І спала із Слова омела... 1 страница

Творилась віки Українськая Мова

І потом, і кровю народу.

Як дар паисвяшіший від вічного Слова

Па шрннс щастя та згоду.

А ворог лукавий все клав перешкоди,

Все ставив розносні тами, —

По ставив він (ново плідної свободи

І сіяв незгоду між нами.

Та вільної річки не спинять тирани,

/ мчить вона чиста й весела,

Зламала кайдани, загоїла рани

І спала із Слова омела...

(Митрополит Іларіон)

ВИДАВНИЧИЙ ПРОЕКТ

ФУНДАЦІЇ ІМЕНІ МИТРОПОЛИТА ІЛАРЮНА (ОГІЄНКА)

ЗАПІЗНІЛЕ ВОРОТТЯ

І

Серія 1. РУКОПИСНА СПАДЩИНА

□ УКРАЇНСЬКЕ МОНАШЕСТВО

□ ТАРАС ШЕВЧЕНКО

□ РОЗПЯТИЙ МАЗЕПА

□ БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

□ РЯТУВАННЯ УКРАЇНИ Художні твори

Серія 2. ЗАРУБІЖНІ ПЕРШОДРУКИ

□ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

□ УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

□ СВЯТА ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА

□ СЛОВО ПРО ІГОРІВ ПОХІД

□ УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ЗА ЧАС РУЇНИ

□ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ДРУКАРСТВА

□ УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА

□ РІДНА МОВА

2 Наша літературна мова

Містечко Брусилів та йою околиці

Дохристиянські вірування українського народу

Наш бій за державність

Українська патрологія

Костянтин і Мефолій

Іконоборство

Легенди світу

Ш Постання азбуки і літературної мови у словян

Упорядник, автор передмови і коментарів Микола Тимошик

Київ .2011

ББК 83.3 038

(митрополит Іларіон)

038 Наша літературна мова/Упоряд., авт. передмови та коментарів М. С. Тимошик. К.: Наша культура і наука, 2011. — 356 с. (Бібліотечна серія Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) “Запізніле вороття”. Серія 2. “Зарубіжні першодруки”. Том 9).

ISBN 978-966-7821-42-5 (серія)

ISBN 978-966-7821-53-1

Відібрані до цієї книги мовознавчі праці великого українця є логічним продовженням попереднього видання серії “Запізніле вороття” “Рідна мова”, що побачило світ 2010 року. (ї основу склали твори, написані на чужині й досі не друковані в Україні.

Найголовнішу змістову домінанту текстів відтворюють ось ці слова із звернення Івана Огіснка до кожного українця: “Не цураймося своєї мови, як не цуралися рідної мови Христос та апостоли. Цуратися мови то цуратися народу... Хто зраджує й кидає свою рідну українську мову та переходить на чужу, той легко зрадить і батьківській вірі, і церкві, і в кінці стане безвірним та бездушним перекидьком”.

Для викладачів, учителів, студентів і старшокласників. Усіх, кому небайдужа ідея національного відродження.

ISBN 978-966-7821-53-1 © Тимошик М. С., упорядкування,

передмова, коментарі, 2011 © “Наша культура і наука”, 2011

УРОК СИНІВСЬКОГО ВБОЛІВАННЯ ЗА ДОЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: до першодруку в Україні головних мовознавчих праць Івана Огієнка

Один із незбагнених і не поцінованих досі феноменів Івана Огієнка полягає в тому, що за будь-яких крутих віражів своєї житейської долі, перебуваючи багато літ на чужині й усвідомлюючи неможливісіь через політичні обставини свого повернення на батьківщину, але залишаючись вірним свої му народові до останнього подиху, він не втомлювався паї вдува ти кожному українцеві про головні свої жтсйські гасла: не соромтеся свого українство, повіте свою мову, спілкуйтеся нею повсюдно, невпинно вивчайте її, дотримуйтеся одного правопису, не занапастіть свої душі зрадництвом усього рідного! Чи не найповніше і чи не пайсильніше свій біль за долю рідної мови він виразив ось цими словами: “Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб.

