І спала із Слова омела... 2 страница

Коментуючи цю призабуту в народі легенду про тумів-яничарів, автор словами Ісуса Христа застерігає довірливих від природи своїх земляків, закликаючи пильно стежити за діями таких тумів та сміливіше виводили їх із свого оточення: “Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині — хижі вовки!”

Аби не розчинитися серед сильніших мов і націй, для кожного народу й виникає природна потреба берегти свої рідні звичаї, свою віру й церкву, рідну землю, рідну мову, материнську пісню. Про ^?

кожен із цих оберегів національної ідентичності автор мовить у цьому творі просто, дохідливо, з особливою шанобою й любовю.

Чимало матеріалу для роздумів про історичні уроки минулого, які ми гак неохоче засвоюємо, подає наступна праця ученого — “Українська мова як мова богослужбова”. Написана і видана в польському Тарнові 1921 року, вона стала другим випуском започаткованої Іваном Огієнком серії популярних видань з різних ділянок українознавства у новоутвореному ним на теренах Польщі благодійному видавництві “Українська автокефальна православна церква”. В її основу автор поклав текст своєї лекції, з якою виступав 10 жовтня 1919 року перед духовенством Камянця-Подільського в ранзі новопризначеного С. Петлюрою міністра ісповідань. На жаль, як згодом зазначав І. Огієнко, “в той час лекція ця була значно більшою, бо мала багато фактичного матеріалу, якого я не маю під руками”.

Аналізуючи цей твір із позицій сьогодення, варто звернути увагу читача на один важливий авторський акцент. Йдеться про право кожного народу звертатися в молитві до Бога своєю рідною мовою, як і про право кожної церкви проводити богослужби національною мовою. Тонкий знавець біблійної історії, автор на переконливих прикладах показує, що й сам Ісус Христос завжди старанно виконував усі звичаї свого народу і своїм прикладом освятив виконання своїх рідних звичаїв кожній людині, кожному народові. Отож, поширена свого часу думка про те, що Бога можна було славити тільки однією з трьох мов — грецькою, латинською чи давньоєврейською — є не відповідною основоположним тезам із Святого Письма. Таким чином, 22 не відповідним цим тезам є й твердження, що в

українських церквах єдиною мовою відправ мас бути лише церковнословянська або російська.

Як відомо, Ісус Христос заповідав своїм найвіриішим учням поширювати його науку серед різних народів світу. І виконати цей заповіт можна було лише вмінням кожного навчитсля проповідувати слово Боже живою мовою того народу, куди його закидала доля. Додержуючись науки свого вчителя, апостоли прагнули, аби слухачі у най віддаленіших краях їх повсюдно розуміли. Скажімо, святі Кирило та Мефодій, вихідці із словян, розробили для своїх співплемінників окремий алфавіт, а затим і письмо, базоване на живій народній мові, та переклали за його допомогою головні богослужбові книжки. Здавна відомий вираз апостола Павла про те, що в церкві варто пять слів зрозумілих сказати, аніж десять тисяч слів — чужою мовою. Ще яснішою стає його думка ось із цієї біблійної цитати: “Багато в світі різних мов і кожна з них має свої звуки. Коли я не розумію значення слів, то я буду чужинцем тому, хто говорить і він мені стане теж чужинцем... Коли я молюся чужою мені мовою, то хоч дух мій і молиться, проте ж розум мій остається без плода...”

Як це не виглядає дивним, але такі відомі для кожної освіченої й політично не заангажованої людини постулати доводиться щоразу наводити там, де все ще відбуваються дискусії з приводу права української мови посісти достойне місце в церковних відправах усіх православних конфесій бодай у себе вдома, в Україні. Незважаючи на те, що пішов уже двадцятий рік відновлення української не млсжності, політичні пристрасті щодо статусу української мови в Україні періодично, ніби за чи« югі, мкл явкою збоку, спалахують. Надто гострими монп бувають, коли стосуються церковного питан-

ня. Скільки промов і скільки текстів доводилося слухати й читати останнім часом, у яких із безапеляційною категоричністю, але бездоказово й не аргументовано стверджується про те, що українська мова не надається до повного перекладу книг Святого Письма, що, мовляв, потрібно ще виробити відповідну термінологію, зробити науково вивірені переклади, а до того церковні відправи варто, як і раніше, відбувати мовою церковнословянською в сучасній вимові (тобто, російською — М. Т.).

