Загальна характеристика виборчих систем

Виборча система - це сукупність встановлених законом правил, принципів та критеріїв, за допомогою яких визнача­ються результати голосування.

Виборчі системи, які в основу визначення результатів го­лосування ставлять принцип більшості називаються мажори­тарними. Згідно з правилами мажоритарної виборчої системи обраним за виборчим округом є той кандидат або список кан­дидатів, який набрав встановлену законом більшість голосів. Мажоритарна система має 3 види:

♦ мажоритарна система відносної більшості (США, Ве­
ликобританія, Індія та ін.);

♦ мажоритарна система абсолютної більшості (50% +
1) (Франція);

♦ мажоритарна система кваліфікованої більшості (2/3
голосів, Чилі)

Однак мажоритарна система має деякі недоліки:

♦ фінансові витрати та нерезультативність виборів (при
абсолютній та кваліфікованій більшості),

♦ нерепрезентативність виборів (при відносній
більшості). Тому найчастіше використовують іншу
виборчу систему - пропорційну.

Пропорційна виборча система - це система, за якою роз­поділ депутатських місць між партіями здійснюється відповідно до кількості зібраних кожною партією голосів. В основі цієї системи лежить принцип виборчої квоти або ви­борчого метра {кількість голосів, необхідних для обрання одно­го депутата).

Пропорційна система має свої позитивні сторони: вона ре­зультативна, репрезентативна, тобто в розрахунок беруться майже всі голоси виборців (за винятком держав, де використо-

вуються так звані відсоткові 5% /Німеччина/, 10% /Туреччи­на/ бар'єри), в той час як при мажоритарній системі частка го­лосів виборців пропадає.

Для визначення результатів голосування також викорис­товується так звана система дільників. Згідно з нею голоси, по­дані за кожний партійний список, діляться послідовно на певні дільники. Кількість мандатів розподіляється за змен­шенням відповідно до кількості набраних голосів.

Ці та інші питання більш детально розглядатимуться на семінарському занятті.

О II. ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Завдання 1.Підготувати за бажанням реферат на одну з запропонованих тем:

1. Вибори депутатів парламентів (порівняльний аналіз ви­
борчих систем України і зарубіжних країн)

2. Вибори президентів (порівняльний аналіз виборчих сис­
тем України і зарубіжних країн).

Крім того, кожен студент ( курсант, слухач) може запропо­нувати свою тему реферату, яка, однак, не повинна виходити за межі теми, що вивчається.

Завдання 2.Використовуючи знання принципів виборчо­го права, скласти зразок виборчого бюлетеня.

Завдання 3.Скласти по 2 задачі з використанням методик наступних виборчих систем:

1. Мажоритарна система відносної більшості;

2. Мажоритарна система абсолютної більшості;

3. Пропорційна за допомогою виборчої квоти ТХара;

4. Пропорційна за допомогою виборчої квоти Гогенбаха-

Бишофа;

5. Пропорційна за допомогою методу дільників ВД'Ондта;

6. Пропорційна за допомогою методу дільників Сан-Лагює.

Завдання 4.Продовжити поповнення словника новими по­няттями та термінами державного права зарубіжних країн, на­приклад:

С.К.Бостан, СМ.Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Виборче право - це... Активне виборче право - це... Пасивне виборче право - це... Абсентеїзм - це... Виборча застава - це... Праймеріз - це... Виборча система - це... Мажоритарна система - це... Пропорційна система - це... Виборча квота - це...

И III. СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ

Тема: Виборчі системи зарубіжних країн

ПЛАН

1. Мажоритарна виборча система в зарубіжних країнах.

2. Пропорційна виборча система в зарубіжних країнах.

3. Змішана виборча система в зарубіжних країнах.

Методичні рекомендації до семінарського

заняття

Підготовку до семінарського заняття необхідно розпочати з ознайомлення з планом семінару та рекомендованою до ньо­го літературою. Організаційно заняття представляє собою семінар із елементами практичного заняття. Воно поділяється на дві частини, що обумовлюється порядком та методом його проведення.