В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання... І поки житиме мова— житиме й народ, як національність. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом...”.

Тому й закономірно, що у величезній за обсягом і багатогранній за проблематикою науковій, просвітній, культурологічній спадщині видатного діяча українського відродження Івана Огієнка осібне місце посідають праці, присвячені різноманіі ним аспектам розвитку української мови. Це 5

ПЕРЕДМОВА

^ й її історія, і правовий статус, і функціонування в

3 різних аспектах суспільно-політичного та державg : ного життя на материковій Україні, і тенденції та s перспективи існування в чужомовному світі.

₄ Не може не вражати обшир і вага зробленого ^ цією людиною лише в окремо взятій мовознавчій * царині. Якщо оцінювати кількісний бік справи, то 2 це сотні назв різножанрових творів, тисячі книжкових і газетно-журнальних сторінок. Якщо увиразнити види видань, то впевнено можемо говорити про найвичерпнітий їх перелік (книги, брошури, часописи, підручники, посібники, словники, моноірафії, популярні нариси, етап і, проповіді, програми, таблиці, плакати, листівки). Якщо мати на оці читацьке призначення текстів, то кожен з них має своїх конкретних адресатів — школярів і студентів, батьків і вчителів та викладачів, священиків і державних службовців, інтелігенцію й робітництво. Якщо ж простежити хронологічні межі створення цих творів, то висновок буде однозначним: мовознавча тема посідала провідне місце в усі періоди

! довгої і складної житейської дороги ученого.

Перед кожним, хто досліджує цей пласт спадщини ученого, неминуче постає запитання: від: коли й чому для молодої людини, яка вступила на факультет російської словесності Київського університету св. Володимира 1903 року і яка з величезними труднощами, через компрометації і виключення, все ж залишилася там викладачем тієї ж російської словесності, — доля української мови, її захист і ствердження стали сенсом усього життя? Який крок у цьому напрямку був визначальним у подальших житейських випробуваннях?

На нашу думку, таким часом міг стати лютий б 1917 року, а відчайдушним кроком — ні з ким офі-

ційно не погоджене власне рішення про перехід на викладання своїх університетських лекігій українською мовою.

Старий університет св. Володимира, яким він формувався на основі статутів російських університетів і на основі яких була організована вся навчально-викладацька й наукова робота, практично перестав існувати у звичному для нього вигляді з початком лютневої революції в Росії. Після десятиліть реакції й казенщини нарешті й через ці товсті стіни сюди пробився і все більше поселявся в душах студентів дух волелюбства, свободи, національного відродження. Про реакцію в університеті на події, що відбувалися в ті дні в Петербурзі, читаемо в записах І. Огієнка: “Ректор Снскгорський грозим, закликати до університету військову силу. Проф. Т. Флоринський у професорській залі трагічним голосом розповідає про деталі зневаги над царем і царицею. Вся професура загадково мовчить. В університеті кипить, як у котлі”.

У ситуації, коли переважна більшість викладачів університету зайняла вичікувальну позицію, відважується на рішучий громадянський крок, який безумовно загрожував йому і втратою роботи, й ускладненням реалізації подальших наукових намірів. Він одним із перших серед викладачів Київського університету переходить на викладання українською мовою і практично розпочинає читати для своїх студентів новий навчальний курс — “Історія української мови”. Це починання підтримав професор Шаровольський. Однак така

Огієнко І. Моє житія // Наша культура (Варшава). — 1935. Кн. 7.-С. 451. 7

Г

ініціатива зустріла шалений спротив значної частини викладачів цього повністю зрусифікованого навчального закладу.

Як відповідь на спробу Огієнка та його однодумців українізувати навчальний процес, у липні 1917 року за підписом ректора М. Цитовича на адресу Тимчасового уряду відправляється з Києва документ із промовистою назвою — “Протест Ради університету св. Володимира проти насильницької українізації Південної Росії”, в якому з невластивою ддя професури політичною нетерпимістю й обуренням констатувалося, що “керівники українського руху прагнуть до повної політичної відокремленості... Особливо характерним у цьому відношенні є прагнення запровадити “українську” (вжито в переносному, зневажливому значенні — М. Т.) мову як державну мову і мову викладання в Україні”¹.

