І спала із Слова омела... 5 страница

¹ Акты, относящиеся къ исторіи Южной и Западной Россіи. — Т. 11.-С. 210.

единъ добротливый и человѣколюбецъ, которому належитъ честь й слава вѣки вѣкомъ”. Або з листа 806: “Жидовинъ вправдѣ Філонъ повѣдаэтъ, же сто лѣтъ Адамъ въ Рай мешкалъ... И въ шестую годину руки нростеръ, и овоцу доткнулся... Христос в шестую годину долони простер”.

Різні інші читання, що відбувалися в церкві, провадились теж мовою українською. Так, у старі часи був звичай читати після Літії на Утрені, в притворі, Катехизис Св. Отця Федора Студита — цей Катехизис читався українською мовою. Про це в Львівськім Тріодіоні 1664 р. на л. 8 читаємо слідуюче: “Вѣстно же, яко от сея недтѣли начинаемъ, чести діалектомъ домашнимъ, по отпустѣ Литій в притворѣ Катихизисъ си єст Оглашеніе ст: Отца Феодора Студіта. И аще ту есть игуменъ, чтутся от него. Аще же ни, то от екклисіарха, стоящимъ и съ вниманіемъ послушающимъ братіямъ”. Цей вираз тут — “діалектомъ домашнимъ” — красномовно свідчить про вживання в церкві української мови.

Катехизис в рідній мові теж був і, як бачимо, вільно читався в церкві.

Коли потрібно було читати життя святих, то їх досить було українською мовою. Згадаймо хоча б життя Олексія, Чоловіка Божого, в перекладі ще кінця XV віку¹. Згадаймо величезну працю Св. Димитрія Туптало, митрополита Ростовського, — перша редакція цих житій була тодішньою літературною українською мовою.

Знала стара церква українська й акафісти рідною мовою; так, року 1726-го Київський митрополит Іосаф Кроковський склав акафіста Св. Варварі українською мовою (але надрукувати цього акафіста Москва не дозволила).

¹ Владимировъ П, // Журн. Мин. Нар. Пр. — 1887. — Кн. X.

МОВА УКРАЇНСЬКА БУЛА ВЖЕ МОВОЮ ЦЕРКВИ

В рукопису XVI віку збереглося “Слово оучително” Св. отця нашого Іоана Золотоустого на Великдень, в перекладі на українську мову¹.

Книжок для релігійного читання було в той час досить як для монахів, так і для побожних світських людей, — все це українською мовою. Згадаймо, наприклад, “Четью”, що “списана въ гради оу Камянци” 1397 р. Березкою Поповичем, — вона має багато народних слів. Були Прологи й Минеї ще з XV віку, які мають у собі багато українських елементів; або згадаймо хоча б такі твори, як “Руно Орошенное” Св. Димитрія Туптало, що мало 8 видань і обійшло всі закутки Росії та України^{1 2}. Згадаймо “Небо Новое” 1665 р. Іоанникія Галятовського, що мало три видання й широко розійшлося по всій Україні, Галичині і Москві. Приклади з цієї книж-ки — чуда Богородиці — скрізь вільно бралися проповідниками для церковної науки³.1 багато інших.

7. Текст служб Божих вимовлявся по-українському

Тексти служб Божих у старій Україні виголошувалися по церквах із щирою, правдивою українською вимовою, бо вимови московської тоді ще не знали на

¹ В збірнику, що належить П. Симсону в м. Ржеві, див. статтю В. Перетця в “Записках”, т. 67; початок слова: “Приидите и приступите, и послухайте, братіє”.

² Проф. І. Огієнко. Руно Орошенное Св. Димитрія Ростовського // Записки Камянець-Подільського Державного Українського Університету. — 1920. — Т. II. — С. 71-76.

³ Огієнко И. Изданія “Неба Нового” І. Галятовскаго (із знімками) // Искусство. К„ 1911. Кн. 11; Огієнко И. Отраженіе въ литературе “Неба Нового” І. Галятовскаго // Филологи ческие записки (Воронеж). — 1911-1912.