Показово, що саме з цією аргументацією українська мова протягом багатьох літ принципово не допускається в богослужби, які відбуваються в храмах однієї з найбільших православних конфесій в Україні — УГІП Московського патріархату. При цьому захисники “чистоти руського православія” уперто не помічають того факту, що біблійний науковий світ у різний час визнав уже три повні переклади Біблії українською мовою (І. Огієнка у 1959 році, І. Хоменкау 1963-му, Р. Турконякау 1997 році) як канонічні й сприяв тому, щоб ці тексти великими накладами поширювалися серед українського населення передусім в Україні.

Можна наводити й інші вагомі аргументи, які показують, що численні спроби ворогів української державності звузити сферу поширення української мови в себе вдома є безпідставними і такими, що криються лише в політичній площині. Йдеться зокрема про дивну і вперту багатолітню боротьбу св. Синоду Російської православної церкви проти бажання українців мати різні богослужбові книжки рідною мовою. Хрестоматійною у цьому плані є відповідь найвищого церковного проводу в Москві від 14 листопада 1860 року автору українського 24 перекладу Євангелія Пилипові Морачевському на

його письмове прохання розглянути цей переклад гадати дозвіл на друк (подаємо мовою оригіналу): “По частіюм совеїцании в Святейшсм Синоде, увсдомляю Вас, что перевод Евангелий, сделанпый Вами или другим каким-либо, не может быть допущен к напечатанию”.

Ось так — категорично і просто, без будь-яких пояснень та аргументів. Через три роки після цього, у 1863-му, міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв так же категорично і просто підпише так званий Валуєвський указ, яким заборонить друкувати в імперії українською мовою всі книги з тієї лише причини, що, на його думку, “украинского языка не было, нет и быть не может”.

Якщо ситуацію із забороною української мови не лише в церковному вжитку, а й усіх сферах суспільного життя українців порівняти в історичному контексті і з іншими європейськими народами, то більш несправедливішої й абсурднішої ситуації, в якій опинилися українці, годі шукати. Переклавши першими від росіян Святе Письмо своєю мовою ще в рукописному вигляді (1556 — Пересопницька Євангелія), українці, загальна кількість яких складалася не з одного десятка мільйонів, цілі століття змушені були боронити від “старшого брата” своє споконвічне право використовувати рідну мову в церковному вжитку. 1 це тоді, коли на початок XX століття, завдяки сприянню Британського Біблійного Закордонного Товариства, Біблію було вже перекладено й надруковано більш як 230 європейськими мовами і діалектами. Таким чином, не лише всі нації, а й малочисленні народності цих націй мали друковані переклади Біблії своїми мовами чи діалектами.

І. Огієнко наводить у цій своїй праці перелік народів і народностей Центральної та Східної Єв-

ропи, для яких Книга Книг — Біблія — віддавна була у вільному доступі. Перелічимо бодай частково ці мови та їх діалекти: литовська, польська, чеська, угорська, верхньолужицька, нижньолужицька, словенська, романська, верхньороманська, північноалбанська, південноалбанська, румунська, енгадинська, іґсмонтська, водівська, сербська, хорватська, західноболгарська, східноболгарська, естонська, лівонська, карельська, калмицька, черемиська, чуваська, татарська, кримсько-татарська і т. д. Для населення великої Індії Святе Письмо перекладено більше як 50-ма діалектами.

Не доводилося досі прочитати, щоб хтось у цих країнах публічно протестував із приводу того, що той чи інший діалект удостоївся перекладу такої книги. В нашому ж випадку йдеться про мову одного з найбільших за чисельністю в світі народу, що започаткував традицію свого державотворення ще на зорі Київської Русі, але протягом багатьох віків невпинно відстоював право бути самим собою.

Своєрідним продовженням теми про право живої народної мови бути мовою церкви є наступна праця І. Огієнка — “Моваукраїнська була вже мовою церкви”. Вона, як і попередня, написана і вперше опублікована в Тарнові 1921 року з маркою видавництва “Українська автокефальна православна церква”. Маючи невеликий обсяг (трохи більше ЗО сторінок), вона містить значний історичний матеріал із цієї проблематики, який багатьом читачам і досі є маловідомий.

