І спала із Слова омела... 7 страница

Довгий час Київ був матірю не тільки “городів руських”, але й матірю руської культури їх. Помандрувавши на північ, онуки Володимира Мономаха, міцно засівши в своєму Володимиро-Суздальському князівстві, пильнують обома руками переносити київську культуру на північ. Це саме роблять й інші удільні князі. По всіх закутках Руси починає творитися нова місцева культура, що з бігом часу сильно зростає на старій київській основі. І правдиво твердить дослідник цієї культури проф. Н. Н. Воронин: “За XII століття руське мистецтво пережило той же процес феодального дроблення, як і сама Руська Земля. Єдине русло мистецтва часу Київської держави розпадається на низку обласних потоків. По нових феодальних центрах виростають свої художні школи, які відбивають свої місцеві умови і смаки. Цей новий етап розвитку руської культури і мистецтва був історично обумовлений і мав свої додатні сторони. Кожна обласна школа розвивалася з одного загального джерела, — київського художнього насліддя. Але тепер воно більше просякає 122 в глибину народу, стає набутком багатьох далеких

під Подніпровя земель. Ширячись разом зі всім багатством київської традиції в ширину й глибину, київське наслідця будило до життя все нові й нові сили, які всюди виявляли велике багатство й різноту народної творчости різних країв Руси”.¹

Археологічні розкопки, зроблені останнього часу по всіх землях колишньої величезної держави Володимира Великого (t 1015) та Володимира Мономаха (t 1054), наочно переконали, що Київ справді був матірю культури всіх руських земель за XI—XIV віки. Північноруські землі не тільки взяли з Києва свою правлячу князівську династію Мономаховичів, — вони присвоїли собі й стару назву Київської держави “Русь” і довго з замилуванням і пієтизмом ставилася й до джерела своєї культури — культури київської. Київ довгі віки був культурним Сіоном для всієї Руси, а духовний центр цієї культури, Києво-Печерська лавра, з другої половини XI віку стає правдивою зорею цієї культури, що сяяла на всю Русь.

Власне кажучи, Київ ніколи не переставав бути матірю культури для всіх східнословянських земель.²

Татари в XIII ст., литовці в XIV і XV ст., поляки з XVI ст. досить сильно перешкоджали поширенню київської культури на північ, де наші Мономаховичі заклали велику Московію, перешкоджали, але спи-

¹ Н. II. Вороний. “Слово о полку Игореве” и русское искусство XII—XIII вв. Див.: “Слово о полку Игорсвс” / За рсд. В. П. Адранової-Перетц. — 1950. — С. 323.

Недодержання власне такого погляду на історію стародавної української культури — це основна недостача останнього альбому проф. Вол. Січинського “Українська культура”. Історик української культури, а особливо архітектури, зобовязаний досліджувати українські впливи в Новгороді, Пскові, Володимирі, Суздалі й інших містах, бо всі вони культурою своєю сильно повязані з Києвом.

УКРАЇНСЬКО РОСІЙСЬКИЙ СЛОВНИК ПОЧАТКУ XVII ВІКУ

Іван ОГ1ЄНКО

нити його не могли. Правда, в XV ст. вплив київської культури на північ помітно спинився, викликаний тяжкими історичними подіями.

З бігом віків зерна київської культури, які Мономаховичі посіяли, давши спочатку щедрий врожай, таки підупали, захиріли, бо звязок з київською культурою, хоч і не спинявся ніколи, але ставав все меншим, аж поки зовсім не змалів. На півночі виросла Московія, де верх взяли свої місцеві первні, зі своєю місцевою культурою, опертою на своєму народові. Але традиційний пієтизм до Києва, як до колиски державності і культури всієї Руси, ніколи не спинявся, бо він усе підогрівався високою патріотичною старою вссруською ідеологією таких українських творів, як “Слово о полку Ігореві” 1187 р., як Київський та Галицько-Волинський Літописи і ін., що позосталися безсмертні в українській духовій культурі аж до нашого часу.

2. Стара московська культура була нижчою від української

Поменшання звязків північної Московії з Києвом провадило до занепаду московської культури, що особливо вже помітно в XV ст. На Москві зажди витворювалися своєрідні перешкоди, які замикали її в саму себе, й ставали на дорозі до її культурного розвою. Шкіл не було, та й на саму науку там поглядали скоса, вважаючи її за дияволів плід. Україна весь час рвалася до Европи, й мала з нею реальні зносини ще з X віку: сама давала Европі, що могла дати, і від неї ; брала, що могла взяти. Навпаки, Московія оточила себе непрохідною залізною завісою ще з давнини, ¹²⁴ а це перешкоджало їй належно культурно зростати.

