Уявлення про розвинуті країни . ЄС 4 страница

На висоті від 2800 до 3800 м лежить пояс високогірних лісів — криволісся. Температура повітря знижується до +10 °С. На такій висоті повітря значно розріджене, різко коливаються температури протягом доби. Опадів менше. Часто бувають тумани і дмуть сильні вітри. Тут ростуть ліси з низькорослих дерев і чагарників.

Ще вище, до 4500 м, лежить пояс високогірних луків (парамос). Хоча середньомісячні температури в цьому поясі позитивні (+8, +4 °С), але ночами часто бувають приморозки. Суворість клімату цього поясу посилюється постійними сильними вітрами. Але коли вщухає вітер, а небо звільняється від хмар, сонце гріє так, що стає жарко. Опадів близько 1000 мм, проте випаровування дуже інтенсивне. Рослинність парамос своєрідна: серед поодиноких злаків стоять високі (до 5 м) деревоподібні рослини з товстим бурим стеблом, на якому збереглося відмерле листя; вершину стебла увінчує розетка з опушеного листя й китиці жовтувато-білих квіток.

Верхній пояс, понад 4500 м, укривають багаторічні сніги й льодовики. У високогірних районах Анд водяться лами, вони легко долають гірські кручі. Місцеве населення приручило їх і використовує як в'ючних тварин, а також як молочну і м'ясну худобу.

На великих плоскогір'ях Центральних Анд, закритих із сходу й заходу гірськими хребтами, розташовані сухі гірські степи й напівпустелі. У степах водиться гризун шиншила, значною мірою винищений через цінне хутро. У горах гніздяться хижі птахи кондори, розмах крил у них досягає 3 м.

Освоєння земель під сільськогосподарські вгіддя в багатьох районах Південної Америки привело до зміни природного середовища. Майже повністю зорано пампу, вирубано ліси кебрачо в тропічному рідколіссі, винищено багато тварин. Особливо непокоїть доля лісів Амазонки. Будівництво трансамазонської автомагістралі й подальше освоєння цієї області супроводжується хижацьким вирубуванням і випалюванням лісів на величезних територіях. Така діяльність людини різко порушує природну рівновагу, загрожуючи зміною природного середовища не лише екваторіальних лісів, а й сусідніх природних зон (зменшення опадів, обміління річок, ерозія грунту, збіднення рослинного покриву й тваринного світу). Занепокоєний швидким знищенням лісів, бразильський уряд ухвалив рішення про створення першого великого заповідника в Амазонії.

86. Географічне положення. Північна Америка, як і Південна, знаходиться у Західній півкулі. Розмірами території — 24,2 млн.км2 (з островами) — вона поступається тільки Євразії та Африці. Північна Америка лежить в арктичному, субарктичному, північному помірному й субтропічному поясах.

Береги материка омивають води трьох океанів. На півдні він сполучений вузьким Панамським перешийком з Південною Америкою; на початку XX ст. крізь нього прокладено судноплавний морський канал. Від Євразії Північну Америку відокремлює вузька Берингова протока. У минулому на місці протоки був перешийок, який сполучав Північну Америку з Євразією, що й визначило подібність рослинності й тваринного світу цих материків.

В Атлантичному океані, в районі острова Ньюфаундленд, на стику теплих вод Гольфстріму й холодних вод Лабрадорської течії виникають надзвичайно сприятливі умови для розвитку найдрібніших організмів, якими живляться риби. Тому це район великих рибних багатств.

На сході Північної Америки, у вузьких затоках, що вганяються далеко в суходіл, спостерігаються найвищі на земній кулі морські припливи — до 18 м (у затоці Фанді).

З історії відкриття материка Задовго до Колумба, наприкінці Хет. норман (норманами називали племена, які жили на південних і західних берегах Скандинавського півострова, Датських островах, півострові Ютландія) Ейрік Рауді (Рудий) з кількома супутниками вирушив з Ісландії на захід і досяг невідомої раніше землі — Гренландії. Тут, у суворих умовах Півночі нормани створили поселення. Кілька століть вони жили на півдні й південному заході Гренландії, а згодом побували на північно-східних берегах Північної Америки.

Наприкінці XV ст. європейці знову відкрили Ньюфаундленд, Лабрадор, а потім і східне узбережжя материка. На початку XVI ст. загони іспанських завойовників на чолі з Ернаном Кортесом захопили Мексику і деякі землі Центральної Америки.