Безумовно, що таке рішення Вченої ради університету надовго поганьбило його давні демократичні й просвітницькі традиції, дало підстави охарактеризувати тодішній склад цієї Ради як шовіністично налаштований щодо потреб українського населення краю.

Дивною була не поява самого документа після сміливих спроб професорів Огієнка і Шаровольського розпочати читання курсів українською мовою, а сам зміст “аргументованих наукових доводів” щодо “штучно створеної української мови” і “непрестижності” її для науки. Адже це було зроблено після блискучої записки професора університету В. Антоновича, який за дорученням цієї ж Ради і на

¹ Протест Совета университета св. Владимира против насильственной украинизации Южной России, принятый в зассдании Совета 26 июля 1917 г. // Университетские известия. 1917. -№№ 11-12. С. 7.

запит Комітету міністрів у 1908 році щодо доцільності відміни цензурних утисків української мови переконливо довів право цієї мови бути вживаною в усіх сферах державного і громадського життя.

І ось майже через десять років опісля національно свідому частину київської професури не могла не обурити позиція університетської Вченої ради.

З таким зневажливим ставленням до української мови університетської вченої ради рішуче не міг погодитися й І. Огієнко. Продовжуючи принципово свої виклади перед студентами українською мовою, він активно залучав на свій бік однодумців з тим, аби добитися якщо не переважаючого, то бодай ріиноправпого функціонування рідної мови на перехідний період у стінах цього головного вищого навчального закладу України. 11а жаль, через нетвердість позиції Центральної Ради, що постала весною 1917 року, а згодом і через обєктивну неможливість її внаслідок складних політичних і військових обставин впритул зайнятися освітніми проблемами, російськомовний статус університету св. Володимира ще певний час був незмінний.

Але коли Огієнка було обрано членом Ради новоутвореного Центральною Радою міністерства освіти, він найперше виступає з ініціативою про заснування Українського народного університету. Здається, що до свята урочистого відкриття цього навчального закладу найбільше готувався . Адже йому, вже як професору кафедри української мови і водночас секретареві історикофілологічного факультету, було доручено оперативно розробити для читання в університеті новий курс “Українська культура” і з тезами його виступити на урочистому зібранні, яке планувалося на початок жовтня 1917 року. 9

Великим і щирим було прагнення автора розповісти в доступній формі мільйонам своїх співвітчизників про те, як український народ утворив багату і своєрідну культуру, свою мову, право на яку він виборював віками. 5 жовтня 1917 року перед кількатисячною аудиторією він публічно виголошує академічну промову з цієї теми. Промова справила на присутніх таке враження, що Генеральний секретар військових справ С. Петлюра через свого старшину А. Чернявського забрав її текст для оперативного видання мільйонним тиражем (!) з метою просвітницької роботи серед солдатів української армії. Книга побачила світ того ж року в друкарні Центральної Ради¹.

До речі, в період УНР Огієнкова “Українська культура” друкувалася двічі: перший раз — спеціально для української армії, другий — для широкого кола читачів.

1 все ж, працюючи в новому навчальному закладі, не міг залишатися байдужим до долі червоноколонної альма-матері, яка, як і багато літ після відкриття її в 1834 році, продовжувала виконувати згубну для українського народу русифікаторську політику, визначену царатом і успішно продовжувану Тимчасовим урядом пореволюційної Росії.

Великі надії нечисельна українськомовна професура Києва покладала на гетьмана П. Скоропадського, який почав по-своєму будувати Українську державу після тимчасового відступу Центральної Ради наприкінці квітня 1918 року. був у числі ініціаторів формування спеціальної депутації до гетьмана з клопотанням

ю

Див.: Огієнко І. Моє життя. — С. 452.

про необхідність українізувати Київський університет. Цю депутацію П. Скоропадський прийняв, але прислухатись до аргументів на користь такого рішення явно не захотів, назвавши його “абсурдним”¹. Гетьману здавалося, що запровадивши в університеті українську мову викладання, тим самим можна було “зруйнувати в корені один з найстаріших університетів, що має величезну, світову заслугу в країні (читай — Росії. — М. Т.)”^{1 2}.