Духовенство на Московії було зовсім малої освіти, про що маємо багато свідчень різних чужинців, що бували там. А духовенство завжди було основою освіти свого народу. Відомий архієпископ Новгородський Геннадій (1484-1504) в кінці XV віку так скаржиться на темноту в Москві: “От, — пише він, — приведуть мені мужика на посвяту: я дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє. Я дам йому Псалтиря, а він і тут насилу бреде. Я його прожену, а на мене за це скаржаться: “Земля, кажуть, такая... Не можемо роздобути людини, щоб грамоти знала”. 1 бють мені чолом: “Пожалій, господине, звели навчати”. Я накажу йому проказувати єктенії, а він і до слова пристати не може. Ти йому одне, а він тобі друге. Накажу йому вчитися азбуки, і він посидить трохи, та й втікає геть”...¹ На духовенстві за старих часів стояла вся культура, а хіба такі духовні, про які пише сам архієпископ, культуру підіймуть?

Про низький стан московської культури за XVI ст. маємо багато найрізніших свідчень. Загальновідомий церковний Стоглавий Собор 1551 р. торкнувся цієї болючої справи і в розділі 25 своїх постанов міцно наказав, щоб кандидати, яких висвячують на священиків, бодай би грамоти вміли... Але й самі отці Собору не сподівалися, що це можна здійснити. В постанові читаємо: “Ми, — казали кандидати на священиків, — навчаємося в своїх отців або в своїх майстрів, а більше нам учитися нема де. Скільки п і ці наші й майстри вміють, за тим і нас навчають”... “А отці їхні й майстри, — насмішкувато додає постанова Стоглаву, — самі мало вміють, та й навчатися їм нема де”.

Костомаровъ Н. Русская исторія въ жизнеописанияхъ. — СПб., 1X88. -Вид. З,С. 329.

УКРАЇНСЬКО РОСІЙСЬКИЙ СЛОВНИК ПОЧАТКУ XVII ВІКУ

Такою ж була освіта в Московії і за пізніших часів. Навіть з XVII віку значного поліпшення не помітно. Як і давніше, на науку дивилися, як на “ісконного врага чоловічеського роду — диявола”.¹

Західної європейської науки в Московії боялися і тікали від неї. Склалася навіть така приповістка: “Кто по латыни научился, тогъ съ праваго пути совратился”.²

Року 1660-го на Москві скоїлась така пригода, що порушила всю Москву, і яка влучно малює, як там ставилися до Еврогіи й західної науки. У царського боярина Ордина Нащокина був син Воїн. Це був розумний, талановитий юнак, в якого вчителями були бранці з Польщі, і власне вони закохали свого учня до Европи й західної культури. Скінчилося не добре: в лютому 1660 р., коли цар послав молодого Нащокина в Лівонію, то він “своровал”: утік за кордон учитися...

Це була нечувана провина, це була велика зрада — втекти за кордон... Бідний батько з горя та з досади подався на димісію й чекав від царя смертної кари...

“Тишайший” цар Олексій Михайлович лютував і звелів наказати батькові Нащокину: “Щоб про сина свого конче дбав, щоб його зловив і приставив до царя, а за це цар йому видасть 5-6, а навіть 10.000 рублів. А коли таким чином сина дістати не можна, то щоб батько Афанасій Нащокин... збавив би (отруїв!) сина там”...³

Так “легко” було виїхати з Москви в Европу на науку... Неперехідна залізна заслона міцно оточувала Московію.

¹ Морозовъ П. Феофанъ Прокоповичъ. — СПб., 1880. — С. 49.

² Там само. — С. 34.

^{126 3} Соловьевъ С. Исторія Россіи. СГІб., 1861. — Т. XI. — С. 93—97.