Попри безліч походів і експедицій, європейці не мали уявлення про північно-західні райони материка. У середині XVII ст. росіяни, просуваючись на схід Євразії, досягли берегів Тихого океану. Жадоба нових відкриттів, пошуки хутрового звіра штовхали служилий люд далі й далі на схід. У1732 р. російське судно під начальством Івана Федорова і Михайла Гвоздева перетнуло Берингову протоку і досягло берегів Північної Америки.

Рельєф. В основі рівнин Північної Америки лежить давня Північноамериканська платформа. Внаслідок опускання та затоплення її північної частини утворилися Канадський Арктичний архіпелаг (архіпелагом називають групу островів, що лежать на невеликій відстані один від одного і розглядаються як одне ціле) та острів Гренландія.

На північному сході материка розміщена височина, де на поверхню виступають кристалічні породи платформи (граніти і гнейси).

На південь від височини простягаються Центральні рівнини. Тут фундамент Північноамериканської платформи вкритий товщами осадових порід. Північна частина материка — до 40° пн. ш. кілька разів зазнавала зледеніння (останнє закінчилося 10—11 тис. років тому); тут льодовики, відступаючи, залишили наноси з глини, пісків і каміння.

У західній частині Північноамериканської платформи, вздовж Кордильєр, широкою смугою розпросторилися Великі рівнини, утворені з потужних морських і континентальних відкладів. Річки, які стікають з гір, прорізали рівнини глибокими долинами.

На півдні Центральні рівнини переходять у Міссісіпську низовину, складену річковими відкладами. Ця низовина ще далі на південь зливається з прибережними низовинами Мексиканської затоки та Атлантичного океану. Вони утворилися порівняно недавно після занурення цих ділянок суходолу і нагромадження наносів річок на материковій обмілині. На сході материка височать гори Аппалачі.

Уздовж узбережжя Тихого океану кількома паралельними хребтами тягнеться гірська система Кордильєр. Одні з них проходять поблизу океану, інші відступають далеко на схід. Особливо широко хребти розходяться в середній частині. Тут розташовані глибокі западини, великі плоскогір'я й нагір'я, вкриті застиглою лавою. Найзначніші з них — Великий Басейн і Мексиканське нагір'я.

У північній частині Кордильєр поширене потужне зледеніння. Схилами гір льодовики сповзають униз, подекуди досягаючи океану. У південній частині Кордильєр льодовики є лише в найвищих горах і там, де багато опадів.

Клімат. Причини, що впливають на формування клімату Північної Америки. Через велику протяжність материка з півночі на південь кількість сонячного тепла, що надходить на земну поверхню, не скрізь однакова. Крім того, за винятком південної частини материка, кількість його неоднакова в різні сезони року.

У формуванні клімату велику роль відіграють і переважні вітри: північно-східні вітри (пасати) на південь від 30° пн. ш. і західні — в помірних широтах. У субарктичному поясі домінують північно-східні вітри.

На клімат узбереж Атлантичного і Тихого океанів впливають теплі й холодні течії. (Користуючись картою, встановіть, які теплі й холодні течії та в яких широтах пливуть біля східних і західних берегів.) Вплив Атлантичного океану на клімат внутрішніх районів материка обмежений. Узимку, коли над материком формується високий тиск, вітри спрямовані в бік океану; влітку, навпаки, над материком формується знижений тиск, і вітри з океану проникають углиб материка.

Вплив Тихого океану поширюється тільки на прибережну смугу. Адже вологі повітряні маси з океану, подолавши Кордильєри та потрапивши вглиб материка, втрачають свої властивості (змінюються їхня температура, вологість).

Рівнинний рельєф у середній частині материка не створює перешкод для руху повітряних мас із півночі на південь і з півдня на північ. Тому холодне повітря з півночі взимку іноді досягає Мексиканської затоки, спричинюючи різке зниження температури. Але й тропічні маси повітря проникають далеко на північ. Ось чому погода на рівнинах нестійка, взимку холоди часто змінюються відлигою.