Вкраїні. Що справді в церкві Українській була своя рідна вимова, про це є багато доказів. їх я зібрав у своїй статті “Як треба вимовляти букву Ѣ в церковнословянських текстах”¹. З рідною українською вимовою і іс тільки виголошували священники й читали дячки, з нею ж вимовою й співали церковні пісні хористи.

Свою рідну вимову українське духовенство занесло навіть і на Москву. Письменники московські, особливо в XVIII віці, часто скаржились, що українці через церкву та школу, які вони міцно тримали в своїх руках, заносять до їхньої мови чужу їм вимову. Гак, скаржиться на це А. Сумароков у статті своїй “О правописаніи”: “А особливо пѣвчія многое преобразили... Малороссіянцы вмѣсто Тебѣ Господи — Теби Господи й вмѣсто Господи помилуй поють иногда Господи помилуй и такъ даляя. Но естьли намъ писать по выговору Малороссійскому, такъ, должны мы вмѣсто лѣта говорить лита, а вмѣсто только — тилко и протч., или вмѣсто однако — одпакъ и протч., изъ чево многое уже й воспріято”².

І як це не дивно, а таки по московських церквах пішла наша українська вимова — наш наголос, наше Г, навіть наше /замість Ь; по московських церквах це було й за старі віки, а в першій половині XVIII віку це стало річчю звичайною; а в придворних церквах українську вимову заведено було навіть офіційно...³

Література про українську вимову

Проф. І. Огієнко. Українська вимова церковно-словянського богослужбового тексту: Правила і зразки вимови. —

У виданнях “Українська Автокефальна Церква”, ч. 41, 1921 року, 16 сторінок.

О правописаніи. Сочиненія. — М., 1782. — Ч. X. — С. 26-27. Тимковскій. Моє определеніе на службу // Московитянинь. — 1852.-Ч. 20.

МОВА УКРАЇНСЬКА БУЛА ВЖЕ МОВОЮ ЦЕРКВИ

Вісник Міністерства Ісповідань. — 1921. — Ч. 4; Проф. І. Огієнко. Українська культура. — К., 1918. — С. 104-107; Проф. І. Огієнко. Як треба вимовляти букву Ѣ в церковнословянських текстах. — Тернів, 1921.

8. Стару українську церкву зруйновано

Таким чином, як ми бачили, українська мова в старі віки була на Вкраїні й мовою церкви. Українською мовою проповідники наші постійно навчали народ. В українській мові читано в церкві Євангелію й Апостола; українською мовою читано Синаксарі, Катехизис, життя святих і т. ін. Служба Божа правилася з правдивою українською вимовою. Коли додамо до цього свої українські звичаї церковні, то бачимо, іцо стара церква наша справді була українською...

І такою була наша церква всі віки свого незалежного існування (тільки номинально вона підлягала Царгородському патріархові). І вільно славила вона Бога рідною мовою своєю, і вільно точилося національне життя її...

Такою була церква наша аж до 1654 р., до року приєднання України до Москви. З 1654 р. розпочинається впертий похід московських патріархів на Українську церкву, що бажали й її взяти під свою владичну руку. Довго й завзято боронилася церква Українська, відмовляючись іти під Москву. 32 роки не здавалася вона, але нарешті, року 1686-го, Москва перемогла — церкву нашу приневолили піти під патріарха московського¹...

І все ж таки й після цього не губила церква наша своїх національних надбань. Навпаки, вела

¹ Див. про це: Проф. І. Огієнко. Як Москва взяла під свою владу вільну Церкву Українську. Тернів, 1921.

ці надбання дальше, поглибшувала й збільшувала їх, поскільки це було можливим їй.

Ще з кінця XV віку на Вкраїні ясно зазначилася думка завести рідну свою мову до церкви; і ця ідея церкви з живою мовою, як мовою богослужбовою, ніколи не вмирала на Вкраїні. Вона мала багатьох оборонців, що завзято боронили її й не давали їй потухнути. Звичайно, вона мала й своїх ворогів, що виступали проти неї.