У XVII ст. на всю Росію була тільки одна друї карня, в Москві, та й та друкувала собі церковні ® книжки. Для читання мільйонам росіян нічого не ~ друкувалося. <

Людині з освітою тяжко було жити на Москві, тому не диво, що запрошений до Москви з Афону £ монах Максим Грек (1480—1556), людина високої зсвропейської освіти, хутко попав під підозру та до ° вязниці, де й просидів більше 20 років... Свого часу * цар Борис Годунов (1598—1605) послав в Европу на ^ науку ЗО молодих людей; юнаки школу покінчили, ® але додому вернувся тільки... один...^{* 1} <

Ще наприкінці XVII віку, року 1698-го цар ° Петро І скаржився натріярхові: “Священники в на | грамоті мало вміють. Коли б послати їх на науку в ^ Київ до шкіл”.² ^

Але на Москві, сидячи за міцними мурами, не бачили своїх недостач. Справжньої школи в Москві о довго не було, та там і мало розуміли потребу її³. Славний Київський митрополит Петро Могила ще 2 року 1640-го писав цареві московському Михайлу 5 Федоровичу, що на Москві дуже потрібно завести _:Е шкільну науку, і коли б цареві було це вгодно, то ми£ ірополит обіцяв прислати в Москву своїх вчителів “ із Києва. Але цар не прийняв мудрого предложення Київського митрополита.⁴

На Москві рішуче відкидали потребу більшої, особливо західної, науки. В одному рукописові 1643 р. читаємо таку поуку для юнаків: “Аще кто речеть, вкси ли всю филосифию? И ты єму рцы: еллинскихъ борзостей не текохъ, ни с мудрыми философы не

Иловайскій Д. Исторія Россіи. — М., 1890. — Т. III. — С. 363.

Морозовъ П. Феофанъ Прокоповичъ. — СПб., 1880. С. 61.

Пыпинъ А. Исторія русской литературы. — Т. II. — С. 260, 314. _

¹ Ііыпинъ А. Там само. — С. 260. ¹¹

2 бывахъ, — учуся книгамъ благодатного закона, аще J бы мощно моя грѣшная душа очистити от грѣхъ”.

Z Академік А. Пиніи дає таку загальну характери

° стику московського життя: в ньому були “церковний я фанатизм, ворожнеча до науки, упертий застій, моральне одичавіння та ожорсточення”.¹

Так низько стояла культура старої Московії в порівнянні з культурою України. Такі наукові дослідники, як акад. А. Ііипін, проф. А. Архангельський, проф. П. Морозов, проф. Н. Петров, акад. В. Перетц, проф. В. Ейнгорн і деякі з інших великих учених російського походження своїми науковими працями переконливо показали, що українська культура за всі віки, аж до віку ХІХ-го, була вищою культури московської.^{1 2}

3. Українська книжка в Московщині

Довгий час Київ був також матірю книжок руських. Книги писалися головно в Києві і звідси мандрували по всіх землях широкої Руси. Так, знаменита Остромирова Євангелія 12 травня 1056 р. написана в Києві дияконом Григорієм для Новгородського посадника (намісника) Остромира³. Так звана Архангельська Євангелія 1092 р. гак само написана

¹ Пыпинъ А. Исторія русской литературы. — Т. II. — С. 380. Це свідчення росіянина.

² Докладне порівняння культури української й московської див. у моїй праці “Українська культура”. — К., 1918. Видання 2-ге: Ляйпціґ, 1923. Цитую навмисне твори головно російських учених.

¹ Див.: Волковъ И. О не-новгородскомъ происхожденіи діакона Григорія, писца Остромислова Евангелія//Журн. Мин. Нар. ¹²⁸ 11р. 1897. -Кн. XII.

и Києві, але попала далеко на саму північ, до міста Архангельська, звідки й її випадкова назва.^{* 1}

Книжкова література старої Руси-України була показна й велика. І майже вся вона, чи то в оригіналах чи в копіях, перемандрувала на північ. Бібліоіски катедральних соборів та бібліотеки князівські, поскільки ми їх знаємо, не були малими, в них київська книжка завжди високо цінувалася й стояла напереді.

Тяжкі історичні події, напр. Татарщина XIII віку, допровадили до того, що київська рукописна книжкова література в більшості своїй або загинула, або пересунулась на північ, і тому всі старші українські памятки XI—XII віків опинилися на півночі, на Московщині, наприклад, великої наукової вартости Святославові Збірники 1073 і 1076 років.

Українська рукописна книжка ще з самого свого початку була сильно мандрівною — розвозилася по всіх руських краях. Написане в Україні знамените “Слово о Полку Игоревѣ” 1187 р. рано попало на північ, де його велика й палка патріотична ідеологія — єдність руських земель і країв — припала всім до смаку й там воно не раз переписувалося². За час Татарщини в половині XIII віку багато українських книжок перемандрували на спокійнішу північ. І це зберегло їх від загибелі. З XII—ХГѴ віків на півночі, в Московії, рясно поставали різні монастирі, які завжди старанно виловлювали цінні київські книжки або робили собі відписи в них.

