МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ. Витоки державно-правової ідеології українського народу слід шукати у менталітеті наших пращурів

Витоки державно-правової ідеології українського народу слід шукати у менталітеті наших пращурів. Автор книги-міфу "Книга Велеса" доніс до нащадків відомості про риси праукраїнців, які вірили в справедливість і добрі першоначала життя та світу. Для них природа є уособленням добра, вони й самі носять добро у своєму серці. Вони ведуть безліч битв, але жод­ної битви наші пращури не вели з метою підкорення, панування, загарбан­ня. Вони постійно захищаються, і найвищою їх метою є свобода .

Як і інші стародавні народи, наші пращури вірили в добрих і злих ду­хів, але ці вірування грунтувалися на поміркованому, не перенасиченому страхом ставленні до Богів. Сили природи обожнювалися, персоніфікува­лися у конкретних чуттєвих образах, але вони не були фатально невблаган­ними, бо їх можна було задобрити ритуальними обрядами чи магічними заклинаннями. У своїх язичницьких віруваннях, взаєминах зі своїми сусі­дами пращури українців ніколи не були сліпими наслідувачами, будучи врівноважено поміркованими, здатними йти на примирення та компроміси. Ці риси генетично успадкував від своїх пращурів український народ.

Розвиток державно-правової думки у східних словян був невід'ємним від формування у них державності, він відбувався на власній внутрішній основі і віддзеркалив у собі основні риси ментальності та свідомості наро­ду. Уявлення наших пращурів про добро і зло формувалися під час їхньої взаємодії з природою і супроводжувалися перенесенням суто земних суспі­льних відносин на природні сили. Надалі поняття про добро і зло стають більш предметними, набувають земного значення. З розвитком державності ці категорії деталізуються і виступають у формі правди, справедливості, істини, закону. Але тут закон наповнений не правовим, а скоріше мораль­ним змістом. Йдеться про закон у розумінні "звичай", "традиція", "обряд". З прийняттям християнства поняття "закон" почало отожнюватися також з біблейськими заповідями.

Разом з християнством на Русь приходять релігійно-богословські ідеї, які не завжди співпадають з ментальністю та характером нашого народу. Основним джерелом політичної думки Київської Русі за доби поширення і утвердження християнства стали Новий і Старий Заповіти, релігійні вчення Афанасія Александрійського, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоан-на Златоуста та константинопольського патріарха Фотія. В цілому на роз­виток державно-правової думки нашої стародавньої держави значний вплив справила суспільно-політична думка Візантії, яка поєднала здобутки античної культури з християнством. Саме завдяки священнослужителям-літописцям до сучасників дійшли і давньоруська політична міфологія, і тексти окремих політико-правових документів релігійного та світського характеру.

Однією з центральних політичних проблем періоду Київської Русі бу­ло питання взаємовідносин світської і церковної влад. її розв'язання здійс­нювалось на засадах двох концепцій політичної влади:

а) концепція богоугодного володаря, в основі якої знаходилась ідея
родового династичного князювання;

б) концепція єдинодержавності з ідеєю верховенства світської влади.

Обидві концепції знайшли відображення у літописах, зверненнях, пов­чаннях, серед яких - "Повість временних літ" , "Слово про закон і благо­дать", "Повчання Володимира Мономаха", "Ізборнік Святослава" та ін.

Перетворившись у державну релігію, християнська церква намагалась піднятись над великокнязівською адміністрацією, прагнула перебрати на себе функції політичного та ідеологічного центру удільно-роздрібненої держави. Церковні ідеологи намагались переконати князів, що лише церква є тією реальною силою, що здатна забезпечити мир і спокій в державі, до­помогти уникнути міжусобних чвар та удільних війн, сприяти єднанню різних регіонів і народів величезної за територією країни.

Перша концепція ("богоугодного господаря" з ідеєю династичного правління) знайшла відображення у творчості ігумена Печерського монас­тиря Феодосія, який вважається її родоначальником. Він закликав князів опікуватися православ'ям, захищати церковні інтереси. Водночас теолог застерігав від надмірного втручання церкви у світські справи, розмежовую­чи таким чином сфери духовної та світської влади.

Послідовником Феодосія був Нестор-літописець- творець першої православ-ної доктрини династичного князювання. Цією ідеєю пронизана "Повість временних літ", у якій автор розглядає історію як протиборство добрих і злих сил. На неправедних господарів країни Бог посилає різні по­карання і нещастя. Тим самим пояснюються безперервні набіги на Русь кочівників і міжусобна ворожнеча. Це є "батіг" від Бога. Всю вину за таке становище літописець покладає на князів (київських та удільних). Виходом із складного становища Нестор вбачає у поверненні правителів до церкви -вони не повинні порушувати Божих заповідей, настанов церкви, і тоді на них зійде милість Божа. А основною наствновою церкви, яку не можна по­рушувати нікому, є принцип династичного князювання: кожен князь воло­дарює у своєму уділі. Нестор оголосив удільно-династичне князювання єдиною встановленою Богом справедливою формою правління.