Зазначені причини й зумовили велику різноманітність клімату Північної Америки. Середня температура січня на островах Канадського Арктичного архіпелагу -35 °С, а на півдні материка +20 °С; середня температура липня на півночі ледве досягає +4 °С, а на півдні подекуди перевищує +30 °С. Неоднакова і кількість опадів. Багато їх на південному сході материка та островах Карибського моря. На захід і північний захід кількість опадів значно зменшується, і тільки на Тихоокеанському узбережжі, у передгір'ях Кордильєр, опадів багато.

Кліматичні пояси та області. В арктичному поясі протягом усього року панують арктичні повітряні маси. Суворі зими часто супроводжуються сніговіями, а холодне літо — постійними туманами, хмарною погодою. Більша частина території цього поясу (Гренландія та деякі інші острови) вкрита льодовиками.

Для субарктичного поясу характерні морозна зима й помірно прохолодне літо. Опадів багато, сніговий покрив узимку незначний. Скрізь поширена багаторічна мерзлота, в літні місяці розмерзається тільки верхній шар ґрунту.

Східна, внутрішня й західна області помірного поясу значно різняться своїм кліматом. На сході клімат мусонний, який далі на захід змінюється континентальним, а потім морським.

У субтропічному поясі жарке літо, тепла зима. Одначе вторгнення холодних повітряних мас із півночі зумовлюють короткочасні морози і снігопади. Вологий клімат на сході поясу змінюється континентальним у середній частині й середземноморським на заході.

На сході тропічного поясу клімат тропічний вологий, у внутрішніх частинах Мексиканського нагір'я і на півострові Каліфорнія тропічний пустельний. (Порівняйте із західними узбережжями тропічних поясів Південної Америки та Африки.)

У субекваторіальному поясі лежить крайній південь Північної Америки. Тут протягом року багато опадів, тримаються високі температури.

Внутрішні води. На відміну від Південної Америки, де річки мають дощове живлення, для річок Північної Америки, крім дощового, велику роль відіграє снігове живлення.

Річки та озера басейну Атлантичного океану. Найбільша річка Північної Америки – Міссісіпі (мовою індіанців "велика річка") бере початок майже в центрі материка і тече рівниною на південь. У середній течії Міссісіпі приймає притоку Міссурі ("мулиста річка"), якає довшою, ніж Міссісіпі. Якщо рахувати довжину від витоку Міссурі до гирла Міссісіпі, то річку можна вважати третьою в світі за довжиною (6420 км) після Нілу та Амазонки. У верхній течії Міссісіпі замерзає взимку на короткий час. Рівень води в річці дуже змінюється протягом року.

Повінь буває навесні, коли тане сніг. Але іноді і влітку зливи спричиняють поводі: річка з притоками виходить із берегів, затопляючи поля і селища. Міссісіпі несе багато намулу й піску. Річка утворює велику дельту, яка швидко зростає, щороку просуваючись у Мексиканську затоку на 100 м.

Річки, що стікають східними схилами Аппалачів, короткі й повноводні. На своєму шляху до океану вони перетинають високий уступ, утворюючи багато водоспадів, енергія яких використовується на гідроелектростанціях. Впадаючи в Атлантичний океан, гирла річок розширюються; тут зручно будувати морські порти.

Річкою Св. Лаврентія в Атлантичний океан стікають води Великих озер: Верхнього, Мічиган, Гурон, Ері, Онтаріо. Озеро Верхнє за площею водного дзеркала посідає перше місце серед прісноводних озер світу. Ці озера, як і ті, що знаходяться на півночі материка, утворилися на місці великих западин, поглиблених льодовиками.

Великі озера лежать на різних рівнях і сполучені між собою короткими річками-протоками в єдину озерно-річкову систему.Річка Ніагара сполучає озера Ері та Онтаріо. В її руслі є уступ заввишки 50 м, з якого вона падає, утворюючи Ніагарський водоспад. Мовою індіанців слово "Ніагара" означає "гуркотлива вода". Величне видовище водоспаду приваблює щороку мільйони туристів. На водоспаді збудовано гідроелектростанції. Великими озерами перевозять різні вантажі. Озеро Мічиган сполучене судноплавним каналом із річкою Міссісіпі. Для зручного й коротшого виходу в Атлантичний океан в обхід Ніагарського водоспаду споруджено канали і шлюзи. Взимку прибережні ділянки озер замерзають на 3—4 місяці.