Проф. . Памятки старословянскої мови X—XI віків. Варшава, 1929. С. 132-!39. Взагалі, всі стародавні рукописні українські багатства й досі “переховуються” головно в Москві та Ленінграді.

¹ Див.: Митр. Іларіон. Вічність ідеології “Слова о полку Ігореві” // Слово Істини. — 1950. — Ч. 36.

Старі рукописні українські книжки писалися мовою церковнословянською, яку на півночі досконало розуміли, тож не було жодної перепони для поширення київських книжок по Московії. Тому так багато стародавніх українських рукописних книжкових скарбів опинилося на півночі. Ось оця рукописна українська книжка створила славу нашій київській культурі. Вона ж протоптала широку дорогу і для української книжки, друкованої вже в віках XVI і XVIІ-му.

Українське друкарство розпочалося ще року 1491-го друками славного Швайпольта Фіоля в Кракові¹. Скоро по тому друкарні стали ширитися по всіх містах України, продукуючи велике число цінних книжок². Усі ці книжки XV-XVI—XVII віків широко розходилися по всьому словянському світі, по широкій Росії особливо.

Друкарство в самій Москві розпочалося рано, бо ще року 1564-го, але скоро на довгий час спинилося. Москва продукувала головно богослужбові книжки. Навпаки, з українських друкарень виходили книжки, крім богослужбових, також для читання широких мас вірних. Ось тому своїм змістом книжки з України були великою новиною в Московщині й сильно тягли до себе всіх цікавих та освічених людей. Наші книжки скоро розходилися по всьому Московському царству. Книжки до побожного читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори, збірники проповідей, словники і т. ін., — усе це сунуло на Москву

¹ Митр. Іларіон. Перший друкар українських книжок Швайпольт Фіоль. Холм, 1944. Див. ще “Слово Істини”, 1949, ч. 21.

¹ Див. мою монографію: Історія українського друкарства. — Львів, 1925. — 418 с.

і України й знаходило там зацікавленного читача.

1 навіть тепер сливе що й не знайдете в Росії архіва чи бібліотеки, чи помітнішої церкви, де б не було якоїсь старої української книжки.¹ На цих книжках звичайно писалися записи господарів книжки. Вони показують, що українська друкована книжка XVI— XVII віків вкрила всю Росію. Скажімо, написи на книжці “Небо Новое” 1665 р. архімандрита Іоаникія Галятовського показують, що її читала не тільки вся Україна, але й Москва, Володимирщина, Астраханщина, Вологда, Великий Устюг і ін. міста.²

Повно українських друкованих книжок було по бібліотеках царів, гіатріярхів, єпископів, бояр, немало було їх і в звичайних любителів побожного читання. До нашого часу збереглися описи деяких бібліотек XVII віку. З них ми бачимо, як на Москві охоче читали українську книжку.³ З цієї причини архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель довго клопотався, щоб скасували мито на книжки київського друку, коли їх перевозять у Москву.⁴

Українську книжку в Москві шанували й охоче читали, хоч не все розуміли. Року 1667-го з наказу великого государя розіслали по єпархіях книжку Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича “Мечъ Духовный” 1666 р. Звелено було брати за неї по 3 карб.⁵ Требник Київського митрополита Петра Могили 1646 р. був сильно поширений по Москві.

¹ Проф. Я. Шляпкинъ. Св. Димитрій Ростовській. СГІб., 1891. — С. Ш.

Я. Огієнко: Отраженія въ литературѣ “Неба Новаго”. — К., 1912.-С. 3-6.

¹ Шляпкинъ И. — Там само. — С. 72—74, 124—126.

¹ Моск. Архів Міністерства Закордонних Справ. Грамоти Малорос. — Ч. 414 (399).

Шляпкинъ Я. — Там само. — С. 126.

