ЗВ'ЯЗОК ПОЛІТИКИ І ПРАВА

Політика впливає на функціонування всього суспільства. Важливими напрямами впливу політики на суспільство є:

— підтримка і зміцнення цілісності суспільства як складної диференційованої соціальної системи, забезпечення громад­ського порядку і організованості;

— вироблення мети розвитку суспільства, організація насе­лення і мобілізація ресурсів на їх здійснення;

— авторитетний розподіл цінностей і благ у суспільстві та ін. Це свідчить про глибоке проникнення політики в суспіль­ство, поширення її на різноманітні соціальні явища.

Щоб її реалізувати, багато принципових настанов і положень повинні набути силу закону, одержати розвиток і конкретиза­цію в правових актах. За допомогою права політика держави стає нормою життя суспільства, обов'язковим правилом, що підтримується силою держави. Отже, право — ефективний, гнучкий інструмент політики. Як вираження державної волі, що спирається на примусову силу держави, право завжди має полі­тичний зміст, виступає однією з форм політики, є нормативним вираженням політики.

Принципові політичні настанови зафіксовані в Конституції України, яка є важливим політико-правовим документом до­вготермінової дії. Конституція закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої насамперед на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона заклала серйозні підвалини для розвитку і зміцнення демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя, здоро­в'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються най­вищою соціальною цінністю.

Конституційною основою зовнішньої політики є забезпе­чення її національних інтересів і безпеки шляхом підтриман­ня мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принци­пами і нормами міжнародного права, основним джерелом яких є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких на­дана Верховною Радою України.

Крім політичного значення, нова Конституція України має надзвичайно велику юридичну цінність як правовий акт. Це Основний Закон держави, який має найвищу юридичну силу.

Всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй. А це означає, що Консти­туція є основним джерелом нашого законодавства, яке розра­ховане на тривалий період, є основою подальшого розвитку правової системи в цілому.

Правові норми, які відображають політичні настанови, ціле­спрямовано формують сфери суспільного життя, що їх вони регулюють, приводять у відповідність з політикою держави.

Разом з тим, політика і право у своїй взаємодії відіграють неоднакову роль. Політика виступає більш рухомою й актив­ною частиною надбудови суспільства. Вона органічно пов'я­зана з економічним базисом і тому швидше, чутливіше реагує на зміни, які там відбуваються. У той же час політика і право не автоматично реагують на зміни в економіці, вони виступа­ють як саморегулюючі системи.

Політика, втілившись у право, уже не тільки самостійно, а й за допомогою правових засобів справляє зворотний вплив на матеріальне життя суспільства. Саме в такому розумінні право є опосередкованою ланкою між політикою й економікою. За допомогою права досягається мета політики в її впливі на економіку. Будучи державним вираженням волі народу, право спрямовує поведінку людей на розв'язання тих завдань, які висуває розвиток економіки.

Зауважимо, що між політикою і правом існують і певні су­перечності, які по-різному проявляються в умовах панування різних політичних режимів. Наприклад, в умовах тоталітарно­го режиму правління різко зростає першість політики, політи­чних закладів, що приводить до заперечення законності, до розширення неврегульованої діяльності державних органів. Різко збільшується обсяг їх протизаконної діяльності, особли­во карального військово-поліцейського апарату, органів, які підмінюють суд і слідство (комісії з розслідування і т. п.). Зро­стає число нормативних актів фактично неконституційного характеру. Закон як правова форма перетворюється в юриди-зоване беззаконня. Відверто репресивна діяльність виконавчої влади підкріплюється довільним тлумаченням закону з боку судових інстанцій, приймаються рішення, які суперечать бук­ві і духу закону.

В умовах демократичного режиму правління, коли закони суспільного розвитку ефективно використовуються для вдос­коналення всіх сфер життя суспільства, створюються умови для своєчасного виявлення і послідовного усунення супереч­ностей між політикою і правом.

Як вже зазначалося, політика охоплює своїм впливом всі сфери суспільного життя, виступає як широка система перс­пективних і близьких цілей, шляхів, форм і методів боротьби за їх здійснення. Свідченням цього є різні напрями політики: економічна, соціальна, аграрна, політика в галузі освіти, нау­ки, культури, технічна політика, зовнішня політика і т. д.

Ускладнення правової сфери життя суспільства, підвищення ролі права і законності закономірно веде до вичленення в си­стемі політики такого елементу, як правова (юридична) полі­тика. Правова політика є невід'ємною частиною державної політики, в якій очевидно проявляються взаємовідносини рі­зних соціальних інститутів, груп з приводу їх участі в законо­творчості, зміцненні правопорядку, організації діяльності юридичних служб, розвитку правосвідомості та в інших галу­зях правового життя суспільства. Вливаючись у загальне русло демократизації українського суспільства, правова політика сприяє зміцненню його організованості.

Правова політика реалізується в трьох основних напрямах діяльності держави: у правотворчості, застосуванні права, роз­витку правосвідомості і правової культури громадян. Вона ле­жить в основі створення нових правових норм, діяльності правозастосовчих органів, а також закладів, які ведуть роботу з правового виховання.

В юридичній літературі зміст правової політики як важли­вий науковий і практичний напрям діяльності держави та її органів розглядається як:

— визначення видів суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню;

— визначення методів правового регулювання відповідних видів суспільних відносин;

— планування основних напрямів законодавчої діяльності на поточну і довготермінову перспективу;

— розроблення оптимальних систем організації правотвор-чої і правозастосувальної діяльності державних органів;

— визначення основних форм, методів правового виховання населення, підвищення його правової культури.