У першій частині (до 50 хв.) передбачається розгляд пи­тань плану семінарського заняття у вигляді доповіді або рефе­рату. Метою цієї частини заняття є поглиблення, конкрети­зація і систематизація отриманих з цієї проблеми знань у про­цесі підготовки до семінару. Реферати рекомендується підго-

тувати на основі методу порівняльного аналізу виборчих сис­тем зарубіжних держав та України.

У першому питаннімає бути схарактеризована мажори­тарна виборча система.

Мажоритарними виборчими системамивважаються ті виборчі системи, які в основу визначення результатів голосу-* вання ставлять принцип більшості. Згідно з правилами мажо­ритарної виборчої системи обраним по виборчому округу є кандидат або список кандидатів, отримавши встановлену за­коном більшість голосів. Мажоритарна система має 3 види:

1 .Мажоритарна система відносної більшості (США, Великобританія, Індія та ін.).

Згідно з цим видом мажоритарної системи обраним є той кандидат (або список кандидатів), котрий набрав голосів більше, ніж кожен з його противників окремо. Ця система ре­зультативна, вона дає можливість формування стабільного уряду, але мало репрезентативна.

II. Мажоритарна система абсолютної більшості. За мажоритарною системою абсолютної більшості для обрання особи необхідна абсолютна більшість голосів по округу, тобто 50% + 1. Наприклад, в окрузі балотуються 4 кандидати: А, Б, В, Г. Всього було подано 12000 голосів. Вони розподіли­лись таким чином: А-2000; Б-3000; В-6100; Г-900 голосів, тоб­то обраним вважається кандидат В. Однак при цьому проявля­ються деякі недоліки:

1) Голоси його опонентів пропадають.

2) Ця система сприяє великим партіям.

3) Вона затратна, тому що в тому випадку, коли жоден
кандидат не набрав більше половини, проводиться повторне
голосування з перебалотуванням кандидатів.

///. Мажоритарна система кваліфікованої більшості.

О=х дех- кількість голосів виборців по округу;

у у- кількість мандатів на округ.

Є декілька видів квот:

Q _ х - квота Т.Хара

У Q _ х - квота Гогенбаха - Бішофа

у+1

Наприклад, у 8-ми мандатному виборчому окрузі загалом було подано 400 000голосів. Q=400 000:8=50 000. Роз­поділяємо мандати за партіями.

Квота T.Hara Q=400 000:8=50 000.

При використанні цих методик є один недолік: мандати не розподіляються всі одразу. Тому використовується так звана система дільників, яка ще у XIX ст. була запропонована бельгійським вченим ВД. 'Ондтом. Згідно з нею голоси, які по­дані за кожний партійний список, діляться послідовно на 1,2,3,4,5 і т.д. Кількість мандатів розподіляються за зменшен­ням, відповідно до кількості набраних голосів, тобто всі одразу.

С.К.Бостан, СМ.Тимченко

Ця система використовується в багатьох країнах, з певни­ми модифікаціями, наприклад, метод дільників Сан-Лагює, ко­ли в якості дільників використовуються числа 1,3,5,7, інші йо­го модифікації, наприклад, 1,4; 3; 5 (Болгарія). Слід акценту­вати увагу, на тому, що різні дільники по-різному впливають на результати голосування щодо великих, середніх або малих партій. Тому у виборчому законі закріплюється, як правило, та система, яка більше сприяє партії (партіям), які мають більшість у законодавчому органі.

Вибори за пропорційними системами проводяться у бага­томандатних округах, тому що навіть теоретично неможливо поділити один мандат між кількома кандидатами. Враховуючи те, що парламентські вибори за кордоном практично завжди мають партійний характер, виборці за умови пропорційного представництва голосують не за окремі кандидатури, а за партійні списки. Поділом загальної кількості голосів, поданих за список, на виборчий метр визначається число представ­ників, обраних від даного списку, тобто партії.