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ СЛОВНИК. ПОЧАТКУ XVII ВІКУ

Скажімо, навіть архієпископ Холмогорський Афанасій виконував чини за цим київським Требником.¹

Цікаво, що навіть книжки, писані тогочасною українською літературною мовою, цебто з великою домішкою живих українських слів, так само ширилися но всій Московії й знаходили собі прихильних читачів. Так, напр., священник XVII ст. міста Орла, автор “Статира”, зве “Учительное Євангеліє” 1619 р. архимандрита Кирила Транквіліона Ставровецького (|1646 р.) “світильником”, і пише, що він витвердив цю українську книжку напамять. Він розповідає, що цю книжку знаходив де в кого з своїх орловських парафіян, яким вона дуже подобалась.² Сам московський партіярх Яким (1673—1690) чи гав цю книжку року 1675-го людям у церкві.³

ГІатріярх Адріян покликується в одній справі 1699 р. на українську книжку — “Миръ съ Богомъ” 1669 р. Інокентія Гізеля.⁴

Твори киянина Данила Тупталенка, українського письменника, пізніше митрополита Ростовського Димитрія (1651—28. X. 1709) широко розійшлися по всій Росії. Скажімо, його “Руно Орошенное” мало 8 видань, виписки з нього знаходимо по багатьох старих московських збірниках.⁵

Я не буду тут перераховувати, які саме українські книжки попали на Москву, бо цього і зробити не можна. Усі наші книжки сунули на північ, а особливо

¹ Шляпкинъ И. Св. Димитрій Ростовській. — СПб., 1891. — С. 127-129.

² Проф. А. С. Архангельській. Изъ лекдій по исторіи русской литературы. Казань, 1913. — С. 129.

³ Шляпкинъ И. — Там само. — С. 124.

* Там само. — С. 129.

⁵ И. И. Огієнко. “Руно Орошенное” Св. Д. Ростовського //Университетские известия (Київ). — 1912. Перероблена й доповнена праця перевидана в “Записках Камянець-Подільського Державного Українського Університету”. 1920. Т. II.

твори Л. Зизанія, 11. Беринди, М. Смотрицького, *

1. Гізеля, П. Могили, Л. Барановича, К. Ставрой вецького, I. Галятовського, Л. Радивиловського i z багатьох-багатьох інших. *

Але тогочасної української мови в Московії мало хто розумів, тому рано почали перекладати на ^ мову російську потрібні твори багатьох українських х

письменників.¹ Цс саме довело до того, що рано, ще 2

на початку XVII ст., появився й українсько-російсь^ кий словник, про що пишу далі. JjE

аэ

О

4. Гоніння на українську книжку 5

S

Українці рано почали сунути на Москву, бо ще * з найдавніших часів, власне кажучи, наплив україно ців на північ ніколи не спинявся. З XVI віку наплив цей збільшується, а в XVII ст. він стає дуже великим. о Москва бачила культуру українців й охоче приймала “7 їх до себе на службу, добре платячи, а це завжди тяг2 нудо українців на північ. Кращі люди на Москві, що 5 визначалися освітою, завжди дружилися з українцями, шанували й боронили їх в разі потреби. Такими £ особливо були: патріярхи Никон та Адріян, сам пар * Олексій Михайлович, боярин Ртищев, Сильвестр Медведєв, князь Василь Голицин, царівна Софія, цар Федір і багато інших. Правда, багато кому за цю дружбу з українцями доводилось під поганші часи пізнавати й клопоту. Скажімо, коли року 1656-го судили патріярха Никона, йому пригадали й його приятелювання з українцями.

Ставлення до українців у Москві часто мінялося: то їх сильно шанували, то навпаки — переслідували.

¹ ІПляптнъ И. Св. Д. Ростовскій. — С. 132-133.

Українці в Москві завжди були новаторами, завжди перед вели у всяких новинах та реформах. Це були культурні дрожчі. І не дурно заскорузла Москва часто дивилася на них косим оком. Тому не диво, що на Москві українців не завжди любили, звичайно зизом дивилися й на їхню науку.

Особливо велика підозра стала падати на українців, коли вони опинилися під Польщею — їх завжди підозрювали в нахилі до католицтва. І коли українець попадався в руки консерваторів, мав немалі клопоти, як то, скажемо, трапилося 1561 р. з ченцем Яковом Камянчанином, що на 20 літ попав до вязниці за свою “єретицьку науку”.¹

В Україні часто хрестили дітей через обливання водою, а на Москві тільки через занурення тіла в воду. І це спричиняло українцям великі клопоти, коли вони попадали на Москву Дійшло аж до того, що Московський Собор 1620 р. постановив вихідців із Польщі та Литви, цебто головно українців та білорусів, перехрещувати...^{1 2} Року 1629-го прибув до Москви старець-чернець Варсонофій. Він не міг ніяк пригадати собі, як його хрестили, і тому, для певносте, звелено було охрестити його на старість удруге...³ Доходило аж до того, що українців не впускали до церкви і не дозволяли ховати на цвинтарях — ховали при цвинтарях, як іновірців...