Ще Симон Будний, в передмові (с. 5) до свого перекладу Біблії на польську мову 1572 р. писав: “Glupstwo to jest mowa iedney krainy gardzic, a drugiey slowka pod niebiosa wynosic”.

У додаток до попереднього наведу ще ось таку оборону Письма Святого рідною мовою від нападів “своїх людей.” До нашого часу зберігся твір 1670 р. решетилівського (на Полтавщині) священика Семена Могили під назвою “Наука християнекая зъ Евангелія въ коротцѣ зложная, въ кожную педелю и праздники Господскыя и Богоматерныя, на увесь цѣлый рокъ, барзо простою мовою й дїялектомть, ижъ и найпростішому человѣкови спадно понятая” (рукопис зберігається в бібліотеці Київського Софійського собору під № 180). Б передмові Семен Могила так пояснює причину, чому він написав книжку українською мовою:

“Не розумій собѣ того, чителнику милый, иж бы то сяя учителная Евангелская книга (простою барзо мовою) зложена для якои о себѣ гордынѣ або высокоумія, яко бы понижаючи авторовъ святых прешлых, которнх мы теперешные (могу сміле речи) бруховоє быдло, якії небо од землі далеко не тылко од добрых сНсїЗі. , але найпаче и од дарованій Духа Святого одстоимо, и за ледво що годны и именя въспомянути. Але для того самого, й

МОВА УКРАЇНСЬКА БУЛА ВЖЕ МОВОЮ ЦЕРКВИ

коротко и мовою назбыт простою преложилося, иж бы въ церкви Божой вшелякий и найпростіший человікъ моглъ що колвекь, довципу своего, поняти и въ Евангеліи, того дня читаном, зрозуміти, й к пожитку своєму душевному слово Христово привлащити, не одходячи порожне од дому божого... Не для реторовъ, а ні для филозофов, а ні для астроліокговъ, а ни для жадныхъ інших завыхляніхлъбовъ Христос, Сын Божий, во плот чоловічую оболкся, и волею страст претерпівши распятся, во адъ сошедши, моцъ дішонскую сокрушивши, въ третин день воскрееь, и чоловика въ першой вічний райской роскоши на свободі поставивъ, але всім сполне вечньш животъ даровав, виругощим во кмя его... А поневаж всех нас зароено й еднаково Христос Господь верныхъ своих ласкою своею и милосердісм даровавши удостоилъ, прето и Слово Божіе, наука Христова, Спасителя нашего, душевный покармъ, всім з вырозуменъем одкрито простою мовою повинна быт в церкві божой од пастыра и учителя проповіданна, иж бы з гола и найпод въ розумъ могъ зрозуміти и подитковати, бо широкая а узловатая мова рідкий пожиток чоловіку приносит, але простая и короткая, а до того з вырозумінем одкрытая, в прудком часі всі обширные аркгумента и завыхляные мовы загортуеть. И двома або трома словы короткими барзо много словъ, можетъ в собі замкнути... Жадной герезеи и найменшои тугь не маешъ ”.

Так у XVII віці боронив решетилівський священик ідею церкви в живій мові від нападів на неї і обвинувачення навіть в “герезіи”.

Але Москва була впертою й повела довгий і завзятий похід на церкву Українську, потроху забираючи від неї всі її національні ознаки ...

І після впертої й довгої боротьби від Св. 86 Київської Лаври було відібрано споконвічне право

її вільного друку богослужбових книжок. Нас було приневолено тоді друкувати свої богослужбові й релігійні книжки тільки після московської духовної цензури, тільки по московських зразках... У нас відібрали право друкувати ці книжки своєю рідною мовою¹...

Це була найбільша кривда нашій церкві, це був найдошкульніший удар і по нашій культурі...

На церкву нашу, зараз же по приєднанні її до церкви Московської, кинуто було офіційно велике підозріння в “єретичестві”, ніби-то в “нечистоті” наших догматів віри...