У більшості випадків застосовується правило вільних списків. Воно дає змогу виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених до конкретного партійного списку. Для цього в бюлетені вони вказують, кого з кандидатів хотіли б бачити обраним у першу чергу, кого - у другу і т.д. В окремих країнах (Фінляндія, Швейцарія) свобода вибору під час голосування не обмежується кандидатами тільки одного партійного списку.

Значне менше використовується правило звязаних списків, за якими порядок розміщення кандидатів у списку визначає сама партія, а виборець голосує за список у цілому

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

(Албанія, Естонія, Ізраїль). У деяких країнах вибір голосую­чого обмежується одним кандидатом у відповідному списку (Бельгія, Данія, Нідерланди). Таке правило гарантує політич­ним партіям обрання будь-якого кандидата, чиє прізвище стоїть в основній частині списку у тому виборчому окрузі, де партії мають достатню і стабільну підтримку.

Якщо в країні діє запобіжний механізм у вигляді певного мінімуму голосів, який має набрати партія, то партія, за яку го­лосувало достатня для подолання бар'єру кількість виборців, одержує мандати пропорційно до набраних голосів.

А якщо ж голосів виявилося менше ніж встановлено бар'єром, то партія залишається без місць у парламенті.

Третє питаннямає бути присвячено характеристиці змішаної виборчої системи.

Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням ма­жоритарної і пропорційної виборчих систем. У Європі змішана система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки - у Литві, Грузії, Росії. Змішані виборчі систе­ми застосовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення ком­промісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішуван­ня: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша - за пропорційним принципом. Прикладом є Німеччина, де нижня палата парламенту - Бундестаг - на 50 % обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а на 50%-за партійними списками. За таким же принципом обираються парламенти в Литві, Грузії, Словенії. Угорський парламент третину місць відводить депутатам, обраним за мажоритарною системою, решту місць - переможцям за партійними списками у межах єдиного загальнонаціонального округу. В Росії трети­на нижньої палати Російського парламенту - Державної думи - обирається за пропорційною виборчою системою, а дві тре­тини - за мажоритарною.

С.К.Бостан, СМ.Тимченко

Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішу­вання: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша - за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем використовуються в Австралії, Італії, Польщі.

У другій частині семінару (ЗО хв.) передбачається вико­нання практичних задач методом малих груп - "виборчих комісій", які мають підрахувати голоси по своєму "виборчому округу" з використанням різних методик при мажоритарній, пропорційній та змішаній виборчих системах. Навчально-ви­ховною метою цієї частини заняття є прищеплення практич­них навичок та вмінь обробки та аналізу відповідного ма­теріалу, а також виявлення можливостей колективної роботи студентів і курсантів , рівню їх самооцінки, оцінки своїх колег.

Оцінюванняздійснюється наступним чином. Кожна "ви­борча комісія"отримує за кожну правильну розв'язану зада­чу від 2 до 5 балів (залежно від складності задачі). Сумарна кількість балів, а це залежить від того, скільки задач вирішить кожна група за ЗО хв., розподіляється між "членами виборчої комісії" з урахуванням внеску кожного у колективну відповідь. Результати повідомляються викладачеві, який зано­сить їх до журналу.

Для ефективної підготовки до цієї частини семінарського заняття необхідно виконувати завдання, які виносяться на са­мостійну роботу.

Ш IV. ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Ковлер А.И. Избирательные технологии: российский и
зарубежный опыт.- М.: ИГЛ РАН, 1995.

2. Ламберт Дж.Д., Лейкман Э. Исследование мажоритар­
ной и пропорциональной систем.- М.:ИЛ,1958.

3. Левин И.Б. О реформе избирательной системы в Ита­
лии //Полис.-1993.-№ 3-4.

4. Реформы избирательной системы в Италии и России:
Опыт и перспективы. - М.: ИГЛ РАН, 1995.

ТЕМА 5.2. ОРГАНИ ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

І. ТЕЗИ ЛЕКЦІЇ

1.Поняття парламентаризму і парламенту. 2. Внутрішня структура парламентів. 3. Повноваження парламентів.