Хоча, заради справедливості варто зазначити, що П. Скоропадський не відмовив депутації в альтернативній пропозиції — заснувати в Києві новий, український університет. Була призначена навіть спеціальна комісія на чолі з П. Дорошенком для пошуку бажаного приміщення. Ця комісія, як зазначає у своїх “Спогадах” Скоропадський, зупинилася на недобудованому приміщенні артилерійського училища на Соломянській площі, яке в умовах, коли подібне училище вже діяло в Одесі, новій українській владі здалося непотрібним. Водночас було засновано спеціальний комітет для подальшої розбудови університету.

Отож, урядом Гетьманату було прийнято рішення реорганізувати з 1 липня 1918 року Український народний університет, який через нестабільне фінансування ледве зводив кінці з кінцями, в Київський державний український університет³. До існуючих там трьох факультетів — історикофілологічного, правничого та фізико-математич-

¹ Скоропадський П. Спогади. Київ — Філадельфія, 1995. — С. 232.

² Там само.

³ Закон Української держави про перетворення Київського народного університету в Київський державний український університет// Державний вістник. — 1918. — 29 сери.

ного — додався ще один — медичний. Було забезпечено його стабільне і достатнє фінансування. Ректором університету уряд затвердив професора Ф. Сушицького, а професорами зголосилися перейти О. Грушевський, М. Грунський, В. Зіньківський, О. Лукяненко, А. Лобода, І. Огієнко, Г. Павлуцький, М. Пахаревський (історико-філологічний факультет), М. Туган-Барановський, Б. Кістяківський, С. Веселовський, Ф. Міщенко (правничий),

І. Ганинький, Д. Граве, В. Лучицький та ін. (фізикоматематичний факультети).

З нагоди урочистого відкриття нового вогнища української культури і науки в столиці держави гетьман П. Скоропадський видав спеціальну грамоту, у якій, зокрема, зазначалося:

“Грамотою цією ознаменуємо тим усім, кому про те відати належить, а особливо Пану Міністру Освіти, Панам Ректору і Професорам та студентам, що ми визнали за благо для всього люду українського створити в столиці України, місті Києві, перший Український Державний Університет в складі чотирьох факультетів. Призиваючи Боже Благословення на це нове огнище освіти, бажаємо, щоб цей Університет, сприяючи широкому відродженню нашої національної культури, виявив усі творчі сили багатого духом та здібностями українського народу”¹.

До завершення будівництва Український державний університет мав розміщуватися... на території університету Св. Володимира. У звязку з цим варто процитувати ще один маловідомий документ — “Пункти угоди між Університетом Св. Володимира та Українським державним універ-

Цит. за: Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К., 1994. — С. 387.

ситетом”, аби краще зрозуміти причину спільного користування всією основною і допоміжною базою обох університетів:

“1. Під одним дахом Університету св. Володимира розміщуються два державні університети — український і російський.

2. Обидва університети мають свої самостійні, незалежні одна від одної, професорські колегії чи Ради і їхні організації (факультети і т. д.).

3. Кожний із двох університетів автономний у межах своєї внутрішньої організації

4. Існування двох університетів будується на паритетних началах...

7. Аудиторії порівну розподіляються між обома університетами.

8. Право на користування навчально-допоміжними закладами однаково належить обом університетам.

9. Всі бібліотеки: фундаментальні, студентські... перебувають в однаковому користуванні обох університетів”¹.

Івана Огієнка поступово захоплює цей до неймовірності спресований у часі напружений, відповідальний, виснажливий, але такий співзвучний з його устремліннями й помислами робочий ритм, спрямований на утвердження в свідомості співвітчизників ідей українського державотворення. З доповідями “Рідна мова в школі”, “Найперші завдання української філології”, “Відродження української церкви” він виступає на Другому всеукраїнському учительському зїзді, зїзді діячів вищої школи, інавгурації Української академії мистецтв, на Всеукраїнському церковному со-

і

Цит. за: 3 іменем святого Володимира. — Т. 2. — С. 386.