І коли за патріярха на Москві став Іоаким (1673 — 1690), людина жорстока і майже без всякої освіти, але з кріпкою волею, він зненавидів українців і навів на них цілий погром. Патріярх настояв, щоб на Московському соборі в 1690 р. осудили українські книжки, ніби боронячи нарід свій “отъ прелести латинскія, еже Кіевскія новыя книги утверждають”... 1 собор прокляв українські книжки, наклав на них “проклятство и анафему, не точію сугубо й трегубо, но и многогубо”... І ті книжки, які сам патріярх чигав людям у церкві, попалили на площі У..

Добившись осуду книжок наших, Москві вже легше було заводити у нас й свої богослужбові книжки.

Цариця Катерина вже дощенту добила нашу церкву, зробила з неї церкву московську. Пляномірпо, крок за кроком, нищили нам наші національні ознаки й звичай, аж поки зовсім не змосковщили церкви нашої³...

¹ Проф. І. Огієнко. Як Москва знищила волю друку КиївоГіечерської Лаври. — Тернів, 1921.

Див.: Проф. І. Огієнко. Українська культура. — К., 1918. С. 138-142. Там і литература про це.

Див.: І. Огієнко. Як цариця Катерина обмосковлювала Церкву Українську. Тернів, 1921.

МОВА УКРАЇНСЬКА БУЛА ВЖЕ МОВОЮ ЦЕРКВИ

І почали з того часу релігійні книжки наші друкувати вже не мовою рідною, а мовою чужою...

Українські богослужбові книжки забрали годі з наших церков і замінили їх на книжки московські...

Національні українські звичаї силою викидали нам з нашої церкви...

Заборонили церковну проповідь українською мовою і завели проповідь московську, народу незрозумілу...

Слово Христове, свята Євангелія, замовкло з того часу в рідній мові...

Наука Апостолів так само змушена була замовкнути в живій, народу доступній, мові...

Учительні Євангелії, що так пишно заколосилися в нас, було заборонено читати в церкві і тим вони потроху й зникають з церковного вжитку ...

Українську вимову, помалу було цілком виведено з України і замість неї заведено виразну московську вимову... І тексти служб Божих, особливо після Катерининих наказів, вже не правили у нас так, як споконвіку було то на Вкраїні — почали вимовляти їх “голосом великороссійським”...

Старі наголоси українські, що були в наших богослужбових книжках, замінено нам на московські (вдерлися ці наголоси навіть до церкви в Галичину)...

Одна тільки українська церква за кордоном — у Галичині, Прикарпатті та Буковині — не підпала під московський вплив і зберегла до нашого часу більшість своїх українських колишніх ознак, зберегла українську вимову богослужбового тексту, проповідь рідною мовою і деякі українські церковні звичаї.

А в нас все це було відібрано...

От тому, домагаючись певних реформ і змін у церкві, ми не можемо назвати цього “українізацією” церкви. Ні, це не українізація; ми нічого не українізуємо, новин ніяких не заводимо, бо все це ми вже цілі віки мали, нам тільки відібрали його... Ми домагаємось лише самого простого: повернути церкву нашу в той стан, якою була вона колись, до зєднання з церквою московською. Ми хочемо тільки вивести з церкви своєї те чуже, що силою було принесено нам... Ми хочемо в цій справі тільки правди, простої, елементарної правди...

От з-за чого та справа, яку ми ведемо, це не “українізація” нашої церкви. Ні, це тільки “розмосковлення” її...

* * *

Думка про заведення живої мови до церкви постала на Вкраїні ще в кінці XV віку; ніколи не вгасала у нас свята ця ідея і тільки різні несприяючі історичні обставини не давали можности провести ЇЇ до церкви в повному розмірі. XVI вік — золотий вік в справі знаціоналізування церкви Української. І тільки напади на православну церкву, що тоді посипались на неї зо всіх боків, не дали можности українській мові вже тоді, вже в XVI віці, стати мовою богослужбовою, бо православя й національність тоді хибно звязали з церковнословянською мовою...

І чотири віки не вмирала проте на Вкраїні свята і ія ідея — зробити мову українську мовою богослужбовою. І тільки оце тепер, з 1920 року, ми вже маємо повну змогу славити Бога свого рідною, дорогою й милою нам українською мовою...

