) безпека прав і свобод громадян;

5) економічна безпека;

6) наукова і технічна безпека;

7) інформаційна безпека;

8) безпека монгольської культури і способу життя;

9) безпека населення та його генофонду;

10) екологічна безпека;

11) інші положення.

Конституція Монголії виражає загальні інтереси народу, всіх груп і прошарків монгольського суспільства.

Національна безпека Монголії – положення, згідно з яким забезпечуються сприятливі зовнішні та внутрішні умови для обслуговування життєво важливих національних інтересів Монголії. Ідеологічною основою політики, що забезпечує національну безпеку, є національний патріотизм.

Життєво важливі національні інтереси Монголії полягають в існуванні монгольського народу і його цивілізації, в незалежності, суверенітеті, територіальній цілісності країни, непорушності державних кордонів, відносній економічній незалежності, стійкому економічному розвитку і національній єдності. Життєво важливі національні інтереси Монголії є предметом особливої турботи і захисту з боку держави і народу.

Забезпечення національної безпеки передбачає проведення державної політики, націленої на створення всебічних гарантій захисту і зміцнення життєво важливих національних інтересів Монголії, діяльності держави, її установ і посадовців по досягненню цього, а також заходи країни, що вживаються громадянами. Ці мають як превентивний, так і творчий характер. Монголія прагне розвивати свою міжнародну конкурентоспроможність в економічній, культурній, науково-технічній і освітній сферах.

Структура національної безпеки Монголії

Національна безпека складається з таких основних компонентів:

1) безпека існування Монголії;

2) безпека соціального устрою і державної системи;

3) безпека прав і свобод громадян;

4) економічна безпека;

5) наукова і технічна безпека;

6) безпека інформації;

7) безпека монгольської цивілізації;

8) безпека населення та його генофонду;

9) екологічна безпека.

Чинники, що впливають на національну безпеку, поділяються на внутрішні та зовнішні за їх природою і на безпосередні, тимчасові, довготермінові і постійні за часом їх дії. Життєво важливі національні інтереси Монголії є інтересами постійними по їх природі.

Чинники, які можуть вчинити негативний вплив на національну безпеку поділяються на об'єктивні та суб'єктивні за їх характером, і на реальні та можливі по вірогідності небезпеки, яку вони можуть представляти.

Політика забезпечення та зміцнення національної безпеки націлюється на виявлення та усунення будь-яких загроз на "вірогідній" стадії їх появи, а також на зменшення або запобігання об'єктивних загроз за рахунок своєчасного усунення суб'єктивних загроз.

Примітним моментом є те, що національна безпека Монголії розглядається як частина міжнародної безпеки і як така безпосередньо залежить від останньої. З погляду політичної просторової безпеки вона поділяється на глобальну, регіональну і субрегіональну.

З погляду внутрішнього просторового вимірювання національна безпека повинна бути на національному, регіональному, районному, столичному і повітовому рівнях.

Національна безпека забезпечується соціальними, політичними, організаційними, економічними, дипломатичними, військовими, розвідувальними і юридичними засобами в односторонньому порядку, або за допомогою розвитку міжнародної співпраці.

Основні засоби системи забезпечення національної безпеки полягають у вжитті заходів, призначених передбачати тенденції та розвиток подій на основі надійної інформації та за допомогою її аналізу і оцінки.

Основними гарантами національної безпеки є народ Монголії та монгольська держава.

Міжнародні гарантії національної безпеки складаються з політичних, юридичних і морально-психологічних компонентів. Вони забезпечуються та зміцнюються за допомогою комбінації односторонніх, двосторонніх і багатобічних заходів. Військово-політична безпека може бути забезпечена за допомогою системи колективної безпеки спільними зусиллями або участю в такій системі.

Систему забезпечення національної безпеки Монголії складають Великий народний хурал держави, президент Монголії, Рада національної безпеки, очолювана президентом, уряд, центральні та місцеві правоохоронні та державні адміністративні органи.