Та проте Київ увесь час мав славу словянських Атен, — славився своїми школами та наукою. Немало росіян їздили до Києва навчатися. Але таким

¹ Проф. Д. И. Абрамовичъ. Къ литературной дѣятельности мниха Камянчанина. — 1913. Див. рец. І. Огієнка в “Україні”, 1914 р., кн. I.

¹ Шляпкинъ И. Св. Д. Ростовскій. — С. 100.

³ “Русская историческая библіотека”. Т. II. — С. 601-602, уся справа.

відважним не завади минало не безкарно. Так, десь * 1651 р. двоє росіян-юнаків виїхали до Києва по на« уку і з цього приводу зняли в Москві велику бучу. = Па юнаків скаржилися: “Поїхали вони довчатися в х київських ченців латини, а як навчаться й вернуться, підуть від них клопоти. Треба не допустити їх до й Києва й вернути назад”. Накинулись навіть на отця х духовного цих юнаків: “Не пускай їх, Бога ради, бо £ Бог відплатить за це душі твоїй”...^{* 1} *

Але українські книжки все ширилися по Мо| скві. Вони переживали там таку ж долю, як і украю їнці: то їх забороняли, то їх поважали. Так, 1 грудня < 1627 р. в Москві засудили “Учительное Євангеліє” ° Кирила Ставровецького, бо в ній “знайшлося багато єресей та суперечностей”. Засудили й інші * книжки цього автора. З наказу царя Михайла та пао гріярха Філарета звелено було “ті книжки позбирати й на огні попалити, щоб та єресь та смута в світі о не була”. І до того міцно наказали, щоб на будуче V піхто не купував книжок українського друку.² 2

Але заборона ця нічого не допомогла, книжки ^ гаки ширилися по Московії. Накази проти українсь_;ї ких книжок видавали й пізніше, наприклад, 1672 £

року, але з таким же успіхом.³ ^

Коли Московським патріярхом став Яким, він люто виступив проти українців і їх книжок. Він бачив, як уся Росія зачитувалась українськими книжками й почав їх лякатись. ГІатріярх настояв, щоб на Московському Соборі 1690 року таки осудили багато українських книжок, ніби боронячи московський

¹ ІІыпинА. Исторія русской литературы. — Т. II. — С. 262—263.

¹ Собраніе Государственных Грамотъ. — Т. III. — Ч. 77.

¹ Оітгорнъ В. Книги Кіевской и Львовской печати въ Москвь нт, третью четверть XVII ВЬка // Книговѣдѣніе. — 1894. —

Кн. ЇХ—X. ^і;

народ “отії прелести латинскія, єже кіевскія новыя книги утверждаютъ”. І Собор засудив твори українських письменників XVII ст.: П. Могили, К. Ставровсцького, І. Галятовського, Л. Барановича,

А. Радивиловського й інших. Собор осудив українські книжки й наклав на них “проклятство и анафему не точно сугубо и трегубо, но и многубо”...¹

Проте ані анатема, ані паління не спинило українських книжок. Число їх на Москві все більшало та більшало. Українські книжки охоче читались та нерідко щиро поважались. І дивнеє диво: року 1690-го на київського “Требника” митрополита Могили наклали апатему, а вже через два роки, (1692-го) Холмогорський архієпископ Афанасій, близький приятель патріярха Якима, виконував церковні треби за цим Требником.^{1 2}

І українські книжки таки ходили по всій широкій Московії — їх читали. Книжки ширилися, бо по всьому Московському царству ширився вплив української культури.

З половини XVI ст. в Україні народилася нова літературна мова, в якій перевагу мали вже ознаки живої народної мови.³ Цієї мови, звичайно, на Москві вже мало розуміли, а тому конче потрібний був якийсь українсько-російський словник, який допомагав би зрозуміти українську книжку.

Безумовно, старовина знала не один який українсько-російський словник, але це все були слов-

¹ Проф. П. Морозовъ. Феофанъ Прокоповичъ. — СПб., 1880. — С. 60.