Довгий і тернистий шлях пройшов нарід український, несучи на вівтар Божий найдорожчу жертву

МОВА УКРАЇНСЬКА БУЛА ВЖЕ МОВОЮ ЦЕРКВИ

і свою — рідну мову... Багато на довгім шляху цім було г колючого терену і тому шлях цей густо всипано ко! стєм і поллято кровю кращих синів українських, що і мужньо берегли й боронили рідну церкву свою...

: І ось тепер ми таки дочекалися найбільшого

свята свого...

! Бог наш, Великий Бог Православний, заговорив до нас рідною мовою нашою...

І тому ми кріпко віримо й щиро сподіваємось,

І що українська мова назавжди піде до церкви й міцно стане вже мовою богослужбовою. І великий український народ з переповненого серця побожно складе у Святого Престолу Божого свою найдорожчу і всенародну жертву хваління — свою мову живу...

І І тоді на Великій Вкраїні сповняться мрії дідів наших, бо тоді вже во віки вічні хвалитимуть Бога живого милозвучною, всім зрозумілою українською мовою!..

В живій церкві живая душа Нехай Господа хвалить живого Живим словом своїм повсякчасно,

Нині й завжди, й на вічниївіки!..

25 листопада Року Божого 1921, в 16-м місяці журби безупинної по Рідному Краєві

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК МОВА БОГОСЛУЖБОВА

1. Церковна і народна мови

і

Церква Українська, в час свого офіційного заснування в X віці, прийняла всі свої книжки богослужбові від болгар. Ці книжки, виготовлені рівноапостольними братами Кирилом і Методієм та їхніми учнями, писано було македонським наріччям давньоболгарської мови (пізніше цю мову було названо церковнословянською).

Велична праця св. братів була працею не зовсім звичайною в обіході тодішньої церкви. В той час поширено було думку, якої міцно тоді трималися (особливо в західній церкві), ніби Бога славити можна тільки одною з трьох мов: грецькою, латинською та жидівською (бо на цих мовах була табличка над розпятим Христом). Проте св. брати були іншої думки; додержуючись науки апостола Павла, що “в церкві краще сказати пять слів зрозумілих, корисних й для інших, аніж силу слів чужою мовою” (1 Кор. XIV, 19), Кирило та Методій дали словянському народові і Св. Письмо, і Богослужбові книги в його рідній, всім зрозумілій, живій мові.

З-за політичних міркувань тодішні князі церкви, єпископи німецькі, зняли проти святих братів похід, дуже зашкодили всій праці їхній і таки добилися суду над церковними реформаторами...

Але історія посміялася з ворогів Служби Божої живою мовою: праця Кирилова міцно прищепилася, і от уже минула тисяча років, як більша частина словян славить Бога словянською мовою.

Давньоболгарська мова, на яку було перекладено з грецької мови Св. Письмо та богослужбові

БЛАГОДІЙНЕ ВИ ДАШ ІИІ ПВО „УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ЦЕРКВА “ ПІД РЕДАКЦІЄЮ ПРОФ. І. о Г 1 Є Н К А.

= № 2. =

ІІРОФ. І. ОГІЄНКО.

Українська мова як мова Богослужбова,

ПРАВО ЖИВОЇ МОВИ БУТИ МОВОЮ ЦЕРКВИ.

і )

І !

і і

* 1921. *

Обкладинка першодруку праці 1921 року в польському місті Тарнів

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК МОВА БОГОСЛУЖБОВА

книжки для словян, у свій час, у IX віці, була мовою досить зрозумілою всім словянським народам. Проте ще в час заснування Української церкви, в X віці, ця мова мала вже тоді свої власні риси, відмінні від живої мови української; скажемо, в болгарській церковній мові було мракъ, градъ, єлень, пешть, а в мові українській ці слова тоді вже бреніли: морок, город, олень, печь.