Річки та озера басейну Північного Льодовитого океану. Річки, що стікають у Північний Льодовитий океан, мають переважно снігове живлення. Більшу частину року вони скуті кригою. Льодохід починається пізньою весною з верхів'їв річок. Це призводить до утворення в середній, а ще більше — в нижній течії крижаних заторів, внаслідок чого русло річки забивається аж до дна кригою і вода широко розливається довкруж. Повноводні річки і влітку — за рахунок боліт і численних озер, крізь які вони течуть.

Найбільша північна річка — Маккензі, а найбільше озеро — Велике Ведмеже.Річки та озера басейну Тихого океану і басейнів внутрішнього стоку. Річки басейну Тихого океану порівняно короткі, порожисті, зі швидкою течією. На північному заході, де опадів багато, вони повноводні.

Великі річки Тихоокеанського басейну — Колумбія і Колорадо. Починаються вони в горах і течуть плоскогір'ями. Колорадо утворює величезний каньйон — глибоку ущелину з прямовисними стінами.

Значні запаси гідроресурсів річок, а надто Колумбії, інтенсивно використовуються.

Басейни внутрішнього стоку охоплюють у Північній Америці порівняно невелику територію. До них належать Великий Басейн і частина Мексиканського нагір'я. Озера цих районів безстічні, солоні. Навесні, коли тане сніг, вони наповнюються водою, а влітку зменшуються в розмірах; найбільше з них — Велике Солоне озеро у Великому Басейні.

Природні зони. На півночі материка природні зони розпросторюються смугами із заходу на схід, тоді як у середній та південній частинах вони витягнуті з півночі на південь. У Кордильєрах проявляється висотна поясність.

Видовим складом рослинність і тваринний світ півночі материка подібні до Північної Євразії, а півдня — до Південної Америки, що пояснюється їхньою територіальною близькістю та спільністю розвитку.

Гренландія та більша частина островів Канадського Арктичного архіпелагу лежать у зоні арктичних пустель. Тут у місцях, що звільняються від снігу й льоду, на бідних кам'янистих і болотистих ґрунтах під час короткого прохолодного літа ростуть мохи й лишайники. У цій зоні ще з льодовикового періоду водиться вівцебик. Ця тварина вкрита густою та довгою темно-коричневою шерстю, яка добре захищає її від холоду.

Північне узбережжя материка і прилеглі до нього острови — зона тундри. Південна ЇЇ межа на заході пролягає поблизу Полярного кола, а на сході зміщується на південь, охоплюючи узбережжя Гудзонової затоки й північну частину півострова Лабрадор. Тут в умовах короткого прохолодного літа й багаторічної мерзлоти утворюються тундрові ґрунти, в яких рослинні рештки розкладаються повільно. До того ж мерзлий шар не пропускає вологу, яка збирається в надмірній кількості. Тому в тундрі дуже поширені торфові болота. На тундрово-глейових ґрунтах у північній частині тундри ростуть мохи й лишайники, а в південній — болотні трави, чагарники з багна, ягідники з буяхів (лохини) і чорниці, низькорослі з покарлюченими стовбурами берези, верби, вільха.

У тундрі водяться песець, полярний вовк, північний олень карибу, біла куріпка та ін. Улітку тут буває безліч перелітних птахів. У прибережних волах зони багато тюленів, моржів. На північному узбережжі материка трапляється білий ведмідь. На заході, в Кордильєрах, далеко на південь заходить гірська тундра.

На південь дедалі частіше з'являється деревна рослинність, тундра поступово переходить у лісотундру, а потім у хвойні ліси або тайгу.

Зона тайги простерлася широкою смугою з заходу на схід. Тут переважають підзолисті ґрунти. Утворюються вони в умовах вологого й прохолодного літа, коли незначні рослинні рештки повільно розкладаються і дають невелику кількість перегною (до 2 %). Під тонким шаром останнього залягає білястий шар із нерозчинними елементами породи, що кольором нагадує золу. За колір цього шару такі ґрунти називаються підзолистими.

У тайзі ростуть переважно хвойні дерева — чорна ялина, бальзамічна ялиця, сосна, американська модрина; є й листяні — паперова береза з гладенькою білою корою, осика. У лісах водяться хижі звірі — ведмеді, вовки, рисі, лисиці; є олені, лосі та цінні хутрові звірі — соболь, бобер, ондатра.