Прийнявши чернечий постриг у 1936 році в одному з польських православних монастирів, архієпископ, а згодом митрополит Іларіон-Огієнко обрав для себе одне з головних житейських гасел 2б “Хвалімо Бога рідною мовою!”. Саме з аналізу змі-

попої о наїїоїшсння цього гасла иочинас автор ню спою працю: “Святе гасло цс має й лучезарною вінця з тих великих страждань, що їх понесли всі, хю визнавав його, — бо за “українізацію” церкви священиків гнали, звільняли зі служби, проклинали, позбавляли духовного сану й катували... Святе це гасло — хвалімо Бога рідною мовою — не раз вже іі окроплено кровю наших мучеників, що життя св<н поклали за здійснення його...” (с. 3).

Незважаючи на такий публіцистичний початок, далі в окремих параграфах автор обгрунтовує, t наведенням конкретних історичних прикладів, з посиланням на конкретні джерела та документи, найголовніші тези цього твору, що стосуються історії культурного життя української церкви:

— церковна проповідь у давнину виголошувалася українською мовою;

— Євангелію читали в церкві українською мовою;

— українська Євангелія (рукописна і друкована) була українською мовою;

— книги Старого Заповіту та інші церковні книги були в українській мові;

— тексти служб Божих вимовлялися в українських церквах по-українському.

Завершується ця праця короткою хронологією нищення в Українській церкві всього українського, що розпочалося після 1654 року: заборона друкарням Києво-Печерської лаври та Чернігівської друкувати книги “не согласные с московскими иечатми”, заборона церковних проповідей українською, заборона української вимови та наголосів при читанні Євангелій, заміна друкованих в Україні ѵкраінськомовних богослужбових книг на книжки московські тощо.

ПЕРЕД.V 03*

Навівши й обгрунтувавши серію не спростованих доказів, автор приходить до такого висновку: “Домагаючись певних реформ і змін у церкві, ми не можемо назвати це “українізацією” церкви. Ні, це не українізація; ми нічого не українізуємо, новин ніяких не заводимо, бо все це цілі віки мали, нам тільки відібрали його... Ми домагаємось лише самого простого: повернути Церкву нашу в той стан, якою вона була колись, до зєднання з церквою московською; ми хочемо тільки вивести з церкви своєї те чуже, що силою було припинено нам. Ми хочемо в цій справі тільки правди, простої, елементарної правди... Це не “українізація” нашої церкви, це тільки “розмосковлення” її...” (с. 31).

Написані майже століття тому, ці слова Івана Огієнка є не менш актуальними і сьогодні. Особливо доречно адресувати їх тим, хто з екранів телевізорів та зі сторінок періодичної преси, не знаючи й не поважаючи української історії, не перестає галасувати про так звану насильну українізацію України, зокрема її південної та східної частин.

Ще одним аргументом на захист самостійності та самодостатності української мови та її широке використання в рукописних і друкованих текстах стародавньої України є наукова розвідка митрополита Іларіона, озаглавлена “Українсько-російський словник початку XVII століття”. Вперше опублікована окремим виданням 1951 р. у Вінніпезі (Канада) накладом Української Вільної Академії Наук. Це був 11-й випуск серії “Slavistika” наукових праць Інституту словянознавства цієї академії за редакцією Я. Рудницького. Розгорнутий титул наукового видання подавався двома мовами — англійською і українською. До речі, у цій престиж²⁸ ній серед українських учених-емігрантів серії поба-

чини сні г наукові розвідки зокрема Д. Чижевського,

II. Біленького, В. Дорошенка, А. Животка, Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко.

Йдеться про знайдений автором 1937 році в одній із приватних бібліотек польського Білостока один із рукописних Азбуковників або Словників, які свого часу поширювалися в Росії. Цей список, що мав назву «Книга, глаголемая Алфавит, содержащая в себе толкование иностранных речей, иже оНретаются во святых книгах, не передожены на русский язык”, був створений значно раніше, ніж вийшла друком Граматика Мелетія Смторицького та Лексикон Памви Беринди, але вже після виходу в світ Лексикону Лаврентія Зизанія. Отож, ідеться про час між 1596—1619 роками.