З плином часу живі словянські мови набували все більшої та більшої різниці одна від одної. Богослужбова мова ще з IX віку стала й мовою літературною у всіх православних словян. До мови літературної потроху пробивалася й жива народна мова, і ми бачимо, як помалу ця літературна мова починає різнитися від мови церковної. І уже в XIIXIII віці давньословянська літературна мова різко ділиться на “ізводи” — болгарський, сербський, український (київський) і московський (північноруський): у кожного з цих словянських народів, з-за впливу живої мови, постають свої відміни, свої характерні мовні ознаки. Ці мовні різниці на XIIXIII вік набувають такої вже сили, що спеціяліст легко оприділить ту чи іншу територіяльну приналежність давньої памятки.

Та ж сама різниця, що постала в живих мовах сербській, болгарській, українській і московській, ця ж різниця в XII-XIII віці була вже і в мові церкви, про що ясно свідчать богослужбові книжки того віку. А дедалі ця різниця все збільшувалась, а мова церковна все більше та більше відрізнялася від мови живої. І дійшло до того, що в XIV віці церковна мова постільки відстала вже від живої, що її довелося “підживити”, щоби вона була більше зрозумілою для народу... Так постала поволі ново94 церковнословянська мова.

Але на цьому справа не скінчилася. Церковна мова все старіла, а жива все більше та більше вимагала собі відповідних прав. З XVI віку скрізь на заході Европи розпочинається рішуча реакція проти старої, народу незрозумілої, церковної мови. Те ж саме бачимо і в нас на Вкраїні — в XVI і XVII віці йде в нас ціла низка перекладів Св. Письма на українську мову, по церквах виголошуються проповіді українською мовою, в церкві відбуваються різні читання (напр., синаксаря) тією ж мовою¹.

Щоби пристосувати церковну мову до народного розуміння, її постійно латають, постійно відживляють, — потроху замінюють незрозумілі слова живими, міняють застарілі граматичні форми на більш живі. Такі зміни йдуть без перерви з XIV віку, а в віки XVII, XVIII і XIX відбуваються навіть дуже часто. В результаті цих постійних змін ми й маємо ту церковнословянську мову, якою тепер служать в церкві на Москві й на Україні.

При синодальних друкарнях була спеціяльна комісія, що стежила за друкуванням богослужбових книжок. Комісія ця в останні часи дуже часто “упрощала” церковнословянський текст, заміняючи незрозумілі церковнословянські слова на московські; так потроху церковнословянський текст міняли на московський.

Таким чином я стверджую безперечний факт, що мову церковну, мову церковних книжок постійно міняли, і що в зміні цій нема нічого протицер-

¹ Див про це докладніше: Проф. І. Огієнко. Історія української мови. Том. І. Вступ до історії української мови. Курс лекцій, читаних в Камянець-Подільськім Державнім Українськім Університеті. Вийшло 88 стор. великого розміру. 1919-1920 роки.

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК МОВА ЬОГОСАУЖЬОВА

ковного або протиканонічного: це єсть звичайна вимога живого життя.

До цього треба додати, що можливі, потроху вони й відбуваються, і редакційні зміни книжок богослужбових і Св. Письма з вимог науки, хоч би вже з-за того, що, скажемо, тепер вже відомо більше 3800 різних кодексів Нового Завіту, в яких вже занотовано значних одмін (варіянтів) більше 150.000...

2. Зміна мови богослужбового тексту

Текст богослужбових книжок протягом віків постійно міняли, наближуючи його до вимог живої мови.

Покажу на прикладах, як сильно відрізняється теперішній богослужбовий текст від давнього. Ось приклади зі Служебника (православного), надрукованого в Стрятині в 1604 р.:

“Боже, оцісти мя; Пречистому ти образу поклоняємся; о благораствореніи воздуха; христіанскыа кончины живота нашего безстрашны, непостыдны, мирны, и добраго отвіта, иже на страшнімъ судищи...; Вірую въ єдиного Бога... рожденна а не сътворенна... насъ ради человіковъ, и за наше спасеніе... и въплътившася... распята... судити живымъ и мертвымъ... егоже царствію нестъ конца...; исплънъ небо и земля славы его; Господи, иже пресвятый духъ въ третій часі, апостоломъ пославъ; славнййшую безъ разсужденія серафімъ, сущую богородицу тебе величаемъ; хлібъ нашъ насущный дайже намъ днесь; сыне божій, причастника мя ныні пріими, не имамъ бо врагом тайны твоея повідати; спаси, Боже, лю⁹⁶ : ди своя; да исполнятся уста наша пінія ти Господи;

О мирі всего мира, и благосостояніи святыхъ божьихъ церквей и съво купленій въсіх Господу помолімся ; прочее лѣто живота нашего...” і т. п.