З

борі. Його запрошують зробити лекційні огляди з української мови для урядовців Міністерства закордонних справ, на міністерських курсах для вчителів середніх і вищих початкових шкіл...

7 листопада 1917 року реалізувалася ініціатива слухачів Київських інструкторських курсів щодо утворення в Києві Української науковопедагогічної академії. “В Педагогічному музеї, читаємо в проф. Д. Дорошенка, — в нристуності Генерального секретаря освіти відбулося урочисте відкриття Академії, до якої зразу вписалося понад 90 слухачів. Серед лекторів Академії були: Ол. Грушевський (історія), 1. Огієнко (історія української мови), С. Русова (методика географії України), М. Старицька”¹.

У цьому, здавалося б, нескінченному вирі різноманітних зїздів, нарад, виступів професор знаходить час для головного: створення і видання для різних верств населення україномовних підручників, посібників, наочного матеріалу. Адже на порядок денний поставала гостра потреба впровадження української мови в державні інституції, навчальні заклади, церкву, громадські організації. Незважаючи на економічний розлад, політичну нестабільність, у Києві одна за одною виходять значними накладами (від десяти до ста тисяч) навчальні книги, автором яких був І. Огієнко. Варто назвати бодай декілька з цього довгого переліку: “Вчімося рідної мови”, “Граматика української мови” (удвох частинах), “Краткий курс украинского языка и правописания”, “Наглядная таблица для изучения украинского правописания”, “Орфографічний словник. Порадник з української

¹ Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923. — Т. 1. Доба Центральної Ради. — Нью-Йорк, 1954. С. 400.

modii”, “Рідна мова в українській школі”, “Рідне писання. Основи українського правопису” (у двох частинах), “Таблиця до вивчення українського правопису” та інші. Всього ж протягом 1917-1918 років у київських видавництвах вийшли друком близько двадцяти великих і малих за обсягом навчальних підручників і посібників І. Огієнка, призначених для вивчення української мови всіма категоріями населення — від школярів та студентів до військових та державних урядовців.

І тому не випадково саме Огієнкові — вже відомому вченому-українознавцеві, авторові цілої низки українознавчих підручників — перший міністр освіти нової української влади з часу постання Центральної Ради Іван Стешенко доручає копітку й відповідальну роботу щодо складання коротких правил українського правопису для шкільництва.

Після смерті Стешенка (липень 1918) новий керівник освітнього міністерства Микола Василенко питання унормування української мови ставить ширше: приймається рішення про створення комісії міністерства освіти для вироблення нового статусу українських університетів, членом якої стає й , а згодом і — правописної комісії, на яку покладалися обовязки створити і подати на затвердження уряду новий український правопис. Закономірно, що напрацьовані раніше Огієнком матеріали під назвою “Правила українського правописання” лягли в основу роботи новоутвореної комісії. До її складу увійшли відомі українські учені професори М. Грунський, Г. Голоскевич, А. Кримський, О. Курило, І. Огієнко (голова), Є. Тимченко — всього ЗО чоловік. Після тривалих дискусій і обговорень комісія узгодила остаточний варіант правопису як першої наукової системи в новій незалежній

Українській державі. Однак через непросту політичну ситуацію в 1918 році питання про затвердження нового правопису урядом УНР відкладалося. І це було одним із серйозних недоліків освітньої політики Центральної Ради. Адже подальше зволікання із розвязанням цієї проблеми гальмувало процес українізації усіх сфер державного і громадського життя, що бурхливо розвивався знизу.

Особливо це стосувалося журналістської та видавничої справи, українськомовна мережа яких стрімко розширювалася буквально щотижня. Скажімо, якщо до лютневої революції 1917 року на території України виходило українською мовою лише 6 періодичних часописів, то через рік їх стало 212^і. Книжок українською мовою було випущено: у 1917 році — 747 назв, у 1918 — 1085. У звязку з переведенням більшості шкіл українською мовою викладання гетьманський уряд винайшов кошти для випуску кількох мільйонів українських підручників.