Ретельний аналіз змісту Алфавіту дав змогу ав юрові зробити висновок про те, що в XVI—XVII століттях українські книжки, особливо наукового га богословського характеру, були дуже поширені в Московській державі. А оскільки для російського читача наша мова була не зовсім зрозумілою, поставала гостра потреба в нодібних алфавітахсловниках, які б популярно тлумачили незрозуміле слово російською мовою. За підрахунками автора, до цього словника невідомий автор (скоріше, автори) вніс понад 300 українських слів, здебільшого з українського Лексикону києво-печерського друкаря і вченого Зизанія 1596 року.

1. Огієнко з великою симпатією ставиться до невідомого автора своєї несподіваної рукописної шахідки як до людини досить освіченої, інтеліі сп і пої, яка супроти української мови не заражена жодною політикою і яка свідомо вмістила українські снова серед “іностранних речей”. Про цінність піОі о рукопису автор говорить так: “В історії укра-

їнської культури... Словник має видатне значення, бо де перший нам відомий українсько-російський словник, складений на початку XVII століття росіянином для потреб російського читача. Видно, така потреба була, бо росіяни часто користалися тоді з українських книжок” (с. 27).

І, нарешті, остання, найбільша за обсягом, Огієнкова праця, вміщена в цьому виданні, — друга ч асти на “Нашої літературної мови ”.

Перша частина книги з такою назвою (424 с.) була опублікована в Канаді 1959 року і мала підзаголовок “Як писати й говорити по-літературному”. За жанрами тексти розділів цього названі мовними нарисами. І це не випадково. У властивій цьому авторові популярній та доступній читачеві будь-якого освітнього рівня формі викладалося найголовніше, яке слід памятати кожному мовцеві, аби його мова була не лише грамотною з точки зору граматики, а й милозвучною, чистою, багатою, правильною.

Первинно книга адресувалася “працівникам пера” — редакторам українських видавництв, журналістам, письменникам. Свідченням цьому — окремий розділ, озаглавлений багатообіцяюче “Як писати для народних мас”. Уже хрестоматійними стали окремі параграфи з цієї книги, які раніше апробувалися автором у варшавському часопису “Рідна мова” та в окремих брошурах з мовознавчої тематики. Мають ці параграфи такі назви: “Пишучи неясно, шкодимо розвиткові своєї культури”, “Десять заповідей простого писання”, “Не вживаймо в своїм писанні разячих варваризмів”, “Не вживаймо чужої фразеології”, “Оминаймо віддієслівні іменники”, “Не будуймо надто складних речень”. Викладені у формі коротких порад зо видатного мовознавця, кожен із цих параграфів

паправду заслуговує того, аби бути набраним окремими таблицями і вміщеними не лише в шкільних га студентських аудиторіях, айв кабінетах чиновників різних рангів, які продовжують дивувати й обурювати простих українців своєю вкрай низькою і рамотпістю та мовною культурою.

Особливо актуальним є розділ “В Україні, а не па Україні”, що містить аж 11 параграфів. Ретельно проаналізувавши давні рукописні і друковані українські памятки, вираз “в Україні” у творах Шевченка, І. Огієнко доводить політичний підтекст принизливого для українців прийменника па в контексті означення України як держави (на Україні) й закликає своїх читачів, що час уже забути не державницьку форму “на Україні”.

Видана у Вінніпезі 1958 року книгу з назвою “Паша літературна мова” мала на звороті титулу набрану великим шрифтом приписку: “Передрук дозволяється всім”. Таким великим і щирим було оажання автора, аби його чергова мовознавча праця мала якнайбільше своїх читачів, аби ті найголовнііііі питання для практичного вивчення української ні гературної мови в умовах чужомовного оточення і наростаючих асиміляційних тенденцій мали якшайширше зацікавлення.

Книга справді стало дуже популярною в українській діаспорі Заходу. Тому за якийсь час митропоііи і Іларіон мимоволі взявся за її продовження. Таким чином, рівно через десять років після появи " І Іашої літературної мови” виходить у світ, також V Вінніпезі, її друга частина (1969 рік) з такою ж назвою. Сюди увійшли цілковито нові теми, які кілка іали авторові самі читачі.

Характерною особливістю цих двох частин є і с, що ви і ор, навчаючи добірної літературної мови зі

свого читача, вибирає з багатющої творчої спадщини українського красного письменства все краще, що вона має і чим воно має гордитися. Достеменно знаючи всі рифи прямої і прихованої русифікації українців, що з роками набувала чимраз ширшого наступу, автор цих книг закликає читачів памятати про притаманні ознаки української мови, і, за прикладом українських письменників, не допустити її так званої суржикізації.