А ось приклади зі Служебника 1629 року, надрукованого в Київській Печерській Лаврі:

“Въходитъ іерей въ Церковь, и совокупивъся съ діакономъ, творита вкупі поклоненія; во віки вікомъ; еще молимся о... предстоящихъ людехъ, и чающихъ яже отъ тебе; ангела мира; добрыхъ и полезныхъ душамъ нашимъ, и смиренія міру; за молитвъ святыхъ отецъ нашихъ; Благосердіа двери отверзи намъ... но да избавимся тобою отъ обстояній; Препояши оружіе твое по бедрі... и напрязи, и спій, и царствуй; Иже херувімъі тайно образующій, и животворящей Тройци трисвятую піснъ приносящей, всякую ныні житейскую отвержімъ печаль:яко царя всіхь подемлюще...; тогда благоволити въ жертві правды, тогда възложят на олтар твой тельця; и славнійшую безъ сосужденія серафім” іт. п.

Як бачимо, зміна мови богослужбового тексту з плином віків і виправлення його єсть речі звичайні. Змінялася, як ми знаємо, й сама літургія: першу літургію Св. апостола Якова скоротив у середині IV віку Св. Василій Великий, а цю скорочену службу в кінці того ж віку ще більш скоротив Св. Іоан Золотоустий.

3. Жива мова в церкві

Вживання живої зрозумілої мови в церкві єсть звичайна річ, річ, що ще з менту постання християнства освячена церквою. Св. Письмо не тільки не

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК МОВА БОГОСЛУЖБОВА

забороняє живої мови в церкві, а навпаки — вимагає й рекомендує її.

Ось цьому докази.

Ісус Христос, посилаючи своїх апостолів на проповідь, заповідав їм: “Ідіть же, навчайте всі народи, хрестячи їх во імя Отця і Сина і Святого Духа” (Матвій, XXVIII, 19). “Ідіть по всьому світові й проповідуйте Євангелію усій тварі. Хто увірує й охреститься, спасений буде... А знаки віруючим такі будуть: говоритимуть мовами (Марко. XVI, 15 — 17). Чи ж можна виповнити цю заповідь Христову, не проповідуючи народам їхньою живою мовою?

Святий апостол Лука в своїх “Діяніях Апостолів” дуже виразно висловив цю ж саму думку: “І зійшли в день 50-й язики на апостолів. І сповнилися всі Духом Святим, і почали говорити різними мовами, як їм дух давав промовляти. А перебували в Єрусалимі юдеї, мужі побожні, З усякого народу, що під небом. Коли ж постав той голос, зійшлося множество й стривожилися, бо кожен з них чув, що вони його мовою говорять. І дивувалися всі та чудувалися, кажучи: чи не всі оце ті, що говорять, галилейці? І як ми чуємо кожний з нас нашу мову, в якій родилися?... Ми чули, як вони говорили нашими мовами про великі Божі діла”... (Діяння, II, 4—11). Другим разом, коли апостол Петро проповідував: “Найшов Дух Святий на всіх, що слухали слова. І здивувалися вірні... що й на поган вилилася ласка Духа Святого. Бо чули їх, що говорили мовами й величали Бога”. (Діяння, 44 — 46). В іншому місці охрестив апостол Павло багато народу “і як положив на них Павло руки, зійшов на них Дух святий, і говорили мовами, й пророкували” (Діяння, XIX, 6).

Апостол Павло в листі до Колосян (І, 23) пише: “Не відступаєте ви від надії Євангелії, — що її ви чули 98 проповідану всьому сотворінню піднебесному”.