Друга концепція (єдинодержавності з ідеєю верховенства світської влади) знайшла відображення у її родоначальника - першого київського митрополита Іларіона. Про його сміливість і твердість духу свідчить той факт, що митрополитом він став у 1051 р. без благословення візантійського патріарха, що тоді вважалось церковним самозванством. "Слово про закон і благодать", написане ним між 1037 і 1050 pp., вважається першим політич­ним трактатом Київської Русі.

Основні ідеї вчення християнського теолога зводяться до наступного.

Перше. Концепція Іларіона набула конкретного політичного звучання. Вона ставила на перше місце питання незалежності і самобутності Київсь­кої Русі, а також усіх інших народів і держав. У Бога немає вибраних наро­дів. Новий Заповіт вводить всіх людей у вічність, де всі вони рівні перед Богом. Мислитель пропонує розглядати слов'янські народи в контексті сві­тової історії, як рівних у спільноті християнських народів.

Друге. Викладаючи думку про державність, митрополит зводив істо­рію Русі до історії великих самодержців, прославляв тих князів, які дбали про єдність і міцність держави. Тут він особливо підкреслив роль князя Володимира, вважаючи його заслуги рівними заслугам візантійського ім­ператора Костянтина, який оголосив християнство державною релігією Римської імперії. Іларіон пропонував визнати Володимира святим, що сприяло б підвищенню авторитету і незалежності держави.

Третє. Прославляючи Володимира-хрестителя та його сина Ярослава Мудрого за те, що завдячуючи цим правителям, "віра благодатна до народу руського дійшла", теолог робить логічний висновок: єдиновладдя є опорою християнської віри, яка, в свою чергу, теж нероздільна з одноосібною вла­дою. Таким чином, Іларіон захищає ідею єдинодержавності - гаранта єдно­сті та міцності держави, її територіальної цілісності.

Водночас митрополит вказує, що християнство покликане сприяти консолідації країни, стояти на сторожі загальнодержавного централізму. Церква повинна служити державі і володарю.

Четверте. Іларіон намагався з'ясувати взаємозв'язок Закону та Істи­ни. На його думку, Закон - це провідник волі Бога або державного правите­ля, а Істина пов'язана з високим моральним статусом християнина, який не потребує регулятивної дії закону. Його внутрішня моральність сприяє реа­лізації своєї волі відповідно до Істини.

П'яте. Серед своїх сучасників Іларіон вирізнявся здатністю глибоко проникнути в сутність змін, що відбувалися в суспільстві, і дати їм оригі­нальне пояснення. Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні принципів релігії. Описуючи хід історії людства, він зазначав, що спочатку правив закон, а потім, коли Бог відвідав людство, народилася "благодать та істина". Закон роз'єднує народи, підносячи одних і принижую­чи інших. Він далекий від уявлень про вище благо - свободу, бо він повністю заглиблений у земні пристрасті. Саме закон породжує гнів, заздрість, злочи­ни. Істина ж є універсальною, всеохоплюючою, а тому тотожна благодаті. Вона знімає односторонність дії закону і обігріває всіх як Сонце. Коли Бог відвідав людство, закон змінився благодаттю, а рабство - свободою. Закон був власністю іудеїв (богообраного народу), а благодать подарована всьому людству, оскільки перед Богом усі народи рівні. Благодать - це прогрес люд­ства, який пов'язується Іларіоном з епохою Нового Заповіту.

Концепція верховенства світської влади митрополита Іларіона набула свого розвитку в "Ізборніку Святослава" та у "Повчанні Володимира Мо-номаха своїм дітям". Вони являли собою, насамперед настанови главі дер­жави, князю. Володар мусить пам'ятати, що влада пов'язана з відповідаль­ністю, а найголовніший обов'язок правителя-завжди бути справедливим. Мірою справедливості є знання, тому князь повинен вміти усе. Саме знання і розум роблять Великого князя справедливим і мудрим, здатним протисто­яти ворогам, тримати в покорі бояр та удільних князів.

Володар зобов'язаний бути взірцем досконалості. У "Повчанні" міс­титься перелік практичних порад стосовно державного управління і став­лення правителя до підлеглих.

В названих документах розглядається проблема ставлення людини до наявних у державі влад: світської (князівської) та церковної. Підкорення Богу тут характеризується як апріорне, безумовне. Людині тільки залиша­лося перенести це переконання щодо безумовної покори на князя і корити­ся йому. Зважаючи на недостатньо сильні традиції християнства, автор "Із-борніка" ототожнював церковну владу з князівською, підкреслював необ­хідність безумовного підкорення їй. Державна і церковна влада розгляда­лась як єдина . Хоча в цілому в "Ізборніку" значно більше уваги приділено церкві та її служителям, в уяві його автора держава, влада, церква стоять вище від людини та її інтересів.

Проблема співвідношення духовної і світської влади на початку XII ст. привернула увагу єпископа Кирила Туровського.Він обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею "одного володаря", закликав до єднання Русі. Основою поєднання церковної та князівської влади могло стати, на думку автора, Святе Письмо, яке робить людину смиренною, добродійною, благородною.