§1. Поняття парламенту та парламентаризму

Історія світової цивілізації є свідком того, як руйнувалися імперії, зазнавали краху диктаторські та авторитарні режими і, водночас, утверджувався фундаментальний принцип законної основи влади усіх часів: "правління народу, що здійснюється народом, і для народу". Цей принцип залишається непоруш­ним, оскільки ще не було знайдено жодної надійної заміни йо­му в ролі підвалини політичної влади. З точки зору осмислен­ня цього основоположного принципу устрою державної влади одним із ключових питань конституційно-правової науки та конституційної політики є інститут парламентаризму.

Парламентаризм - це визначена в конституції та інших законах і відповідним чином трансформована у практичну пло­щину організація влади у державі і суспільстві, в якій парла­мент, побудований на демократичних засадах, володіє юридич­ним статусом і реальними повноваженнями представницького, законодавчого, контрольного і установчого характеру, в бюд­жетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах і своєю актив­ною діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян країни.

В.М.Шаповал стверджує, що парламентаризм - це сис­тема взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу.

За А.А.МІШИНИМ, парламентаризм - це система держав­ного керівництва суспільством, для якого характерне визнання провідної ролі парламенту в здійсненні державно-владних функцій.

Парламентаризм не зводиться лише до наявності вищого представницького органу народу, а обов'язково уособлюється з активно діючим парламентом у системі конституційного правління. Це комплексна характеристика політичної системи демократичного типу, яка відповідає досягненням і цінностям сучасного рівня цивілізації.

Парламент - це загальнонаціональний колегіальний пред­ставницький орган державної влади, який повністю або част­ково обирається народом (виборчим корпусом) і на відміну від інших загальнонаціональних колегіальних представницьких ор­ганів - так званих установчих зборів (конституційних кон­вентів, асамблей), - діє на постійній основі (В.М.Шаповал^.

Представницька природа парламентів не пов'язується ли­ше з їх виборністю. У багатьох країнах шляхом загальних ви­борів заміщується пост глави держави - президента. Однак лише парламент претендує на роль своєрідного "дзеркала суспільства". З цим пов'язана така притаманна всім без винят­ку парламентам риса, як колегіальність.

§2. Внутрішня структура парламентів

Основними елементами структури парламентів є: парла­ментські фракції; керівні органи і комісії (комітети).

2.1. Парламентські фракції

Парламентські фракції утворюються за принципом на­лежності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, репре­зентованої у представницькому органі. Угрупування депутатів 282

за іншими принципами, як правило, забороняються, хоч існу­ють країни, де, крім фракцій, у парламентах функціонують об'єднання депутатів на основі спільних професійних інте­ресів, регіональної належності тощо.

Парламентські фракції формуються з членів однієї політичної партії, хоч у ряді розвинутих країн існує практика утворення спільних фракцій з представників кількох партій, котрі проводять єдину або близьку лінію в політиці. У деяких країнах (Австрія, Італія) створюють так звані змішані фракції, до складу яких входять депутати, які не є членами будь-якої партії або які не побажали стати членами фракцій, що утвори­лися на партійній основі.

Фракції мають свою внутрішню організацію. Зокрема во­ни утворюють керівні органи, для розв'язання питань поточної парламентської роботи фракції у своєму складі формують так звані робочі групи, які вивчають ті питання, що є предметом окремих законопроектів з порядку денного. Робочі групи ма­ють тимчасовий характер і діють до розв'язання відповідних питань. Фракції орієнтуються на рекомендації робочих груп, до складу яких призначають найбільш компетентних депу­татів.

Партійні фракції виконують суттєву роль у підготовці і прийнятті практично всіх парламентських рішень, вони бе­руть активну участь у формуванні інших парламентських структур - постійних і спеціальних комісій (комітетів), а та­кож керівних органів палат. Від них залежать зміст порядку денного роботи палати, хід законодавчого процесу, ініціативи щодо контролю над урядом тощо. У країнах із змішаними і парламентарними формами правління в тих випадках, коли жодна з партій не завоювала більшості місць у представниць­кому органі фракції відіграють вагому, а нерідко і вирішальну роль у формуванні уряду. Через фракції політичні партії впли­вають на уряд, якщо вважають, що дії останнього суперечать їхнім настановам.