В Україні перша частина цієї праці побачила світ 2010 року у здійснюваній видавництвом “Наша культура і наука” спільно з Фундацією імені митрополита Іларіона серії “Запізніле вороття” у восьмому томі підсерії “Зарубіжні перінодруки”, що мав назву “Рідна мова”. Друга частина “Нашої літератної мови” виходить нині в цьому томі з такою ж назвою.

***

Національне прозріння й самоусвідомлення ; себе як сина великого, талановитого, але бездержавного народу почалося в Івана Огієнка з відчуття болю за несправедливо тяжку долю рідної мови, якій волею історії випало пройти воістину хресний шлях, але не загинути, не розчинитися серед інших, сильніших, мов завдяки обороні її в усі часи кращими національними провідниками народу.

В ряди таких провідників беззастережно став на початку століття й . Ризикуючи професорською карєрою, він першим серед викладачів повністю зрусифікованого університету св. Володимира перейшов на викладання українською мовою, спонукаючи своїм громадянським вчинком інших 32 своїх колег. А пізніше, переконавшись у необхідності

ироснітницької роботи в цьому напрямку, спрямував свої зусилля як вченого на обгрунтування самобутності, повноправності, окремішності української мови, на забезпечення належних умов для її вивчення всіма категоріями населення шляхом створення й видання десятків підручників, посібників, словників, різноманітного довідкового матеріалу. Його глибокопереконлива й емоційна “Наука про рідпомовні обов”язки” на багато літ стала своєрідним катехизисом передусім для вчителів, працівників пера, духовенства, учнівства і широкого громадянства. Бо саме в цій книзі сформульована головна квінтесенція усіх досліджень Огієнка-мовознавця: “ Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свдомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації — нема державності”.

Саме на долю Огієнка, як міністра освіти уряду Директорії УНР, випало щастя остаточно завершити нагальну роботу щодо унормування українського правопису, а найголовніше — прийняття Закону про державну українську мову в УНР.

Справою надзвичайної ваги вважав митрополит Іларіон збереження української мови у своїй рідній церкві на канадській землі. Глибоко проникливими і переконливими здаються сьогодні ось ці вистраждані своїм досвідом міркування з приводу зазначеної проблеми, звернені й до нинішніх провідників українського православя: “Тепер появилися серед нас і такі, що часом радять, щоб до нашої Української Церкви завести іншу мову, головно англійську. Замінити нею мову українську, бо молодь ніби не знає її. Тоді — кажуть такі — наша молодь, що не знає української мови, пристане до нашої Церкви, і Церква зміцніє й побільшає. Цс не відповідає дійсності! По-перше, коли в на-

зз

шій Українській Церкві ми заступимо українську мову якоюсь іншою, то наша Церква своєю істотою, своєю душею перестане бути українською. І ми самі перестанемо бути українцями, бо ж не можна вважати українцем того, хто говорить тільки однією іншою нації мовою. Він буде українцем тільки часово! І Церква без української мови не може зватися українською. По-друге, без української мови, як душі нації, наша Церква конче стане навіть Вірою інша, бо ж перехід їй на інше значно полегшає. Без своєї української мови наша Церква помалу стратить свою віковічну Віру, і ми в другому чи в третьому поколінні пристанемо до Віри свого оточення, — бо ж його значна більшість!.. І Церква перестане бути Церквою своєї нації. Це історичний закон: утрата своєї національної мови помалу веде до утрати своєї Віри й своєї нації” (Навчаймо дітей своїх української мови! Вінніпег, 1961. С. 41-42).

До останніх днів свого життя Огієнко залишився вірним поборником ідеї соборності української літературної мови для усіх українських земель, для усіх українців на материковій Україні і в близькій та далекій діаспорах. Важко сьогодні переоцінити те, що зробила ця людина, втілюючи протягом багатьох років таку ідею в конкретному гаслі: “Для одного народу — одна літературна мова, один правопис”.

То була подвижницька, саможертовна робота щодо мовного обєднання нації.

Справа мовного обєднання нації сьогодні, як ніколи, потребує нових подвижників.