Схили Кордильєр, звернуті до океану, вкриті густими хвойними лісами переважно із ситхінської ялини, тсуги, дугласової ялиці. Ліси піднімаються схилами гір на 1000— 1500 м, вище вони рідшають і переходять у гірську тундру.

На південь від зони хвойних лісів лежать зони мішаних і широколистяних, а також перемінно-вологих лісів. Вони розташовані тільки в східній частині материка, де м'якший і вологіший клімат, і на півдні сягають Мексиканської затоки.

Підмішаними лісами на півночі поширені сірі лісові ґрунти, під широколистяними — бурі лісові, а на півдні під перемінно-вологими — жовто- й червоноземи.

У мішаних лісах переважають жовта береза, цукровий клен, бук, липа, біла й червона сосни. Для широколистяних лісів характерні різні види дуба, каштан, платан, тюльпанне дерево.

Перемінно-вологі ліси на півдні Міссісіпської та Приатлантичної низовин складаються з дубів, магнолій, буків, карликових пальм. Дерева обвиті ліанами.

На захід від зони лісів опадів менше, і тут переважає трав'яна рослинність. Зону лісів заступають зони лісостепу з чорноземо-подібними ґрунтами та степу з багатими на перегній чорноземами й каштановими грунтами. Степи з високими травами, переважно злаками, заввишки 1,5 м у Північній Америці називають преріями. У долинах річок і на зволожених пониззях трапляється деревна рослинність. Ближче до Кордильєр опадів іще менше, і рослинність бідніша; низькі трави — трава Грама (злак) та бізонова трава (багаторічний злак заввишки лише 10—30 см) ростуть окремими кущиками.

Напівпустелі й пустелі вкривають значну частину внутрішніх плоскогір'їв Кордильєр, Мексиканського нагір'я та Каліфорнійського узбережжя. Тут на сірих та бурих грунтах ростуть колючі чагарники, кактуси й полин, а на засолених грунтах — курай.

У Центральній Америці та на островах Карибського моря — зони саван і вологих вічнозелених лісів.

87. Фізико-географічне районування — це виявлення відносно однорідних за природними умовами регіонів, які різняться ландшафтною структурою. Ареали ландшафтів беруться до уваги під час визначення меж одиниць фізико-географічного районування.

В основу виділення одиниць фізико-географічного районування покладено аналіз ландшафтно-генетичної структури території з використанням матеріалів галузевих досліджень (геоморфологічних, кліматичних, гідрологічних, ґрунтових, геоботанічних) і схем районування окремих компонентів природи.

Прояв взаємодії основних ландшафтоутворюючих факторів має зональний і азональний аспекти. Тому в системі одиниць фізико-географічного районування в одному таксономічному ряді необхідно об'єднувати групу зональних одиниць (фізико-географічний пояс, зона, підзона) і групу так званихазональних одиниць (фізико-географічна країна, край (провінція), область, район).

Для відображення просторової диференціації ландшафтної оболонки на територіальне обмежені природні комплекси шляхом фізико-географічного районування прийнята така система таксономічних одиниць: країна, пояс, зона, підзона, край (провінція), область, район.

Фізико-географічні країни визначаються своєрідністю структури зональності природних комплексів, яка зумовлюється географічними положеннями і положенням у межах великих геоструктурних одиниць та загальними (крупними) рисами будови поверхні, що створює умови для певної атмосферної циркуляції та тепло- і вологообміну. Кожна рівнинна країна характеризується певним типом горизонтальної зональності ландшафтів, а гірська країна — певними типами вертикальної зональності ландшафтів. Рівнинна частина України розташована в межах Східно-Європейської рівнинної фізико-географічної країни. Тут чітко виражена біокліматична і ландшафтна горизонтальна зональність. Складчасті споруди альпійського орогенезу — Українські Карпати і Кримські гори характеризуються висотною поясністю ландшафтів, де умови для прояву ландшафтоутворюючих факторів і протікання фізико-географічних процесів різко відмінні від рівнинних. Досить чіткі тектоніко-орографічні межі між цими фізико-географічними процесами виявляються у зміні горизонтальної структури рівнинних зон на висотно-поясну гірську. В межах країни переважає один клас ландшафтів.