² Проф. И. Шляпкинъ. Св. Димитрий Ростовський. — С. 129.

³ Див. про це монографіи Проф. . Українська літературна мова ХѴ1-го ст. Варшава, 1930. Т. І—II. — С. 520—192; Митр. Іларіон. Історія української літературної мови. Вінніпег, 1950. — 382 с.

ники рукописні, що легко загибали. Український учений Павло Житецький видрукував словника другої половини XVII віку — “Синоніма Славеноросская”. Це словник української літературної мови XVII століття з церковнословянськими поясненнями. Словник рукописний, українського письма, 185 листів.¹ Ось зразки цього словничка: чуприна— власы, драбина—лѣствица, дуже—зѣло, дякую— благодару, зараз—абіє, збоже—жито та ін.

Тепер знайшовся другий українсько-російський словник, але значно старший, — десь початку XVII століття, складений росіянином.

II. “Алфавит іностранних річей” 1. Алфавіт початку XVII сг.

У моїй приватній бібліотеці під ч. 6574 зберігається рукописний т. зв. Азбуковник чи Алфавіт: “Книга, глаголемая АлѲавитъ, содержащая в себѣ толкованіе иностранных рѣчей, иже обрѣтаются во всех святых Книгах не преложены на русскій языкъ”. Цю книгу я набув 1937 р. з бібліотеки и. Густава Векслера в Білостоці, від його доньки Ірини Марцинковської. В XVIII в. Алфавит цей належав П. Соловцову, про що на оправі е такий запис: “Московской Академіі студентъ Петръ Вакуловъ сынъ Соловцовъ”. Пізніш ця книга попала до бібліотеки добре відомого свого часу любителя старовини

¹ Словника цього написав 77. Житецький в додатку до своєї праці “Очеркъ литературной исторіи малорусскаго наръчія ель XVII вѣкъ”. — К., 1889. Див.: “Кіевская Старина”. — 1888. Кн. ѴШ.

2 ; £улакадзева, що 8 лютого 1817 р. поробив у ній баJ гато дописок та записів, але зовсім новим письмом z початку XIX ст. (див. с. 566, 57, 249, 273, 306 і ін.).

⁰ ! Подібні Словники старшого часу, що звалися « Азбуковниками чи Алфавітами, вже відомі в науці. Наприклад, Лавровський в “Учен. Зап. 2 отд. Акад. Наук” (т. VII, вип. 2) дав “Толкованіе неудобь познаваемымъ рѣчамъ” XIII віку. А. Сахаров у своїх і “Сказаніях” (т. II) дав Азбуковника 1431 р. Отож,

; Алфавіти постали дуже рано і спершу були малого змісту. Багато переписувачів цієї книги були й ре: дакторами її, так що новий список Алфавіту ставав усе повнішим. Дійшло аж до того, що до Алфавіту почали вносити багато матеріялу, який зовсім не відповідав його заголовкові і первісній цілі, — дати вияснення тих чужих слів, що в Св. Книгах позостаються неиерекладені. Таким власне є вже й наш Алфавіт. Розуміння Святих Книг спочатку охоплювало тільки книги Св. Письма, книги біблійні, а вкінці, як у нашому Алфавіті, це вже вся стародавня благочестива література — при стародавній назві , прийшов новий зміст, а сама книжка обернулася в енциклопедію стародавної науки.¹

Наша книга — це список з якогось старшого примірника, про що ясно свідчать часті помилки в словах, легко пояснювані списуванням; про це свідчить і часте вживання ь зам. 6 (сербизм), що було на Сході не рідким у XVI, або ще й на початку XVII віку.

Наш Алфавіт постав десь зараз по 1596 р., певне — в першій четвертині XVII віку. На це вказує те, що

¹ На жаль, відсутність потрібного матеріялу не дає мені можливосте порівняти мій Алфавіт із попередніми, старшими такими ж книгами. Див. ще: Карпов А. Азбуковники или і Алфавиты иностранныхъ рѣчей по спискамъ Соловецкой ⁸ Бібліотеки. — Казань, 1877.

Мая. 1. Вихідна (початкова) сторінка Алфавіту нормальної величини. Мистецькі рамці пятифарбові: темночервона, яснозелена, жовта, біла і чорна. Титул у рамцях червоною фарбою (кіновар). Перший рядок т. зв. вязь (вязане письмо), а саме: КНИГА ГЛАМАЯ АЛФАВИТ