Законодавчі, виконавчі, судові органи і органи місцевого самоврядування дотримуються в рамках їх компетенції принципів цієї концепції, підкріплених Конституцією, законодавством і іншими відповідними юридичними актами.

Політичні та громадські організації, а також громадяни мають суворо дотримуватися законодавства з забезпечення національної безпеки і брати активну участь в його реалізації.

Рада національної безпеки виконує функцію координації стратегії та тактики реалізації даної концепції з належним обліком існуючих умов. Вона здійснює спостереження за станом захисту національної безпеки і щорічно інформує Великий народний хурал держави з цього питання.

Зацікавлені установи виділяють у їх бюджетах кошти, необхідні для реалізації положень цієї концепції. У разі надзвичайних заходів витрати покриватимуться з державного бюджету.

Інформаційна база даних з національної безпеки

Будь-яка інформація для координації та здійснення державної політики національної безпеки повинна виходити від відповідних властей, громадян і з зарубіжних джерел. При Раді національної безпеки створюється відповідна інформаційна база даних.

Безпека існування Монголії означає забезпечення її незалежності, суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів Монголії.

До зовнішніх чинників, які можуть несприятливо впливати на безпеку існування Монголії належать:

1) збройна агресія або загроза збройної агресії з боку будь-якої держави або сили;

2) політика, націлена на насильницьку ліквідацію державної незалежності Монголії або на підрив національної єдності народу;

3) перешкоджання або тиск на суверенні відносини Монголії з іншими державами, встановлені на основі міжнародного права;

4) організація терористичної та підривної діяльності, шпигунства проти Монголії та її народу, а також підбурювання та участь у подібних актах.

5) нав'язування будь-якою державою Монголії її власних інтересів або політики, або спроби вирішити суперечки силою;

6) нав'язування політичного, військового, економічного й ідеологічного контролю над Монголією;

7) виникнення глобальних, регіональних і субрегіональних криз і конфліктів, які можуть зачіпати інтереси Монголії або можуть втягнути її у війну;

8) дестабілізація монгольської економіки, спроби або організація державного перевороту, або використання Монголії в якості плацдарму для політики і діяльності, спрямованої проти інших держав;

9) зміна державних кордонів, незаконний перетин кордону і порушення кордону;

10) суперечки і конфлікти між сусідніми державами під впливом їх внутрішніх суперечностей і криз;

11) масовий приток мігрантів із сусідніх держав;

12) випадки природних і екологічних бід, спалах або розповсюдження особливо інфекційних захворювань людини або тварин.

До внутрішніх чинників, які можуть несприятливо впливати на національну безпеку Монголії належать:

1) розпад державності або наміру і/або спроби перетворити Монголію на державу-сателіт;

2) політичні, економічні та воєнні дії, націлені на підрив національної єдності і/або підрив незалежності Монголії.

3) поява умов, що ведуть до гострих релігійних, етнічних або місцевих суперечок і конфронтації;

4) організація підривної або шпигунської діяльності, націленої на послаблення потенціалу Монголії;

5) розбіжності в збройних силах і інших військових підрозділах, втрата їх оборонного потенціалу або військово-патріотичної свідомості, або конфронтація між військовим і цивільним населенням, або озброєне повстання та конфлікти.

До шляхів і засобів забезпечення безпеки існування Монголії належать. Перше

1) відстоювати загально визнані принципи сучасного міжнародного права у відносинах з будь-якою державою і примушувати інших також дотримувати їх;

2) підтримувати діяльність Організації Об'єднаних Націй і інших міжнародних організацій, націлену на зміцнення міжнародного миру й безпеки, тісно співробітничати з ними в цих цілях;

3) створювати й захищати в двосторонньому і багатосторонньому порядку юридичні основи одностороннього або колективного захисту країни від агресії відповідно до ст. 51 Хартії ООН;

4) сприяти політиці підтримки стратегічної стабільності та створення надійної системи зміцнення миру і безпеки в Азії та на Тихому океані, особливо в Північно-східній Азії та Центральній Азії;