, доктор філологічних наук, професор, лауреат премії ім. І. Огієнка

БЕРЕЖІМО ВСЕ СВОЄ РВДНЕ

До тебе, український народе в розсіянні, це щире слово моє. Шалений буревій схопився на твоїй нещасливій Батьківщині й розвіяв дітей її, немов осінній вітер повяле листя восени. І по цілому світу немає закутини, де не пробували б недолею вигнані українці, в більшому чи в меншому скупченні. Проте й на чужині скрізь вони памятають про свою незабутню Батьківщину, про свою МатірУкраїну, що кривавиться в недолі.

До тебе, український народе в Канаді, що став тут уже канадійським горожанином, але хочеш духом своїм вязатися з Рідною Землею, це щире Слово моє.

До всіх вас, українці в розсіянні, моє батьківське архіпастирське благання: Бережімо все своє рідне!

1. Бережімо всі свої рідні звичаї

За Законом Мойсеевим кожна дитина чоловічої плоті мусіла бути обрізана на восьмий день по своєму народженні (Буття 17.12; Левит 12.3), і тоді давалося їй відповідне імя. І Свята Євангелія розповідає нам, що земні родителі Христові, Йосип та Марія, старанно виконали цього звичая свого народу — й обрізали новонароджену дитину. “Коли випов нилось вісім день, щоб обрізать Його, — розповідає і євангелист Лука (2.21) — то Ісусом назвали Його, зб , як був Ангол назвав, перше ніж Він у лоні зачався”.

X

<

e.

ВИДАВНИЦТВО “НАША КУЛЬТУРА” ч. 7.

Митрополит ІЛАРІОІІ:

w

О

со

U

hJ

VJ

со

О

s

*

UJ

С.

БЕРЕЖІМО ВСЕ СВОЕ РІДКЕ!

Видання трете.

Вінніпег. Митрополитальиий Собор, 1947

Обкладинка третього видання праці 1947року в канадському місті Вініпег

На память цього християнська церква ще з перших віків свого життя встановила окреме Свято — Свято Обрізання чи Найменування Господа нашого Ісуса Христа. Свято цс дуже давнє — про нього згадується вже в християнських памятках IV віку.

Христові родитслі взагалі старанно виконували звичаї свого народу. Той же євангелист Лука розповідає ще (2.22), що “коли — за Законом Мойсея — минулися дні їх очищення, то до Єрусалиму Його принесли”. Це Свято Стрітення (З М. 12.2).

Євангелія дає нам багато яскравих прикладів, які ясно свідчать, що й сам Ісус Христос завжди старанно виконував усі звичаї свого народу, шанував і любив їх. Він найвиразніше засвідчив про це прилюдно, говорячи: “Не подумайте, ніби то я руйнувати закон чи пророків прийшов, — я не руйнувати прийшов, а доповнити” (Мт. 5.17). Закон народу — це його віковічні звичаї, це цілий уклад його звичаєвого життя, це все йому рідне, своє, це — вся його душа. І Христос урочисто й прилюдно заявив, що Він не прийшов руйнувати закон — він шанує всі звичаї свого народу, більше того — він їх доповняє на краще. І власне цим Христос подав нам повчального приклада, як і ми мусимо ставитися до всіх звичаїв свого рідного народу — мусимо берегти й шанувати їх, як беріг їх Христос.

Більше того, Христос зве проклятим народ, який не знає свого Закону, цебто не береже своїх рідних звичаїв: “Проклятий народ, що не знає Закону” (Ів. 7.49).

Таким чином Христос не відкинув закону свого рідного народу, цебто своїх рідних звичаїв, — навпаки, завжди їх виконував, і своїм прикладом освятив виконування своїх рідних звичаїв кож38 ній людині, кожному народові. Він, що встановив

Нового Заповіта, не відкидав стародавніх звичаїв свого народу і навіть піддався стародавньому обрішпню, а цим прилюдно пошанував усе, що до ньо-

10 було. Бо звичаї народу — це прикметна ознака його, без яких він не може бути окремим народом.

1 коли народ хоче бути сильним, він обовязаний берегти все своє рідне.

З Євангелії бачимо, що Христос часто старанно виконував рідні звичаї свого народу: святкував його свята, ходив до Єрусалиму в приписаний час, виконував домашні й релігійні звичаї свого народу й т. ін. Усе це нехай стане нам навчальним прикладом, що й ми всі мусимо старанно берегти звичаї свого рідного народу. В церкві ми маємо свої рідні обряди, а вдома — рідні звичаї

11 ми обовязані старанно виконувати, шанувати га зберігати їх. Таке береження рідних звичаїв освятив нам сам Ісус Христос, а на це доказів повно в Євангелії.