Звідси зрозуміло, якою серйозною ставала в цих умовах проблема неунормованості української мови. Всю ЇЇ глибину переконливо окреслив відомий освітній діяч періоду УНР С. Черкасенко: “Безладдя, яке панує тепер в українській орфографії і термінології, — се суще прокляття для сучасних упорядників шкільних книжок і підручників: що ні видавництво, що ні письменник, — то й відмінний правопис, і не знаєш, за ким йти, чого додержувати...”².

Завершити справу із затвердженням нового українського правопису належало все ж І. Огієнку.

¹ Животко А. Історія української преси. — К., 1999. — С. 387.

² Черкасенко С. Од видавництва // Найпотрібніші правила правопису з додатком самостійного писання. Підручник для початкових шкіл. — К., 1918. — Ч. 1. — С. 3.

І вже не як голові Правописної комісії, а як міністрові освіти Української Народної Республіки.

На цю відповідальну посаду був обраний за надзвичайних для долі Української революції обставин. Як відомо, після зречення влади гетьманом П. Скоропадським і залишення ним Києва всередині грудня 1918 року до столиці увійшли війська Директорії. На той час Огієнко перебував у Камянці-Подільському як ректор створеного нещодавно державного українського університету.

25 грудня до Камянця прибуває член Директорії Ф. Швець з пропозицією ректорові від нової влади очолити Міністерство освіти. Після тривалих роздумів Огієнко погоджується на цю пропозицією з умовою, що він залишає за собою посаду (безоплатну) ректора університету. 4 січня 1919 року він прибуває до Києва і вже наступного дня приступає до виконання обовязків міністра.

Міністерство освіти під орудою Івана Огієнка працювало в Києві зовсім недового — практично один місяць (до вимушеної евакуації у Вінницю 28 січня). Та за цей час було прийнято цілий ряд важливих рішень, зокрема щодо українізації навчального процесу по всій державі. Один із перших наказів нового міністра стосувався звільнення з роботи цілого ряду міністерських чиновників, які свідомо чинили цьому процесові сильний спротив. Після прийняття урядом Директорії у січні 1919 року Закону про державну українську мову в УНР міністр І. Огієнко скликає ще одну комісію для остаточного редагування і погодження розробленого напередодні правописного кодексу, а 17 січня затверджує цей кодекс для обовязкового вжитку в усій Україні. Заходами уряду текст правопису було віддруковано масовими накладами і надіслано на місця. В історію 17

нашої мови цей кодекс увійшов як “Правописна система проф. І. Огієнка 1918-1919 років”.

На жаль, реалізувати задумане до кінця Огієнкові не вдалося. До вимушеної евакуації з Києва уряду УНР залишалися лічені дні.

Як і в Києві, робота міністерства освіти УНР під орудою Огієнка в Камянці-Подільському (лютий-квітень 1919 року) була також надзвичайно плідною. Один за одним за його підписом виходять з міністерства закони і розпорядження: про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про підвищення платні вчителям народних шкіл, про обовязкове загальне навчання, про допомогу українським освітнім видавництвам.

Важливо підкреслити у цьому контексті, що загальний тон таких документів із актуальних, животрепетних питань, які стосувалися освіти, мови, був завжди політично виваженим, толерантним, без найменшого нальоту поспішності, категоричності, безапеляційності. У них враховувалися як суспільно-політичні реалії поточного моменту, так і загальна, стратегічна лінія уряду УНР, спрямована на формування і забезпечення функціонування повнокровних атрибутів незалежної Української держави. Наказ по міністерству освіти України, підписаний міністром Огієнком ЗО січня 1919 року, є особливо показовим:

“1. Закликом Української Народної Республіки від 1 січня 1919 р. державною мовою на Вкраїні визнано мову українську. Тому викладовою мовою по всіх школах України — вищих, середніх та нижчих — повинна бути мова українська.

2. Наказую, аби зо дня оголошення цього наказу is всі навчителі, що володіють українською мовою по

всіх школах вищих, середніх, нижчих, почали виклади всіх лекцій українською мовою.