Поліпшити життя в державі, поліпшити економічні і соціальні відноси­ни в суспільстві можна лише за допомогою християнської релігії, Святого Письма. Відхилення від християнської віри, порушення її вимог призводять до соціального зла, яке може бути покаране відповідно до Божих законів. Теолог засуджував міжусобні війни між князями, ворожнечу між служителя­ми церкви, зазіхання на владу. Намагаючись застерегти князів від їхніх пре­тензій на великокнязівський престол, він вказував, що влада дана Богом.

Туровський був прибічником сильної влади. Але цією владою слід умі­ло розпоряджатися. Він наївно вірив і переконував правителя робити лю­дям добро, піклуватися про їхнє матеріальне і духовне становище. Призна­чення служителів церкви - сприяти встановленню соціальної злагоди в су­спільстві, загальної справедливості, гармонії між світською і духовною владами.

Ідея централізації держави, проблеми зміцнення державності були центральними у політичній думці того часу. Актуальність їх обумовлюва-

лась тим, що між слов'янськими народами, які входили до складу Давньо­руської держави, мала місце суперечка про верховенство того чи іншого народу. Можливо, через це і виникла легенда, нібито північні слов'яни за­просили до себе княжити варязького ватажка Рюрика, який буцімто був батьком київського князя Ігоря. Ця версія мала дві мети: по-перше, ідея про іноземця, який встановив порядок у давньоруських землях, повинна була припинити або, у крайньому разі, пригасити суперечку між слов'янськими народами за першість; по-друге, зміцнити авторитет Великого київського князя і самого державницького центру.

Цю версію було викладено в "Повісті временних літ" Нестора-літописця(1113 p.). Основна ідея цієї пам'ятки давньоруської літератури стосується богообразності слов"янського народу, включення слов'янства в контекст християнської спільноти. Проводиться думка про необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка можлива шля­хом добровільної угоди між князем і народом. З огляду на це, найраціо-нальнішим державним устроєм автор "Повісті" вважав державу Ярослава Мудрого.Єдність держави має бути гарантована верховенством церков­ної влади.

Подібні погляди на Давньоруську державу відображені у "Слові о пол­ку Ігоревім" (1187 p.), невідомий автор якого засуджує"удільний принцип" організації правління, вбачаючи в цьому першопричину чвар, усобиць кня­зів, для яких власна слава дорожча за благо держави. Центральною ідеєю "Слова..." є ідея єдності політичних суб'єктів Київської Русі, яким загро­жує іноземне нашестя. Автор "Слова..." першим на Русі висловив думку про виникнення держави на основі суспільного договору між: народом і князем.

Офіційну політико-правову ідеологію тихчасів було закріплено в пер­шійпам'ятці права - "Руській Правді", де викладено норми, що регулювали ранньофеодальні відносини, зміцнювали князівську владу, вирішували пи­тання власності, встановлювали відповідальність за протиправні діяння. У "Руській Правді" було значною мірою звужено сферу застосування прямої помсти потерпілого і дедалі більшу роль відігравало втручання держави засобом судочинства.

Найпримітнішою рисою кодифікованого збірника є відсутність смерт­ної кари. І це вже після запровадження християнства. Тут відсутні тілесні покарання, заподіяння каліцтва, хоча церковними судами вони застосову­вались. Слід мати на увазі при цьому те, що церква у судочинстві керувала­ся рецептованими збірниками візантійського права, а "Руська Правда" була побудована на нормах слов'янського звичаєвого права.

Багато статей "Руської Правди" захищають честь, гідність людини, що свідчить провизнання в державі особистості, автономності індивіда. По­казово, що це стосується однаковою мірою представників усіх верств насе­лення, хоч і міра покарання була диференційована.

"Руська Правда" започаткувала формування інституту права і добу формування правосвідомості русичів. Масова свідомість ще не розмежову­вала норм права та моралі, хоча воно вже окреслилося. Це видно, напри­клад, на запровадженні у правовій практиці такого поняття, як "покон" урозумінні "визначена міра покарання", як правова норма, як закон. У Трої­цькому списку "Руської Правди" (розширена редакція) є посилання на те (ст. 9), що "покони вирнїї" (тобто штрафи за вбивство) були при Ярославі Мудрому. А це вже можна розглядати як юридичний прецедент (посилання на попередні норми).

Ідея одновладдя в державі знайшла відображення ще в одній пам'ятці Київської Русі - "Молінні Даниїла Заточеника",яке датується ХІІ-ХШ ст. Воно було звернене до переяславського князя. Автор засуджує міжусобні війни, аналізує умови, за яких можна домогтися зміцнення держави. Тут викладені поради князеві, як урівноважити владу, зробити її стабільною і непорушною. На думку автора, для цього необхідно спиратися на тих своїх підданих, які мають середній достаток, а до складу радників брати людей не за ознаками їх знатності, а за освіченістю і розумом.

Злободенною проблемою, відображеною в "Молінні...", була пробле­ма соціальної нерівності і несправедливості у суспільстві. Автор не дає ніяких рецептів їх вирішення, але радить князеві виступати гарантом спра­ведливості, що сприятиме зміцненню його влади та авторитету.

Курсовізавдання