Третій Вселенський Собор, що відбувся в Нфесі в 431 році, в 8 правилі наказав кожній церкві берегти свої рідні звичаї: “Святому й Вселенському Соборові вгодно, щоб кожна єпархія заховувала в чистоті й без перешкоди ті права, які належать їй від початку, на основі звичаю, що здавна іакорінився”.

Шануймо ж і ми звичаї свого рідного українського народу, шануймо, й заховуймо їх, як закону свого народу! Завжди міцно памятаймо, що шичаї народні — це його прикметна ознака, яка робить його окремим народом і береже його від рои оплення в морі інших народів, цебто береже пою від винародовлення.

Український народе в Канаді! Чи йдеш ти за прикладом Христовим і вірно бережеш усе своє

БЕРЕЖІМО ВСЕ СВОЄ РІДНЕ

рідне? Знаю я, ти пильнуєш бути патріотичним, але памятай: основа патріотизму — це береження всього свого рідного. А хто того не береже, або береже недбало, той не патріот. Від Престолу Господнього кличу тебе зрозуміти глибокі Христові слова: “Проклятий народ, що не знає Закону!”

2. Бережімо свою Віру й Церкву

Усе своє рідне, усе своє наймиліше й найсолодше, усе своє найближче для кожного з нас зібране в рідній Вірі й Церкві — і ми обовязані в найпершій мірі свято берегти їх.

Віра й церква — це найперша національна ознака всього народу, і власне в них і біля них тримаються всі істотні національні прикмети народу.

І як сонце стоїть у центрі (осередку) всього нашого природного життя — воно освічує й гріє нас, — так само й рідна віра з церквою стоїть у центрі нашого духовного життя і теж гріє й освічує нашу душу. Без сонця припинилося б усе наше земне церковне життя, а без віри з церквою припинилося б усе наше духовне життя, — і людина обернулася б у бездушну звірину.

У кожного народу рідна віра й рідна церква — це його душа, це його святая святих, найсвятіша святиня, це те, що йому найрідніше й наймиліше. Хто уникає від сонця, той фізично хиріє й обезсилюється. Так само хто уникає від своєї віри й церкви, той хиріє духовно, вироджується й стає _; бездушною звіриною.

Тільки віра й церква роблять людину людиною, людиною любовною та повновартісною. Тільки в і вірі та в церкві й біля них людина належно й повно 40 розвивається, й має повний образ та подобу Божу

іі стає повновартісним громадянином свого народу: любовним, карним, трудящим, а до того ще й обожується, — стає сином Божим.

Ось тому наш найперший обовязок — міцно триматися своєї батьківської віри та своєї батьківської церкви. Хто їх тратить, хто їм зраджує, хто їх міняє на інші, той втрачає саму душу свою, той втрачає все своє рідне, усе своє національне, віками набуте, — той втрачає все!..

Коли сонце світить, ми часом ніби не помічаємо його; коли б же воно погасло, — завмерла б і земля разом з ним, і смертельний холод та вічний морок покрив би нашу душу і людина духовно померла б навіки.

Кожна людина, або й ціла громада, коли кидає свою рідну віру й рідну церкву й приступає до інших, тим самим кидає й свій рідний народ, цебто зраджує йому. Це найбільша й найтяжча рана своєму народові — зміна віри й церкви! Це найдошкульніший удар по рідному народові, удар, який усе тяжко мститься і на зрадниках, і на зраджених.

Свою віру й церкву треба любити понад усе, треба любити повним серцем, цілою душею, а берегти їх треба всіма силами, не жаліючи й самого життя свого. Коли татари стали вимагати в орді від нашого українського Чернігівського князя Михаїла зради батьківської віри, князь загинув разом зі своїм вірним боярином Хведором 20 вересня 1246 року. Загинув, але віри своєї не зрікся. Князь не хотів показати злого прикладу для свого пароду — волів загинути, ані ж зрадити вірі своїх батьків... І церква цих українських мучеників за віру прийняла до свого сонму Святих. Отак треба берегти свою віру!

БЕРЕЖІМО ВСЕ СВОЄ РІДНЕ