С.К.Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

етимологічного змісту самого терміну і остаточному закріпленню у вченні про форми держави двочленного поділу на монархію і республіку. Під впливом такого переконливого досвіду в науці про державу відбулося змішання елементів різних понятійних рядів, яке чітко видно, якщо на це явище подивитись через призму понятійно-категоріального апарату сучасного державознавства, особливо вітчизняної загальної теорії держави і права.

Спираючись на такі ключові поняття останньої як сутність держави та форма держави, можна дійти висновку, що, використовуючи положення "публічна справа є справа на­роду", Цицерон, як утім і Н.Маккіавелі, Ж.Боден та ін., мали на увазі не форму держави, а соціальну сутність останньої. Са­ме у цьому ж сенсі, на нашу думку, має бути використаний у державознавстві термін "республіка", який би слугував для ха­рактеристики якісно нової, народної держави. Тобто під рес­публікою,повертаючись до початкового змісту цього терміну, слід розуміти створену народом (populi) державу, соціальне призначення та мета функціонування якої є забезпечення його загальних інтересів (публічної справи - res publico), а не окре­мих верств населення. Оскільки забезпечення загальних інте­ресів народу можливо за умов рівності усіх його суб'єктів (гро­мадян), то республіка - це держава, сутність якої обумовлена певним періодом розвитку державно-організованого суспільства, а саме його "громадянським" станом. Іншими сло­вами республіка - це тип держави епохи громадянського суспільства. Всі ж держави колишньої, станово-кастової епохи за своєю сутністю і відповідно типом - "нереспубліки" (аге-spublica), оскільки були засновані на соціальній нерівності суб'єктів державного спілкування. З точки зору формальної логіки нонсенсом виглядає позначення, наприклад, античних держав як республік, оскільки вони були "загальною справою" тільки частини народу, в той час як інша його частина, як пра­вило, набагато чисельніша, знаходилась у рабстві. Станова ра-

бовласницька або феодальна держава за своєю сутністю у принципі не може бути республікою.

Неузгодженість понять "монархія" і "республіка" прояв­ляється і на сучасному етапі. Так звані "парламентарні мо­нархії", котрі, якщо узяти за основу традиційний критерій -порядок заміщення поста глави держави, з одного боку на 1/3 є "монархіями", оскільки державу очолює спадкоємний, не відповідальний ні перед ким глава держави, а з іншого - на 2/3 республіками", оскільки органи законодавчої і урядової вла­ди формуються безпосередньо (парламент) або опосередкова­но (уряд) громадянами. Питання виникає також щодо наяв­ності "феодальних" монархічних форм за походженням в роз­винутих країнах Європи, Північної Америки, Азії та Австралії, які вже віджили, і конституюванні множини "прогресивних" республіканських форм у відсталих державах Африки.

На сучасному етапі такі суперечності все більше стають очевидними і свідчать про наявність певної кризи у питаннях про класифікацію форм державного правління. Тому цілком закономірними є спроби деяких вчених знайти нові підходи щодо поділу держав за їх формами правління. У цьому плані заслуговує на увагу точка зору Е.Григониса, котрий стверд­жує, що "всі форми правління можна поділити на єдиновладні та засновані на поділі влад, причому як тими, так і іншими мо­жуть бути і монархія, і республіка"¹. На перший погляд, автор ніби-то дає зрозуміле пояснення з приводу того, що являють собою "африканські республіки", котрі за цим критерієм є "єдиновладними республіками". Але "єдиновладна рес­публіка," як і "монархія, заснована на поділі влад", це "нон-сенсні", за своїм змістом словосполучення, такі, що взаємо ви^ ключають один одне, оскільки у принципі монархія має бути тільки єдиновладною, а республіка - тільки такою, що засно­вана на поділі влад. У даному випадку ми маємо справу зі

¹ Григонис Э.П. Теория государства и права.—СПб.: Питер,2002.—С.62.