.?. Тимчасово, з дозволу Міністра народної освіти для вищих шкіл, губерніального комісара — для середніх, повітового комісара — для нижчих шкіл, викладовою мовою окремого навчителя може бути і інша мова...

5. Національно розмежовані школи користуються для навчання мовою своєї нації.

Міністр народної освіти І. Огієнко”.

Такою є коротка хронологічна канва подій і вчинків Івана Огієнка на українських теренах у конкретиці лише одного принципового для нього концепту — “українська мова”.

Аналіз подальших дій Івана Огієнка (митрополита Іларіона) вже поза межами України засвідчує, що зміст цього концепту він самовіддано і самозречено вдосконалював, розвивав, збагачував і стверджував все новими й новими своїми конкретними справами. І це за умови все нових і нових випробувань долі: звільнення польською владою від викладання у Варшавському університеті, хронічне безгрошівя, тривала хвороба і смерть дружини, дискредитація його імені політичними опонентами з числа українських емігрантів, власна недуга, дві операції й постійний пошук бодай тимчасового прихистку в ранзі політичного емігранта у зруйнованих війною країнах Західної Європи. Саме в такому річищі варто розглядати й діяльність створеного ним у Варшаві й перенесеного згодом на швейцарські та канадські терени видавництва

Наказ по Міністерству освіти від ЗО січня 1919 р.// Освіта (Камянець-Подільський). — 1919, — № 4.

“Наша культура”, і майже семирічний випуск у тій же Варшаві щомісячного журналу “Рідна мова”, і розробку та початок реалізації на чужині 30-томної “Бібліотеки українознавства”, і заснування нових українських часописів у Вінніпезі “Слово Істини” та “Віра й культура”, й багаторічне забезпечення викладання всіх предметів українською мовою у Вінніпезькій Колегії Св. Андрія, і ствердження української мови в усіх богослужбах Української православної церкви в Канаді, і благополучне завершення в Канаді многотрудної праці всього його життя — українськомовного перекладу та видання в Лондоні Біблії для всіх українців...

Твори, які увійшли до цього видання, написані на чужині. Але вони також адресовані усім українцям — і тим, хто опинився на Заході, і хто мешкав у межах обнесеної на тисячі кілометрів колючим дротом території, що називалася Радянським Союзом. Гасло, яке 1933 року обрав професор для свого першого, заснованого в еміграції, часопису “Рідна мова” “Для одного народу — одна літературна мова, один правопис” — червоною ниткою проходить крізь кожну сторінку цих програмних для автора творів.

Показовою в цьому плані є невелика за обсягом брошура “Бережімо все своє рідне”, що великими накладами, аж трьома виданнями, виходила у Вінніпезі після завершення Другої світової війни й активно поширювалася серед українців третьої хвилі еміграції як на американському та австралійському континентах, так і в Західній Європі. У підрозділі “Горе зрадникам свого рідного!” автор наводить причту про зрадників — цих людей без честі, совісті й національного самоусвідомлення, яких 20 у різні історичні періоди не бракувало у кожного

народу. Зрадництво ж для українців, починаючи і XVII століття, ставало чи не найбільшою національною ганьбою. У давнину таких людей називали гумами або яничарами. Переходячи в очікуванні винагороди від завойовників на бік сильнішого, гуми знекровлювали український дух в Україні, бездумно допомагаючи ворогам руйнувати її зсередини. Вони вірно служили татарам, туркам, полякам, росіянам, євреям. Вони були слухняні й старанні під орудою чужого пана. Ллє вони не вміли слухати глосу свого народу, не хотіли єднатися, обирати й поважати свого провідника і тому на багато літ віддали свій рідний край на розтерзання зайдам.

Чи не про сьогоднішні українські реалії, чи не про нинішніх тумів-япичарів із числа державних високопосадовців, дії яких привели до такого кричущого спустошення в українському духовному житті, мовиться ось у цих словах митрополита Іларіона: “Легке й пильне служіння сильнішому ворогові, зрада своїй вірі, неслухняність своїх провідників, брак дисципліни, не пошанування чужої думки, охота валити кожного, хто стоїть вище, легке безтурботне приставання до чужих, а потім безкарне повернення до своїх...”?