Фізико-географічні пояси виділяються на основі врахування значних відмін радіаційного балансу і термічного режиму та типів атмосферної циркуляції, які визначають певний характер, спрямованість та інтенсивність процесів вивітрювання, геохімічних і біологічних процесів тощо, що, зрештою, зумовлює формування різко відмінних типів ґрунтово-рослинного покриву. Кожний пояс відрізняється тривалістю періоду активних біологічних процесів. Пояси об'єднують певну групу зональних типів ландшафтів на рівнинах і групи типів вертикальної зональності ландшафтів у горах. В Україні межа між помірним і субтропічним поясами проходить по південному схилу Головного пасма Кримських гір.

Пояси поділяються на фізико-географічні зони, які характеризуються спільним балансом тепла і вологи, що зумовлює формування зональних типів ґрунтів і рослинності. Кожній зоні відповідає певний тип ландшафтів, підзоні — підтип ландшафтів. Співвідношення тепла і вологи змінюється з півночі на південь, що впливає на умови росту рослин і умови існування, на формування ґрунтів, розвиток стокових, ерозійних, геохімічних процесів, а це приводить до закономірної зміни типів рослинного і ґрунтового покриву, впливає на характер господарського використання ресурсів природних зон.

Фізико-географічні краї (провінції) виділяють як частини зон або підзон за ступенем континентальності у зв'язку з віддаленістю території повітряних мас, що істотно позначається на розвитку геохімічних і біологічних процесів і зумовлює певні внутрішньозональні відмінності ландшафтів довготно-кліматичного характеру. Це істотно впливає на розвиток біоти, вирощування сільськогосподарських культур. У ряді випадків при виділенні країв ураховується історія розвитку території в антропогені й пов'язані з цим генезис і літологія покривних порід, які є основою сучасних ландшафтів і об'єднавчим фактором різнорідних структур у відносно однорідну фізико-географічну одиницю цього рангу. Прикладом такого краю є Полісся в межах зони мішаних лісів. Поділ на краї добре виражений у лісостеповій і степовій зонах.

При виділенні фізико-географічних областей у межах провінцій враховують геолого-геоморфологічні відмінності, зумовлені оротектонікою, які викликають місцеві зміни елементів теплового, водного і геохімічного балансів і, відповідно, зумовлюють значні внутрішньопровінціальні відмінності фізико-географічних процесів. Окремі фізико-географічні області поділяють на підобласті. При виділенні підобластей найважливіше значення надається особливостям залягання корінних порід і властивостям поверхневих порід, зокрема антропогенного покриву, який становить безпосередню основу сучасних ландшафтів. Області та підобласті об'єднують певні види і підвиди ландшафтів. Межі областей визначаються за гіпсометричними ознаками, характером розчленування рельєфу, літологічним складом антропогенових відкладів. У межах областей характерне переважання певних фізико-географічних процесів. У межах Придніпровської височини, яка переживає тенденцію до підняття, велике поширення мають ерозійні та зсувні процеси. На розташованій поряд Дніпровській терасовій рівнині внаслідок епейрогенічних опускань і її незначної дренованості розвиваються процеси засолення, у сучасних і давніх долинах — заболочування.

Кожна природна область поділяється на фізико-географічні райони. Фізико-географічний район — це найменша таксономічна регіональна одиниця. Вона виділяється як частина області чи підобласті у зв'язку з особливостями ландшафтної структури, місцевими відмінами в характері, інтенсивності й спрямованості сучасних природних процесів — ерозії, акумуляції, фільтрації, заболочування, засолення і т. д., які викликають значні місцеві зміни фізико-хімічних властивостей ґрунтів і рослинних угруповань. Фізико-географічний район характеризується певними генетичне зв'язаними місцевостями та їх структурними складовими — урочищами.

На основі аналізу ландшафтної структури фізико-географічних одиниць можна провести типологію регіонів. Кожна регіональна одиниця має свої особливості ландшафтної структури. Так, фізико-географічній зоні відповідає тип ландшафтів, а підзоні — підтип ландшафтів. Для фізико-географічних країв характерне переважання одного підкласу або груп видів ландшафтів, для області — видів і підвидів ландшафтів, для районів — переважаючий вид ландшафтів, група місцевостей. Ступінь однорідності рисунка структури регіональних фізико-географічних одиниць залежить від рангу останніх.