5) суворо дотримуватися політики недопущення використання території країни проти інших держав. Забезпечити без'ядерний статус Монголії на міжнародному рівні та зробити її важливим елементом зміцнення безпеки країни політичними засобами. Здійснювати політику перетворення Центральної Азії на зону, вільну від ядерної зброї;

6) забезпечити своєчасну і законну реакцію на дії, здатні впливати або суперечити життєвої важливим національним інтересам Монголії, або що шкодять її престижу і, якщо необхідно, відповідним чином відображати її в політиці і діяльності уряду;

7) сприяти атмосфері, сприятливій для розуміння та підтримки Монголії в інших країнах, особливо в сусідніх і впливових країнах, за допомогою широкого застосування політики "народної дипломатії", важливого каналу зовнішніх стосунків;

8) проводити в життя юридичні акти, що визначають загальне число іноземців і осіб без громадянства, які можуть проживати в Монголії, і регулювати їх пересування усередині країни і спостерігати за дотриманням цих актів.

Створити механізм контролю для запобігання незаконного проживання або перебування в Монголії:

1) співробітничати з іншими країнами і відповідними міжнародними організаціями у військовій області та в здійсненні політики захисту себе від можливої агресії та прагнення до колективної оборони Монголія повинна слідувати політиці використання збройних сил сусідніх або третіх держав або ООН і/або інших об'єднаних міжнародних збройних сил;

2) мати національні збройні сили, інші підрозділи, здатні захистити незалежність, територіальну цілісність і непорушність кордонів країни;

3) вирішувати оборонні задачі на основі універсальної оборонної системи відповідно до власної військової доктрини. У разі потреби захисту від збройного оточення або агресії тільки власними силами, війна самооборони повинна вестися за допомогою мобілізації всіх внутрішніх сил і засобів, одночасно широко використовуючи зовнішні чинники;

4) брати участь, наскільки це можливо, в міжнародних зусиллях і співпраці, призначеній для зміцнення довіри у військовій області та створення механізму для забезпечення регіональної безпеки.

Таким же чином розглядаються й інші структурні компоненти національної безпеки Монголії.

На Великий народний хурал (парламент МНР) покладено обов'язок щодо внесення відповідних змін і поправок до внутрішнього законодавства і змісту концепції національної безпеки Монголи за пропозицією Ради національної безпеки, відповідно до змін і тенденцій в глобальному, регіональному і внутрішньому положенні.

8.7. Концепція національної безпеки Республіки Молдова

Основоположні начала управління національною безпекою в Молдові закріплені в Концепції національної безпеки Молдови. Характерною рисою цього документу є проголошення національної безпеки в якості частини регіональної та загальної безпеки.

Концепція національної безпеки Республіки Молдова служить основою для вироблення напрямів державної політики в області національної безпеки, розроблення відповідних нормативних актів, вдосконалення управлінських структур і організації діяльності органів забезпечення національної безпеки.

До основних принципів управління національною безпекою Республіки Молдова (РМ) належать:

1) виключення сили з арсеналу світової політики, мирне вирішення будь-яких конфліктів;

2) недоторканність кордонів, визнання можливості розгляду питань, що стосуються державних кордонів тільки відповідно до Гельсінського завершального акта;

3) постійного нейтралітету;

4) РМ не ставиться ні до однієї держави як до свого супротивника;

5) не допускає використання своєї території для агресивних дій проти інших країн, рішуче висловлюється проти розміщення збройних сил іноземних держав на своїй території;

6) виступає за нерозповсюдження ядерної зброї та контроль над озброєннями, підтримує зусилля, направлені на роззброєння.

Структурно Концепція складається з 3 розділів та 10 статей:

Під національною безпекою розуміється захищеність особи суспільства та держави, їх прав і інтересів, що визначені Конституцією та іншими законами республіки, від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Під загрозою національної безпеки розуміється виявлений у різних формах намір проти оборонних сил або чинники екологічного, технічного й іншого характеру, реалізація або розвиток яких створюють небезпеку особі, суспільству та державі.