С. К. Бостан, С. М. Тимченко

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

2.2. Керівні органи парламентів (палат)

Важливим елементом внутрішньої структури палат парла­ментів є їхні керівні органи - одноосібні або колегіальні. В Японії, в англомовних і деяких інших країнах керівництво па­латами здійснюється одноосібно їх головами. В однопалатних парламентах і в нижніх палатах голів обирають самі палати, іноді лише на час сесії.

В усіх англомовних країнах одноосібний голова парламен­ту або нижньої палати зветься спікером. Його повноваження і фактичне становище в палаті в різних країнах помітно відрізняється. Так, спікер палати громад парламенту Велико­британії має широкі повноваження в питаннях процедури. Він стежить за дотриманням регламенту, керує парламентськими дебатами, організовує виконання внутрішньопарламентських рішень тощо. Спікер несе відповідальність за роботу адміністративно-допоміжних служб і палати. Важливим є йо­го право самотужки встановлювати правила парламентської процедури. Так звані правила спікера становлять важливу ча­стину офіційних регламентів палати громад. Вони діють доти, доки сама палата спеціальним рішенням їх не скасує.

Спікер вважається політично нейтральною фігурою. Де­путат, обраний спікером, відразу ж припиняє всі формальні зв'язки зі своєю партією. Самі ж вибори спікера проводяться на непартійній основі. Іноді спікер репрезентує опозиційну партію. У виборчому окрузі, де балотується спікер, не прийня­то висувати кандидата-конкурента. Новий склад палати май­же завжди знову обирає на строк своїх повноважень "старого" спікера. Все це має бути запорукою його політичної неуперед­женості. Через це спікер не бере безпосередньої участі в парла­ментських дебатах і голосує тільки тоді, коли під час голосу­вання голоси депутатів розділились порівну.

В парламентах інших англомовних країн спікери наділені дещо вужчими правами. Різниться і їх загальний статус. Так, спікера палати громад парламенту Канади за традицією обира-

ють з лав правлячої партії, хоча можливі і винятки. На відміну від нижньої палати британського парламенту, де спікер зазви­чай обіймає посаду на весь час його обрання як депутата, в Ка­наді строк перебування на цій посаді, як правило, обмежений одним скликанням, що пов'язано з прийнятим принципом послідовної ротації на посаді спікера представників англо- і франкомовного населення. До претендента на посаду спікера ставиться вимога знати обидві державні мови - англійську і французьку. Якщо обраний палатою спікер є представником однієї з двох мовно-етнічних груп, то його заступник має обов'язково репрезентувати іншу групу.

Спікер палати представників конгресу США реально є представником своєї партії і діє відповідно. Тому на цю поса­ду завжди обирається конгресмен від тієї політичної партії, яка має більшість у палаті. Він є однією з найважливіших осіб, які забезпечують реалізацію законодавчих програм партії більшості. І хоча офіційно він не очолює цю більшість, його рішення і дії мають великий авторитет і орієнтують поведінку багатьох парламентарів. На відміну від спікера британської палати громад, він голосує і тим самим визначає свою

партійну позицію.

Як і кожний одноосібний голова палати, спікер має широкі повноваження в забезпеченні нормальної діяльності палати представників згідно з встановленою процедурою. Водночас у цій сфері він володіє і значними дискреційними повноважен­нями, тобто практично діє на свій власний розсуд. Це пере­дусім стосується вирішення питань надання слова і парла­ментської дисципліни. В англо-американській юридичній і політологічній літературі існує вираз "спіймати погляд спіке­ра", або "бути визнаним спікером", який означає, по суті, довільну поведінку спікера в ході парламентських дебатів.

У верхніх палатах одноосібний керівник, як правило, та­кож обирається. Проте існує й інша практика. У Канаді відповідна посада заміщується за рішенням генерал-губерна-

С. К. Бостан, С. М. Тимченко