Апостол Іоан в своїм Апокаліпсісі часто пише про те ж саме: “Господи... Ти був убитий і відкупив сси нас Богові своєю кровєю з усякого покоління, і язика, і народу, і чужинців, і зробив єси їх нашому Богові царями і священниками, і царюватимуть на землі” (V, 9 — 10). “Поглянув я... і ось великий натовп, якого ніхто не міг почислити, з кожного народу, і поколінь, і людей, і язиків, що стояли перед престолом і і іеред Агнцем, зодягнені в одежі білі, а пальмові вітки в руках їхніх, і кликали великим голосом, кажучи: Спасіння нашому Богові, що сидить на престолі” (VII, 9 10). “І казали мені: мусиш знову пророкувати чужинцям, і народам, і язикам, і многим царям” (X, 11). “І бачив я іншого ангела, як летів через середину неба, і мав вічну Євангелію, щоби благовістити мешканцям землі, і кожному народові, і поколінню, і язикові, і людові” (XIV, 6)...

Але найвиразніше й більш рішуче про необхідність живої мови в церкві навчає апостол Павло в своїм першім посланні до коринфян; про це він творить в гл. XII, XIII, і XIV. Наведу деякі місця. “Одному дається Духом слово мудрости... іншому різні язики, іншому виклад мов” (XII10). “А Бог установив в церкві... різні мови” (XII, 28). “Хто говорить незрозумілою мовою, не для людей говорить, але для Бога, бо ніхто його не розуміє... хто говорить незрозумілою мовою, той будує себе... Коли я говориі йму вам незрозумілою мовою, то який принесу вам пожиток?... І навіть коли труба подаватиме неясні івуки, то хто готуватиметься до бою? Так само й ви, коли почнете говорити незрозумілою мовою, то як же познають, про що ви говорите? Ви говоритимете на вітер... Багато в світі різних мов і кожна з них має спої звуки. Коли я не розумію значіння слів, то я буду чужинцем тому, хто говорить, і він мені стане теж

УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК МОВА БОГОСЛУЖБОВА

чужинцем... Хто говорить незрозумілою мовою, нехай молиться про дар пояснення, бо коли я молюся чужою мені мовою, то хоч дух мій і молиться, проте ж розум мій остається без плода... Що ж робити? Буду молитися духом, буду молитися так, щоб і другі мене розуміли... Бо коли ти благословлятимеш духом, то той, що мови не розуміє, як скаже “амінь” на твоє подякування? Бо він же не розуміє, що ти говориш... Ти добре дякуєш, але ж другий не будується. Дякую Богові моєму, що я більше од всіх говорю мовами. В церкві краще сказати пять слів зрозумілих, корисних й для інших, аніж силу слів чужою мовою”... (XIV, 2, 4, 6, 8-11, 13—19).

Додам до цього, що й в Старім Завіті знаходимо ті ж самі думки (див. Ісаія II, 3; XI, 9, 10; IX, 3,4; Іез. XVII, 23; Пс. LXXI, 11). Отці церкви зазначають, що в старі віки Богослуження правилося в різних мовах (див. Іриней І, 10; Августин, пос. 44, 24, Василій Великий і інші).

Як бачимо, Святе Письмо виразно свідчить не тільки про можливість вживання живої мови в церкві, але й про необхідність цього.

4. Історія текстів Св. Письма

Історія зявлення перших текстів Св. Письма виразно свідчить нам, що в перші віки християнства всі церкви вживали живої мови.

Святе Письмо Нового Завіту писане було для простого люду і мало перш над усе практичну ціль, тому воно мало бути зрозумілим для всіх. І справді, книжки Нового Завіту написано не клясичною грецькою мовою, а мовою народною, зрозумілою для широких верств громадянства (тільки євангеліст іоо Матвій написав свою Євангелію мовою тогочасних

жидів, цебто палестинсько-арамійською, а не давиьожидівською, але через якихсь 20 років цю Євангелію було перекладено на ірецьку мову; жидівський оригінал загинув).